Останній дзвоник… Мої десятикласники – піднесені та безмежно радісні. Їх вчительки – фальшиві та безмежно віддані тій брехні, яку виголошують. Я – спостерігач, але не поза сторонній. Я на боці учнів. Розумію їх. Розділяю їх радість, але з присмаком смутку. Вони ще не знають, що виходу із Системи немає. На цьому підводному човні під назвою «ЖИТТЯ В СРСР» можна пересуватися тільки в межах відсіку, або з відсіку у відсік. І ніколи не знаєш чи наступний буде кращим попереднього.
Коли два роки тому мене як молодого спеціаліста розподілили сюди, в школу №27, директор, підстаркуватий чоловік з фізіономією алкоголіка у зав’язці, зустрів мене вельми неприязно. Основним його роздратуванням був факт мого призивного віку, а отже в найближчий призов мене мали забрити в жовніри. Ото ж у директора за кілька місяців мав наступити головняк, де брати нового сіяча «розумного, мудрого, вічного» для заповнення вакансії. Я спробував було заспокоїти його фразою «а може і не заберуть до війська?», на що отримав зловтішну відповідь: «заберуть, коли вже студентів престижних вузів стали позбавляти відтермінування, то Вам молодий чоловіче, пряма дорога до війська». Дійсно, афганська авантюра помножена на прогресуючий маразм геронтократів з Політбюро та Генерального Штабу практично унеможливлювала мій відкіс від армії.
Коли я вийшов від директора та попрямував довжелезним коридором до виходу, звернув увагу на зграйку підлітків. Один з них ділився новиною: «Уявляєте!? У нас в школі новий фізик. Чоловік. Та ще й молодий». У школі, де на п’ятдесят жінок-педагогів приходиться чотири вчителя разом з директором, це справді сенсація. Я ледь помітно посміхнувся. Навряд чи вони запідозрили в моїй персоні того самого довгоочікуваного вчителя фізики, який буде показувати їм досліди чи проводити гурток «юний фізик». У свої двадцять три роки я мало походив на дипломованого вчителя та батька однорічної донечки. При зрості 182 сантиметри я важив всього 68 кілограмів. То ж жіночки в тролейбусі, передаючи талончика на компостер незмінно зверталися до мене «мальчік», чим викликали у мене та моєї дружини законне невдоволення. До слова моя дружинонька мале ще менш серйозний вигляд, як для двадцятилітньої жінки, долученої до таїнства материнства. Коли мій вигляд ледве тягнув на 18-19, то їй в ту пору давали не більше шістнадцяти…
За два роки мало що змінилося. Директор все так же мене не любив. Особливо його дратувало моє довге волосся та те, що його так і не побрили у райвійськкоматі перед відправленням мене на «на захист нашєй родіни». Не попав я до війська лише дивом та, мабуть, промислом Божим. Відверто кажучи іти в армію в 23 роки разом з вісімнадцятилітніми все ще підлітками дурість ще та. То ж старші хлопці, випускники вузів та технікумів, при повному розумі відкошували від армії як могли. В мене було мало підстав косити, позаяк мав ідеально чисту медичну карту, в якій не значилося жодної госпіталізації, навіть у віці немовляти. Якщо ж врахувати, що в особовій справі призовника було зазначено, що я маю перший розряд з лижних гонок та кваліфікацію кандидата в майстри з плавання, то тут коси не коси, а не поможе…
Районна медкомісія навіть не поцікавилася чому в мене такі жовті склери та відправила мене в перших рядах на фінальну комісію в ДВРЗ*. Там в купі з піт десятьма іншими призовниками Радянського району ми мали засвідчити свою фізичну готовність до служби в Західній групі військ, десь в НДР. У всякому разі так нам сказав прапорщик – з райвійськкомату. Усім хлопцям така перспектива дуже сподобалася, то ж стоячи в черзі мало не всі її жваво обговорювали. Крім одного ґевала зростом мало не два метри, який обізвав всіх нас дурнями, бо відправлять нас не в Німеччину , а до Афганістану. Особисто він буде косити до кінця. Позаяк має кілька переломів ніг.
