Ти знаєш, мила, кожного року я потрапляю в одну і ту ж пастку депресії. Кожного року я намагаюся її оминути, але все повторюється. Вина тому не сірі сітки хмар, через які цідиться грудневе небо. Ні, я можу жити святошно будь-де і будь-коли. Бо зі мною любов та кохання, «фієста яка завжди з тобою». Але в переддень мого дня народження та ще кілька днів після нього я почуваюся зле. Я розумію, що це природа. Що всі біоритми одночасно там, в найнижчій своїй точці. І не можу знайти дієвої терапії. Лікарю, зціли себе! Тим паче, що ти – психотерапевт. І не останній не тільки в цьому Місті, але і в цій Країні…
Легше сказати, ніж зробити. Але цього року напад все ж таки менший. Лише один день різкого падіння самооцінки, відчуття виснаження, коли «і віра, і любов згасають, і ти – в глибокій прірві, десь на дні, а стіни кам’яні твій дух стискають». Допоміг мій новий метод терапії, яким я вже рік користуюся в практиці терапії посттравматичного синдрому.
Власне кажучи, я нічого революційного не відкрив, розробляючи цю методику. Взявши за основу роботи Стівен Лабержа, я пішов далі та сполучив його підхід до усвідомленого сновидіння зі своєю авторською методикою єйдо-сонорного програмування змінених станів свідомості. Аби не втомлювати ні себе ні вас зайвими науково-практичними деталями скажу коротко на скільки то можна. Мої клієнти під сеансу поринають у сон, який не є гіпнотичним на сто відсотків, позаяк між мною та клієнтами немає класичного гіпнотичного рапорту. Натомість я ввожу себе також у стан сну та , усвідомивши себе в ньому, вхожу в сон свого клієнта. Врешті це є також певною мірою рапортом, позаяк я створюю сюжети сну, ввожу до них персонажів, впливаю на переживання клієнта, які за моїми задумами мають позбавити їх від психоемоційних травм. Метод працює, в тому вже немає жодних сумніві. За рік роботи у моїх клієнтів немає жодного випадку рецидивів.
Сюніч, на день Святого Миколая, я вирішив попрацювати Санта Клаусом та зробити подарунок своєму другові, з яким не бачився вже більше року. Він мешкає в іншому місті. Я знаю як йому важко. Догляд за хворою мамою. Робота яка не дає крім грошей нічого доброго ні собі ні людям. Стосунки з жінками замішані на густій достоєвщині, яка знесилює і його і коханок, яких вже мабуть не злічити. Як важко допомагати людям близьким, яких ти любиш…
Ото ж я прийшов до нього в сон. Прийшов непрохано, але з подарунком. Ми сиділи на березі океану. Хвилі ласкавили пляж. Вітерець бавився нашим волоссям. Ранкове сонце Південної Півкулі дарувало нашим північним спраглим тілам таке ніжне тепло весняно-літнього міжсезоння. Мій друг почувався умиротвореним і чи не вперше виливав мені душу, але не в звичній для себе манері, коли очі блищать гарячково, в думки захлинаються в потоках емоцій. Цього разу він говорив відсторонено, неквапно, самоіронічно. Мені мало що залишалося робити. Лише направляти легенько розмову в потрібну для терапії сторону. Він говорив про жінок, про свою відвічну жагу домінування, про страх втрати контролю, про неусвідомлену втечу від щастя, яке так і липло до нього. Ми говорили і говорили. Власне, говорив здебільшого він. А вітерець бавився повітряним змієм, який не звідь де взявся над пляжем. Потоки теплого повітря підхоплювали його і несли вгору , а потім інший потік кидав його донизу, але не на землю. «Подивися, Сергію, на цього змія» - сказав я – «він не боїться, він нікому нічого не винен, його зробили для польоту, і він це робить, він у своїй стихії, він не думає що буде завтра і скільки ще йому отак літати, може настане вечір і висхідних потоків не буде, змій спуститься на землю, а потім якийсь хлопчак запустить його знову. Може тобі також не варто морочити собі голову проклятими запитаннями твого улюбленого Достоєвського та почати нарешті жити? Ніколи не пізно закохатися. Ти ж ніколи по-справжньому не кохав. Ти завойовував, перемагав, програвав. Може пора нарешті дати волю почуттям, дати жінці ту любов, якої вона прагне. Але своїй жінці, а не черговій Соні Мармеладовій чи Настасьї Філіповній. Сергію, полинь в небо любові як оцей повітряний змій. Відпусти себе. Спробуй злетіти над своїми страхами та умовностями. Лети, Сергію, лети. Ми у сні! Зараз можливо все». По цих словах мій друг піднявся над землею подібно головному герою Ґеорґі Важиновського «Бар’єру» і полетів…
Я залишився сидіти на пляжі, продовжуючи думати про свого друга. Мабуть то був саме той подарунок, який саме зараз в грудневі холоди, у переддень Різдва йому потрібний. Але зачекаю на його дзвінок. Сергій неодмінно мені зателефонує. Як не сьогодні, то завтра. І то вже достеменно. А потім несподівано з’явилася ти. Ти підійшла ззаду тихо-тихо. І затулила руками мені очі, поклавши руки на сонцезахисні окуляри. Я відчув тепло твого тіла, ніжність твоя невтолима ніжність переливалася в мене. Я чув твоє схвильоване дихання, твоє мовчання, яке от-от вибухне сміхом, тепло твого такого жаданного тіла… Я мовчав, я хотів аби ти ще довго тримала руки на моїх окулярах, я хотів чути як вони тремтять, я насолоджувався відчуттям твоїх пальців на моїх вилицях…
А потім ми плавали в Океані, який був схожий на наше кохання, тепле і ніжне. Ми довірили Йому наші тіла. Його течія несла нас від берега, але ми не боялися. Бо коли довіряєш, не боїшся. Де є Любов, там немає страху…
P.S.
Ти не повіриш! Коли я дописував про Сергія, він зателефонував. Я навіть не здивувався. А закінчивши цей лист, я отримав СМС від тебе. І скажи, що у світі є випадковості…