0
- Дволітрове пепсі, пляшку отого коньяку за сорок і десяток яєць, будь-ласка.
Я сам здивувався з того, як звучить мій голос – він доволі чутно захрип, після кожної фрази я мусив покашлювати, щоб прочистити горло.
- Ще щось? – спитала низенька, фарбована дівчина за прилавком з сигаретами, сигарами, усілякими іншими тютюновими виробами в асортименті.
Чи хочу я ще щось? Це стандартне питання продавців таких невеликих магазинів, за малим не кіосків, що вже відживають свій вік, не витримуючи наступу супермаркетів.
Так, звісно хочу. Ми завжди хочемо ще щось. Не важливо, скільки ми вже купили, скільки у нас вже є, скільки нам ще треба. Нам завжди буде мало. Ми завжди хотітимемо ще.
Список товарів, що ми придбаємо наразі, може бути будь-яким. Тільки одне залишиться незмінним.
- Дві пачки міцного «Лакі Страйку», - обличчям хвилю заволоділа посмішка. Але відразу ж зникла, немов злякалась мого хрипкого голосу.
Дещо залишиться незмінним. І це не ціни, курс валют, влада, кохання чи натовп.
- Дві пачки міцного «Лакі Страйку», - повторив я.
1
За звичкою я подивився на годинник в коридорі – сьома година. Я повернувся додому о сьомій. Так само, як повертаюсь о сьомій ось уже півроку. Виходжу о дев’ятій, повертаюсь о сьомій. З дня на день. Ось уже півроку.
Ці півроку я жив, як за Кучми, – ***ово, але стабільно. Майже кожного вечора я повертався до своєї квартири, перевдягався, вечеряв, сліпо дивився в телевізор, читав книжки, сидів в Інтернеті. Зранку прокидався, роздирав баньки, сцяв, чистив зуби, пив каву, їв щось. Майже кожен день ходив на роботу, чіпляв бейджик.
(Комусь такий опис рутини може здатися нудним, тупим і непотрібним, адже тільки зануда на питання «як справи?» починає нудно, тупо і непотрібно розповідати як у нього справи. Втім, це може здатись комусь, але точно не мені. Мені такий спосіб життя був у новинку. Так я жив тільки останні півроку.)
Так от, я чіпляв бейджик на тій роботі, на яку ходив майже кожен день. Майже кожен день повертався додому. І регулярно, майже кожен я напивався.
Я пив усе: слабоалкоголку, пиво, вино, шампанське, лікери, горілку, коньяк, віскі, абсент, самогон, розбодяжений спирт, контрабандне незрозуміле бухло аборигенів, все по черзі, все разом, все окремо, повторити.
Я пив усе, я напивався майже кожен день. Мені було байдуже що пити, як пити, з ким пити. Я міг бухати вдома, у гостях, на вулиці, у кафе, у наливайках, у ресторанах, у парках, у переходах, у метро, на вокзалах, з горла, пластикових стаканчиків, глиняних кухлів, огранених чарок, домашніх склянок, термосів, банок, картонних пакетів, все по черзі, все разом, повторити.
Я пив зі шкільними та університетськими так званими друзями, так званими колегами, так званими коханими дівчатами, місцевою гопотою, пацанчиками з інших районів, знайомими, випадковими людьми, шльондрами, бомжами, все разом, повторити.
Більшість людей, які зазирають на дно чарки, бояться зізнатись навіть собі у тому, що п’ють наодинці. Бо ж то є грізна ознака алкоголізму.
Нахилявся до не можу і не блюєш? – насувається алкоголізм, вражена захисна система організму – зайвий алкоголь не виштовхується геть.
Нагамселився і нічого не пам’ятаєш? – насувається алкоголізм, вражена центральна нервова система.
П’єш наодинці? – ось він алкоголізм, бо тобі байдуже, що як останній алкаш нажираєшься сам удома, аби тільки трохи випити, розігнати самотність та нудьгу.
Я не боюсь зізнатись у цьому. Я проходив тест на алкоголізм. Він складався з двадцяти питань, ствердна відповідь хоча б на три з них означає, що випивка стала особистою проблемою, ти можеш назвати себе побутовим п’яницею, в перспективі алкоголіком. Я набрав сімнадцять.
Але алкоголік – це ж не наркоман. Я ж не наркоман. Я ж страшенно тішусь цим ось уже півроку.
2
Роздягаючись, я витяг з кишені мобільник. Випадково глянув на календар і мене немов громом вдарило. Ошелешило, осяйнуло, я прозрів. Ось я бурмотів мовляв «півроку, півроку», а вже й справді минуло рівно півроку.
Вже півроку, шість місяців, сто вісімдесят три дні я ретельно, із святою вірою арабського терориста-смертника, знищував свій організм, вливаючи у нього спиртне. Я просто намагався замінити одне іншим, клін кліном вишибают. Але це вже почало нагадувати мастурбацію стертими у кров руками. Я все ще тупо вдивлявся у календар на екрані стільникового. Струснув головою, зайшов у телефонну книгу, вибрав номер.
- Привіт, Юра, ще не здох? – і, не слухаючи здивованих привітань і нарікань на гірку свою долю, провадив далі. – Маєш квиточки в Кіровоград на сьогодні?
Ось тепер я почав слухати уважно. Заплющив очі, глибоко вдихав носом.
- Так. Скільки? – сказав я мобільному і, вислухавши відповідь, сказав: - Покатить. Тільки не їби вола, Юр. Я вже не пам’ятаю, коли нормально їздив в Кіровоград.
(Допускаю, що деякі читачі не усвідомили суть цього діалогу, тому поясню. Річ в тім, що саме означення «поїздки в Кіровоград» означає процес прийняття наркотиків. Пішов цей дивний вираз з одного кумедного інтернетівського відео, на якому пара міліціянтів заарештовували вкрай розгубленого мужика, спійманого на гарячому з косяком коноплі в руках. Одна з фраз правоохоронців звучала дослівно як: «Та ти вже заїбав. Слиш, оформляй його на ***. В Кіровоград». Через наше щиросердне захоплення діями борців зі злочинністю й ужився цей вираз. «Квитки в Кіровоград» – це власне наркотичні речовини, переважно рослинного походження. )
Я поклав слухавку. Подивився на годинник – сьома двадцять. Юра обіцяв з’явитись із квитками о дев’ятій. Я налив у склянку трохи коньяку і долив пепсі з дволітрової пляшки.
Зробив ковток і пішов мити руки – вони на диво спітніли.
3
Юру я зустрів на зупинці біля метро. Цього разу він був зі своєю дівчиною, маленькою і кумедною, проте доволі симпатичною. Підземним транспортом вони, обтяжені «квитками в Кіровоград», користуватися уникали, а тому приїхали автобусом. Я потис його суху долоню і ми пішли вглиб житлового масиву, де жила моя знайома, у якої ми власне і збирались досліджувати межі реальності. Не сказав би, що вона цілком розділяла наші погляди, проте ставилась до нас, непутящих рабів божих, лояльно.
Був теплий суботній вечір, місцеві, яким в падлу було їхати в центр на чергові агітаційні гульки, обсіли всі околиці. Не те щоб я не любив цей район з його совковими п’ятиповерхівками та дворами, але він мені точно не імпонував. Кіоски та наливайки, що стирчали тут мало не на кожному кроці, були надійно обжиті тутешньою «робочою молоддю», інакше кажучи – гопотою. Кожен пролетар вважав своїм обов’язком подивитись на нас вкрай непривітно, не силуючись вкрити у погляді вищість свого виду та купаючись у власній охуєнності.
Втім вигляд наш, зазначу для протоколу, залишав бажати кращого, але нам, як і личить нормальним торчкам, було на це та все інше абсолютно насрати. Ми минали закриті двори зі зґвалтованими часом дитячими майданчиками і врешті опинились у пункті призначення.
Відразу мені здалось, що хазяйка квартири не дуже нам рада, проте я списав це все на втому, нестачу здорового сну, перманентне похмілля тощо. Атмосфера трохи тяготила, але ми не збирались зважати на це довше, ніж натягуватиметься перша банка.