Відверто кажучи таке розташування світил в моїй натальній карті зовсім мені не сподобалося. Але і виходу не бачив. Ото ж проходячи одного лікаря за іншим з незмінною візою «здоров» я несподівано загруз на терапії. Замучена щоденним спогляданням рекрутів лікарка, не підводячи на мене погляду, машинально запитала: «на что жалуєтесь?». Я відповів, що маю проблеми з печінкою після харчового отруєння в квітні того року. Лікарка подивилася на мої склери, кольору свіжесенького лимону і пішла шушукатися з літнім чоловіком з акуратною сивою борідкою, який за моїми уявленнями мав зовнішність класичного земського лікаря. М’яким інтелігентним голосом він підізвав мене до себе,звелів лягти на кушетку та став проводити пальпацію живота та правого підребер’я. Після того подивися на мого язика та ще раз на склери і виписав направлення на обстеження у зв’язку з підозрою на язву та гепатит.
Мама міа! Що було у військкоматі після мого повернення з міської комісії! Дебілкуватий майор, якого армія витягла з глухого поліського села, совав ніжками, сукав рученятами і погрожував мені Афганом або Заполяр’ям, а ширша ніж довша Зоя Яківна голова медичної комісія трясла переді мною сухим маком і медичною картою, яку доктор Зелінський у відповідь на мою «жалобу» позбавив цноти записом «підозра на виразку дванадцятипалої кишки та хронічний гепатит». Врешті вони всі викричалися та виписали мені направлення в міську лікарню імені Калініна. Не буду оповідати довгу історію моїх короткотермінових поневірянь в коридорах радянської медицини, які трохи не закінчилися моєю клінічною смертю, але врешті решт в моїй медичній карті з’явився перший справдешній діагноз, від якого мені стало моторошно: «персистуючий гепатит в стадії ремісії, синдром Дабіна-Джонса». Хвала Богу хоч виразкова хвороба відпала і то полегкість.
Як не кажи , а перспектива хронічного хворого у моєму ще досить юному віці з неодмінним дотриманням дієтних приписів та інших малоприємних речей мене мало надихало, ба більше вона мене стала гнітити. Компенсувала лише думка, що з таким діагнозом «не беруть в космонавти». Поскреготавши зубами, комбайнер-невдаха, а нині майор Зайчук віддав розпорядження прапорщику Мирцеві виписати мені військового квитка з формулюванням «годен до несення нестройової служби у військовий час».
Але повернімося до наших козлищ та баранів. Окрім директора мене не любили більшість вчительок, хоча в цівільному світі жіноцтво на загал мені симпатизувало. Спочатку я не розумів причин цього дивного явища, позаяк був підкреслено ввічливим та приязним в стінах нашого освітньо-вихного закладу. Щоправда тримався я на відстані, наївно сподіваючись що комунікативна дистанція та певна відстороненість унеможливить конфлікти. Причина та мотивація виявилася на педнараді в кінці першого півріччя, де на мене накинулася завуч разом зі своєю тічкою підбріхувачів прошпетивши мене за те, що замість ходити на перерві назирці по коридорах для виявлення відхилень у поведінці наших бранців освіти та виховання, я проводжу час у товаристві старшокласників, які то на спортмайданчику мене обступають, то заходять на посиденьки у підсобку мого кабінету. І то нехай школярі у яких я викладаю, але ж інші також зі мною спідкуються. «Шукаєте дешевої популярності? Дивіться щоб це панібратством не закінчилося чи ще якоюсь халепою!». Овва! Нічого собі висновки далекосяжні… нема щоб порадіти за молодого колегу, до якого тягнуться учні. Успішність в моїх класах не страждає від моїх близьких контактів з учнями, дисципліна також. Виявляється можна не тільки бути злим поліцаєм аби учні не здіймали гармидер підчас уроків.
Усміхнувшись та подумки пославши цю зграю неуків та невдах на Хутір-Михайлівський, я пообіцяв собі, що по завершенні обов’язкового трирічного відпрацювання після інституту, ноги моєї не буде ні в цій, ні в іншій школі.
