Доктор історичних наук Володимир Безкоровайний сидів у своєму службовому кабінеті і дивився в монітор ноутбука. На моніторі була заставка – пагорб зі смарагдовою травою і блакитне небо якоїсь невідомої країни. Безкоровайний про щось думав. Скоріше дратувався. Це було видно по сіпанню його лівого ока і швидких рухів носа. Безкоровайний був невисоким чоловіком з тонкими рисами обличчя і статурою легкоатлета. Колись він серйозно займався бігом на стаєрські дистанції, зараз два рази на тиждень грав у настільний теніс, а ще два рази ходив до університетського басейну. То був у непоганому фізичному тонусі, особливо якщо порівнювати його з колегами, яких починало розносити в ширину від сидячої роботи, питва і калорійної їжі.
- Сука. – прошепотів Безкоровайний і клацнув по клавіатурі лептопа своїми тонкими білими пальцями, про які одна його знайома казала, що вони в нього, наче у піаніста.
На екрані лептопу висвітилася сторінка безплатної пошти. Він увів логин та пароль. І опинився у поштовій скриньці Ліни Безкоровайної, своєї жінки. В перший раз він заліз до неї у пошту випадково. У них вдома згорів стаціонарний комп’ютер, то Безкоровайний приніс з роботи ноутбук. Ліна, мабуть, дивилася пошту і забула вийти з профілю. Так Володимир дізнався логін. Потім вирішив перевірити, чи добре знає свою жінку, вийшов з ящика та написав п’ять можливих варіантів паролю. Всі п’ять короткі, бо Ліна не любила набирати, дуже раділа, коли на роботі у неї з’явилася секретарка. У пошти була вимога - мінімум чотири знака, значить і буде чотири. Перший варіант просто «lina» по імені, потім «niko» - її дівоче прізвище Ніколаєнко, далі «koly» - це так її звали у школі. Ще він написав «kesh» - Кешею звали її папугу та «tіnа» - так звали молодшу сестру. Два останніх пароля вводити не довелося, пароль виявився «koly». Коли Безкоровайний тоді зайшов до пошти жінки, він не подивився жодного листа. Розумів, що вчиняє неправильно. Заспокоював себе тим, що це просто гра. Він добре знав жінку і вгадав. Все, до побачення. Вийшов, думав навіть сказати Ліні, щоб змінила пароль на більш складний, бо це ж і хтось інший зможе здогадатися.
Але не сказав. Якось соромно було зізнаватися у тому, що трапилося. Ну і навіщо? Вона б образилася. Змовчав. Пройшло кілька місяців, оце сидів на роботі, вирішив подивитися свою скриньку в інеті. У нього була робоча скринька, але зараз консультував одного письменника, що писав історичний роман, то листувався з ними через особисту скриньку. Коли відкрив сторінку, навів на назву логіну, випадково натиснув не ту літеру, першу не зі свого, а з жінчиного. Висвітився її логін, Безкоровайний на автоматі тицьнув мишею, а потім увів її пароль. Короткий, легкий. Відразу помітив, як змінилася її скринька. Раніше вона була строката, з купою спаму, з листами від різних людей. А тут все почищено і останні кілька десятків листів від одного абонента. Такого собі Романа (Солодкого) Крушельника. Оце так і було написано «Роман (Солодкий) Крушельник». Безкоровайний ніколи не чув про такого. І якби не те дурне (Солодкий), міг би подумати, що це по роботі, його жінка працювала у великій страховій компанії. Та тільки ж по роботі не підписуються (Солодкий) і теми листів дуже вже кидалися в очі: «Хочу! Хочу! Хочу!», «Малюся», «Ковтаю слинку», «Моєму хижаку», «Не дам тобі спати», «Лизатиму і лизатиму».
Безкоровайний відчув, як в нього почали червоніти вуха. Так завжди траплялося, коли він дуже нервував, ще з дитинства. Він виріс в селищі біля великого хімкомбінату на Луганщині, там доводилося часто битися, щоб захистити себе, він бився, і кожного разу перед бійкою його вуха наливалися кров’ю. Його так і дражнили – Червоне Вухо.
Безкоровайний читав листи. Які свідчили, що у його жінки, його милої Ліни палкий роман з цим Романом. І не просто роман в листах, судячи зі згадок про їх утіхи у ліжку. І судячи з кількох фото, де голий Роман облизував його жінку. Він був стриптизер, накачаний та догляданий шматок м’яса з тупим обличчям красунчика. І ось він тискав його жінку, а Ліна, судячи з її обличчя, отримувала неабияке задоволення.
Це був удар. Безкоровайний не чекав. Він вважав, що у нього міцний шлюб. Вони ж прожили разом вже майже десять років, восени ювілей, на який збирав гроші, щоб кудись поїхати. Вони зустрілися, ще коли були студентами. Обидва з провінції, приїхали підкоряти Київ. Щоправда, у її батька був якийсь бізнес, то Ліна мала деякі гроші, навіть винаймала удвох з подругою однокімнатну квартиру. Безкоровайний жив у гуртожитку, на одну стипендію, бо батько тоді вже помер, а мати була на пенсії по інвалідності і зайвих грошей не мала. Швидко навчився підробляти. Деякі ходили розвантажувати вагони чи їздили у будівельні загони, але він відразу сказав собі, що буде заробляти лише тим, чому вчиться. Писав контрольні та курсові. Навчився змінювати почерк, бо тоді ж майже все робилося від руки. Його роботи користувалися попитом, бо завжди отримували позитивні відмітки. Він добре знав історію і багато працював. Вже наприкінці першого курсу відіслав матері на Луганщину перші гроші.