Як справжні командос, ми діяли спритно, майстерно, узгоджено та відпрацьовано. Визначились із місцем (на підлозі біля вікна стопудово знаходився якийсь енергетичний центр), огледіли «квитки» («Бля, та тут шмалі на пів-Китаю, йоханий,» - доцільно зауважив Юрій), скліпали апарат (бульбулятор системи «мокрий», або ж «водний» - це кому як подобається) і вже за п’ятнадцять хвилин щось у нашому світосприйнятті почало неухильно змінюватись.
Вночі після наших подорожей глибинами свідомості мені наснився такий сон:
Я йду великим торгівельним центром і раптом розумію, що загубив десь свої черевики разом зі шкарпетками. Це доволі паскудна звістка з огляду на те, що зараз зима й гуляти отак, босоніж, вночі по зачиненому багатоповерховому торгівельному центру не дуже приємно. Раптом мене гукають зі спини, я озираюсь і бачу дівчину, чи радше жінку (вона мабуть років на п’ять старша за мене), у неї нафарбовані очі та коротке чорне волосся.
- Я знайшла твої черевики, - каже вона мені.
Я забираю у неї взуття, виймаю з нього шкарпетки, з лівої, як із матрьошки, дістаю шматок криги.
- Дякую, - кажу я їй дуже приязно і посміхаюсь.
Вона теж мені посміхається, симпатія між нами величезна – ми обіймаємось. Спочатку це начебто нічого такого, але доволі швидко я розумію, що це все ж не симпатія, а пристрасть і намагаюсь її поцілувати в губи, вона відповідає, та вже за секунду відсторонюється.
- Ні, не треба, - каже вона.
- Чому?
- Бо це лише сон, не можна, щоб такі речі ставались уві сні.
Вона розвертається, бере за руку маленьку русяву дитину і вони йдуть вглиб торгівельного центру, мабуть підійматись на другий поверх по вимкненому ескалатору.
Мені стає самотньо, я вдягаю холодні задубілі черевики і прямую у протилежному напрямку, туди, звідки вона прийшла. Там якась вечірка чи просто посиденьки, лунають голоси, я не хочу до них. Я розвертаюсь.
- Слухай, та почекай, давай поговоримо, - каже мені чоловічий голос з боку посиденьок.
Я повертаю голову і бачу одного відомого телевізійного актора, він стоїть у теплому светрі і важких черевиках, притулившись до стіни. Я не дуже хочу з ним говорити, бо що він зрозуміє, адже він телевізійний актор, а я усвідомив абсолютно усе і не маю часу пояснювати йому різні дрібниці, що його певно цікавлять.
Я знову розвертаюсь і йду геть від нього, але він не відстає.
- Та почекай, чого ти, - трохи ображається відомий телевізійний актор, а тоді знизає плечима і змарніло каже: - Ну так, ясна річ, зараз ти повернеш до мене голову і з виразом Будди скажеш мені якусь надзвичайно вагому річ, від якої я просто миттєво прозрію, а ти підеш собі далі.
Я дещо дивуюсь такій репліці телевізійного актора і, повернувши голову, лише коротко печально посміхаюсь йому. А тоді прямую собі далі вглиб торгівельного центру.
- А знаєш, - каже моїй спині телевізійний актор, - у мене є її номер, взяв тільки що. Хочеш дам?
Я повертаюсь всім корпусом до нього, вже дістаю мобільний, аби зберегти номер її телефону, і прокидаюсь.
Відомо, що сни у нашій свідомості проходять за кілька секунд. За ці миті я знайшов і назавжди загубив кохання. Єдине про що я жалкую – що не встиг записати її номер.
4
Я прокинувся так, як і ліг, - при всьому параді, без постільної білизни, на дивані в тісняві.
- Це надто ***ово, щоб бути недільним ранком, а тому я засинаю знову, щоб прокинутись нормально, - заявив я Всесвіту і провалився у кривий напівсон.
Врешті виявилось, що в житті трапляються не тільки найприємніші речі, але й такі незручності, як от наша спонтанна ночівля. Я покрутився трохи, розганяючи кров по м’язах і оглядаючи наш плацдарм.
«Мокрий» на місці, пакетик із залишками квитків біля нього, всі четверо підозрюваних лежать на одному дивані – не дивно, що було тісно.
Я хотів було подумати на тему, які ж висновки можна зробити з того, що першою справою мене зацікавив «мокрий», а не живі люди, але не встиг, бо зрозумів, що мені холодно. Хоч я і спав одягненим, проте відкрите вікно і відсутність ковдри зробили свою справу.
Прокинувся Юра, я почав слідкувати за його діями.
Пробудження раба Божого, щирого українця, фахівця своєї справи, люблячого сина, справжнього чоловіка та просто прекрасної людини Юрія:
1. Відкрити очі, зробити вкрай здивований погляд.
2. Насупитись в образі на власну карму, заплющити очі, вдати ніби вдасться спати далі.
3. В німому відчаї знову відкрити очі, огледіти стелю й стіни.
4. Піднятись на ліжку, глянути у вікно, сфокусувати погляд десь в районі підлоги біля вікна, оголосити цей прекрасний світ одкровенням «****ь, сцять, сука, хочеться».
5. Огледіти місце дислокації.
6. Звернутись до бойового товариша із стратегічною пропозицією.
- Ну шо, іще по одній? – спитав Юра.
Мене сушило, я відчував дискомфорт від поганого сну, мене ще не до кінця судячи з усього відпустило, але я кивнув і задоволено заржав. Я завжди видно киватиму і задоволено іржатиму на подібні пропозиції. Така моя доля, такий міг шлях широкий.
Долга лі умєючі, загнала з мене бісу одна дівчинка, в яку я, свого часу, передчасно кінчив. Так от і зараз, не встиг ще чайник на кухні пустити пару, а ми вже пускали дим на всі боки і немилосердно добивали те, чого ще вчора було «на пів-Китаю, бляха муха». Голова відділилась від тіла, руки палали вогнем, Юра не міг заткнутись і товк, що його бачте «шось уже поперло, а вчора так взагалі накрило мідними картузами, йоб йому».
Руки горять немилосердно, вогонь підіймається від кінчиків пальців до ліктів, а врешті й до плечей. Невже він не зупиниться й дістане голови? – ні, це не добре, такого не може бути, таке мені не треба, - я б краще політав. І так, таки справді, я починаю відриватись від підлоги – спочатку ноги, які я нарешті почав відчувати, тоді тулуб, голова не хотіла підійматись. Що ж буду долати гравітацію лежачи, а хотів же у позі «лотоса». Та я розумію звісно, що це неможливо, що це лише наркотики, а значить мене просто глючить і я все ще сиджу на підлозі, отже можна не боятись вдаритись об стелю. Хіба ще залишається єдиний варіант контакту зі стелею – якщо вона впаде на мене, так-так, просто зараз совкова будівля не витримає і розвалиться, як будиночок з карт, накривши нас бетоном, пилом та трупами жильців. Та це ж маячня – максимум, чим нас накриє – Юриними « мідними картузами», та й уже здається накриває, чи тільки здається?
- чувак, ти як?
- та шось мене уже поперло, а вчора так взагалі мідними картузами накрило нахуй.
- а мене, як думаєш, уже?
- ну дивись, мене, наприклад, уже поперло, а вчора так взагалі мідними картузами накрило, їбаний рот.
Чорт, я хочу пити. Так страшенно хочу пити. Таке враження, ніби я не пив уже тисячу років (а може й справді не пив? Не можу згадати), не пив, а вештався по пустелі, розкривши рота до усяких тих піщаних див, усіляких дюн, верблюдів і оазисів (думаю, моджахеди скоро долучаться до нас – позаскакують на своїх верблюдах у вікна), а через це в рот мені намело піском, точно, так і є, ось чому я так хочу пити, ось чому у мене повний рот піску. От ***ня! та у мене ж повний рот піску!
- чувак, у тебе в роті піску немає?
- ну… не знаю про пісок, але мене уже поперло, а вчора так взагалі мідними картузами накрило, залупа синя.
