Цей допис склався десь у 1995 році, тобто років 15 тому, але нещодавно він знов попався на очі, і мені здалося, що він не дуже й втратив актуальність. Тож і вирішив його опублікувати (дата публікації 10 грудня 2010 р.)
------------------------------------
Хто з шестидесятників - стиляги чи селюки - знищили Імперію?
Про покоління шестидесятників написано і сказано багато.
Шестидесятників називають поколінням феноменальним, переламним, яке започаткувало нову епоху, поколінням хрущовської відлиги. І це, дійсно, було схоже на відлигу - палкі дискусії фізиків- ліриків, стиляги у яскравих довгих піджаках, бугги-вугги і рок-н-рол, барди з гітарами, перші КВН-и, багатотисячні натовпи на вечорах поезії у Московському Політехнічному, рух дисидентів, перші крамольні саміздати, гучні процеси, де одних кліймили, інших засилали, але вже не розстрілювали, як раніше.
І у Вінниці відбувалося щось подібне, щоправда, не у столичних масштабах. Так, по “Бродвею” - нинішній Соборній, по вечорах розгулювали хлопці і дівчата з зачісками “тарзан” і “хлопчик без мами”, взуті в небачені “корочки на микропорочке”, йшли на “ура” перші вечори КВН, збиралися потай крамольні поети і дисиденти, видавалися рукописні журнали. А по середах і вихідних найпрестижнішу гуцалку Вінниці у клубі “Хімік” озвучував справжній джаз. Причому все це - з присмаком ризику, оскільки за стилягами полювали дружинники і міліція (могли прямо на вулиці підстригти), а поетів і дисидентів час від часу запрошували для бесід у “відповідні органи”.
Але всі ці події 60-их, якими б значними і ефектними вони не були, скоріше є наслідком тієї ж самої хрущовської відлиги, яку створили зовсім не шестидесятники. Її здійснили покоління старші, покоління переможців-фронтовиків, яким смерть Сталіна, цього непохитного диктатора, нарешті, дозволила, по можливості позбутися терору, що охоплював СРСР. Зрозуміло, що результатами відчутної лібералізації країни не могла не скористатися молодь тих часів.
Отже, виходить, що свій імідж феноменального, переламного покоління шестидесятники створили лише у своїй молодості, та ще й з подачі старших? Тоді чи варто казати про їх феноменальність і епохальність, тим більше, що з їхніх вищеназваних започаткувань до нинішніх днів, коли шестидесятники стали дідами, дожив хіба що масляковський КВН ?
Але феномен, дійсно мав місце. Тільки виник він завдяки не стільки міській, скільки сільській молоді 60-их років. Вона була тоді не така помітна, далека від цих усіх гучних новацій. Але саме її численний “трудовий десант”, який протягом 60-их і 70-их років буквально затопив міста, і створив той справжній історичний феномен, який ще й досі визначає перебіг подій в Україні, і не тільки у ній.
Масштаби цього напливу нових городян легко оцінити без офіційної статистики (з її даних, до речі, випливає, що темпи перетікання людської маси з села у місто на межі 1960-1970-их років були найвищими у світі). Взяти хоча б Вінницю, населення якої за 1960-1970-і роки збільшилося майже втричі. Але змінилася не тільки кількість вінничан. Саме за ці роки зросли і всі найбільші заводи Вінниці, з’явилися її нові житлові масиви. І щонайменше 2/3 трударів цієї нової, індустріальної Вінниці складали сільські вихідці.
Втім, у робітничий клас йшли далеко не всі прибульці з села. Місто надавало їм різні можливості для кар’єри. Адже зростали не тільки нові заводи та житлові масиви. Віповідно розросталася і кількість партійного і радянського чиновництва, виникала гостра потреба у інженерах, науковцях. А для цього потрібна була здібна, працелюбна і, водночас, лояльна до режиму, “слухняна” молодь. Саме такої і було багато серед сільських шестидесятників. Тут, до речі, проглядається чітка аналогія з нинішніми імігрантами з країн СНД, які, за словами корінних американців і ізраїльтян, стають найзавзятішими трудоголіками і найзапеклішими патріотами своїх нових пристанищ - як фірм, так і держав.
