Треба зовсім не багато аби почати життя з чистого аркушу. Коли ти зупинився на краю прірви у тебе є дві опції: або спробувати її перестрибнути, навіть у кілька стрибків, або летіли в короткому польоті на її дно, де каміння покладе край твоєму жалюгідному існуванню.
Чи було вже таким жалюгідним моє життя до фатальних подій, які поставили переді мною кілька «проклятих питань»? З точки зору пересічних посполитих нашої бідної Країни, по роздовбаних дорогах якої поодинці та колонами їздять найліпші в світі лімузини та позашляховик і то в кількостях, які не снилися швейцарцям чи французам, мої статки, мій статус, мої можливості більш ніж люксові. Справді, я зумів стати кращим у своїй галузі, організувавши найрозгалуженішу та найчисленнішу IT компанію у Східній Європі. Моя віртуальна «силіконова долина» розкидана в Україні, Білорусі, Росії, Грузії та Молдові. Працюючи в численних офісах закритого типу або просто дома мої співробітники створювали конкурентоздатні програмні продукти, які приносили мені та їм гарні заробітки. В залежності від трудового внеску та ринкової привабливості кінцевого продукту мої працівник отримували на картки Visa чи Mastercard тисячі евро або далярів на місяць. Погодьтеся, маючи такі статки, молодим людям не обов’язково залишати рідні місця в пошуках долі за кордоном. Я ж, як власник бізнесу, накопичував на банківських рахунках Швейцарії та острова Мен мільйони у швейцарських франках та фунтах стерлінгів (мав слабкість до грошової естетики, закодованої в банкнотах цих країн). Слід сказати, що на відміну від більшості багатіїв своєї Країни, я не мав комплексу меншовартості, який конче потребує компенсації у вигляді демонстрації символів розкоші. Мої авто були зручними, але не показними, бізнес-класом я подорожував тільки на далекі відстані і то з аеропортів Європи та Північної Америки. Будинків, віл та ранчо я не купував. На дорогих повій не витрачався, позаяк гидував коханням на продаж не скільки з етичних як з санітарно-гігієнічних резонів. Жадібна до грошей численна чиновницька зграя особливо мене не турбувала, бо інтелектуальний бізнес в моїй Країні був поза зоною уваги як населення так і його очільників.
Чого мені не вистачало? Чого було надміру? Чому проживши 55 років життям динамічним, цікавим почасти авантюрним, надивившись світу у всіх його проявах, пізнавши стільки тілесних утіх аж до легкої відрази, я опинився в глухому куті? Що я робив не так? Ці питання я ставив собі після того як дізнався про свій діагноз. Як справдешній яппі, я завжди піклувався про своє здоров’я. Оздоровчі вправи, вітамінні комплекси, здорове харчування, щорічні обстеження були неодмінними атрибутами мого життя до діагнозу. Я завжди мав вигляд людини, якій дають на десять років менше паспортного віку. Винятком був лише період з 15 до 22 років, коли я тішився іміджем старшого за своїх однолітків, маючи високий зріст, купу м’язів та густі прояви вторинних статевих ознак на обличчі та грудях. Як могло статися, що за півроку від ретельного обстеження в одній з кращих клінік Європи я отримав майже вирок: «у Вас рідкісна форма злоякісного переродження тканин з нетиповою локалізацією». Звичайно можна спробувати…Ми зробимо все можливе…Фармацевтична наука не топчеться на місті… Я не став далі слухати звичайну у таких випадках нісенітницю, обгорнуту в наукову пазлітку, а просто запитав себе: «Чому я? Що далі?».
Чому саме я попав у той статистичний відсоток землян, які мають померти дома чи в хосписі через неконтрольований ріст найдавніших у світі клітин у своїх організмах? Що саме в моєму житті було не так, що розбудило цю праісторичну органічну стихію, яка за короткий час вбиває людину? Я був далекий від думку про «кару Божу», знаючи достеменно, що Бог не карає, а лише милує. Карати можуть люди, карати може себе сама людина, але не Бог. Він до останнього намагається нам допомогти, навіть коли ми його не просимо. Звичайно, моя релігійна концепція не висувалася в жодну з існуючих на нашій Планеті релігійних доктрин. Я не зважав, бо був упевнений, що церкви потрібні Богу так само як мертвому припарки. Тим більше церкви, які вийшли з лона Близького Сходу, де бізнес на потребі людей вірити та потреба контролювати розум вірних були намертво вбудовані в ієрархію та обряди тих вір, церков, конфесій та сект.