Я пошарпав трохи у роті сухим язиком – пісок неприємно дер ніжну шкіру, особливо піднебіння. Я торкнувся його кінчиком язика і несподівано вшарив, що язик мій, уявіть собі, проткнув піднебіння та й попрямував собі далі, через пустий череп кудись вище, прямісінько до стелі, якою нас мало не накрило, але ж не накрило, бо ж то глюки були, а стеля високо і ніяк не може нас розчавити. Але чи достатньо вона високо? Я до неї дотягнусь? Стаю навпочіпки, простягаю руки догори (десь далеко пародійні німецько-фашистські загарбники кричать «хенде хох!»)і тягнусь, але поки що безрезультатно.
- о, о! а шо ти робиш? кажи, шо ти робиш! – Юра здається вийшов з трансу, тепер він потребував руху, двіжухи, розваг.
- та от, ****ь, тягнусь до стелі, чувак.
- а, ясно. Ну наче нічо так в Кіровоград з’їздили , бо мене шось уже поперло, а вчора так взагалі мідними картузами накрило в ****у, блін.
5
Ми сиділи в клубі «Член» і пили. Пили, як свині. Місце було якраз підходящим – і алкогольним, і свинським. Головною фішкою закладу був його совковий антураж з купою старого мотлоху, столами, склепаними з трьох автомобільних шин і круглого листа фанери, поламаними телевізорами, пробитими вогнегасниками, агітплакатами, червоними прапорами, бюстами вождів, стільцями з написом осторожно окрашено, все разом, повторити.
Сьогодні тут проходив літературний вечір, виступали молоді поети, в залі сиділи їх друзі, родичі, знайомі, фанати, співчуваючі. Пили ми, повторюсь, як свині, тому більшу частину виступів я пропустив, вловлюючи тільки прізвища та окремі вислови, наразі можу пригадати, що був там Ігор Цюрупа, а фраза була якось пов’язана з наркотиками. Здається так.
Ще пам’ятаю чувака, який приїхав з Харкова, його звали Мультфільм Гагарін, на ньому була куртка з німецькими прапорцями на плечах, він був п’яний, проте впевнений у собі. Пропонував відвезти на кукурузнику бомбу до Москви, здати її там на металобрухт, на виручені гроші купити Russian vodka й полетіти додому, а у Москві тим часом два алкоголіки розкроять цю бомбу, відбудеться вибух і все буде ґуд.
- Слава Україні! – закликав в кінці свого виступу Мультфільм Гагарін.
- Героям слава! – погодились ми і зникли в туалеті.
Він до болю нагадував громадське платне очко, хіба що тітоньки при вході тут не було. Було брудно, смерділо лайном і блювотою. Ми на це не зважали, у нас, розумієте, інше коло інтересів.
- Такої штуки ти ще не хавав, - навів інтригу Юра і дістав пластиковий пакетик з кишені.
- Все буває в перший раз, - афористично помітив я і ми зайшли до кабінки, у якою принаймні були дверцята, а таке щастя тут не всім випадало.
Далі дійсність на невизначений термін втратила мене, а події, що відбулись, відколи я знову почав існувати як особистість, виглядали наступним чином.
Ми, як дві абсолютно контрастуючі з реальністю реінкарнації Сіда Вішеса, трощимо сцену і волаємо різні цікаві комбінації матюків у мікрофон. Бутафорським кулеметом «максим», що ховався серед реквізиту за декораціями, я гамселю колонки та власне декорації, не випускаючи сигарети з рота.
Юра стоїть на моніторах, купаючись у власному багаторазово підсиленому голосі, волає «Шо, суки, не ждали, а ми, ****ь, прийшли! Не раді, на ***?!» , кидає мікрофон на підлогу і з усієї дурі б’є ногою в колонку. Обоє не витримують сили удару – колонка глючить, скрипить і вирубається, Юру глючить, він скрипить і кидається кудись вглиб сцени. Я кидаю на залишки декорацій кулемет, витягаю з кишені пожмаканий косяк, підпалюю і передаю його звукорежисеру, зовсім ще хлопчині з емачною зовнішністю. Він нічого не шарить, затягується, оглядає навколишній світ, врубається у те, що відбувається, і зйобується кудись у темряву залу. Юра біжить до його комп’ютера – очевидно хоче ввімкнути відповідну подіям музику. Я хапаюсь за другий – ще здається працюючий – мікрофон і починаю дурним голосом виспівувати «Ані ахуєлі!», прекрасний маніфест від ПТВП. Починаю, ясна річ, не з початку, а звідки душа (або що там у мене є) забажала:
Сонце в етай странє піздіт
Здєсь нікаґда нічіво ні будіт
Власть навсєґда в руках в бариґ
За ніх галасавалі люді!
До нас біжать охоронці, у них здається є до нас претензії. «Ми ж шумимо після одинадцятої!» - розумію я в чім річ.
- Ше не одинацять! – бреше десь з глибин сцени Юра. Направду, ми споріднені душі.
Охоронці валять на підлогу кучерявого чувачка, що виплясував біля колонок під «Ляпіса Трубецького», поставлених моїм коришком з невідомої мотивації.
- Бляха, та це ж звірі, а не люди! – прозріває він у мікрофон, адресуючи звинувачення в антигуманності до охоронців. Або ж захоплюючись творчими здобутками «Ляпісів», хто його розбере.
Я тим часом знаходжу кулемет, але він якось поважчав за останні п’ять хвилин, а тому я просто кидаю його об сцену, мало не проламуючи (чи все ж проламуючи, не знаю), підлогу. Охоронців, з дикими матюками, якими мабуть лаялись би орки та гобліни, починають щемити незрозумілого походження пацики з залу. Юра на хвилю завмирає коло пульта звукорежа, шепоче щось типу: «Оце так накрило, прямо мідними картузами» і з диким обличчям лупить стільцем об пульт. Звук остаточно вирубається, світло за хвилю теж.
- Юра, зйобуємся, бля! – встигаю я зорієнтуватись у подіях і біжу в темряві, серед матюків, перекинутих столів, пляшок, битого скла, хаотичних бійок та дезорієнтованих людей до виходу.
6
Був на диво дурний день – все валилось з рук, мозок вимикався, настрою не було.
Стояла мерзенна погода, я паскудно виспався, розбив чашку, виявив закінчення провіанту, вдарився об меблі всіма кінцівками, загубив купу різних дрібниць, все разом, повторити. До того ж абсолютно не було чого робити. Вирішив подивитись телевізор – вимкнули світло.
Близько третьої передзвонила давня знайома, запропонувала випити пива. З нею ми останнім часом вкрай мало спілкувались, приблизно з того моменту, як остаточно посварились. Вочевидь, зараз вона мала намір поновити дружні стосунки чи щось на кшталт. Враховуючи мою сьогоднішню фортуну, це напевне виллється у п’яну сварку і взаємний карантин на ще один невизначений термін.
Повний лихих передчуттів і страху навколишнього середовища, я вийшов з дому і попрямував до зупинки.
В тролейбусі ніхто не підсідав до мене, проте не уникав огледіти косим поглядом. Я вдавав ніби милуюсь красотами вулиці у вікно, насправді ж намагався зрозуміти, що у моєю вигляді відштовхує пасажирів громадського транспорту. Врешті мене оштрафували на ;30 за безквитковий проїзд. Чи варто говорити, що це було анітрохи не дивним.
Саме цього дурного ранку на мене накотила ностальгія, щедро розбодяжена відчуттям цілковитої самотності. Тому звісно я вхопився за можливість поспілкуватись бодай з кимсь, як за свою останню соломинку. Ми сиділи у пивному барі, який колись був нашим улюбленим місцем, що привертало нас демократичністю цін та сервісу, але згодом ми припинили його відвідувати. Наші стосунки були зіпсовані, а незліченна кількість годин, проведена у цьому барі, як зрештою й сам бар, піддані анафемі – добре хоч табу на пиво ми не завели. Підозрюю, що поодинці ми й досі заходили до нього, але легше від цього не ставало.
Сьогодні втім відбувся якийсь перелом у поведінці моєї старої знайомої, вона вирішила підняти білий прапор, викурити люльку миру та запити це все діло вогняною водою. Їй все вдавалось, ми вже минули період незручності, викурили пачку сигарет на двох, підігріли кров алкоголем й забили невеличкий косяк в туалетній кабінці.
