Ріка.
Хлопчик щосили гатить
Площиною долоні
По поверхні води,
Здіймаючи у повітря хмару бризок.
Він десь чув,
Що саме з таких
Невеличких крапель
Та променів сонця
Народжуються веселки.
Але райдуги чомусь немає.
Хлопчик мало не плаче.
Раптом увагу його
Привертають
Краплини,
Що осіли на його власній шкірі,
Вкривши його
Наче жабуринням,
Бо в кожній
Світить маленьке сонечко.
І, як з зернят жабуриння, згодом,
Мають вийти смішні жваві пуголовки,
Які, ще пізніше,
Обов’язково-обов’язково,
Перетворяться на жабенят,
А тоді й на жабок,
Так і з цих золотавих цяточок
Мають розвинутися колись
Нові великі й гарячі
Сонця.
Хлопчик,
Вражений цим відкриттям,
Бережно виносить сонченят на берег,
Ніби яка дбайлива ненечка.
Він сів на добряче прогрітий пісок,
Підставляючи спину й груди
Денному теплу,
Але не зчувся як закуняв.
Коли ж він прокинеться,
То побачить,
Що жорстоке світило,
Цей рудий кудлатий кундель,
Злизнуло вже вогнистим своїм язиком,
Пожерло беззахисні грудки вологи,
Недоношені ембріони майбутніх сонць –
Безжальна навіть до власних діточок,
Далека від людини зірка,
Запалена колись
Чиєюсь невідомою могутньою волею
Без жодного сенсу. Без цілі.
Бездушний
Плазмовий згусток.
Ось, ще один загорьований мідяк
До скарбнички досвіду.
Лишається хіба
Струсити налиплий пісок і,
Вдягнувши штанці,
Поплентатися домів,
Де на тебе ще чекає
Любляча мати:
Мамо, мамо,
Чом так боляче дорослішати!?
Мамо, мамо...