І купив плавки. У нього ніколи не було плавок, бо і купатися в їх селище було ніде і грошей на це дивацтво не було. Хочеш купатися – купайся у трусах. Але він же їхав на море. Перше море у його житті. То купив модні і дорогі плавки.
Він зійшовся з Ліною у Криму, де їх потік влітку розкопував старовинне скіфське городище неподалік Ольвії. Хлопці з потоку щодня наливалися місцевим дешевим вином, тільки Безкоровайний не пив. Увесь день проводив на розкопі, увечері влягався спати, зморений і задоволений. Йому не була цікава пиятика, він знав, що мусить робити кар’єру. Він бідний провінціал без зв’язків, він матиме лише те, що вигризе собі зубами. І він гриз. Совався у розкопі, радився з викладачами, збирав матеріали. Якось вдень, коли спека зробилася нестерпною, виліз з розкопу і пішов до моря поплавати. На березі, у тіні великого намету сиділо кілька дівчат з їх потоку. Вони були невдоволені, що хлопці не звертають на них уваги. Доводиться ходити до сусіднього села. А місцеві були всі такі дикі та неосвічені. Коли ось прийшов Безкоровайний, швиденько роздягся – всі оцінили його спортивне тіло і модні плавки, пройшовся по причалу та красиво пірнув у воду. Легко проплив метрів двісті від берега, повернувся.
У цей час всі інші хлопці з потоку валялися в наметах опісля вчорашнього. Дівчата не могли не звернути уваги на Безкоровайного. Але він звернув увагу саме на Ліну. Бо вона лежала в тіньочку і читала книгу. В їх селище читав книги один він, то Безкоровайний одразу симпатизував людям, що читали.
Коли виліз з моря, Ліна відклала книгу і попросила навчити так красиво пірнати. Це взагалі підкорило Безкоровайного, бо він і сам любив вчитися і поважав тих, хто вчиться. Показував їй, навчив, потім вони трохи погуляли берегом, далі разом чергували на кухні. Увечері, коли вже опустилися сутінки, пішли на море і там покохалися. Ліна не була незайманою та і в нього був вже деякий досвід. І презервативи, поцуплені у сусіда по намету, теж були. З тієї ночі вони стали разом, десь після третього курсу Володимир вже заробляв стільки, що міг платити половину за квартиру, то почали знімати житло удвох. Батьки Ліни були не дуже вдоволені вибором доньки, вони планували їй іншого жениха, когось з провінційних багачів. Об’єднання капіталів, поважні люди і все таке, але у Ліни був твердий характер. А у Володимира непогані перспективи. Він поступив до аспірантури і швидко захистив кандидатську. Таку блискучу, що не довелося навіть багато платити. Його запросили в інший, більш престижний виш. Він перейшов, одразу узявся за докторську. Написав її за два роки, але захищатися так швидко було не можна, то продав ректору одного провінціального університету, який хотів стати доктором. За ту роботу отримав стільки грошей, що вистачило купити машину, а ще з’їздити на океан, у Португалію, про що Ліна давно мріяла.
Вона після інституту спочатку теж хотіла залишатися в аспірантурі і можливість така була, але несподівано пішла у страховий бізнес. Звичайним агентом, перший час їй було важко, ото ходити і пропонувати поліси. Вона не звикла просити, але вони хотіла досягти чогось в житті і досягла. Потроху піднімалася вгору, все сама, хоч він, звісно, її підтримував, ось тепер стала начальником відділу у крупній страховій компанії. Заробляла десь удвоє більше Безкоровайного, але це, наче, не було проблемою.
Та взагалі у них не було проблем, ну хіба що окрім той, що не вистачало часу. Ліна уходила вранці і приходила пізно вночі, іноді працювала і вихідними. Безкоровайний теж набрався у рідному вузі навантажень, потім ще приймав участь у написанні підручника, допомагав з двома докторськими, щоб відрив від зарплатні жінки не був дуже вже разючий. Вони бачилися лише вранці, коли поспішали на роботу. Увечері Безкоровайний частіше за все засинав сам, бо любив вкладатися рано, десь о десятій, тоді, як Ліна приходила не раніше одинадцятої. Багато роботи, криза, реструктуризація, останнім часом Ліна часто затримувалася та працювала вихідними, казала, що можливо скоро їй запропонують посаду заступника голови правління, а це значить, що в неї буде службова машина і зовсім інша зарплатня. Безкоровайному запропонували посаду проректора у іншому виші. Зваблювали квартирою. Це був би хід, якби він здобув ту квартиру. Щоправда, потім мінімум п’ять років довелося б працювати у тому виші. Та все одно, квартира у Києві, є квартира у Києві – безсумнівний здобуток.
