Автор: Надя Николаєва
Переклад українською Марини Захарчук.
БУДИНОК НА ПІСКУ.
Глава 3.
Саньок Осадчий хотів любити. Але боявся цього, як покарання. Чи варто боятися залишитися безкарним? Однаково покарання наздожене. Воно від народження закладене в кожній людині. Це старість. Старість - ось вирок всім людським вчинкам. Виносить вирок суворий суддя - особисте життя. А виконавці вироку? О, їх завжди досить, вони знайдуться швидко. Самі. Їх і шукати не треба. Чоловік і жінка, діти, онуки, друзі, товариші по службі, сусіди. Усі, хто знав. Усі, хто бачив, чув, пам'ятає, придумав, домудрував, догадався. Усі, кому не лінь. Усі, кому не жалко. Вони не поспішаючи розглядають твоє життя, згадують усі безглуздості, які ти вчинив стосовно них. Можливо, і не вчиняв, можливо, і не ти, але трапилася нагода розповісти. Трапилася нагода розглянути. До того ж, тебе просять розглянути свою пам'ять і розповісти. Ти змушений, тобі нікуди від цього дітися. Це як на пляжі. І не хочеш роздивлятися й оцінювати привабливість й недосконалість чужого оголеного тіла , а змушений. Особливо, якщо це кінець липня. Особливо, якщо це біля моря надвечір. Вже ніхто не кутається в рушник і не щулиться, як з ранку. Весь пляж сповнений ситими посмішками не голодних ні на що людей. Вони навіть і не повертають голови на лементи торгівців, що снують між липкими напівголими тілами:
- Пахлава, пахлава медяна! Пахлава!
Так хто її буде купувати, хіба що білі люди. Голос змовкає й уже ніхто не кричить: «Пахлава! Пахлава медяна! Пахлава!» І тоді можна подивитися убік мовчання. Там - біла, не засмагла людина. Там покупець неймовірно огидного смаку пахлави. Там - хтось новий. Кого не видно було в останні пару тижнів. Білі люди завжди викликають нові думки й розбурхують уяву. Хто вони, ці не засмаглі люди? Цікаво, вгадаю чи ні, звідки приїхали, і як тут улаштувалися? Наймають кімнату, квартиру, дорогий номер у готелі? Або туляться у родичів на кухні під столом? Треба роздивитися пильно, чи є у їхнїх вухах, на пальцях, на шиї золоті прикраси, чи цих людей треба боятися? Білі люди посередині рожевих і коричневих на пляжі - особлива каста. До них треба ставитися уважно. Це або злодії, або здобич. Тому навколо білих людей на пляжі утворюється досить вільного місця. І певний вакуум здибленої сторожкості. Ще б! Що білі люди робили майже до кінця літа? Працювали й заощаджували на відпустку? Чому не загоряли у вихідні? Багато працювали й накопичили багато грошей? Або сиділи у в'язниці й нещодавно звільнилися. І мають потребу у великій кількості грошей? Тут вгадати складно. Тут не зрозуміло: чи то їх пограбують, чи то вони прийшли поскубти зелень. Тому й питання до білих людей істотні: « Чи далеко від моря тепер можна найняти кімнату? Так що ви кажете?! И скільки ж просять? Ого! Нічого собі!» Біла, не засмагла людина, може такою і залишитися, не перейти в касту рожевих, підзасмаглих. Якщо вона одна і ненавмисно засне на пляжі. Або запросить до себе в гості нового курортного знайомого. Або вип'є з ним зайвого ввечері у кафе на набережній і потім їй, білій, знадобиться допомога по доставці на найману хату. Треба помітити, що злодії теж можуть бути обікрадені. Тому що - подумайте самі, чому. Найстійкіші особини – шоколадно- засмаглі. З ними за весь сезон нічого такого не трапилося. Вони дозрівають на пляжі по одному, по двох по трьох, компаніями. Вони благоденствують. Тому, що обачні й правильні. Або в них нема чого красти. А в деяких, не те що не хочеться красти, їм хочеться подати. Їх багато. Вони невигубні. Це баби. А чи багато дідів? Подивіться на розсипи біло-рожево-коричневих. Дідів менше. І вони в більшості або бігають по пляжу, або роблять зарядку. Діди не занадто глибокі, а так, ледве копнув, і старого вже понесли й закопали. Зате несповідимі й незаперечні баби всіх мастей трясуть фартухами животів і вухами грудей потужними рядами. У колишні роки баби приїжджали з онуками. Але в цьому сезоні щось відбулося. Баби без онуків. Мало хто зводить будиночки з піску. Дітей на пляжі мало. Куди ділися діти? Усі в літніх таборах чи на дітей не хочуть витрачатися? Або їх зовсім стало мало? Зрілі гарбузи колишніх юних красунь і пом'яті сіднички недоїдків свята життя. Де їхні діти? Там само, де й старі?