Тепер ми вже дивились одне на одного, як в старі добрі часи: я молов різні дурниці, моя стара знайома посміхалась, підперши голову руками.
(Зрештою, вона жодним чином не стара й набагато більше, ніж просто знайома. Назвемо її Абвгд.)
- Все ж таки бути тьолкою крутіше, ніж мужиком, - я скрушно захитав головою. – Звісно, якщо ти мужик, то ти можеш ходити неголеним, смердіти, матюкатись, напиватись до свинського стану й уявляти кожну жінку своєю сексуальною партнеркою, втикати спортивні новини по ящику, носити розтягнути треники й брудну майку, себто поводити себе абсолютно розслаблено і це створить тобі незаперечний імідж «справжнього мужчини», але… - я витримав невелику паузу, - але, одночасно з тим, ти маєш працювати, крутитись, насиджувати собі геморой в офісі, ловити імпотенцію на виробництві, вбивати печінку на переговорах із діловими партнерами, до того ж, за бажання відхопити трохи більше бабла, можна отримати ще й кулю чи, за першого разу, – ****юлів; щоб справити враження серйозної людини треба голитись, митись, уникати ненормативної лексики, все менше часу залишається на бухання на кухні з сусідом, пиво перед телевізором, а тренувальні штани стають для тебе символом тренажерного залу, який ти маєш відвідувати, інакше виглядатимеш хлюпиком та задротом і тьолки не даватимуть, а для того, щоб тьолки давали тобі такому, як ти є, тобто хлюпику і задроту, треба намутити ще більшу кількість бабла, що зрештою означатиме імпотенцію, а отже втрату сенсу досягнення першочергової цілі, - я перевів подих, ще раз скрушно хитнув головою і продовжив: - інша річ – жінки. Мета кожної з вас – знайти собі багатого мужика, бажано одружити його на собі, аби не втік, і смоктати, - я скинув попіл з сигарети, - все життя смоктати у нього бабло. І немає у цьому нічого поганого! Я чудово розумію таку позицію, це цілком логічне «жіноче щастя». Якби я був тьолкою, запевняю вас, я хотів би бути саме такою, гламурною ****дю,був би постійною клієнткою салонів краси, як наразі – у печальну бутність мужиком – пивних барів, перетворював би своє тіло на об’єкт бажання кожного самця, викачував би зі своїх мужчин бабло, яке спускав у салонах краси, заради того, щоб кожен чоловік мене хотів, а кожен чоловік з товстим, - я ще раз струснув попіл, - з товстим гаманцем бажав би спонсорувати мене та бути моїм мужчиною. Я завів би собі подружок, таких самих гламурних сексуальних сучок, з-поміж яких звісно я була б найгламурнішою, найсексуальнішою та найсучливішою. А ще, мало не забув: я б відбілював волосся та перетворив губи на два вареники, ось.
- А якби ти не вдався вродою?
- Хм, - я посміхнувся й втопив сигарету у попільничці. – Тоді б я навчився віртуозно робити мінет. І все життя вдосконалював би свою техніку, спочатку в шкіряному салоні бмв, тоді у мерсі, а зрештою й у бентлі на повному ходу.
Ми почали цілуватись. Я не знаю, хто почав перший, але, мислячи раціонально, розумію, що швидше за все – я. Втім, не завжди варто мислити раціонально та зважувати всі факти. Ми цілувались.
Наші губи стали єдиним цілим, я відчував її пульс. Я провалився в неї, я став її частиною. Я не міг поворухнути жодним пальцем, я не міг набрати в легені ні краплі повітря. Я не мав більше пальців, у мене не було легенів. Наші губи стали єдиним цілим, я втратив власне тіло і провалився у неї.
Вона теж втратила фізичну оболонку, вона стала Всесвітом. Я заглибився ще сильніше, я не міг зупинитись, мене затягувало вглиб, я не міг противитись цьому руху. І на мить я повністю зник. Щоб відразу ж опинитись у ній, у новому Всесвіті, що ще секунду тому сидів поруч зі мною і ховався в образі звичайної дівчини.
Навкруги не було нічого, тільки абсолютна тиша й темрява. Руки Творця ще не відділили пітьму від світла, атоми ще не почали свій рух. Я був єдиним, хто існував у цьому нескінченному просторі. Через мільярд років (чи наймізернішу мить, несуттєво, тут не існувало поняття часу) десь засяяла перша зоря. Я хотів дотягтись до неї, але не встиг навіть спрямувати себе в її напрямку. Хвиля спалаху зірки накотилась на мене, я намагався закритись руками, але пекельний жар пройшов крізь, не помічаючи мого опору. Секунду (чи мільярд років, несуттєво) я відчував, як горить моя шкіра, тріскаються кістки, як плавиться усе моє єство.
Слабка людська плоть згоріла у хвилі вибуху блакитно-білої наднової зірки і за мить мене не стало.
7
Коли це почалось? Здається у цей вівторок, коли я остаточно перестав сприймати навколишній світ у кольорах. Хоча ні, почалось це ще тижні зо три тому, точно.
Пам’ятаю, ту п’ятницю я ще доволі позитивно провів, а от у суботу вже не зміг змусити себе вийти з дому. Пропускав якийсь навдивовижу крутий фестиваль, прекрасну погоду, гарну компанію, але тупо не міг нічого з собою вдіяти – сидів вдома і не займався по суті нічим важливим.
Треба трохи побути самому, - так я собі тоді це пояснював. Виявилось, що це «трохи» не має чітко окреслених часових меж і триває стільки, скільки йому буде завгодно.
І от вже три тижні я живу, як робот – нуль емоцій у зовнішній світ, повна інтровертованість. Всередині ж мені весь час тяжко, нудно, часами буває страшенно гірко. Звісно, трапляються і перерви, що супроводжуються позитивним настроєм. Шкода лишень, що викликані вони переважно алкоголем чи драпом. Конкретно сьогодні, я в черговий раз збагнув, що не мигаючи дивлюсь в бляклі очі алкоголізму.
Це було не вперше, коли мене навістила подібна думка, але саме цього разу вона мене налякала. Бо людина, яка п’є для звеселяння та компанії, навіть як зловживає, то одна справа. А я пив від того, що мені нудно і немає чим зайнятися. Я пив з відчаю, бо не знав, як ще себе розважити.
Пам’ятаю, як колись з одним товаришем іменем В’ячеслав ми о дванадцятій дня купили пляшку горілки і два «швепси», влили перше в останнє і почали розпивати на зупинці. Мене тоді трохи дивувала ця ситуація, бо пити міцний алкоголь зранку все ж не було в моїх звичках. Але ж пив.
- От ти можеш пояснити, чому ти зараз бухаєш водяру зранку? – звернувся я до Слави. – Це ж просто так, від нічого робити. Ти п’єш, бо ти алкоголік, ага?
- Гм, - на секунду Слава замислився що відповісти на мою провокацію, - Так, я п’ю, бо я алкоголік, – ми широко і приязно посміхнулись одне одному. – Але є один аспект мого алкоголізму, розумієш, алкоголь не робить мене п’яним, він робить мене трохи позитивнішим.
Пригадую, тоді ми з цього ржали. Мабуть від того, що вже зробились трохи позитивнішими.
Сьогодні я дійшов висновку, що життя моє є суть пусте й непотрібне. Догнав я це, коли плівся додому, абсолютно не знаючи, чим зайняти час. Дзвонив телефон.
Я зайнявся психоаналізом (краще б подрочив, чесне слово) і дійшов наступних думок. У мене є люди, яких я не хочу бачити. У мене є телевізор, який я не дивлюсь. У мене є купа книжок, які не залишили по собі ні спогадів, ні бажання їх перечитувати. У мене є ручка «Паркер», у якій закінчились чорнила. У мене є до біса записників, не використаних навіть на половину. Є й такі, у яких немає жодного слова. У мене є комп’ютер, яким я також практично не користуюся, і гітара, на якій я вже ледве вмію грати – не пам’ятаю, коли останній раз брав її до рук. Колись була навіть дівчина, якою я майже не користувався і ледве вмів кохати, але вже мабуть і не згадаю, як вона виглядала.
