обiтницi

Ганна Осадко
...і  коли почали  збуватися всі обітниці: і гори зійшлися, і води розійшлися  по праву та ліву руку, і слова усі – мовлені та зловлені  – стали неопалимою купиною,  а  первородство, у  золоте руно загорнуте, стало фактом невідворотним – як ти думаєш:  – чи злякався Яків? 
Чи тремтіли його пальці, судомно стискаючи руку брата зрадженого? 
Чи чув у собі сміх дітей ненароджених – обраних_ бо_ коханих?
Чи вірив голосу незнайомому Господа свого небаченого –  «Не бiйся, бо то Я тебе викупив, Я покликав iм'я твоє, ти – Мiй»?...
...і коли почали збуватися всі обітниці – йому та їй  дані, – коли слова їхні стали кров’ю та тілом,  а речі набули форми, а формі  повернули колір,  і коли світ їхній  здійснився,  як осінній ранок  –  як ти думаєш: – чи злякалася вона?
Чи тремтів прутик у її пальцях, коли виводила на вільготних пісках узбережжя п’ятого океану слова найважливіші? Бо ж як напишеш – так воно і станеться врешті...
Чи чула, чи дослухалася, як спадають води Великого Потопу в її серці, і все стає на свої місця, і новий світ  – удруге сотворений! – починається з найпершого листочка?   
Чи  вірила голосу незнайомому, що  летів срібною павутинкою  бабиного літа, і шепотів  їй просто у серце: «Не бійся нічого, бо все вже написано.  Бо й вода тебе не втопить, і вогонь тебе вже не спалить, бо  первородство, Серце,  дається не за правом закону, а за правом любові»?...
...і грілася сонцем, бо й сама була сонцем – світові сотвореному і - Тобі.