Кожного літа працівники нашої ферми безкоштовно їздять на море, і оплачує це задоволення радгосп. І хоч їхати до того моря не менше двох годин, та ще й в задушливому спекотному автобусі марки «ЛАЗ», та ще й в тісняві, - ніхто досі від поїздки не відмовлявся, - хіба що у дуже важливих домашніх справах, таких от, як весілля чи похорон. Мабуть, якби в ніч перед поїздкою зайнялася вогнем хата, то і це б не відбило охоту їхати, хай-но лише загасити полум’я: якби не встигали, то, напевне б, звернулись до сусідів: «Догасіть-но, будь ласка, хату, а я побігла на автобус!». І якщо вже їдуть, то їдуть усією сім’єю: дарма, що інші пять чи дванадцять членів сім’ї до ферми мають дуже віддалене відношення, а то й геть не мають. Але хіба це так важливо?
Ось і сьогодні, о шостій годині ранку, усі бажаючі скупатися у морі вже чекають напоготові у звичному місці: на автобусній зупинці. По деякому часі під’їжджає автобус і починається щораз те саме: усі біжать за автобусом, що ще не зупинився, і кидаються до ще зачинених дверей з наміром встигнути зайняти найкращі місця, - інакше тим, хто зазівається, лишаться місця на підлозі.
Ти був не настільки нахабним, щоб бути в числі перших, але й не настільки чемним, аби пропускати наперед усіх бажаючих. Ти просто підійшов до юрми коло дверей тоді, коли автобус остаточно зупинився, а далі людський потік напористих тіл сам заштовхав тебе усередину. Ти йшов вздовж салону, шукаючи очима вільне місце, і так дійшов аж до кінця, і там, мов удачу, знайшов більш-менш пристойне, хоч і не найзручніше місце: на задньому сидінні. Це означає, що працюючий мотор за спинкою шанси замерзнути зведе на ниць. Кинувши сумку з харчем під ноги, ти плюхнувся на сидіння і побачив, що за тобою йшла тітка Ольга, а за нею – її юна красуня дочка. А втім, хіба дівчата у сімнадцять років бувають не красунями?
Ти сів ближче до лівого вікна, а тітка Ольга – ближче до правого, отож для дівчини лишилося єдине місце: між вами. Ти відчув, як її гаряче стегно вмостилося коло твого, і трохи здивувався, що воно таке гаряче, незважаючи на вранішню прохолоду... І плече, і бік... Ти не наважився поглянути, чи так само пашить і її обличчя, аби остаточно зробити висновок, але інакше усе одно бути не могло: вона спішила, і, напевне, що й бігла. Дивлячись на округлі дівочі коліна, ти намагався пригадати ім’я цього дівчати, що сиділа, схвильовано роззираючись навкруги, мов танцівниця після виступу, яка чекає на оголошення оцінок. Чомусь саме цієї хвилини вона запала тобі в очі, хоча обоє ви живете давно у цьому селі, і село – невеличке, так що швиденько можна перебрати в умі всіх дівчат, що мешкають у ньому. Але як звати цю – чомусь не пригадувалося. Вимальовувався лише неясний образ, репутація загадкової, потайної, неприступної, мов королева, що сама собі на умі, тихої, і водочас сильної, мовчазної, і водночас живої... Якимсь чином їй вдавалося жити непомітно усі ці роки, і тільки зараз ти помітив її, і то тільки тому, що ви сиділи поруч, притиснуті одне до одного на цьому п’ятимістному сидінні, де з комфортом розмістилося семеро чоловік – разом із вами, - не враховуючи двох дітей, та дівчинки-підлітка, що посідали на коліна своїм мамам... Усі ці думки швидко пролетіли у твоїй голові, коли ти споглядав, як тим часом продовжували пробиратися і розташовуватися усілякі тітки Валі і баби Каті, дядьки Саші і діди Петри, молодь – дівчата і хлопці, різнокаліберна дітвора.... Ти дивився на них, намагаючись по пам’яті віднайти ту тонюсіньку ниточку, що пов’язувала їх з фермою, яка надавала їм право на безкоштовний проїзд до моря, - і знаходив: через дядькову куму, через тітчиного свата, через сьому воду на киселі... Але, слава Богу, через такі дрібниці ніхто між собою не сварився, бо майже кожен був тим самим грішний.
Коли посадка закінчилася і автобус рушив, і кожен, нарешті, повсаджував своїх дітей, батьків, невісток, зятів, сестер, братів, кумів, сватів і самих себе, і характерний галас писклявих та громоголосих жінок і чоловіків ущух, коли усіляки сумки, пакети і вузли були розкладені, а матюки – висловлені, запав відносний спокій. Але так тривало недовго: по деякому часі почали сипатися незлі під’юджування і єхидні зауваження, регіт і анекдоти. Поступово балачок ставало усе більше, круг слухачів дробився, голоси тихшали і зливалися в єдиній гамір....