Я маю купу боргів, як матеріальних, так і моральних. І не маю жодної змоги та бажання (перше і друге відповідно) їх повертати. Дзвонив телефон.
Життя моє суть пусте й позбавлене сенсу.
- У тебе така ситуація через те, що ти творча особистість, - виклав мені свого часу таку гіпотезу один кмітливий чувак.
У мене така ситуація через те, що я ***орча ****истість – ось що я можу відповісти на це. Мені знадобилось приблизно три чи чотири роки, щоб остаточно усвідомити той факт, що я жодного разу не Пабло Пікассо, не Вільям Шекспір і ніякий не Курт Кобейн.
Справа вся в тім, що життя моє суть пусте й беззмістовне. Дзвонив телефон. Врешті я взяв слухавку, це була Абвгд.
Вона щось говорила, задавала питання, дивувалась чиємусь мовчанню. Дійшло, що це вона зі мною розмовляє і стало чомусь лячно. Про що я й повідомив їй.
- Ти не хочеш говорити?
Дуже хочу. Але саме з тобою, бо з іншими відразливо вже за п’ять хвилин бесіди. Взагалі мені якось дивно стало зараз. Я б когось замочив або трахнув. Або ніжно кохав вічність, а тоді вже трахнув і замочив.
- Ти маніяк, ти в курсі?
Ага, я в курсі. А ти? Не знаєш, то давай перевіримо.
Є дуже простий спосіб, йому вчать у ФБР. Уявляй ситуацію: жила-була дівчина і одного дня у неї померла мама. Відбулись похорони, на яких, крім родичів та друзів родини, був ще невідомий їй хлопець. У якого вона відразу ж закохалась. Ну, знаєш, типу кохання з першого погляду і так далі. Закохалась вона, а познайомитись з ним не може, бо це ж похорони її матері. Вони закінчились і хлопець собі пішов. Дівчина не їла, не спала, все про того красеня думала. І от за два місяці після похорон матері вона вбила свою сестру.
Тепер питання: навіщо?
Гаразд, не напружуйся так сильно, ось тобі варіанти, які обирає 99% людей: вона ревнувала свою сестру до загадкового юнака, у неї з’їхав дах від горя та стресів, вона стала жертвою пропаганди насильства, вона заплуталась у своєму житті тощо. Потрібне підкреслити або вписати тут ____________________________________________________.
Лише один із ста опитаних обирає правильну відповідь мотивації дівчини. Цей один – дійсний або потенційний маніяк.
Правильна відповідь: вона вбила свою сестру, тому що їй потрібні були ще одні похорони, на яких би з’явився коханий.
- Не хочеш з’їздити в гості за місто?
- Давай.
8
Абвгд запрошувала мене гості до нашого спільного знайомого, він був ударником в одному вельми відомому гурті, охрестимо його просто паном Драмером. За часів молодості пан Драмер пробивав всім адекватним бажаючим на своєму мікрорайоні драп та будь-що інше за доступною ціною, а зараз забив на це діло й у власне задоволення гуляв, пив та курив, віддаючи належне лише репетиціям, студійним записам та виступам свого гурту.
Ми проїхали вельми багацько зупинок на автобусі, покинули межу міста, вийшли, поблукали природою з рідкою забудовою. Коли ми врешті догнали, що заблукали, то вирішили спитатись громадської думки.
- Бог вам помагає, - окликали ми зустрічного дідуся, - не підкажете як пройти до Мажорних дач?
Дід був такий як треба: з бородою, ціпком, у розтягнутих трениках і картузі з емблемою «БМВ». Він посміхаючись труснув головою, зупинився й посміхнувся ще ширше.
- Ага, і вам помагає, молодьож, - відповів старий дещо заголосно - видно глухуватий вже. – То вам до тих, де ше охорона стоїть, да? – ми почали енергійно кивати головами і він провадив далі, - то ж там раньше були партійні дачі, видавали всяким городським цабе, а шас уже й не знаю кому, - він розпачливо похитав головою. – Видно хто накрав оце більше, той там і має хату. Щас же як – хто красти вміє, у того й охорона на дачі, а хто паше – той тіки на хлібину й має. Ну то таке, вам, молодьожі, то мабуть не цікаво слухать, - здогадався він по нашим виразам облич.
- А як дістатись до них не порадите, дідусю? – нагадала Абвгд тему бесіди.
- Ну так а чого не підкажу, я тут все знаю як куди пройти. Я тутошній уже який год, - авторитетно заявив старий, поправив картуза і перейшов до справи: – Так от значить, це вам треба по цій дорозі йти прямо, тут не заблукаєте, тіки нікуди не зворачуйте, аж поки до грабель не дойдете – там лежать будуть.
- До грабель? – Абвгд мимоволі вилупила очі.
- Ну да, я ж сказав тікишо, - здається дідусь скептично ставився до розумових здібності «молодьожі». – Ті граблі, шо там, значить, лежать, кинули ше хрін зна скіки років тому, ше за совєтів, мабуть, да-а… - у нього аж очі закотились від напливу ностальгії, - і лежать вони оце там, і ніхто, главне, не підіймає – безхозяйствєность же нині, - виніс свій вирок дід, - бо кому вони, питаеця, всрались, як вони вже іржаві наскрізь? Ну це я кажу, шо лежать, бо іноді вони й стоять, як ото хтось наступить по п’яні чи ше якось-то, - і дрібненько захихотів власній хохмі, багатозначно поглядаючи й на нас. Ми теж посміхнулись – треба налагоджувати контакт.
- А після того як до грабель дійдемо, куди далі? – обірвала Абвгд веселощі.
- Шо кажеш, дочька? А, ну да, як дійдете до грабель, то поворачуйте, значить, наліво, там така грунтовочка буде, вона одна – не пропустите. А як по ній підете, побачите, значить, синій дом такий.
- Синій дом такий? – перепитала Абвгд.
- Ну да, кажу ж, - дідусь здається почав розчаровуватись в нас, надто вже тупі ми уродились. – Він, правда, уже не синій, бо краска злізла вся, а ніхто не красить і тіки назва одна од нього осталась, це всьо безхозяйствєность - останнє слово він сказав ще гучніше за інші, звертаючи на нього увагу. – То ви мімо того дому йдіть далі на горбочок і з горбочка, значить, звертайте ше раз, тіки уже направо, - старий голосно чхнув в руку. – О, бачте, правду кажу значить.
- А після того як праворуч звернемо куди йти? – вирішив втрутитись я.
- Так ото прямо і йти вам, до магазіна, він там один – не пропустите. Правда шо то за магазін став, хіба можна шось купить путяще – безхозяйствєность одна. Водка й та уже по двадцять рублів стала, - ми покивали, співчуваючи. – Та як мені – то хоч по сорок, всьо равно не покупаю, гівна вона варта. Я собі тихенько самогончик гоню і поки рак свисне гнать буду, - і трохи тихше додав: - Хотя жінка і свариться, це да… Но знає, хто в домі хазяїн, то правда.
Дідусь підтягнув штани, сплеснув у долоні і широко посміхнувся.
- Ну ладно, молодьож, мимо магазіна як пройдете, то спитайте там мєсних, вони тоже знають як до тих дач іти. Хотя єслі не знають – сильно не дивуйтесь, шо з них взять. Такий бардак там у них – шо на дворі, шо в голові. Одне слово – безхозяйствєность.
Ще раз чхнув, побажав удачі й пішов собі, по дорозі вистреливши шмарклею в травичку.
- І куди нам, значить, ото йти? – вперши руки в боки, спитала Абвгд.
- А ти шо, не знаєш, дочка? Ох молодьож, одне слово – безхозяйствєность, - я скрушно захитав головою і підтягнув штани.
Садиба пана Драмера виявилась крутішою, ніж я очікував. Тут було два поверхи, три спальні, робочий кабінет, веранда, дві ванни, простора вітальня, окрема від кухні їдальня. Був тут і Юра.