Ото ж я спочатку, ніж шукати порятунку мав знайти причину, позаяк впевнений, що в нашому світі безпомилково діє причинно-наслідковий принцип будь-де та в будь-яких проявах. Питання лише в тому, щоб знайти причину. Отже, що моя психіка або вірніше той, хто в ній сидить і «щітаєт что он істребітєль» вважає неправильним у моєму життя. Чому психіка? Тому, що завести нас у глухий кут можуть або наші вчинки, які через короткий чи довгий причинно-наслідковий ланцюжок приводять нас до наглої смерті або психіка, яка карає нас важкими хворобами або самогубством, коли ми не живемо в ладу з собою або «основною причиною нашої появи в цьому найкращому із світів». Оскільки я не загинув наглою смертю та не наклав на себе руки у моєму діагнозі винна моя психіка.
Хто винен ясно. «Що робити?» треба знайти. Як робити знайду потім. Головне що я знав достеменно, людина не померла, поки вона не втратила надію та смак до життя. Чесно кажучи, подивившись на себе в дзеркало, я дав собі слово врятувати цього симпатягу, який попри свій розум та талан, який рятував його не один раз, вляпався в таку от історію.
Що робити? По-перше, треба проаналізувати ключові помилки свого попереднього життя та втановити критичні або фатальні. Відомо, що онкологічні захворювання є по своїй природі психосоматичними. Психоемоційні перевантаження, психічне вигорання ведуть до депресії, яка в свою чергу запускає механізми психогенного імунодефіциту. Як наслідок, імунна система перестає боротися з доісторичними клітинами чий фантастичний поділ нічим уже не стримується. Якщо врахувати депресію «глобального контролера» в глибинах нашої психіки, який впадає в депресію від кардинального відхилення від життєвої місії, то ці два чинники практично не лишають людині шансів на порятунок, якщо… Але про це потім.
У моєму випадку обидва чинники працювали як часовий механізм вибухового пристрою. От скажіть, на громи людині з такими статками як у мене продовжувати гарячкове заробляння грошей, які ні я ні мої діти, аби вони в мене були, не змогли б витратити за кілька життів? Для чого ця гонитва, яка навіть плавання, теніс, ци-гун, любощі з напівкоханою жінкою підкорила своєму шаленому ритму. Так зовнішньо все виглядало класно. Швидкий темп, рух у всьому. Чітка та швидка мова. Швидке мислення, чіткі команди, контроль. Ефективність – суперська. А в сухому залишку? «Боже, як я втомився!». Я розігнав локомотив свого потягу і вже мабуть не мав сили чи боявся його зупинити. Але мій потяг раптово спинився сам… Я вийшов з клініки з чітко коресленою думкою позмагатися в останнє, але вже іншим способом. Я чітко знав, що тільки креативне рішення може мене спасти. Тільки нетипова реакція на типовий стимул може мене порятувати…
Перше, що я знав з історії «нетипового одужання всупереч офіційній думці провідних онкологів світу» це всі, хто досяг такого успіху на термінальних фазах захворювання, різко поміняли спосіб життя аж до глибокої трансформації особистості. Звичайно без терапії не обходилося, але ніхто з них не користувався хіміотерапією, яка просто та тупо вбиває імунітет разом з онкоклітинами. Отже мені потрібен був лікар, який допоможе розібратися з моєю психікою та дасть якусь методику терапії для імунної системи, яка апріорі була в жалюгідному стані.
Пошук лікаря я став здійснювати за принципом «проблема дається людині разом з інструментом для її розв’язання». Отже мій лікар має бути десь поряд. Не треба їхати в Мексику чи Бразилію, в Кенію чи Філіпіни. Він має бути десь поряд. Так і сталося. Кілька днів пошуків у Світовому Павутинні та використання модернізованої методики ОБС (одна баба сказала) привели мене до доктора Синячевського, який практикував в при столичному містечку, не особливо приваблюючи до свого імені зайвого інтересу та галасу. Подивившись на мої аналізи та кількість онкомаркерів він сказав, що не все втрачено і прописав мені чудову методику підтримки імунітету та фітотерапевтичні краплі, які діяли як м’яка хіміотерапія, що не шкодить імунній системі. Щодо психологічної складової терапії, то доктор не став вдавати з себе великого учня великого Фройда, а скромно зазначив, що треба взяти з собою достатню кількість ліків і створити собі середовище, яке має різко відрізнятися від звичайного способу життя. Тоді будуть формуватися нові навички, погляди на життя я змінюватиму своє мислення а воно змінюватиме мене, тіло в тому числі. А ще треба поставити собі шляхетну, але досяжну, мету на життя, що залишиться після подолання недуги, яка є тяжкою, але не фатальною.