Ото ж минуло два роки. Травень. Час цвітіння каштанів, останніх дзвоників, випускних та перевідних іспитів та всюдисущого тополиного пуху. Зараз він всюди: на лавочках шкільного стадіону, на підвіконнях та порогах, на моїй густій кучерявій шевелюрі. Я спостерігаю як Магдалена Бах, радянська німкеня, відмінниця, фізкультурниця, перша красуня 10-А та моя краща учениця провадить фотосесію серед учнів свого класу. Час від часу вона відволікається щоб подивитися в мій бік, а потім не витримує і просить аби я також взяв участь у грі «фото на пам'ять». Звісно я не проти. Тим більше, що я знаю нащо воно ій. Магда вже другий рік таємно та безнадійно закохана в мене. Про це не знає ніхто крім нас. Розумниця, яких мало в її віці вона тримає в секреті таємницю свого серця. Зараз вона хоче забрати частину мене на чорно-білу «Свему» «Зеніта» та слайдову «Орво-Хром» «Практики». Її тато, Генріх Робертович, зробив своїй донці шикарний подарунок на квітневе 17 річчя.
Фотографуй, Магдо, фотографуй! Що ще я можу для тебе зробити? Я позую, вдаючи що не розумію нащо ти це робиш. А ти ховаєшся за видошукачами своїх фотоапаратів, тамуючи в грудях тугу нерозділеного почуття. Магдо, Магдо, дівчинко світлоока, я нічого не можу для тебе зробити. Моє серце заповнене вщерть двома найдорожчими для мене дівчатами, моєю дружиною та донечкою.
Магдо, два снаряди не падають в одну вирву, але моя Ельза також етнічна німкеня. Але вона має не біляві кучерики та блакитні очі як у тебе, а каштанове пряме волосся та сині як зимове небо очі. Вона лише на чотири роки старша за тебе і ви могли б гратися разом у одному пісочнику. Але ви не знайомі та й ніколи не станете ними. І ми з тобою після іспитів та випускного балу більше ніколи не зустрінемося. Чомусь я в цьому певен. А ще я ніколи не побачу себе на твоїх фото…
Люба Магдо, я хочу щоб в майбутньому ти знайшла свого чоловіка. І не обов’язково він має бути схожим на мене чи твого батька, якого ти любиш як справдешня татусева доця. Можливо і в мене ти закохалася за дивовижну схожість з твоїм батьком. Ти неодмінно знайдеш його. Просто довірся своїй долі та не заморочуйся химерами, яких намріяла без міри…
У всякому разі в мене є позитивний приклад як зовсім юна дівчина знайшла в мені свого чоловіка, саме вона знайшла, а не я її, вирвавши мене з безкінечного потоку закоханостей, де я купався в потоках кохання, яке дарували мені мої дівчата. Я не знаю чому вони так легко закохувалися в мене. Я не був Аполоном. Як випускник дитячої художньої школи при міському палаці піонерів та школярів, має великі претензії як до власного обличчя так і до тіла. Мені не подобаються пластичні м’язи плавця, хотів би мати рельєфні біцепси, трицепси та кубики пресу як на скульптурах Мікеланджело. Мені не подобається ніс та підборіддя. Ніс задовгий, а підборіддя не достатньо масивне як для вольової людини. Як естет я собі не подобаюся. Що вони знаходили в мені? Що ти знайшла в мені, Магдо?
Може тобі подобається мій незгасимий оптимізм, мій гумор, моя посмішка, яка рідко зникає з обличчя? Може тобі подобається моє легке ставлення до життя, моє намагання швидко розібратися з проблемами, вдаючи що їх або насправді немає, або вони не варті виїденого яйця?
Я жив безтурботно та легко, беручи від життя більше, ніж міг йому дати.ю Чи кохав я тою мірою, якою кохали мене? Мабуть ні. Бо як можна кохати двох дівчат одночасно, коли це справжнє кохання?
Все змінилося, коли я зустрів Ельзу. Однак наша перша зустріч не віщувала нічого гарного чи доброго. То була зустріч всліпу двох студентів різних факультетів, які цікавилися однією і тією ж тематикою в царині трансперсональної психології та знали одне одного заочно. Мене цікавила та зустріч, бо чув про незвичайну дівчину та хотів щоб поділилася зі мною своїм досвідом та можливо вициганив би у неї якусь новеньку методику.