Він присмоктувався до бонгу, очі йому майже вилазили, але він помітив мене, замахав однією рукою (іншою тримав трубку) і намагався щось промиготіти.
- Привіт, чувак, - врешті розродився він, відірвавшись від бонгу, і заходився кашляти.
Згадалось, як я колись перебував у стані зміненої свідомості і почав кашляти. Мені здавалось, ніби я кашляв кілька годин без перепочинку, кашляв з усієї сили; здавалось, ніби я зараз виплюну глотку й легені, варто ще хоч раз здихнути, бо кожен подих перетворювався на довгу серію кашлю. Зранку виявилось втім, що я вчора кашлянув один раз та й заснув, і все на тім.
Ця історія про кашель з накуру чимось скидається на всі історії кохання.
Звісно зависав у пана Драмера не тільки Юра, народу тут було дай боже, шмалі й алкоголю мало не ще більше. Я не знав майже нікого, Абвгд швиденько привіталась з половиною сидячих на підлозі дівчат та хлопців і звалила кудись у напрямку чи-то кухні, чи-то ванної. Я сів на канапі коло худорлявого чувака, що напівлежав і дивився в глибини космічного простору. Ми були знайомі, його звали Руся, він був студентом і кінченим наркоманом – за умови, якщо вважати марихуану та екстезі наркотичними речовинами.
- Давно зависаєш? – задав я риторичне питання.
- Шо? – відповів Руся, потис мені руку, а вже тоді перевів затьмарений погляд туди, де мало б, за його уявленням, знаходитись моє обличчя. Усього лиш сантиметрів на двадцять помилився – для нього це непоганий результат. – Єбать, ти так заїбав, про шо ти, ****ь, кажеш?
Ця комбінація з довільної кількості матюків та звинуваченні у тому, що співрозмовник його «вже так заїбав» була свого роду візитівкою Русі. Для нього вживати подібні фрази було так само звично і беззмістовно, як «привєт, как діла?» у соціальних мережах. До того ж Руся був соціопатом, себто ненавидів, зневажав і уникав суспільство, і , як стверджував пан Драмер, Rusya fucked all motherfucking gods in the ass. Одним словом був він цікавим зразком нігілізму та нонконформізму серед молоді.
Одного – чи не одного, що вірогідніше – разу з Русею сталось те, що називається бед-тріп. Інакше кажучи, вставило його сильно, але криво, галюни йому були злі й невтішні, попуски були взагалі з найнеприємніших, які мені доводилось бачити. Після цього щось у ньому підкосилось, він почав довбити й бухати, як не в себе, але йому не легшало. Руся перетворився на сумного, безбожного наркомана з незмінними проблемами в університеті, адресу якого він вже мабуть і забув.
Спілкуватись з ним було неможливо, тому я вирішив перемкнути увагу на решту свого оточення – пацани активно напивались горілкою з томатним соком, тьолки іржали як кобили з кожного слова пана Драмера, що був у гуморі, а значить скоро сяде за барабани і потішить нас своїми психоделічними партіями.
- Йду я по цій трасі, стоплю собі тачку, дев’ятка зупиняється і я йду до неї, - розмахуючи руками, емоційно розповідав пан Драмер. – І от прямо з неї виходить мент, в натурі у формі даїшника – жезл, вся ***ня при ньому – повертається до мене назустріч і питає: а тобі шо тут нада, ірокез їбаний? Та от, тачку стоплю собі, відповідаю йому, а сам думаю: який я, нахуй, ірокез тобі, пепс з дев’ятки. А він мені такий типу: слиш, браток, тут це ми тачки стопимо, врубився? Так шо пройди ще метрів двісті і там уже двіжуху наводь. Я тоді ще здивувався, думаю, що це за діла такі, - провадив він розповідь, - а тоді вже, коли вдома був, побачив в новинах, що на цій самій трасі оперативно затримано групу злочинців, перевдягнених у форму співробітників ДАІ, що кілька тижнів зухвало видавали себе за дорожній патруль і просто таки грабували іноземних, а що найзухваліше, й простих наших водіїв, копіюючи дії працівників ДАІ, - пан Драмер зробив надзвичайно пафосний і осудливий вираз обличчя. – Найбільше особисто мені сподобалось те, що вони грабували водіїв, копіюючи дії даїшників. Я ще тоді хотів подзвонити на канал й повідомити про це, але був такий обдовбаний, що слова сказати не міг.
Публіка по-своєму відреагувала на подібну розповідь – пацани випили горілки з томатним соком, тьолки заржали.
- Братан, а у тебе як справи, сто років не бачились, - звернувся хазяїн дачі до мене.
Я запевнив, що в цілому все нормально, випив ще горілки з томатним соком, перевів подих і розповів історію, що сталась зі мною з тиждень тому.
Тоді у мене саме зависав Юра зі своєю дівчиною і один їхній кориш. Цього чувака, ім’ям Арсеній, я бачив вперше, але в ході розмови Юра повідомив, що це саме та людина, яка неодноразово пробивала нам дубас за божеськими цінами, а значить ми з ним були людьми не чужими. У нього саме сталась якась визначна подія – Арсеній купив горілки, сала, чорного хліба, пробив дубасу, потис мені руку і ми осіли за кухонним столом.
Як сталось так, що незнайома людина влаштувала застілля у мене на кухні не дуже мене цікавило, так само як і те, що через годину часу та пляшку горілки Юра покликав мене у ванну подивитись як Арсеній спить під унітазом.
- Ну хай спить, - махнув я рукою, - пішли на кухню.
І ми пішли на кухню, допили горілку й докурили драп, аж раптом Юра зізнався, що у нього під матрацом ще лежить збережена спеціально на такий випадок шмаль. Ми сходили перевірити, як там Арсеній – той лежав голим у ванній, а ввімкнений на повну потужність душ заливав підлогу.
- Йоб твою мать, - сказав я і вимкнув воду.
- Можна я подивлюсь на голого Арсенія? – з ентузіазмом спитала Юрина дівчина.
- Драп ще везти? – з ентузіазмом спитала Юрина наркотична залежність.
Я дав пару ляпасів Арсенію, якому було відверто на них насрати – він приходити до тями й не збирався, тільки попросив знов включити водичку. Юра заржав, Юрина дівчина матюкнулась. Ми почали вирішувати, хто поїде зараз до Юри забирати драп.
Стоячи взутим у коридорі, я раптом промовив:
- Ви що, їбанулись, придурки?! По-перше, це моя квартира, а по-друге, чого це Юра сам не їде до себе додому?!
Ця думка здалась несподівано тверезою не тільки мені, а і Юрі та його дівчині – вони взулись та вийшли геть, я роззувся та зачинив двері. Зайшов до ванної, Арсеній лежав там голим, запевняв що йому дуже добре, тільки зараз трохи попуститься і все буде взагалі окей. В двері подзвонили, «Мабуть це Юра щось забув» - подумав я й пішов підчиняти.
На диво, за дверима стояв зовсім не Юра, а якийсь голений під нульку мужик у розтягнутих трениках та волав слово через матюк, що мовляв він сусід знизу і ми його заливаємо.
- Бути цього не може, у нас всі крани закриті! – безапеляційно заявив я.
- Та ти до мене сходи подивись, стеля тече! – не здавався сусід знизу і раптом висунув ультиматум: - Я хочу подивитись, що у тебе в ванній діється!
Зізнаюсь чесно, в цю хвилину я охуїв з переляку. Ні, звісно, ситуація не була фатальною, двері мені не виламував Інтерпол чи Беркут, в руках моїх не було калаша чи гвинтівки, з якої щойно було вбито президента чи міністра освіти та науки, а у вені не стирчав шприц з ін’єкцією героїну чи будь якого іншого опіату, але все ж нерви натягнулись як струни.
- Зараз, чекай, - сказав я і зачинив двері перед носом сусіда знизу. Побіг до ванної, вирубив воду, змаху влупив Арсенію кілька разів долонею по обличчю і прошипів: - Роздупляйся, чувак, ми сусідів заливаємо, зараз всіх накриють.
