Я люблю осінь. Люблю у всіх її проявах, у всіх її станах. Будь-якої пори. Люблю вже тоді, коли ще серпень і на календарі та в синоптично-астрономічних аналах її ще й згадки немає. Але, насправді, осінь вже є. В прохолоді ночей, в пахощах флокс, в жоржинах та чорнобривцях, в блакитних квітах петрових батогів читаю я знаки її наближення. Моєї рідної пори. Серцю так любо, коли вересень нарешті перегортає останній аркушик, де написано 31 серпня. Я люблю слухати як гупають груші в моєму саду, як вночі шарудять їжачки. Я люблю ходити городами, в яких вже викопано картоплю, але ще стоять висохлі стебла кукурудзи та соняхів. Мені хороше від цих простих запахів. Я підставляю обличчя сонцю, такому лагідному та погідному. Зникає літня суєта-суєт дачна. Село безлюдніє вже зовсім і можна довго гуляти левадами, луками, вільшиною і не стріти жодного посполитого.
Я люблю осінь в Європі. Саме восени ми з дружиною подорожуємо центральною та південною її частинами. У нас давно вже склалися традиції та маршрути наших подорожей. В другій декаді вересня ми їдемо до Австрії, в одному з тірольських містечок гостюємо тиждень або два. Атмосфера цих місць, говоріння німецькою само по собі надає якогось особливого ладу душі. А потім ми їдемо до Хорватії, на Адріатику. Там в одному з приморських містечок ми насолоджуємося морем, воно ще тепле для нас, північних людей. Лише ми купаємося в ньому. Бо для інших то вже не сезон і лише такі от вар’яти, які приїхали невідомо звідкіля і яких не можна ідентифікувати так зразу з виду, чи мови, чи одежі, можуть порушувати укладений порядок речей. Але брати-словяни не переймаються особливо нашими дивацтвами. Туристичні містечка звиклі до дивацтв...
Відверто кажучи, мені коштувало певних зусиль зробити дружину спільницею у осінніх купаннях. Вона не просто не любила холодної води, а категорично не приймала холод як такий. Однак, я знайшов аргументи. Один з яких був: «Ну чому ти не любиш прохолодної води? Ти так схожа на осінь». Справді вона схожа на осінь. Так ж мінлива і така гарна. Її шкіра, її очі, її одежа гармонійно вписуються в осінь. Вона розумна і мудра, лагідна і терпка, тепла і прохолодна як осінь. Вона – моя найкраща подруга. Ми любимо один одного багато років і наша любов не згасає. Це так добре мати жінку-друга, жінку-кохану в час своєї осені. Якщо так не трапляється, то краще вже жити одному, а не терпіти в своєму домі людину, яка самим своїм існуванням поряд з тобою вкорочує тобі і собі віка…
Після тижня в Хорватії ми подорожуємо північчю Італії. Там наші душі зігріваються чудовим вином та теплом італійців. Ми насолоджуємося простою їжею: хлібом, смачнішого ніде не стрінеш, сиром, найнатуральнішим в світі, бо готується в домашніх сироварнях, а не на велетенських сир_заводах. Люди тут прості та душевні, тому їжа у них фантастично здорова. Так було у моєї покійної бабусі. Все, що вона вирощувала було відмінної якості, все що вона готувала було відмінного смаку. Бо була завше в мирі з собою та світом і світ її любив і любили дерева та квіти і прожила вона довге життя…
Закінчується наша подорож в швейцарському Лугано. Саме в Лугано, в найтеплішій частині Швейцарії, в італійському кантоні. НАМ ПОТРІБНА ЦЯ ТЕПЛА ОСІНЬ в Лугано, щоб зігріватися нею взимку…
Був час, коли я перестав любити зиму. Це було тоді, коли переважно жив у мегаполісі. Сніги та ожеледиця на дорогах, темне хутро його мешканців вкупі з холодно-несміяними виразами їх облич гнітило так, що хотілося аби швидше ця пора брудного льодо-снігу та депресивну закінчилася.
Але зараз я знову, як в дитинстві, тішуся першим снігом, зачудовано дивлюся на лапаті сніжинки. Особливо гарно спостерігати за ними в ялиново-сосновому ліску, який знаходиться у двох кілометрах від мого дому. Там, коли виходиш на галявину, тихо, як у Бога у вухах. І падають пухнасті сніжинки. І ти стоїш, зачудовано зориш їх кружляння, вони обліплюють тебе, отак стояв би і стояв…
А ще ми любимо з дружиною гуляти по льоду замерзлих русел старої Росі. Їх на жаль вже небагато лишилося на луках. Але коли бувають зимові повіддя і вода заходить в рукави старого русла, а потім вдаряє мороз і все замерзає можна мандрувати ними довго-довго. Лід прозорий, але міцний і коли світить сонце особливо гарно роздивлятися що там під льодом. Іноді можна побачити рибок, вони бояться нас і втікають.
Коли втомлюєшся, можна лягти горілиць в кучугуру на лівому березі стариці та насолоджуватися зимовим сонцем, яке ніколи не спалить, а лише зігріє. Можна як в дитинстві подивитися «калейдоскоп»: гру світла що пробивається через повіки та мозку. Так хороше нікуди не спішити. Нікому не бути винним. Чи напишеш ти щось сьогодні чи ні, нікому до того немає діла…
А тому можна спокійно йти додому. Внести в будинок купу запашних дубових дров. Розпалити камін. І насолоджуватися розмовою з жінкою, яку ти любиш. Ці розмови особливі, вони довгі і неважливо про що, важливо чути звуки, інтонації, дихання….В цьому душа, в цьому таїна кохання, яке є твоїм святом, яке ніколи не закінчується і яке не набридає…