Листки з щоденника підлітка з передмістя.
15 січня. Ура в мене перемога на районній олімпіаді з фізики!!! Все таки навчання в заочній фізико-математичній школі при МДУ далося взнаки та і система навчання Петра Васильовича спрацювала. Він щасливий. Ще зовсім хлопчисько, але вдає солідного дядечка. Трішки смішно. Але факт: молодий вчитель, другий рік після інституту і ми вже втерли декому носа.
20 лютого. Петро Васильович супроводжував мене на вступні іспити до фізико-математичної школи при Київському університеті. Наче б то з усіма завданнями справився. Побачимо що з того вийде. Мама нічого не знає. Батькові все одно.
24 березня. Учитель біології та хімії всіма улюблений Рашпиль таки поставив четвірки за чверть. Ох же ж він мене і любить! Треба на нього натравити мамцю. Мені в кінці року ці четвірки не потрібні.
2 квітня. Ура мене зарахували до фізмат школи!!! Облом! Мамина реакція «через мій труп!». Іншої важко було сподіватися. Єдина дитина. Куди ж її від маминої спідниці. Нічого підключимо легку кінноту та важку артилерію. Батько з дідом хай проводять виховну роботу зі своєю улюбленою лялькою. Мені її істерики та маніпуляції вже остогидли…
20 квітня. Катастрофа! Дід попав в онкологічний диспансер. Рак легенів. Лікарі відмовилися брати гроші. Кажуть дотягне максимум до Нового Року. Серце здорове, так що помучиться ще. Домовилися робити вигляд що нічого не трапилося. Тупо, як на мене. Але що поробиш. Мені важко усвідомити, що дід помре. Зараз він єдина людина, яка мене розуміє. Останні два роки він мене багато чому навчив. Але найголовніші три речі. Це секрет від усіх, а особливо від матері. Я вмію водити авто (мамина реакція відома «через мій труп»), звалювати нападника трьома послідовними ударами (5 секунд і він на землі корчиться від болю) і пити коньяк. Дідова дружина привезла від своєї дочки з Молдавії гарненьку колекцію коньяків та консервованого в желе винограду. Ми з дідом взимку пили цей чудовий напій і їли виноград. Мама нічого не запідозрила. Дід навчив мене пити і не п’яніти. Правда, як що чесно, то і дози то були дитячі. Хіба від ста грамів коньяку за вечір милих бесід з дідом уп’єшся?
9 травня. Був у діда. Дідові подарували в честь ювілею «великої перемоги» годинника. Він його передарував мені. Хай буде на згадку. Дід ще нічого не знає. Боліти ще не почало. В черговий раз дід плювався від глупоти офіціозу Дня перемоги та брехунів, що поначіплювали повну грудь ювілейних медальок. Дід у мене воював у штрафбаті, а в сорок першому побував у німецькому концтаборі. Дякувати Богу та золотим сережкам тьоті Ганни, його сестри, з концтабору його звільнили. Чого тьотя а не баба? Бо яка вона мені баба, коли в неї такий молодий вигляд а її дочки всього на кілька років старші за мене.
21 травня. Мама сказала, що за рік у мене всі п’ятірки. Так що в свідоцтві про восьмирічну освіту буде все відмінно, якщо успішно здам екзамени. Думаю проблем не буде. «Он смеялся над славою бренной, но всегда быть хотел только первым». Це про мене. Зосереджуюсь на іспитах. Ніяких гульок!
10 червня. Ура! Відстрілявся. Всі іспити на п’ять! Пішов до діда похвалитися. Дід сумнющий. Вже почалися болі. «Бодрячок» не проходить. Він про все здогадався. Питання життя і смерті ми оминаємо. Але воно між рядками наших бесід. Дід просить мене частіше бувати у нього. Багато розказує про минуле.
15 червня. Розкручується мій роман одразу з двома дівчатами. Одну звати Галя. Вона висока білявка. Від її синіх очей я божеволію. Вона дев’ятикласниця з першої школи. Мешкає в містечку. Старша від мене всього на півроку. Шкода, що я народився в кінці року, тому зі своїми однолітками в школу не ходжу. Тепер трішки комплексую. Але все ніби йде по плану. Інша, Лариса, кучерява чорнявка, моя однокласниця і «любов з першого класу». Вірніше, то я – її любов з першого класу. Тягне до обох. Якщо це кохання, то значить я кохаю обох однаково. Якось розберуся з часом. Добре, що вони ні про що не здогадуються. Все таки добре жити в передмісті, де конфронтація з містечком в крові у більшості мешканців. Мені воно все це по цимбалах. А Лариса з Галею навряд чи скоро перетнуться…
20 червня.