Арсенія, ясна річ, і так вже непогано накривало, тому він сказав тільки «окей, Макс, ніяких проблем, зараз розрулимо» і почав вилазити з ванної. Хто такий Макс, до якого він звертався, я навіть не уявляв, але все ж це було гарним знаком. Я відчинив двері мудаку знизу. Той побіг дивитись, що коїться у ванній.
Там було тепло, парко та спокійно. Арсеній стояв біля дзеркала та поправляв халат.
- Доброго дня, - привітався він із незворушністю та холодною посмішкою англійського лорда.
Мудак знизу щось мугикнув у відповідь, настрій у нього погіршився, ентузіазм зник – ще б пак: підлога була суха, водоспадів ніде не було.
- Ну що, які проблеми? – з викликом кинув я йому.
- Я хочу глянути ще на кухні, - не розгубився мудак.
- Які проблеми, пішли на кухню, - відповів я, дивлячись на Арсенія, який незворушно поправляв халат біля дзеркала – аж тут зрозумів, що на кухні саме стоїть солодкий запах шмалі та власне бульбулятор.
Але ноги вже несли нас туди, очі оглядали плацдарм, мудак знизу врубався у ситуацію, мої ноги відсували все палєво за смітник.
- Оба-на, а це що таке у тебе? – протягнув сусід тріумфально.
Я глибоко вдихнув солодке кухонне повітря, аж тут мене накрило так, що я жодного слова вимовити не зміг. Сусід повторив питання, щоправда з більшою тріумфальністю.
- А тобі яке діло, мудак? – несподівано пролунав голос з коридору. У чотирикутнику дверей з’явився Арсеній у халаті, мокре чорняве волосся він прибрав назад, від чого став схожим на італійського мафіозі. Банний халат, масивний золотий хрест на шиї та напівпорожня пляшка горілки створювали антураж бандита, якому саме вдалось викроїти вільний день між вбивством конкурентів та оптовим продажем контрабанди. – Я питаю, тобі яке діло? – повторив він дещо загрозливо і пригладив волосся.
Видно, Арсеній теж прохавав цю аналогію з мафіозі, доки поправляв халат біля дзеркала. Прохавав її також мій сусід знизу. Я зрозумів, що він зовсім не хоче, аби його ноги зацементували в тазику й кинули на дно річки, також як і прострелили йому голову й розчленували труп у ванній. Від цієї думки я дістав із шафи великого ножа для м’яса.
- Ну, браток, сам бачиш ні*** тут не тече, - повільно промовив Арсеній й зробив загрозливий крок уперед. Під халатом він був абсолютно голий, поли його вбрання розійшлись, сусід знизу був деморалізований. Арсеній зробив ковток горілки.
Я ввімкнув воду, змочив ніж для м’яса.
- Короче, я бачу, мужики, нічого у вас не тече, просто відпочиваєте, – протягнув сусід й подався до дверей. – То я мабуть помилився, знаєте, буває, тьолка шось сказала, то я подумав, шо ви заливаєте, - він знизав плечима, - ну, ви знаєте, різне буває…
- Ага, - холодно підтвердив Арсеній і пригладив волосся, - різне буває. А ми відпочиваємо тут, - й багатозначно кивнув на пляшку горілки в руках.
Мудак знизу не став сперечатись із його натяками й пішов геть, у під’їзді бурмочучи щось про бандюків, наркоманів та підарасів. Я зачинив двері; Арсеній матюкнувся, проблювався й заснув на підлозі в коридорі. Згодом повернувся Юра зі своєю дівчиною і ми сильно накурились.
Я подивився на Русю, бажаючи зрозуміти здох він чи просто заснув. Пан Драмер допив свою горілку з томатним соком й сів за барабани.
- Будеш грати якийсь психодел? – озвався Юра.
Пан Драмер задоволено усміхнувся і вдарив по тарілкам. Пацани випили ще горілки, тьолки заржали. Я пішов кудись у напрямку, як мені здавалось, кухні чи ванної, хотів знайти Абвгд.
Колись я ладен був вважати подібний потяг до певної людини коханням. Ну, коли хочеться бачити просто бачити її, перебувати десь поруч, перекинутись в разу потреби парою слів, доторкнутись руками; найголовніше – бачити та знаходитись поруч. Врешті я усвідомив, що ніяке це не кохання – лише панацея від самотності. Такої глибокої, абсолютної та нестерпної самотності, що ладен закохатись у ліки від неї. Так наркомани люблять наркотики, так птахи люблять небо, так діти люблять маму, так фашисти люблять батьківщину, так клабери люблять танцпол.
Абвгд я знайшов на кухні, вона тримала в одній руці пустий стакан, іншою – обіймала за талію якогось чувака. Вона міцно заплющила очі, тому не бачила моєї появи. Чувак стояв до виходу спиною, тому теж провтикав момент моєї появи.
Нарешті вони припинили цілуватись і побачили мене – я саме зі страшним виразом обличчя наливав собі бухла в склянку.
- Ти чого? – спитала Абвгд, так невинно і так риторично, що гідна була театральних овацій.
- Да, - погодився чувак, якого вона миттєво випустила з обіймів, - ти чого? – його здивування було напрямлене в інше русло, мабуть я скористався його пляшкою.
Не те щоб я ревнував, чого мені ревнувати: по-перше Абвгд напилась, по-друге вона не була моєю дівчиною, а по-третє – хто б ревнував, якби, наприклад, хтось з компанії вдягнув його кеди чи куртку, щоб вибігти покурити на дворі холодним вечором.
- Ні, нічого, - я наповнив склянку, поставив пляшку і відійшов до дверей. - А що?
Стало дивовижно погано. На душі було повністю пусто, яким би каламбурним не був цей вираз. В контрасті з наповненістю організму алкоголем ця пустош озвіріла й завила диким голосом відчаю. Закрутилась голова, потягнуло блювати.
Знайшов ванну кімнату, у пана Драмера був об’єднаний санвузол, на підлозі біля унітазу валявся зариганий Юра – він, як і більшість людей в цьому домі, або здох, або заснув.
Я намочив волосся під краном. Десь у вітальні пан Драмер несамовито лупив по барабанах. Десь на кухні Абвгд перейшла до невідомо якої стадії стосунків з невідомим чуваком. Десь по всьому будинку пацани в черговий раз випили ще горілки з томатним соком, а тьолки ще раз заржали. У безпосередній близькості до унітазу – майже влучив – Юра знову зайшовся у спазмах. Десь на вулиці, за вікнами, пригрозила громами та блискавками, відповіла за базар та зарядила зливаю Десь надзвичайно далеко я знову змочив волосся під краном.
А потім його щедро змочила злива, коли я зачинив двері садиби пана Драмера і пішов до автобусної зупинки.
9
Мене завжди привертали лузери. З самого дитинства вони подобались мені, ці сумні, фаталістичні хлопці й дівчата, що переконались в уїбанстві навколишнього світу і у своїй неспроможності змінити бодай щось. Вони подобались мені через те, що вони – попри всі свої численні та вагомі недоліки, попри море шкідливих звичок, попри вади характеру, неправильний спосіб життя, нездоровий сон та невірно укладений раціон – були гарними людьми. Навіть попри те, що більшість лузерів – негативні персонажі (а у кіно й дешевих книжках обернено: більшість негативних персонажів – лузери), я розумів, що вони гарні люди. Я розумів навіть у чому їх проблема: вони надто гарні люди. Більше того – левова частка з них обдарована неабиякими здібностями. Вища сила дає їм сили й можливості поставити це життя раком, вони послуговуються цим і ось: життя стоїть раком перед ними, але ж вони надто гарні люди, щоб скористатися з цього. Вони відводять погляд, розвертаються і тоді суче життя встромляє їм ножа в спину.
Якщо ти лузер – ти нікуди від цього не втечеш, це клеймо, яке виділяє тебе з поміж інших. Ти можеш бути геніальним художником і не продати жадної картини за життя, а у майбутньому столітті твої твори стануть найдорожчими в світі. Ти можеш писати музику, яку ніхто не розумітиме, знімати кіно, яке неможливо буде додивитись до кінця. Байдуже, ти можеш продавати огірки на ринку й ніхто їх не куплятиме. Ти розумієш, що маєш непогані можливості, але не можеш ними скористатись, і ніякі твої зусилля не здатні змінити такий хід речей, nice guys finish last.