Все було добре і тут ця клята пошта. Безкоровайний набирає «Роман Крушельник» у пошуковику. Жодних результатів. Тоді дивиться у «Однокласниках» і «вКонаткті». Є і там і там. Багато фотографій. Здоровезний, накачаний, широкоплечий та з тонкою талією, пишногубий, на більшості фотографій у маленьких трусиках, які натякають на великий член. Ну так, про той член писала Ліна, щось там удавано скаржилася, що губи болять «від твоєї квіточки».
Безкоровайного починає трясти і він закриває очі. Ліна зраджує йому з цією мавпою? З цією істотою! Безкоровайний закриває очі. Крутить головою. Він не розуміє, як таке може бути. Це ж так тупо, так банально. Якась перекачана мавпа і ось Ліна, його Ліна!, стрибнула до цього йолопа у ліжко, пише якісь слиняві листи і все таке!
Ні, ну кожна людина має право на помилку. Якийсь виключний випадок. Ну от як минулого року на конференції у Кракові він переспав з чеською викладачкою. Але це так, зляглися і розбіглися, не більше! А тут же все триває вже другий місяць! Довго триває! Перше полум’я пристрасті вже б мусило перегоріти! А не перегорає! Його Ліна зв’язалася зі стриптизером! Зі стриптизером!
- Зі стриптизером. – шепоче Безкоровайний, щоб почути це самому, щоб ще сильніше відчути біль, який палає у середині. - Зі стриптизером!
Це ганьба. Це страшна ганьба. І коли все випливе на поверхню, про це почнуть говорити. Ось він був успішний і поважний, наймолодший доктор наук у їх виші, причому всі знали, що доктор справжній, а не куплений! А ось він жалюгідний рогоносець, від якого жінка втекла до стриптизера. Навіть не до інструктора по аеробіці, як показують у голлівудських фільмах, а до стриптизера! До якоїсь проституйованої мавпи!
Безкоровайний сидить з закритими очима, кривиться і стогне. У голові якийсь шум, серце калатає, його нудить. Треба заспокоїтися. Це він подумки наказує сам собі. Починає глибоко дихати. Головне – дихання, він це знає, як спортсмен. Схиляє голову і видихає. Коли стукають двері. Безкоровайний аж лякається, відкриває очі, думає, що сказати, та вже бачить на порозі професора Калюжного. От же хамло, навіть не дочекався відповіді, вже зайшов і йде до столу, посміхається своєю брехливою посмішкою. Тут Безкоровайний розуміє, що колега може побачити екран його ноутбука. З фотографіями того Романа! Захлопує кришку. Занадто різко, Калюжний аж сміється.
- Що, порнушку дивимося? – регоче він. Безкоровайний кривиться, бо зневажає колегу, відомого на факультеті хабарника та абсолютно нульового вченого і викладача.
- Ви щось хотіли? – питає нервово. Занадто нервово, нагадує собі, що треба заспокоїтися.
- Володимире, чому ви відмовилися їхати на наукову конференцію до Журб? Поїхали! Дуже серйозний захід і вас там по-справжньому хочуть бачити! – Калюжний присідає на край столу і дивує своїм питанням Безкоровайного. Бо завжди приходив лише щоб попросити за якогось студента, якому конче потрібно поставити трійку, щоб не вигнали. А тут якась конференція…
- Та їдьте, їдьте! – киває Безкоровайний, який не зрозумів і думає, що колега просить віддати йому поїздку на наукову конференцію у провінційні Журби. Безкоровайний не любить такі заходи, бо розуміє їх нульовий науковий ефект. Вони ж проводяться, щоб розпилювати бюджет, ось і все. Калюжний он входить у оргкомітет подібної конференції їх вишу. Великий спеціаліст по тому, щоб гріти руки на фінансових потоках. Це, мабуть, єдине, що він вміє. І завдяки саме цьому його ще тримають тут.
- Та ні, Володимире! Я вас запрошую! Дуже серйозна конференція! Ви не подумайте, що якась провінційна голота! Там все по найвищому розряду! Проживання у п’ятизірковому готелі! Харчування у чудовому ресторані! Насичена програма! До того ж гонорар і допомога у виданні монографій!
- Та звідки у Журбах п’ятизірковий готель? – кривиться Безкоровайний, йому то байдуже, що там у тих Журбах, просто хочеться сказати щось всупереч Калюжному.
- Володимире! Там чудовий готель! Його побудували спеціально до зустрічі українського і російського президентів! Справжні п’ять зірок! Там такий банкетний зал, що багато київських компаній проводить там корпоративи! Басейн, сауна, лазня, спортзал, масажі, все є! Володимире, поїхали!
- Ні, я зайнятий, багато роботи і…
- Володимире, це усього три дні. Відпочинете трохи, зберетеся з думками, поспілкуєтеся з колегами! Там же будуть найкращі спеціалісти по скіфській тематиці! Аляб’єв, Курінкович, Шундаєв, Цоллер!
- Цоллер? Там що і іноземці будуть? – мимоволі дивується Безкоровайний, бо ж іноземців зазвичай на провінційні конференції не запрошували, бо дорого ж. Іноземні вчені не будуть торохтіти автобусом через всю Європу, їм потрібні авіаквитки, а вони ж дорогі.