Потягнулася довга степова дорога. В салоні автобуса швидко ставало спекотно і задушливо, спинка заднього сидіння, як і прогнозувалося, старанно підігрівалася мотором. Усі швидко спітніли, і навіть прочинені вікна і люки допомагали мало: усе одно було жарко. Одноманітний степовий пейзаж розважав мало, але кудись направляти свій погляд було треба. Невидющими очима ти дивився то на селян, то за вікно, поринутий у свої думки. А усвідомлення, що ти досі не пригадав імені дівчиська, що тихцем сиділо поруч, принципово не давало спокою. Щось крутилося в голові, а на пам’ять не йшло. Ти починав злитися. Згадав її прізвище, згадав, як хтось колись назвав її «малою»... Хоча ні, «малою» було названо її меншу сестру, а про неї сказали «старша». «Старша мала»! А, точніше, «Коломийчиха старша мала». Пф-ф! Якось безлико звучить, відчужено. В той вечір, коли згадалося про неї, ти вперше замислився: «Цікаво, чим вона живе? Чим вона розважається?» Щоправда, тут же забувся про неї, з цікавістю слухаючи новий жарт, - аж дотепер. І знову запитався. «А й дійсно, чим вона живе? Адже ж уже в соку, пора б цікавитися хлопцями! Невже вона ні про що не мріє?..»
Так як же її ім’я? Ти відчував роздратування од власного безсилля перед такою дрібницею, і хотілося відкинути від себе цю нав’язливу думку, але вона чомусь знов і знов поверталася. Ти пробував, перебираючи в пам’яті усі жіночі імена, приміряти їх до неї, але скоро виявив, що усі вони однаково їй до лиця. А в голові продовжувало щось крутитися. Щось ніби лагідне і коротеньке.... Враз згадалося, що її ім’я мало у собі букву «л», або, можливо, «н», або «м»...
«Щось таке. А цур йому! От причепилося!»
І нащо йому здалося воно? Чи не однаково, як її звуть?
Таж ось несподівано з’явилась упевненість, що її ім’я таки на «Л», і звучить якось м’яко, як «Ль».
«Може, Люда? Чи Лєна? Чи Ляля?.. Ні, не те... Може, Ліля?.. Л-і-л-я... щось близько. Лія? Хм... Л-і-я... щось схоже. Але не те!»
Ні, не пригадувалось.
А дівчина сиділа поруч, так близько, і її гаряче тіло збуджувало. І тут ти згадав: «Ліна!»
Вона сиділа, трохи подавшись корпусом уперед, і краєм ока ти бачив, як її обличчя неквапом поверталося то ліворуч, то праворуч, дивлячись за вікно. Що там можна таке цікаве видивитися за вікном, де лише степ та степ?
Вона ні з ким не розмовляла, і за дві години з її уст не прохопилося ані словечка, ані звуку, ані зітхання. І навіть коли почали під’їжджати до моря, і всі поприпадали до вікон, схвильовано коментуючи, вона продовжувала зберігати прокій, і лише блиск очей, що ти вловив краєм свого зору, викривав її стомлення і жагу кінця подорожі....
І ось, нарешті, приїхали.
Кинувши сумку під кущ якогось бур’яну, ти, вистрибнувши з футболки і шортів, побіг до моря, аби першим пірнути у його прохолодні хвилі. Бр-р-р!! Ух!!
- Ух-ха-а-а!!! – закричав ти від захвату.
Попірнавши трохи, ти обернувся, аби поглянути на берег, як і інші входитимуть у воду. Дівчата і ті, хто старші, заходили поволі, увібравши голову в плечі, а більша частина обирала спостерігати за ними, лишаючись на піску, - а бабці, як і щороку, до води наближатися навіть і не збиралися: вони приїжджали сюди заради моського повітря. Ти пошукав очима Ліну. Оно вона, на березі, разом із матір’ю, стелять простирадло. Її сине платтячко з маленькими білими ромашками, що здалеку здавалися горошинками, дуже ладно сиділо на фігурці. Легенький вітерець помітно ворушив поділ, ривками підіймаючи волани. Ти обернувся якраз вчасно: плавно повернувшись, вона постояла трохи проти сонця, підставивши променям усміхнене личко, а потім, ставши колінами на простирадло, звільнилася від сукні, здійнявши її через голову... І звернув увагу, як просто і граційно вона це зробила, і як невимушено прогнулася при цьому її спина...
Далі ти не став дивитися, а, впавши на воду горілиць, перевернувся в’юном раз, другий, - і поплив на спині, насолоджуючись запахом морської води, її м’якістю, і ще чимсь, - незбагненним, але приємним.... Мабуть, це відчуття невагомості, відчуття польоту, і відчуття спокою і захвату...
Ти плавав, доки не вдовольнив першу жагу. Потім вийшов. А коли виходив, якоїсь миті стрельнув очима туди, де розташувалася Ліна зі своєю матір’ю. Ліна лежала на животі і схоже, читала. Її довге темне волосся було мокрим. Отже, вона вже встигла скупатися.
