І знов Басаврюк на срібній бандурі місяця співає тяжку думу, раз-по-раз виринаючи між сірих табунів диких коней, турів, які цієї зими надто довго сунуть по тому світу до сходу, і ми, відчуваючи серцем цей невпинний стогін гуркотіння копит, мучимося снами в своїх притишених оселях, наші душі зриваються від тіла, б’ючись об шибки, розтоплюючи діамантові морозяні квіти... Ми відчуваємо, що є щось несправжнє в зимовому лункому просторі без снігів, в квилінні тривожного вітру серед голого чорного віття дерев, в порожніх мушлях сердець без любові...
І тільки забуті коні-тарпани, сірі бики, так і нескорені ніким і нічим, навіть смертю, скачуть і скачуть на схід сонця по нічному небу під срібними переливами тужливої бандури.
Вони вже знають свою дорогу.