- Ну звісно ж! Конференція ж міжнародна! Все проводиться на високому рівні! – урочисто каже Калюжний, схожий на якогось агента з продажу, який нахвалює свій товар.
- Зачекайте! Але ж Журбівський університет завжди старцював! Звідки гроші? – все не вірить Безкоровайний.
- Конференцію підтримала корпорація «Елефант»!
- Хто такі?
- Володимире! Ви зовсім відірвалися від життя! «Елефант» - одна з найбільших українських корпорацій! Під Журбами у них кар’єри, у місті виробничі потужності, компанія займає соціально-відповідальну позицію, то сприяє розвитку місцевої науки! Дуже серйозні гроші і дуже серйозний підхід! Володимире, ви просто мусите туди поїхати!
- А яка вам різниця? – не дуже ввічливо питає Безкоровайний, який дратується сам на себе, що замість того, що вигнати цього блазня, мусить з ним балакати.
- Я просто добре знаю організаторів і вони дуже хочуть вас бачити. Не буде перебільшенням сказати, що ви ж номер один у країні по скіфській тематиці! А вони дійсно хочуть зробити найкращу конференцію. При чому не тільки в Україні. До речі, там будуть розподілятися гранти і на експедиції! Знаю, що у вас були плани, щодо цього, так, Володимире?
Були плани, були сподівання, але от точно що «були». Колись, але не зараз. Зараз нічого не було, окрім переможної усмішки того хама у напнутих трусах і ****ських листів Ліни!
- Мовчання – ознака згоди! Тоді я зателефоную організаторам! – радіє Калюжний.
- Я нікуди не поїду! І крапка! Не заважайте мені! Прошу вийти з кабінету! – зненацька вибухає Безкоровайний, підхоплюється, викликавши здивований, майже переляканий погляд Калюжного.
- Та Володимире… - починає той.
- Мені треба закінчити дуже важливий лист! Прошу не заважати! – аж ричить Безкоровайний.
- Добре! Добре! – Калюжний задкує до дверей і виходить. Безкоровайний падає у крісло. Розуміє, що не мусив ось так вчиняти. Підвищувати голос на колегу. Нехай і такого, як Калюжний. Так, той Калюжний – нікчема, проріха на людстві, але все одно не потрібно плодити ворогів. Це занадто велика розкіш, особливо для нього, провінціала, вискочки без зв’язків. Він мусить посміхатися кожному, щоб встояти на ногах. Така була його стратегія з самого початку і вона принесла успіх. І зараз…
Безкоровайний згадує, що зараз. Хапається руками за стіл, стискує пальці з такою силою, що здається вони ось-ось тріснуть. Тремтить. Зненацька відчуває, що не може це більше терпіти. Кудись втекти. Сховатися. Інший би напився, але Безкоровайний не пив. Через батька. Його батька був алкоголіком. Більшість чоловіків у їх селищі була алкоголіками, але батько пив так, що його вигнали з роботи, зі шкідливого виробництва, де на все дивилися скрізь пальці. Батько кілька місяців лежав вдома, підводився лише для того, щоб щось винести з хати, продати і купити пляшку плодово-ягідного вина марки «Слов’янське», після чого впасти і лежати далі. На туалет батько уваги не звертав, робив все під себе, у хаті стояв страшний сморід, мати тільки плакала, а потім батько продав телевізор, купив кілька пляшок шмурдяка, здається, подумав, що у нього день народження, але переплутав місяці, він все плутав, навіть Володю не впізнавав, рідного сина! Так ось батько напився, чомусь на вулиці, недалеко від двору, де була лавка. Там завалився назад і залився. Його принесли увечері, мертвого, всього у блекотах.
Ось тому Безкоровайний ніколи не пив. Розумів, що у нього погані гени, що як почне, потім вже не зупиниться, то ані краплі. Щоб легше було відкараскатися, казав про наслідки хвороби Боткіна. Мовляв, печінка слабка, смертельно небезпечно. Дехто у виші думав, що він сидить на марихуані, коли вже не п’є. Студенти йому кілька разів пропонували, але він не хотів від чогось залежати. В нього було повне, насичене життя – улюблена робота, кохана жінка, кар’єра та перспективи. Нехай травку палять невдахи. А він працював, займався спортом, заробляв гроші. Заробляв головою, заробляв чесно, не всякими там хабарами, як той же Калюжний. Причому спокуси були. Були! Йому пропонували хабар незчисленну кількість разів. Але він завжди відмовлявся. Бо бачив кар’єри, що будувалися роками, а руйнувалися через якісь пару сотень гривень, отриманих з двоєчника. Він принципово не брав і всі знали, що він не бере, а його це тішило і…
Він дивиться на лептоп і відчуває велике бажання схопити його та розтрощити об стіну. А ще кричати, стрибати, бити кулаками, виплеснути з себе той гнів та відчай, яким він переповнився. Ліна! Як вона могла? Зі стриптизером! Солодкий, блять!