Знайшовши куща, де покинув свої речі, ти витяг на світ Божий великого пляжного рушника, обтерся ним наскоро і, простеливши його на теплому піску, сів. Пошукавши очима, хотів знов поглянути на Ліну, але вона щезла, лишилася лише її мати. Ти глипнув у бік моря і саме встиг побачити, як дівчина знічерв’я заходила в море. Вона здавалася якоюсь замисленою, або, скоріше, замріяною – так, в усякому разі, здавалося, коли ти дивився на неї зі спини: її постава голови, її рухи... Враз вона, ніби зтруснувши з себе замріяність, грайливо побігла, навмисне підіймаючи бризки води, доки не стало сили бігти, і, подавшись уперед, стрибнула, мов дельфін, і попливла....
Посміхнувшись сам собі, ти відкинувся на спину і заплющив очі, гріючись під променями сонця.
- Гей, Сергійку! – враз гукнув жіночий голос. Ти впізнав його і одразу зрозумів, що він гукає тебе. Піднявши голову, ти розклепив очі і поглянув у той бік, звідки гукали.
- Сірий, іди до нас! – покликав Сашко, її чоловік, - твій товариш і одноліток. Усміхнувшись, ти з готовністю підхопився і рушив до них. З цієї секунди Ліна перестала для тебе існувати. Поки що.
Лише на мить ти згадав про неї, коли під час обіду ненароком підняв голову і побачив її. Вона проходила мимо і ти побачив, яка гарна в неї посмішка. Але вона усміхалась не тобі. І навіть не комусь іншому. І не тому, що її щось розсмішило. Це була блукаюча посмішка, що гармоніювала з замріяним поглядом, зверненим у далечінь. Вона просто раділа життю, насолоджуючись миттю, в якій знаходилась. І саме ця внутрішня посмішка робила її особливо привабливою і неземною водночас. Це видіння, це одкровення було лишь мить, але воно було ніби спалах, врізавшись у пам’ять, мов фотографія, яку ти витягатимеш із фотоальбому своєї пам’яті, з подивом і захватом милуючись знову й знову...
Аж ось, уже настав вечір, третя година. Для когось це лише розгар дня, але не для доярок. Пора було вертатись, аби встигнути на вечірнє доїння. Усі організовано сідали в автобус, займаючи ті самі місця. Цього разу, коли ти прийшов до свого місця, вона вже сиділа. Ти протиснувся, знов відчувши її гаряче стегно, але тепер воно схвилювало чомусь значно сильніше. Мабуть, тому винне сонце, що прогріло твоє тіло наскрізь, до останньої клітинки, до найтоншого нерва, - а ще море, що трохи розморило, зняло напругу, наситило живильною енергією... Душа співала!
Ліна, якій ти подумки приділив стільки уваги, вже здавалася тобі рідною, а її плече, що пашіло свіжою засмагою, здавалося, гукало, кликало, манило... Знайома напруга заволоділа твоїм тілом і ти, відкинувши голову назад, заплющив очі, намагаючись одігнати це відчуття.
Зачекавши, доки всі повсідаються, і перевіривши, чи, бува, не забули когось, водій зачинив двері і автобус рушив у зворотню путь. Скоро на всіх напала сонливість, усі мостилися, де б притулити голову та подрімати. На хвилинку розклепивши очі, краєм зору ти побачив, як Ліна похилила голівку на плече матері, але та, чомусь смикнувши плечем, зігнала її. Випрямившись, Ліна відкинула голівку назад. Але автобус трясло і її відкидало назад ще дужче, так, що ставало незручно, отож вона випрямлялась, хилила голову уперед, але було незручно… Назад – незручно, уперед – незручно, а набік – мати відганяла!..
Заплющивши очі, ти тримав голову прямо, та поволі вона схилилась. Ти задрімав. Та враз крізь сон відчув, як щось притулилось до твого плеча. Тобі не треба було розплющувати очей, аби здогадатися, що це сама Ліна вдостоїла тебе честі покласти свою голівку на твоє плече. Але ти, обережно відкривши здивовані очі, поглянув, аби упевнитись, що це дійсно так. Приємне хвилювання пробіглося твоїм тілом і ти завмер, боячись відлякати її. Тобі хотілося, аби вона продовжувала лежати, не одхилялася, і щоб дорога була довжиною у вічність. Ти відчув заспокійливий аромат моря, і здогадався, що це пахне її волосся, яке розкидалося по твоєму плечу, обіймало руку... Дівчина, що пахне морем... «Так, напевно, пахнуть і русалки, і русалчине волосся пахне так само, як і волосся Ліни...» - мимоволі подумалося тобі. Тобі захотілося поцілувати це волосся, поцілувати тім’ячко, лоб… носик… щічки… вуста... Вуста, що зберегли в собі аромат моря... вони, напевне, зараз приємно солоні. Морський запах збуджував тебе, ти вже цілував її плечі…
Обривав свої марева і починав знов: волосся, тім’ячко, лоб, носик… Ти сидів з заплющеними очима, трохи похиливши голову, і не розумів, чому раніше не помічав, що у цьому селі живе така русалка. Думки твох плутались, і в тій мішанині думок і почуттів ти, нарешті, зрозумів, що закоханий у це волосся. Волосся, що пахне морем…
Братіслав Лібертус
2005
російською мовою: http://www.proza.ru/2010/10/20/176