Тож так само, завзято, треба було завойовувати собі місце у городському світі і імігрантам зі світу колгоспного. І кожний робив це, як міг. Ті, яких тягнуло у начальство, не тільки старанно працювали, а ще й йшли у комсомольські активісти, потім, маючи стаж чи армію і підтримку парт- чи профбоса, ставали студентами (частіше заочниками) якогось гуманітарного факультету, а там і самі потрапляли у чиновницьку номенклатуру. Ті, хто були здібними до наук, подолавши перепони жорстоких конкурсів, могли без усяких протекцій і хабарів потрапити у найпрестижніші вузи і університети, де, насамперед, на факультетах з точних наук, корупція була практично відсутня.
Але, попри всі відміни і розбіжності, молодість більшості сільських шестидесятників у містах була нелегкою. Все ж таки вони були тут чужинцями. Особливо прикро це відчувалося поза роботою: у тісних мурашниках робітничих гуртожитків та знятих кутках хат хуторів і передмість, а ще сильніше - на дозвіллі, до якого молодь завжди охоча. Тут вихідці з села здебільшого трималися вкупі і окремо від своїх міських ровесників. Так, навіть місця тусовок у них були свої. У Вінниці це була “бичка” - так презирливо називали міські “фраєра” величезний, зараз вже багато років порожній, танцмайданчик у парку ім. Горького.
Але всі труднощі вживання у чуже місто, навіть для тих, хто працював на важкій, по міських поняттях, роботі, блідли перед труднощами елементарного виживання у рідному селі. Яскраву картину того життя, що залишав за спиною сільський шестидесятник, перебираючись до міста, надають спогади одного з них, сільського хлопця з Чернігівщини. Він був з тих, які були здібними до наук і які знали, що успішне, наполегливе навчання - це вірний шанс вийти у люди.
“Мрій великих у нас не було, крім хіба що вчитися добре і наїстися досхочу. Часи були такі, що не приведи Господи. Жили відірвані від усього світу, навіть радіо не було. Електроенергія з’явилася багато пізніше - перед святкуванням 50-річчя Радянської влади... Щоб сфотографуватися разом з класом під час випуску, чоботи у сестри позичив. ...Це було не життя.”
Звуть цього сільського шестидесятника Леонід Данилович Кучма. Його доля (до речі, дуже схожа на долі багатьох з тих, хто сьогодні складає політичну і економічну еліту України), згодьтеся, править вельми вагомим доказом того, що корені феномену покоління 60-их слід шукати зовсім не серед міських шестидесятників.
Глибинна, не одразу помічена сила сільського десанту, який (зараз це вже очевидно) завоював міста і здобув владу в країні, пояснюється і тим, що, на відміну від своїх городських ровесників, багато з яких перебували під опікою батьків, більшість сільських шестидесятників були тими, кого американці з повагою називають “self made man” - “людина, яка зробила себе сама”.
Але феномен їх не тільки у створення власних кар’єр - нехай навіть таких карколомних, як у нинішнього Президента. Це все особисті діяння і успіхи. Феномен шестидесятників, насамперед, сільських, у тому, що вони здійснили усі разом, так би мовити, непомітно для самих себе.
Так от, до таких феноменальних діянь можна віднести два, одне припало на молодість цього покоління, друге здійснено, коли покоління досягло зрілого віку.
Почну з останнього, ближчого за часом.
Для багатьох політологів 90-их років блискавичне зникнення другої у світі супердержави було несподіванкою. Причин цього парадоксу називають багато, - і зовнішніх, і внутрішніх. Але однією з найважливіших є, гадаю, саме “селянизація” міст імперії, якою був СРСР. Адже кожна імперська структура складається з полюсів влади (і це, передусім, міста) і оточуючих їх колоній (і це, передусім, сільські регіони). При цьому міста набагато більше уніфіковані, ніж їх регіональне оточення. І це зрозуміло, - адже саме утворення міст є результатом імперіалізації, саме міста стають полюсами, анклавами якихось суто логістичних початків - ідей, інтегруючих строкату людність неурбанізованих місцевостей. І коли у цих полюсах починають переважати - і кількісно, і якісно, вихідці з різноманітних за традиціями колоній, імперія стає приреченою на розпад. Так, до речі, в свій час розпалась і Римська імперія, де вихідці з колоній спочатку склали більшість римських городян, а потім і імператорів. Щоправда, у Римі його “селянизація” призвела до розпаду імперії за зміни кількох десятків поколінь. У ХХ столітті темпи інші. Тому для розпаду колоніальних імперій Заходу, які знищили "освічені регіонали" - ганді, лумумби, хо-ши-міни (даруйте мені це використання імен як апелятивів), вистачило зміни кількох поколінь, а у випадку СРСР - одного-двох.