Безкоровайного знову починає трясти. Треба щось робити. Кудись втекти. Підводиться, виходить з кабінету, йде до стоянки. Там сідає у машину і їде до Парку «Дружби народів». Там дістає з багажника кросівки і спортивний костюм, перевдягається і біжить. Біжить швидко, щоб скоріше заморитися. Одноманітні рухи трохи заспокоюють, навантаження притлумлює біль, вогонь, що пік зсередини, перетворюється на скабку, яка не дає спокою, але терпіти її вже можна. Він рахує кроки. 1100 його бігових кроків, то кілометр. Десь на п’ятому кілометрі його остаточно попускає. Тепер він може думати, що далі. А далі тільки одне – розлучення. Ганебне та болюче. Всі будуть говорити про це. Київ, наче і велике місто, але насправді село, в якому нічого не приховаєш. Чутки, суд, розділ майна. Чутки. Посмішки за спиною, туманні натяки, рогоносець, жінка загуляла зі стриптизером! Це ж треба! Ох і лох! Мабуть не задовольняв жінку. Все на роботі та на роботі, наукою захопився, а про жінку і забув. Казали ми йому, що відпочивати більше треба. Ех, Володимире Ігоревичу, Володимире Ігоревичу! – він вже чує всі ці голоси і стискає зуби.
Намагається думати раціонально. Ще пару кілометрів і він зможе це. Робить прискорення, ще одне. Ні, він не боїться самотності. Він знайде іншу жінку, дуже навіть легко. Молодшу, гарнішу, таку, що ніхто не подумає, що він програв. Справа у іншому, оцей вчинок Ліни, він принизливий. І добре б, якби вона була якась тупа сучка, якою керувала ****а! Ні, вона ж була розумна і вольова жінка, як вона могла оце так вчинити? Якщо він чимось не задовольняв її, про це можна було б побалакати! Обговорити, спробувати знайти вирішення проблеми. Якщо проблема була! Бо ніяких ознак жодних проблем він не бачив! Так, вони менше спілкувалися, бо були дуже зайняті. Але у ті нечасті вихідні, коли були вдома, у них все було чудово! І сексом вони займалися регулярно. Так, усього раз на тиждень, але бувало, що вона приходила з роботи і спеціально будила його, щоб покохатися. Вони були цікаві один одному. І це було насправді. Вона з задоволенням читала його наукові роботи, вона ж зналася на історії ще зі студентських робіт, була його першим читачем!
Була та загула. Безкоровайний аж зупиняється, коли його вражає думка, що його жінка, його Ліна зв’язалася з тупим жеребцем, що танцює голим по нічних клубах. Ну, Безкоровайний тільки про це у думає останні кілька годин, але ось тепер та думка знову вийшла перед ним, народилася, наче Афродита, з піни роздратування та відчаю. І ось стоїть, виблискує соромом, приголомшує та не дає дихати.
Бігти! Не зупинятися! Бігти! Безкоровайний зривається з місця, біжить далі. Вперто рахує кроки. Він набігав вісімнадцять кілометрів і бігав би далі, але натер палець на лівій нозі, той почав кровоточити. Довелося їхати додому. Там прийняв душ, заварив каву. Кава була одним з нечисленних задоволень, які він собі дозволяв. Щоправда, жорстко нормував – не більше трьох чашок в день. Але сьогодні можна більше, сьогодні особливий день.
Вийшов з чашкою на балкон. Там стояло зручне крісло. Балкон виходив у парк, чисте повітря, спів пташок, Безкоровайний частенько працював саме тут. Зараз пив каву та дивився у небо. Треба було вирішувати, що робити. Він не бачив красивого вирішення і волів подумки втекти кудись. Але він був серйозною людиною, він тримав себе в руках. То сказав собі, що нікуди тут не втечеш. Треба вирішити, що робити. Бо ось увечері Ліна прийде з роботи. Треба діяти. Правильніше за все було б зібрати речі та піти. Квартира зйомна, якщо хоче, нехай платить за неї далі. Він на вулиці не залишиться, кімнату у гуртожитку йому легко дадуть. Потім подивиться, що і як. Швиденько б пройти суд і зосередитися на роботі. Робота, це його порятунок. Відчай охоплює тих людей, яким немає чим зайнятися. Може і не чекати Ліну? Залишити записку та піти? Але це виглядатиме, як боягузництво. Наче він просто втік. Хоча чому йому тікати? Не він зруйнував все! Не він! Скільки у нього було можливостей завести романи зі студентками чи аспірантками. Справжні романи, не якийсь банальний секс за оцінку, а справжні романи, бо дівчата легко захоплювалися ним, його знаннями і завзятістю у роботі! Але він ніколи собі такого не дозволяв! Бо родина була для нього цінністю. Його батько не зміг ані зробити кар’єру, ані побудувати нормальну родину, його батько був невдахою і для Безкоровайного було вкрай важливо бути іншим. І він був, був! Аж тут таке!