Взявши з собою піврічний запас ліків (лікарі-онкологи давали мені чотири місяці) я відправився у серединну частину своєї Країни, туди де нова «псевдо ліберальна економіка» та хижацьке ставлення до людей та природи ще не добралися. Там густо вкрилися колишні колгоспні поля ковилом, загущавилися сади, яри та балки заросли непрохідними чагарниками. Села обезлюдніли. Я не брав з собою піврічного запасу харчів, то було б зовсім тупо. Грошей багато також не взяв свідомо. Нащо вони там, коли купувати особливо нічого та й не треба. За моєї хвороби зайва іжа тільки шкодить, а особливо їжа цивілізованої людини. Я вибрав в селі більш-менш пристойне помешкання, заплативши його господарю, доброму хлопу, котрий мешкав у райцентрі на півроку вперед. Від чого я не зміг відмовитися це від гарних інструментів для господарки. Бо за моїм переконанням працювати треба тільки найкращими інструментами. Економія на інструментах, чи не дай Боже зневажливе до них ставлення, то є непрощенний гріх, а по простому дурість!
Описувати моє життя самітника, чия зовнішньо буттєва канва життя не може викликати жодного інтересу немає сенсу. Можна описувати як мінялося довкілля, небо яке кожної години різне, листя дерев або дерева без листя, які щодня різні, треба лише бачити цю різницю. Можна описувати потік свідомості, яка щодня трансформувалася у щось нове. Але для цього треба написати довжелезний та нудний філологічний роман, який буде цікавий нечисленній групі філологів та снобів. Я просто скажу вам про результати мого життя на далеких глухих селах серед чудової природи моєї затурканої Батьківщини, яка страждає від комплексу меншовартості своїх дітей нерозумних. Я не помер через чотири місяці, через півроку я поїхав до доктора Синячевського, мої показники помітно покращилися, я повернувся з новою піврічною порцією ліків, вони правда дещо змінилися згідно приписам лікаря. Я продовжував жити в селі. Бізнес? А що йому зробиться? Він процвітає. Але без мене. Я продав його. Я не сказав? Ні, я не роздав гроші бідним. Вони в надійному місті, на депозитах в найнадійніших банках. Але я використаю їх з розумом. Я ще не скоро помру, тому гроші, які зроблять моє життя та життя багатьох людей цікавішим та вар тіснішим, мені знадобляться.
Друге півріччя моєї боротьби за існування було присвячене чіткому усвідомленню місії на другу половину життя. Я зрозумів основну причину жалюгідності свого попереднього життя. Воно не було щасливим. Я не мав уявлення про істинну природу щастя. А вона проста як гілочка верби, яку встромили в вологий беріг. Насолоджуйся, радій, люби кохай і не бійся. Не заморочуйся химерами. Частіше посміхайся. Я прожив 55 років, це майже дорівнює середній тривалості життя чоловіків в моїй Країні, і по-справжньому нікого не кохав. В мене немає дітей. Не тому що я стерильний, а тому що свідомо їх не хотів. Відкрию вам таємницю: у свій час я став біологічним батьком кількох дітлахів, я навіть не знаю достеменно скількох, позаяк кілька разів зовсім безкоштовно здав сперму в різні клініки, які допомагають бездітним ставати батьками. Для чого? То була такий собі вияв зарозумілості та гордині. Ну мав же гарний, успішний чоловік дарувати людству свій генетичний матеріал.
Зараз я хочу мати дітей. Хочу на біологічному рівні. Хочу щоб мені їх народила кохана жінка. Я не хочу купити її любов. Я знаю, що це не так легко в мої роки знайти собі жінку, позаяк вона матиме велику різницю у віці зі мною. Мабуть вона буде годною мені в дочки. Але ж подолання хвороби надало мені такого життєвого імпульсу. Ви ніколи не дасте мені моїх років. Я познайомлюся з розумною молодою жінкою. Я не скажу їй про свій вік. Я обов’язково закохаюся за власним бажанням. Я зумію. А якщо в моєї жінки зародиться до мене почуття, то я знаю як його плекати, як дбайливо доглядати ту квітку. У нас обов’язково народяться діти. І вони будуть щасливими, як їх батьки. І не обмежуся щастям своєї родини, а спробую поширити свій досвід, спонукаючи інших шукати шляхи до щастя. Це нормальна мета для другої половини життя?