Усі тонкощі процесу розпаду СРСР, впливу на це сільських вихідців у такій маленькій статті не осягнути. Підкреслимо тільки два факти. По-перше, у 1991 році, коли це сталося, шестидесятники були у тому віці, який є “віком влади покоління”. По-друге, більшість партійного і радянського чиновництва на той час складали саме шестидесятники сільські.
А тепер про той феномен, який здійснився за молодості цього покоління.
Інформаційний відступ.
За 1960-1965 рр. середньорічна чисельність робітників у народному господарстві УРСР зросла на 28%, а за 1975-1980 рр. - лише на 8%.
За 1960-1981рр. - з 8 млн. до 14,3 млн.
Чисельність колгоспників в Україні: 1959 - 18,3 млн. - 41% населення, 1965 - 16,3 мпн. - 31%, 1970 - 10,5 млн. - 22, 3%, 1980 - 4,4 млн - 8,8%.
У 60-их рр.частка українців, що проживають у містах, сягнула 55%.
Урбанізація Росії у 1970 р. досягла 62% і за темпами була та ж сама, що і у Західній Європі і Японії, в Україні темпи були дещо повільнішими - як у Східній і Південній Європі.
Кінець відступу.
Отже, у 60-их рр.частка українців, що проживають у містах, сягнула 55%. Цей рядок, на перший погляд, не містить нічого дивного. Багато націй у світі у ХХ столітті урбанізувалися, тож дійшла черга і до цієї. Але ж тут йдеться про нас, українців, чия історія така багата на невдалі спроби державотворення саме тому, що ми були нацією селянською, і міста України протягом трьохсот з лишком років були українськими лише територіально.
Взяти хоча б Вінницю, становлення якої як міста з кінця XVI століття супроводжувалося невпинною полонізацією. Апогею остання досягла у XVIII столітті, коли панівною мовою у місті була польська. Після приєднання Правобережної України до Росії починається русифікація Вінниці. З тих часів до 1917 року у місті за роль панівної з перемінним успіхом змагаються дві мови, дві культури - росйська і польська. Яскравим прикладом тут можуть правити хоча б підписи на дореволюційних поштових листівках з видами Вінниці, виконані саме польською і російською. Після закінчення громадянської війни у Вінниці, як і у всій Україні розпочинається недовгий період українізації. Але він уривається наприкінці 1920-их, коли головна частина української нації - селянство потрапляє у ярмо колективізації. Мова кріпака - чи то панського, чи то радянського, колгоспного, - міською мовою бути аж ніяк не може.
Подібною була доля і інших - спочатку полонізованих, а потім русіфікованих, українських міст.
І ось той самий наплив сільських шестидесятників в українські міста призвів до того, що вперше в історії української нації більшість її стала мешканцями міст.
Взагалі, українізація міст - це процес поетапний, попри всі сподівання прибічників революційності такого перетворення. Так от, два етапи вже позаду, і здійснили їх, насамперед, знову ж таки сільські шестидесятники.
В молодості вони здійснили українізацію міст етнічну. В зрілому віці - політичну і економічну. Причому на другому етапі, насамперед, в українізації економіки, значну участь взяло і покоління синів вихідців з села. А от третій етап - мовна, культурна українізація міст здійсниться лише тоді, коли більшість дорослих українців стануть не просто мешканцями міст, а корінними міщанами. І почнеться вона по-справжньому тоді, коли подорослішає покоління онуків сільських шестидесятників, тобто приблизно у 2010-2020 роках. Тож за цих, скажімо так - просто десятників, і остаточно розрішиться той самий феномен шестидесятників, який розпочався з хрущовської відлиги.