Йому хочеться підвестися і кудись піти, але він примушує себе залишитися у кріслі. Хочеться їсти, але він нічого не їсть дві години після фізичних навантажень. Це щоб максимально спалити жир, який є у організмі. Так, варіант з запискою відкидається. Він таки дочекається Ліни. Поговорить з нею. Хоча що тут говорити? Звинувачувати і кричати? Навіщо? Все ж ясно! Треба бути холодним та спокійним. Може попросити її піти з квартири? Але це житло занадто дороге для нього одного. Двокімнатна у новому домі в центрі, вона з’їдатиме більше половини його грошей. Значно більше половини. І навіщо йому одному двокімнатна?
Ні, залишить квартиру їй. Піде сам. Але перед тим поговорить. Не буде кричати і ображатися, бо і те і інше – привілей невдах. Буде спокійним. Скаже, що просто не чекав. Він уявляє, як це буде казати, потім уявляє Ліну і відчуває біль та страх. Він же таки кохав її. Кохав! Вона була йому дуже близькою людиною. Вони прожили разом вже десять років, але анітрохи не віддалилися один від одного. Принаймні, він. Йому не хочеться розставатися з нею, але що робити? Безкоровайний кусає губи і стогне. Відчуває, що боїться вечора. До якого ще треба дожити.
Дзеленчить телефон. Хтось з роботи, Володимир пізнає по дзвінку. Телефон кафедри. Він нічого не забув? Та ні, пар у нього сьогодні не було, якихось зустрічей теж. Тоді що трапилося? Хто його турбує?
- Слухаю.
- Володимире, це Калюжний. Я щодо конференції. Може таки передумаєте? Дуже серйозний та цікавий захід і вас там дійсно хочуть бачити. Автобус з Києва відбуває сьогодні ввечері, комфортабельний автобус, там усередині наче в президентському літаку! Але якщо не можете сьогодні, за вами пришлють машину завтра зранку. Володимире, ваша участь важлива і для нашого університету, бо ми плануємо податися на кілька грантів від «Елефанту» і … - Калюжний продовжую нагортати аргумент за аргумент, чому треба їхати у ті кляті Журба, а Безкоровайний несподівано посміхається. Бо ось же вихід! Поїхати на цю кляту конференцію, відволіктися, поспілкуватися з колегами, трохи охолонути. Хіба він не знає, що важливі рішення треба приймати з холодною головою, а не у розпалі? Знає. Зараз може помилитися, вибрати хибний тон розмови, чи щось таке. А за кілька днів в ньому все заспокоїться і викристалізується. І тоді він зробить все правильно. – То Володимире, як ви? Поїхали! Хочете, ми заїдемо прямо до вас додому! Вас дійсно хочуть там бачити! – Калюжний вміє вмовляти. Оце чому його і тримають в університеті навіть після кількох скандалів з хабарництвом, після яких би іншого одразу звільнили. Він вміє домовлятися, знає кому і скільки треба заносити в міністерстві, він почуває себе наче риба у мутній воді української вищої освіти.
- Ну, я дуже зайнятий… - Безкоровайний знає, що не можна одразу погоджуватися, завжди потрібно трохи набити собі ціну.
- Усього три дні! З виїздом на скіфське городище! П’ятизірковий готель! І гонорар у доларах за десятихвилинний виступ! Сто доларів кожному і ще чотириста премія за доповідь, яка буде визнана найкращою. – Калюжний аж захлинається від власних аргументів.
Безкоровайний здивовано думає, що таких гонорарів в Україні не платить ніхто. Та і на європейських конференціях зазвичай не платять. Дорогу, проживання оплачують, а щоб ще гонорар!
- Але в мене немає готового виступу і… - Безкоровайний знає, наскільки важливо потягнути час.
- Володимире! Та при вашому рівні кваліфікації у вас завжди є виступ! До того ж у вас буде перший день, щоб підготуватися! Я впевнений, що це не буде проблемою! То я, ми, заїдемо за вами! Так? Нагадайте ваше точну адресу, щоб я сказав водію.
Безкоровайний диктує адресу.
- Володимире, дуже дякую! Повірте, ви не пошкодуєте про своє рішення! Ми заїдемо о десятій вечора. Коли будемо їхати до вас, я передзвоню. Ще раз дякую! – Калюжний прямо щасливий через його згоду. Отримає щось за це? Якась дивна конференція. Такі гонорари і так бігають за учасниками. Ну так, він один з кращих спеціалістів по скіфській тематиці в Україні, а щодо лісостепової зони, то взагалі найкращий. Але щоб організатори конференції цікавилися саме її науковим рівнем, а не тим, скільки бабок вони зароблять на цьому, ось це було дивно.
Так чи інакше, але увечері він їде. Треба тепер дожити до вечора. Не думати про Ліну, бо це безглуздо, якесь мазохисне роздирання рани. Щоб втекти від думок, Безкоровайний сідає працювати. Читає роботи своїх аспірантів, потім відповідає письменнику по роману, далі пише чергову докторську. Звісно, ціни на докторські по історії значно нижчі, аніж по економіці чи юриспруденції. Але все одно попит є і більш-менш платоспроможний попит. Потім береться за доповідь. Він не звик робити аби як. Коли вже буде виступати, то доповідь мусить бути блискучою. Нехай всю її блискучість в змозі будуть зрозуміти лише кілька людей.
