«Колір мого неба»
-Доброго ранку
- Доброго ,- зовсім без емоцій відповів я.
-Як вихідні?
-Не погано.
- З днем народження! – якось зовсім легко промовила Люся. Я навіть не встиг промовити таке нудне і звичне «дякую» , як вона продовжила свою завчену промову. Знаєте як дівчинка якій мабуть років сім, цій промові тебе вчить мама коли ви йдете на день народження до якоїсь маминої подруги, ну твоя мати вважає що цій тьоті ну дуже потрібні поздоровлення її прекрасної дитинки(зрозуміло що дитинка найкраща і найрозумніша). І як тільки ви заходити до святкової хати ти випалюєш ці завчанні слова. І тітка рада і ти щаслива що не чого не сплутала. Всім добре. Я стояв з такою дурною усмішкою і уважно слухав. Взагалі як вона пам’ятає усі ці дати. Хоча вона ж не вилазить з «контакту». Як я її ненавиджу, так, і тебе теж.
- Добро ранку Андрій Іванович! –проміж промови заграючи вставила Люся.
А я чомусь згадав дівчину яку бачив у вікні автобуса сьогодні зранку. На ній була сіра шапка з під якої пробивалося темне кудряве волосся, як яскрава квітка з під асфальту десь у спальному районі міста. На шиї був такий ж сірий шарф та навушники у вухах. Вона так замріяно дивилась у нікуди. Вона не бачила цих роздратованих людей у автобусі, вона не бачила вічно поспішаючи студентів на вулиці і вона не бачила мене, сірого як її в’язаний шарф тридцяти трьох річного офісного працівника який як і кожного дня стоїть у заторі на дорозі їдучи на роботу.
Люся закінчила своє поздоровлення я сказав їй велике дякую і пішов робити собі каву, як завжди з молоком. Я працюю тут вже три роки і три роки я ненавиджу цю роботу. У дитинстві ми усі мріємо про яку нереальну пригоду про те що ми будемо спортсменами, музикантами чи космонавтами не усе таке, а потім наше життя перетворюється на історію звичайної людини. Цей день пройшов як і усі. Я не любив свята бо кожне свято таке як день народження чи новий рік просто ще раз нагадує що нічого не змінилося у твоєму житті, нагадує про те що ти мляво проходиш свій шлях і все блищи до кінцевої зупинки. Ввечері ми з’їздили до ресторану який дуже подобався моїй дружині. Наступного ранку я як і кожного іншого ранку їхав на роботу. На світлофорах зазирав в інші автівки , там були зовсім різні люди так не схожі один на одного. Чому ми кохаємо саме ту жінку, чому в нас саме ці друзі? Чому? Що було б як би я пішов від своєї дружини ну наприклад до цієї молодої блонди? Вона тягала б мене по рейвах, ми б курили маріхуану та пили б пиво. Чи до цієї жінки з таким впевненим виразом на обличчі в цій машині яка коштує мабуть дорожче за мою квартиру? Хоча тут все просто, мене б наступного дня му тузило б троє здоровезних дружків її папіка. А ким би я був зараз як би ніколи б не зустрів свою кохану? Чому? Чому? Завжди чому…Ми ніколи не спробуємо усіх професій, чи усіх напоїв, ми ніколи не переспимо з усіма гарними жінками, ми ніколи не переслухаємо усієї музики та ніколи не прочитаємо усіх цікавих оповідань. Ніколи. Наше життя складається з випадків. А згодом перетворюється на суцільний сірий колір. Сірі люди, сірі вулиці, сірі та байдужі очі, сірі почуття, та сіре небо…
Я зупинився на узбіччі за квартал до мого офісу. Вийшов і підійшов до кіоску з пресою та цигарками. Я не палив вже рік.
- Дайте будь ласка пачку червоного мальборо! Так. Дякую. Жадібно відкрив пачку, сів до авто та взяв запальничку яка досі була в бардачку. Секунду замислившись підпалив та затягнувся. На годиннику була дев’ята десять. Спізнився подумав я. Спізнився до пекла. Я розсміявся як дитина, набрав добре знайомий номер свого шефа. Слухавку довго ніхто не підіймав. Мабуть спить падлюка подумав я в голос, я набрав ще раз, коли підняли слухавку я прогорланив уривок з пісні яку слухав у юності: « я враг системы а вы все козлы, а вы все козлы». Такої насолоди я не отримував років сто. Вийшов з машини підійшов до лисих хлопців які стояли неподалік та голосно сміялись. Підійшовши я спитав про те чи не потрібен їм телефон з камерою, хлопці дивились на мене як на повного придурка, але у одного з них рука, сама, без участі мозку потягнулася до подарунку.
- Беріть, беріть це не підстава а дарунок долі! - посміхнувся я, скоріш собі ніж їм. Зайшовши до своєї квартири я поснідав як людина, вдома а не у кав’ярні біля офісу. Дружина була на роботі. Я знайшов свій похідний рюкзак та склав туди деякий одяг та кеди. Зібравши усе я подзвонив з домашнього телефонна знайомому який займався продажею авто сказав що продам свою тойоту за пів ціни якщо через годину він дасть мені гроші. У цього знайомого дід був євреєм так що він знайшов потрібну суму через пів години та без зайвих питань купив мою тачку за яку я п’ять років виплачував кредит та мив її кожні вихідні, ми навіть декілька разів займалися в ній сексом с дружиною.
Це був ранок наступного дня я сидів на новому яскраво жовтому байку та мчав на південь. Мені навіть вистачило грошей на плейер. У шлунку було відчуття яке буває коли сильно хвилюєшся та чекаєш на щось, не зрозуміло на що. Але колір мого неба заграв яскравими барвами осіннього сходу сонця…