Одного разу тобі буде дано шанс. Ти будеш грати нападником у фінальному матчі чемпіонату світу з футболу. У вирішальний моменти ти опинишся попереду всіх, ти обійдеш весь захист. Ти отримаєш гольову передачу і заб’єш найважливіший у своєму житті гол. Ти навіть встигнеш тріумфально здійняти руки догори перед тим, як усвідомиш, що знаходився у положенні поза грою. Твій гол не зарахують, твоя команда програє.
Але тут важливо розуміти одну фішку: лузерам завжди дається шанс, лузери завжди мають право вибору. Ти, лузер, можеш пробити з положення поза грою і твій гол не зарахують – це класичний випадок, він здається з більшістю з нас. Ти записуєш альбом, який не продається, знімаєш кіно, яке провалюється в прокаті, пишеш книгу, яку не друкують або друкують так паскудно, що її соромно купляти.
Але є ще один варіант – твій гол зараховують. Ти стаєш зіркою матчу, ти гравець року. І ти починаєш хворіти.
Типову хворобу лузерів такого типу не описано в великій радянській енциклопедії та усіляких медичних довідниках. Ти досягаєш успіху і просаджуєш всі його плоди, ти закопуєш талант в землю і втрачаєш всі свої перспективи. Ти охуїваєш, втрачаєш здоровий глузд, якого, за великим рахунком, ніколи й не мав. Тобі відкривається світ красивих шльондр, дорогого алкоголю та важких наркотиків. Ти досягаєш феноменального успіху, який сам прийшов до тебе, і втрачаєш абсолютно все в одну мить. Чому? Тому, що ти лузер й годі тут щось вдіяти.
Це – лузер deluxe edition. Це прекрасно. Заради цього ми, лузери, й живемо.
Я не виграв жодного матчу, не надрукував жодної книги, не записав жодної пісні. Я просто прямую до автобусної зупинки під проливним дощем, я змок до того стану, коли вже не жалкуєш про нестачу парасолі, я п’яний до того стану, коли дощ для мене не важливий.
Що я, де я, для чого і куди? Думаю, я хотів би бути дощем. У нас є спільне – ми весь час неухильно падаємо вниз, лише сильний вітер підкошує нас. Ми залишаємо слід свого падіння на кожному, кого торкаємось, але він швидко зникає, варто лиш сховатись під накриттям. Нам обом не має діла до того, на кого падати, по суті байдуже кого мочити, кого торкатись.
Невже завжди я був таким? Невже завжди люди брали парасолі, аби не стикатись зі мною. Невже завжди бажали швидше дістатись домівки, висушити волосся, перевдягнутись, сховатись під ковдрою, що завгодно тільки б надійніше забути мене, знищити всі сліди контакту зі мною.
Невже весь час так було? А якщо ні – коли я перетнув цю межу, кордон між людьми та дощем?
На черзі безсмертне питання «хто винен?». Га, хто винен у тому, що я не помітив межі? А краще скажи мені, хто винен у тому, що я її перетнув?
Знаєш, колись я дійшов висновку, буцім винен у вбивстві той, хто кидає перший камінь. А потім зрозумів, що насправді, винен той, хто кидає останній.
Це ж так просто, очевидно, зрозуміло, елементарно.
Сперечайся зі мною! Кажи, кажи, що останній – то суть милосердя, вбивця з жалю. Вір у гуманізм вбивств. Доведи, що ти любиш людей. Я посміхнусь тобі.
Я скажу, що провокую тебе. Я скажу, що просто даю тобі простір для роздумів, наштовхую на певні висновки. А тоді – хоч так і не заведено у подібних розмовах – дам тобі правильну відповідь. Скажу, хто вбиває насправді.
Отже, ти погоджуєшся, припустимо, що вбиває той, хто кидає камінь останнім. Ми відкидаємо того, хто кидає першим. Адже не може вбити лише один кидок. І от воно! Бінґо, джекпот. Один камінь не може вбити – ні перший, ні останній.
Вбивають ті, хто кидали поміж ними, хто кидали бо й інші кидають. Ті самі: другі, передостанні, соті, тисячні, випадкові, однакові.
Ось тобі і правильна відповідь. Вбиває не особистість, а натовп. Камінь точить не крапля, а потік. Будь-який дорогоцінний камінь може підточити потік смердючої сечі конформізму.
А зараз я звернусь до однієї, окремої людини.
Ти не була ні першою, ні останньою. Якщо замислитись, то тебе взагалі не було. Проте я звернусь до тебе. А якщо ти не зрозумієш, що це саме ти, я відправлю тобі листа. Перевіряй пошту.
Я звернусь, бо маю що тобі сказати. Сіль в тому, що це не звернення, це не слова, це просто хочеться писати, показувати, малювати, ще писати, сидіти на канапі і посміхатись в стіну навпроти, а врешті знов писати. Знаєш, це таке відчуття, коли відмовляєшся від будь-чого, від усіх сунутих під ніс доступних благ земних, заради можливості пройтись з тобою пішки до метро, може разом з твоїми подругами, може понести якийсь портфельчик (такий собі привіт із школи). Розумієш, просто кілька кварталів плестись поруч із тобою, слухаючи найхимерніші теми дівочих розмов, які тільки можна уявити. Свята справа поводити себе при цьому, як хлопчик-даун, такий собі тихий, мовчазний, розгублений і з ниткою слини до колін.
А тоді аж п’ятнадцять хвилин раю: черга за жетонами, ескалатор, «наступна станція», «наступна станція», твої очі. Продовжуючи страждати паралічем мозку, бурмотіти щось на пероні. А коли ти перепитуєш, казати, що в тебе навдивовижу блакитні очі. І твоє з посмішкою: «Та ні, ти ж казав щось про людей».
(Про людей? Що я міг казати про тих людей, опріч того, що вони зникають всі без виключення, коли я поруч з тобою.)
- Та ні, я про очі казав, - посміхатись.
Їхати з тобою в метро і обожнювати ті ділянки тунелю, де галас і шум потягу заглушує наші слова – ти притуляєшся і говориш мені на вухо. Так близько, губами.
Так близько, що якби викрадення людини могло пройти непомітно, схопив би тебе і втік би на край світу.
А потім все – моя доза раю вичерпана, я виходжу на перон, а ти їдеш далі. Про що ти думаєш в цей час?
Не знаю, не знаю, не хочу уявляти. Залиш собі вільний простір. Обіцяю, якщо я дізнаюсь, що у ньому, я не напишу про це.
Я напишу про почуття. Я напишу тебе. Ти тільки перевіряй пошту.
Втім, знаєш, життя таке гівно. Я ліпше просто поїду додому, видалю твій номер із записника,ці думки – з мозку, й вдаватиму ніби нічого ти для мене не значиш.
Вибач мені. Але життя таке гівно – я не хочу змішувати з ним наше чисте кохання.
0
- Дві пачки міцного «Лакі Страйку», - чужий хрипкий голос фонить у голові.
- Бажаєте ще щось?
Чи бажаю я ще щось? Чи маю я право на виконання своїх бажань? Скажи, що маю. Просто заради того, щоб був хоч який сенс їх висловлювати.
Просто скажи.
Чи бажаю я ще щось? Я бажаю мати лезо і крила. Я хочу злетіти до неба, хочу прорізати межі стель і хмар. Хочу летіти звідси геть. Подалі від наркотиків, коханнь, друзів, алкоголю, звичок, буденності, перехожих, всіх доступних отрут. Подалі від почуттів, стосунків, рамок, моралі, релігії, сірості. Хочу ключі від дверей, що ведуть звідси геть. Нехай у нескінченний коридор пошуків, але позбавлений цих доріг, асфальту, рослин та дерев, тварин та людей, цвяхів та поцілунків, слів та думок. Хочу покинути це все.
Але я не маю ні крил, ні ключів. Я маю право лише на лезо. Маю право зазирнути у шпарину. Чи бажаю я ще щось?
- Дволітрове пепсі, будь ласка.
4 червня 2010р.,23:18:57 - 4 липня 2010р.,3:04:40