Безкоровайний тікає у роботу, тікає успішно, забуває про Ліну, забуває поїсти. Швиденько щось набирає, звіряється з джерелами на англійській, він же добре знає англійську, тому і їздить міжнародними конференціями. Коли дзвінок. Це Калюжний.
- Ми будемо у вас за десять хвилин.
Безкоровайний підхоплюється, швидко збирає речі. У нього вони завжди у повному порядку, розкладені в шафі, чисті та випрасувані. Ще коли жив у гуртожитку, звик все робити сам, так досі і робить. Ось валіза вже зібрана, бере з собою ноутбук з майже готовою доповіддю. Згадує, що не поїв. Так, шлунок пустий, але вже немає часу готувати. Можливо по дорозі щось купить. Чи просто потерпить. Попереду три дні об’їдання, на конференціях завжди добре годують.
Вибігає з будинку, бачить за воротами автобус, більше схожий на космічний корабель. Дивується, бо таких і в Києві мало, а тут провінційні Журби як он виступили. Йде до автобусу, звіди виплигує Калюжний.
- Володимире, прошу! – здається, від нього тхне спиртним. Безкоровайний заходить до автобусу і чує там гамір голосів. В салоні два десятка людей, більшість знайомі. Колеги з різних вишів, історики. Судячи з сміху та криків, вже нетверезі. Ну так, звичка пиячити в дорозі.
- О, Безкоровайний, привіт! – кричить хтось. До нього тягнеться цілий ліс рук, тисне їх, проходить далі. Помічає попереду симпатичну дівчину в уніформі.
- Доброго дня. Вітаємо вас на нашому борті. Ось ваше місце, сідайте. – каже дівчина і посміхається. Чорноволоса, он які губки, у Безкоровайного аж в штанях починає ворушитися.
- Дякую. – швиденько сідає, щоб нічого не було помітно.
Розкішне крісло, зручний підлокітник.
- Хочете повечеряти? – питає дівчина. – Ми можемо вам запропонувати… - вона починає перераховувати страви. Безкоровайний здивовано на неї дивиться. Це дійсно, наче у літаку! Та що там літаку! Наче у ресторані! На таких автобусах він ще не їздив!
Замовляє собі відбивну і салат з овочів.
- Десерт?
- Ні, не треба, вже запізно.
- Що будете пити? – далі знову цілий список алкоголю. Ну точно наче у ресторані.
- Ні, дякую, можна який-небудь сік?
- У нас є фреш, апельсиновий чи яблучний?
- Давайте яблучний.
Хвилин за десять дівчина все приносить, бажає приємного апетиту. Далі підносить алкоголь колегам, які гомонять попереду. До Безкоровайного не чіпляються, бо всі знають, що він не п’є. Самі хиляють добре, то вже за годину п’яні, а за дві влягаються спати. Хроплять, як скажені. Дівчина пропонує Безкоровайному навушники. Одягає, вибирає якусь спокійну джазову музику з десятка наявних каналів, підкладає під голову подушку, дівчина допомагає відкинути крісло, засинає ситий та щасливий. Утримується від того, щоб згадати про Ліну. Тим більше, про стриптизера.
Приїхали до Журб дуже рано, ще тільки починали розвиднюватися. Але їх вже чекали. Готель і дійсно справляв враження, так само, як і робота його персоналу, бо не було жодних черг на ресепшені. Всіх швиденько розвели по номерах і роздали програму конференції та інші матеріали. Початок був о десятій, сніданок о дев’ятій, то ще можна було б поспати. Безкоровайний улігся у велике, зручне ліжко чудового одномісного номеру і дозволив собі думати про Ліну. Про їх майбутнє. Ну так, розлучення не уникнути. Але все пройде швидко: ділити в них немає чого, ані дітей, ані житла. Поки поживе у гуртожитку, там є чудові, відремонтовані кімнати, далі подивиться, чи не пристати на пропозицію вишу з квартирою. Взагалі-то питання з житлом могло бути просто вирішено у провінції, де багато вишів ладні були давати квартири, аби тільки отримати в штат доктора наук. Але Безкоровайний приїхав до столиці зовсім не для того, щоб їхати з неї.
Чомусь згадав про ту дівчину з автобуса. Як її назвати? Бортпровідниця? Відчув рух нижче пояса. Подумав, що хоче сексу, якоїсь швидкої інтрижки, яка б заспокоїла тіло і підкріпила дух. Безкоровайний згадав про те, як уходили в загул на подібних конференціях його колеги. І він вчинить так само. Його тепер нічого не стримує. Нехай трахається зі своїм стриптизером! Сучка!
Безкоровайний відчув глухе роздратування. Дивне, бо він вже все для себе вирішив, дуже спокійно і раціонально, як і любив. Загуляла? Ну і пішла звідси, він знайде кращу. І не треба казати про всяку там любов. Ну так, вони прожили разом досить багато, прив’язалися один до одного, він має якісь почуття. Але йому наплювали в душу, то він легко вирве її з серця і піде далі. Забуде її, хай вона живе, як хоче.