Я був знервований, бо була вона не в той час та не в призначеному місці. До того моменту, коли вона сама підійшла до мене я встиг перепитати чи не з десяток дівчат, які виходили з гуманітарного корпусу чи бува вони не Ельза. Страх як не люблю попадати в дурні ситуації. А вона затрималася, бо покинувши третю пару нарвалася на дуролома декана, для якого прийшлося нашвидкуруч вигадувати історію. Я цього не знав, тому зустрів її шпильками, на які вона відповіла холодним поглядом, якого навіть я не витримав. Але справи є справами і ми попрямувала в кавярню Шапіто, традиційне місце зустрічі студентів нашого інституту. Але заклад той виявився не вельми затишним для нашої бесіди, тому невдовзі вирішили передислокуватися в скверик на вулиці Чкалова.
Якось так сталося, що невдовзі Ельза перестала мені здаватися холодною та недосяжною. Але відчуття, що вона старша мене чи моя ровесниця мене не покидало. Це ж треба, я і гадки не мав, що вона ще дитя, молодше мене майже на чотири роки. Обмінявшись інформацією та встановивши приятельські відносини ми розійшлися по своїх справах. То було восьмого травня.
А наступного дня всіх студентів нашого інституту під загрозою великих неприємностей було зібрано на бульварі Шевченка для зустрічі дорогого Леоніда Ілліча, який ощасливив Київ своїм візитом на честь чергового ювілею «Великої Перемоги». Ми мали зображувати велику радість вітаючи його та Щербицького під час проїзду у відкритому лімузині від вокзалу на Печерськ, де вони мали відкривати почварний пам’ятник «Родіни-Матєрі». То був атракціон ще той. У мене склалося враження, що до нашого міста відрядили кадебістів мало не з усього Союзу. У всякому разі в шерензі вішальників через кожних чотири людини стояв хтось у штатському. Ми були безтурботними пофіґістами і замість демонструвати пошану головному ґеронтократу нашої держави вибухнули залпом сміху, наскільки жалюгідним та комічним був Генеральний секретар.
Після того як дійство скінчилося, я побачив Ельзу в супроводі двох незнайомих дівчат. Мені чомусь нестерпно захотілося підійти до неї. Не розумів чому. Вона не було моїм типом дівчат . Але щось невимовне підштовхувало до неї. Але замість віддатися на волю пориву, я зробив вигляд що не помітив її та повернувся до свого друга Санька та його чарівну коханку Світланку. Разом ми пройшли повз Ельзу та її товарок. Я відчув її погляд на собі , але не повернувся, хоча дуже хотів…
10 травня почалася справжня весна. Квітневий холод, який нахабно проліз в першу декаду травня зник як мана. В місті почалася небачена трансформація. Раптове тепло спричинило швидке озеленення та цвітіння. Київські каштани спочатку вибухнули листям, а за кілька днів стався інший вибух цвітом. Всі дерева ботанічного саду імені Фоміна зацвіли майже одночасно.
На фоні цих природний дивовиж сталася наша випадкова зустріч з Ельзою. Так сталося, що я не знав , де саме вона мешкає, але приїхав у її район в кінотеатр, бо в центральній частині міста фільм, який мене цікавив уже не демонстрували. Після фільму я наштовхнувся на неї. Саме в той час Ельза прямувала в районну бібліотеку.ю Це була зустріч, після якої ми вже не розлучалися. Стовідсотково я не закохався в неї тоді. Але між нами встановився якийсь контакт, який не відпускав нас один від одного. Ми годинами то ходили, то сідали на лавочки і розмовляли-розмовляли. Я дізнався, що у неї хворе серце. Моя реакція була дивною та зовсім неадекватною для другої зустрічі з дівчиною. Я добре пам’ятаю як подумав тоді: «А як же вона народить мені дитину?». Яку дитину? Ми ледве знайомі! Якесь наслання…
Я провів Ельзу додому. Вона запросила мене на зустріч зі своєю групою, де вони практикувалися у здобутті трасперсонального досвіду. Київ ще те місто! Якщо ви гадаєте, що в ньому колись, навіть за совка, припинялися психо-духовні чи простіше відьмацькі пошуки, то ви помиляєтеся…
Через кілька днів ми приїхали в зазначене місце на околицю міста. Не скажу що компанія мені сподобалася, але один чоловік вразив мене мене від маківки до п’ят. Позаяк розповів про мене таку сокровенну інформацію, про яку ніхто знати не міг, бо жодна людина під білим світом не була втаємничена. До того ж зробив він то так тонко та метафорично, що власне ніхто із присутніх за винятком Ельзи нічого і не второпав…
Після участі у груповому досвіді ми поїхали на трамваї до міста. Якось зовсім несподівано для себе я запропонував провести Ельзу додому, хоча в планах було інше… Був чудовий травневий вечір, ніякого особливого почуття схожого на кохання не було ні в мене ні в неї. Але я відчував, що в природі та в мені відбувається щось особливе. Я раптом став бачити незвичайне у звичайному. Світилися особливим світлом ліхтарі, над цвітом та листям каштанів утворювалися галло. Нову ми кружляли кварталом, де вона мешкала, все ніяк не могли наговоритися. Наприкінці зустрічі я вмовив Ельзу дати мені методику її практики. Після попередження про можливі наслідки вона погодилася.