Дідові все гірше. Почали колоти знеболююче. Поки що без морфію обходимося. Дід поросив шпанок. Я з’їздив на велосипеді до тьоті Тосі. В неї величезна шпанка від старого господаря її будинку залишилася. Старезна така велика-превелика вишня. Соковиті шпанки такі солодкі. Я от думаю може це якийсь сорт черешні у нас так називають «шпанками». Не можуть же вишні бути такими солодкими. А дід з’їв кілька штук і все. Каже «очима б їв, а в горлянку не лізе.» Кепські справи…
2 липня. Дівчата у мене фантастичні! Галя гарно цілується. При цьому очей не закриває. Я несамовитію від її синіх очей! Вони як північне небо. Такого кольору було небо в Пітері, коли ми туди їздили з батьком минулого року. У нашому передмісті та містечку багато людей з голубими очима, але щоб такі сині, то це тільки в моєї лапуні. Яка вона ніжна! Лариса запальна. В неї є щось циганське. Кажуть її дід був позашлюбною дитиною від цигана. Її сусіди, хлопці-когутяки попросили за неї могорича. Такий звичай. Прийшлося виставити сомогону і шмурдяка аби не було зайвих проблем.
5 липня. Дід подарував п’ятдесят карбованців. Я доклав своїх двадцять і купив концертну гітару чеського виробництва. Вона довго стояла у скляній шафочці в культтоварах. Таки дочекалася мене. Дешеві гітари по п'ятнадцять карбованців розмітали за день. На цю охочих мало. З такою цяцею не підеш на річку дерти горло дурними піснями. О, моя ти дівчинко, скоро я почну тебе приручати. Дівчата мої – класні. Але виглядає на те, що з Галею у нас все палкіше та палкіше стосунки. Лариса хоч і гаряча дівчинка, але стоїть на сторожі своєї цноти до останнього. Каже, що як мама взнає, то вб’є точно. Там дійсно мама ще та. Моя мама була її однокласницею, тому я її добре знаю. Я б не хотів щоб у мене була така. Моя хоч істеричка, але підхід знайти можна. А тьотя Інна жіночка люта. Ларисиного тата за шлюбну зраду виставила ще Ларисці і два роки не виповнилося. Зараз живе з другим чоловіком-підкаблучником. Виховують крім Лариси ще двох хлопців. Бідні діти…
20 липня. Сталося те, що мало статися. Галині батьки поїхали на море з її молодшим на десять років братом. Вона лишилася на господарці. Так от ми і господарюємо з нею. Сьогодні наша гра в кохання якось так несподівано перейшла в любощі. Слава Богу обійшлося малою кров’ю. Ми ще добряче ошелешені. Галя злякалася що завагітніє. Я заспокоїв, що з першого разу не вагітніють. А з другого? А для другого в мене є індійські презервативи, які я поцупив у дядька Вадима…
29 липня. Сьогодні зустрілися в магазині з Ларисою. Пояснив, що не приходив на побачення, бо багато клопотів з хворим дідом. Звичайно, я – свиня. До діда ходжу і навіть одного разу морфій з аптеки приніс. Дядько Вадим здивувався що мені його видали. Я сказав йому що дива тут мало, позаяк тільки він мене бачить малим. А я зі своїм зростом у 180 см. В аптеці зовсім не мав вигляд дитини. Але ж решту часу я з Галею. Боюся писати, що ми з нею робимо. Всі ці розмови про холодних білявок – пусте. Так, що , Ларисо, навіть боюся тоді казати, щоб ти більше не боялася за свою цноту. Думаю розпрощатися з нею по-англійському.
15 серпня. Після приїзду Галиної родини та її місячних у нас була перерва. Важкувато. Я от думаю, що далі. Їй шістнадцять, мені виповнюється шістнадцять у грудні. А, добре, що буде, то буде. Зараз ми поновили наші зустрічі в квартирі дядька Вадима. Він, старий пару бій, поїхав у відрядження. І залишив мені ключі. Про мій роман він знає. Без особливих деталей, але знає. Він старший мене на дванадцять років, останні три роки він певним чином впливав на мою передчасну дорослість. Мама десь відчувала, що мені не варто часто з ним спілкуватися, але то пусте. А хто як не рідний дядько без всяких там псевдо цнотливих комплексів виховає підлітка? Так що мамцю даремно старалася…
25 серпня. Дідові стало різко гірше. Ослаблений організм підхопив двостороннє запалення. Дід горить і втрачає свідомість. Його все частіше приходять провідувати родичі та знайомі. Дід жив під гаслом « Нє імєй сто рублєй, а імєй сто друзєй». Зараз він все рідше приходить до тями. Мабуть це фінішна пряма...
28 серпня. О четвертій ранку у спальні батьків за стіною моєї кімнати щось упало з глухим звуком на підлогу. Я прокинувся і подумав, що помер дід. За півгодини його сестра сповістила мою матір, що дід помер і треба готуватися до похорон. О сьомій я був у діда. Діда уже не було. Його тіло вже помите та одягнуте в нову одежу лежало на широкій лаві. Труни ще не привезли. Приїхав дядько Вадим з відрядження. Приїхав дядько Василь зі Львова. Привезли бабу Оксану, дідову матір. Їй вісімдесят років. Останні двадцять років вона хворіє на системну хворобу суглобів, тому рухається дуже повільно. Вона тримається мужньо. Однак постійно питає: «Чому не я вперед?». Дід був улюбленою дитиною баби Оксани. Він в своєму житті по-справжньому любив тільки її та мене. Він цього ніколи не казав. Але я знаю. Я не плакав. Зовсім. Навіть сльози не проронив. Прийшов додому. І розревівся. Я ніколи так не ревів з тих пір як мама сказала «що хлопчики не плачуть і не ябедають». Вдома не було нікого. Я виплакався, вмився і пішов на Рось. Довго плавав. З того берега міщуки намагалися мене зачепити, але мені було впадло пливти до них і містити їх тупі пики.
