Гордості ніц! Нема та й не треба! Лише безсилля. Тупе невимовне безсилля. Знаєш, це - незносимо жити, тамуючи в грудях кохання. Жити частинами, тими, що вимерли. Прагнуть до тебе знову і знов...
Живу чи вдаю, віддавши в нікуди стільки ніжності... Не тої, що квітне, а тої , що вицвіла і в руслі змертвілім повільно тече...
Повір, я старалась, але ж неможливо, немислимо пробитись крізь хмарища снів, суховій. Змертвілі ці урвища-стіни, ці виступи-вікна вбивають повільно. Здається, що світ мій завмер чи помер...
Кому це потрібно, коханий_на_відстані? Їй чи тобі?