На вихідні я поїхав на дачу. В мене було три дні для експерименту. Слід сказати, що експерименти над собою я полюбляв і не боявся за їх наслідки, позаяк мав тверду впевненість, що зі мною нічого не трапиться ні за яких умов. О блаженна дурість юності…
Що саме відбулося за ті три дні, не стану оповідати, бо то вже тема якщо не маленького роману, то великої повісті вже точно…Скажу лише, що на виході було страшенне потрясіння моєї духовної картини світу, від якої залишилися руїни, на яких я мав будувати щось зовсім нове та дивовижна трансформація мого фізичного тіла. Уявіть собі в п’ятницю на дачу приїздить рожевощокий самовпевнений атлет зростом 182 та вагою 78 кг., а в понеділок вранці на першу пару зявляється блідий юнак з впалими щоками, витонченим , підсушеними руками та ногами. Такий собі класичний портрет містика з вогнем нетутешнім в очах. Вага містика ледь сягає 71 кг. Куди поділися сім кілограмів живої маси для мене є загадкою до сих пір.
Наталя, моя однокурсниця, що симпатизувала мені, аж руками сплеснула, побачивши ТАКУ ПОЯВУ. «Тіно, це ти? Що сталося, любий?». Це дивне ім’я дала мені викладачка ТЗН, яка довгий час прожила разом з чоловіком дипломатом в Італії. «Та нічого такого не сталося» - знизав я плечима. «То ти мабуть перестарався на фронті кохання» - засміялася вона. «Угу, знала б ти на якому фронті я побував» подумав я і тільки спроквола посміхнувся…
А потім ми зустрілися з Ельзою щоб уже ніколи не розлучатися. Моя трансформація продовжувалася. Поступово крізь руїни старого світу стали проростати нові дерева, кам’яна пустеля вкривалася смарагдовою соковитою травою. До білого будиночку, в якому поселилася моя душа пролягла доріжка з білого мармуру з рожевими прожилочками. Сонце її нагрівало щоб дорогі мені істоти, йдучи по ній босими ногами зігрівали їх навіть тді, коли в моєму Місті лютували морози…
І було у нас з Ельзою казкове літо. Ми «пили вино кохання аж винарі його втомилися носити». І була це для мене не чергова закоханість, а справжнє кохання, яке зароджувалося непомітно і розквітало щодня. Все краще, що народжувалося в моїй оновленій душі я дарував їй, моїй чудовій дівчині, другу таку було годі знайти під білим світом. Восени ми побралися, а влітку наступного року у нас народилося дитя. І хворе серце моєї найдорожчої в світі жінки ні разу її не підвело: ні під час вагітності, ні під час пологів, які супроводжувалися зливою та грозою, яка припинилася з першим криком нашої донечки.
І був у нас важкий час безсонних ночей та втоми, коли ми бавили нашу дитинку, яка погано спала саме вночі. А любов наша все прибувала та прибувала як весняне повіддя на Дніпрі. І затопила вона нас і переповнила по вінця. І любо нам і мило…