Пьяный дервиш. Николай Гумилев.
Соловьи на кипарисах и над озером луна.
Камень черный, камень белый, много выпил я вина.
Мне сейчас бутылка пела громче сердца моего:
«Мир лишь луч от лика друга, всё иное — тень его!»
Виночерпия взлюбил я не сегодня, не вчера.
Не вчера и не сегодня пьяный с самого утра.
И хожу и похваляюсь, что узнал я торжество:
Мир лишь луч от лика друга, всё иное — тень его!
Я бродяга и трущобник, непутевый человек.
Всё, чему я научился, всё забыл теперь навек
Ради розовой усмешки и напева одного:
«Мир лишь луч от лика друга, всё иное — тень его!»
Вот иду я по могилам, где лежат мои друзья.
О любви спросить у мертвых неужели мне нельзя?
И кричит из ямы череп тайну гроба своего:
«Мир лишь луч от лика друга, всё иное — тень его!»
Под луною всколыхнулись в дымном озере струи.
На высоких кипарисах замолчали соловьи.
Лишь один запел так громко, тот, не певший ничего:
«Мир лишь луч от лика друга, всё иное — тень его!»
Перевод VERA_NLS
Місяць в озері відбився, пісня солов`я луна
Камінь чорний, камінь білий – вже напився я вина.
Мені пляшка заспівала, заглушила серця стук:
«Все минає – вічний усміх, що тобі дарує друг!»
Не учора й не сьогодні винний в мене дух проник
Не сьогодні і не вчора зранку я напитись звик.
Я блукаю, нахваляюсь, що пізнав життя я рух:
«Все минає - вічний усміх, що тобі дарує друг!»
Я обірванець нещасний, непутящий чоловік,
Все, чому колись навчився, зараз я забув навік.
Це ж заради мрії-пісні , що завжди дзвенить навкруг:
«Все минає – вічний усміх, що тобі дарує друг!»
По могилах я ступаю, друзі тут мої лежать,
Про кохання і про вічність я хотів у них спитать.
Та волає з ями череп: «Не розімкнеш смерті круг!
Все минає – вічний усміх, що тобі дарує друг!»
З озера туман низами потягнувся у гаї,
На високих кипарисах враз замовкли солов`ї.
Лиш один співє гучно, серце радує і слух:
«Все минає – вічний усміх, що тобі дарує друг!»