29 серпня. Сьогодні похоронили Діда. Я знову не плакав. Навіть тоді коли прощався з Ним на цвинтарі. Навіть тоді коли віком накрили гріб, опустили його в яму і стали кидати туди грудки запеченої на серпневому сонці глини. Я наче замерз. На поминках я пив горілку нарівні з дорослими, але не сп’янів навіть на йоту. Ні на похороні ні на поминках не було моєї баби. Дід розійшовся з нею, коли йому було 52 роки. Вона йому цього не простила. Дурепа... І як ти з цим будеш жити?
30 серпня. Я прийшов до школи. Нас зібрали на щорічні настановчі збори перед новим навчальним роком. Я знайомився з новими учнями нашого класу. Багато учнів з якими я навчався з першого класу пішли після восьмирічки в ПТУ та технікуми, натомість прийшли випускники сусідньої восьмирічки ті, хто планував після десятирічки вступати до інститутів. Сподобалася одна дівчина з низьким хриплуватим голосом та неймовірної краси зеленими очима. Ми познайомилися. Звати Танею. Не знаю чи здалося, але якась симпатія між нами спалахнула. Лариса біситься. Не розуміє, що трапилося. А трапилося те, що мало трапитися. Моя закоханість до неї вивітрилася як дим через навстіж відкриті вікна. Згадав Галю. Бажання зустрічатися поки що немає. Треба відійти від похорон. І останнє, мати таки включила «через мій труп» і я тут в дев’ятому класі банальної приміської школи замість фізмат школи-інтернату у Феофанії.
10 вересня. Неділя. Сьогодні зустрівся з Галею. Скучив неймовірно. Вона розцвіла. Десятикласниця. Королева. Сказала, що наші відносини себе вичерпали. Я в шоці. Як? Так. Їй сподобався інший хлопець. Її новий однокласник. Звати Дмитро. Приїхав з батьками в наше містечко. Добре, завтра побачимо який Сухов цей Дмитро.
12 вересня. Вівторок. Зустрівся після уроків з Дмитром. Гарний хлоп, але нічого особливого. Запитав чи зустрічається з Галею. Поки що ні, але кілька разів провів додому. Я йому сказав, що вона моя дівчина і краще йому не заводити з нею ґембель. Звичайно, я – лицар і деталей чому вона моя не навів. Він почав щось торочити про вільний вибір. На що я змусив застосувати стратегію залякування. Дмитро став у позу. Прийшлося без шкоди для екстер’єру застосувати больовий прийом з утриманням. Здається дійшло…
16 вересня. Субота. Сьогодні відбулася фінальна зустріч з коханою. Пояснити чому між нами все кінчено вона не змогла. Нічого розумного я не почув. Дуже просила не зачіпати Дмитра. Я дав слово. Сказав, що буде жалкувати за мною, але я її зраду не прощу. Вона відповіла, що я класний, але її лячно далі зі мною кохатися, зустрічатися. Я – ненадійний, шалений. Мене люблять дівчата рано чи пізно я її покину. Їй потрібен хлопець, який кохатиме її а любов їх буде тихою та щасливою. Зі мною гарно, але небезпечно. «Ти – схожий на свого дядька Вадима, я не хочу бути однією з багатьох». Добре, що не сказала нічого про Діда…
20 жовтня. Мені хижо. Сказати, що я все ще кохаю Галю, це нічого не сказати. А ще я відчуваю себе непотребом, якого банально покинули. Використали і покинули… Дівчата в’ються біля мене. Зелені очі все глибше проникають в моє серце. Вони хвилюють. А я дуркую. А мені потрібна Вона. І я роблю одну дурницю за одною. Зіпсував відносини з милою, молодою, дуже інтелігентною вчителькою російської літератури. Мучу зеленооку Таню, закохую її в себе і відштовхую,наближаю і відштовхую. Влаштував якийсь «жорстокий романс» для бідної дівчини. Дуже гидко, що поступаю як свиня і нічого зробити з собою не можу. Багато граю на гітарі. Годинами розучую рондо, менуети. Купив збірник творів композиторів 16-17 століть для лютні, перекладених для гітари і вчу один твір за іншим. Ходжу вечорами брати приватні уроки у одного місцевого гітариста. Замість оплати ставлю його п’ятикласнику справдешню англійську вимову. Маю славу великого імітатора в наших загуменках. Вчителі англійської мови при мені зайвий раз бояться рота розкрити після публікації в республіканській пресі про талановиту дитину. Стараюся не згадувати її обличчя, не згадувати її запахів, не згадувати нічого…Як мені забути Її?