Здається, що в боротьбі синів Бога, які, як написано в Біблії, сталі входити до дочок людських, за багато років до сьогоднішнього дня, перемогли дочки людські. І незабаром земля, нарешті , очиститься від цих інопланетних «синів Бога». І заживуть дочки людські гідно на рідній планеті. Без нерозуміння й армійських команд. Та й що ж іще жінка бачить від чоловіка? Ну, звичайно, вони ж нащадки інопланетян. З іншої планети, тому й не розуміють землянок. Солдафони, тому й командують. Тільки такі й можуть літати на зорельотах і завойовувати нові території. Тільки такі змогли перемогти землянок незвичайною зброєю: протикнути й впорснути солодку отруту й, разом з нею, копії своїх генів. Якби навіть солдата з іншої зоряної системи вбили стародавні землянки, його насіння зробить свою справу завоювання. А щоб нащадки не вбивали, нехай вона сама несе солодкий дурман, що п'янить і викликає бажання любити його - чужого, не зрозумілого. А він не повинен любити. Він повинен завойовувати. Протикати, протикати, протикати... І сіяти, сіяти, сіяти своє насіння... Щоб росло. Він інакше не може. Він на це запрограмований .Він інакше не повинен. Йому не можна любити. Він повинен протикати.
А Саньок Осадчий хотів любити. Він і не думав нікого завойовувати й протикати. Саньок жадав романтики й чуда. Одного разу чудо трапилося. Але до цього дня Саньок подолав такий довгий шлях, витримав такий марафон, що не зумів від утоми роздивитись спочатку ознаки чуда, якого чекав довгих тридцять років свого життя. Саньок геть-чисто забув про те, що в нього є зброя, здатна протикати, запускати усередину жертви солодку отруту зі своїм генним кодом. Саньок і не думав про те, що його гени здатні вибудувати усередині землянки білок у певній послідовності. Ця послідовність сама вибере національність: ким їй бути? Зоряним хлопчиком з іншої галактики чи земною дівчинкою. А, потім, вилізе з кокона тіла, з мішка, у якому харчувалася, ховалася, набиралася сил ця послідовність Санькових генів. Її назвуть дитиною, будуть сюсюкати, плекати, боятися за здоров'я, трястися над нею, учити ходити, говорити. До того часу, поки вона зможе почати мстити. За що? Та нізащо. За те, що ти існуєш і споживаєш ресурси, і, виходить, їх стає менше й може не вистачити нащадкам. А за що ще діти так цинічно можуть ставитися до батьків? Батьки теж не промах. У голові жінки від її матері, у свій час «простромленої інопланетянином», закладена програма. Вона повторює, що так живуть усі, давно, це нормально, повинно бути так, а не інакше. Повинна бути родина. Мама, дитина, тато. Іноді остання ланка випадає. Вона пішла шукати нову жертву для запліднення й виконання міжгалактичної місії. Тоді залишається не повна родина: мама, дитина. Від цього сім'я /краще було б і вірніше забрати м'який знак/ не постраждає. Так шепотить генна програма. А внизу живота все пручається й плід не зачинається, або не витримує внутрішньої боротьби й намагається вилетіти в іншу галактику, додому. І вилітає. У кювет гінеколога. Сильний земний жіночий початок протестує проти копіювання генної послідовності загарбників, і молиться Богородиці, що без чоловіка зачала. Щось у цьому є.
Треба вибрати час і гарненько задуматися. Наприклад, про те, що багато тисяч років тому землянки могли відтворювати собі подібних самостійно. Плід зароджувався, виношувався три місяці й з'являвся світові. Після втручання ззовні відбулися незрозумілі мутації. Вагітність стала у три рази довшою й з'являється усе більше бракованих дітей. Жінки все частіше зляться й повстають проти чоловіків, починають розуміти, що з їхнього боку присутня свого роду брехня. Намагаються знайти шлях повернення до корінь і чистоти своєї жіночої раси. Шукають шлях у нульову крапку. І тому так багато ставиться діагнозів: фіброміома. Діагноз придумали чоловіки, щоб жінка забула про свою природну властивість, можливо, втрачену назавжди, розмножуватися без допомоги чоловіків. Але не все так просто. Завойовник хоче, щоб вона стала його особистою , трофейною штучкою. І служила, служила, служила йому, неземному красеневі або виродкові, або середньому індивідуумові із непримітною зовнішністю - однаково. Він поводиться по не земному царственно.
«Ненавиджу завойовників» - думала всіма своїми генними комбінаціями Катя Кудрявцева. Але, коли вона зіткнулася в кабінеті коменданта гуртожитку із Саньком Осадчим, вона й здогадатися не могла, що покликана дати Саньку те, що йому помститься.