Безкоровайний підвівся. Відчув, що спати все одно вже не буде. То сів працювати за лептоп. Доопрацював виступ для конференції, зайнявся іншими справами. Він завжди поринав в роботу з головою, а тут примушував себе писати слово за словом, часто відволікався, кректав, лаявся «блять!» чи «сука!». Не міг заспокоїтися. З надією дивився на годинник, але до початку конференції було ще багато часу. Тоді вирішив побігати. Хоч вчора вже і бігав. Перевдягнувся, розпитав у портьє, чи немає поруч парку чи іншого місця, де б можна було побігати. Поруч був великий сквер. Туди і побіг. Добряче набігався, заморився, відчув, що роздратування трохи пом’якшилося. Повернуся до номеру, прийняв душ, перев’язав натертий вчора палець, усівся знов працювати. Цього разу більш продуктивно.
Так пройшов час до сніданку. Спустився у ресторан готелю, там був шведський стіл, наші люди нагортали на тарілки цілі гори їжі. Безкоровайний вважав це огидним, ото так обжиратися. Узяв пару сосисок, омлет та овочі. Неквапливо їв, працював ножем та виделкою, серветка на колінах. Потім кава з сирним пирогом і яблуко. Пішов до номера, почистив зуби, одягнув піджак. Хороший, дорогий піджак, який Ліна подарувала на минулий День народження. Згадав ці і зняв піджак. Потім знову одягнув. Він сильніше за це.
Прийшов до конференц-залу одним з перших. Підійшов до столу реєстрації. Назвався. Його записали, видали ще якісь матеріали. Хотів подивитися їх.
- Вибачте. А ви професор Безкоровайний? – спитала його якась дівчина.
- Так. – трохи здивувався він. – Я вже зареєструвався. – подумав, що це хтось з оргкомітету.
- Я ж і почула ваше прізвище. Мене звати Таня, я аспірант кафедри історії. Мені дуже подобаються ваші роботи. – вона посміхнулася. Симпатична, середнього зросту чи трохи вище, з круглим обличчям і товстою косою чорного волосся, з розумним поглядом. Одягнена у серйозний костюм зі спідницею до колін. Безкоровайний аж трохи засумнівався, бо всяке чув, але не про вболівальниць своїх робіт.
- І що ж вам сподобалося найбільше? – спитав, щоб вивести на чисту воду.
- «Зв’язки скіфського Причорномор’я з Поліссям»! Там такий багатий фактичний матеріал! – дівчина почала говорити і несподівано з’ясувалося, що вона дійсно добре знається на цьому питанні. І особливо на його роботах. Безкоровайний з подивом помітив, що вже забув про деякі деталі власних робіт, а дівчина ось нагадала. Подумав, що дуже вже захопився зароблянням грошей і забув про науку. Треба зупинитися. Він все одно не зможе заробляти стільки, скільки заробляють друзі Ліни, страховики та банкіри. То і не треба.
Безкоровайний з задоволенням слухав дівчину, коли завібрував телефон. Ліна. Намагався бути спокійним.
- Вибач, мені телефонують. – сказав тій дівчині і пішов до дверей конференц-залу. – Слухаю.
- Володю, привіт, а ти де? – у його жінки був щасливий та дзвінкий голос, який він раніше любив. Бо думав, що щастя у голосі від нього. Тепер то знав, як насправді і голос викликав ненависть та лють.
- Я на конференції у Журбах. Терміново запросили, буду тут три дні.
- А, ну добре. – каже Ліна і Безкоровайний кривиться, бо розуміє, чому добре. Невже потягне свого стриптизера до них додому? Уявляє їх у своєму ліжку. Аж зубами скрипить. Треба буде спитати консьєржа, чи не приходив хто у гості. – Як твої справи?
- Добре.
- В тебе якійсь дивний голос.
- Та ні, все добре, як ти?
- Теж добре. Сьогодні лечу в Одесу у відрядження. На день.
Безкоровайний киває головою. Здогадується, що за відрядження. І з ким.
- Ти хоч би щасливої дороги побажав. – ображається Ліна. - Володю, що з тобою?
- Та все добре, просто спав погано у автобусі. – він дратується на себе, що ото виправдовується, наче він винний, а не вона. – Щасливої дороги, мила. – Безкоровайний каже це і посміхається. Бо ж прощається з жінкою. Котись Ліна, котись, куди хочеш.
- Дякую, як повернуся, подзвоню.
Безкоровайний ховає телефон у кишеню, відчуває, що роздратування повертається. Коли підходить Калюжний.
- Володимире, як вам все?
- Організація дійсно на високому рівні. – киває Безкоровайний. – Слухайте, це так все швидко трапилося, я ж нікого на кафедрі не попередив.
- Я все зробив, не хвилюйтеся! Ходімо, он кави поп’ємо. – біля конференц-залу кімната з кавою, чаєм, солодощами та фруктами. Причому каву варить спеціальна людина. Рівень, що там казати.
Безкоровайний повертається до зали, сідає поруч з аспіранткою Танею, балакають далі. Він все чекав, що от якось випливе, що їй потрібна якась допомога. При захисті чи щось таке, але нічого такого і близько, дівчина дійсно була зацікавлена його роботами. Коли Безкоровайний це зрозумів, то радо почав розповідати про плани, про нову монографію, матеріали до якої він планував зібрати під час експедицій влітку. Вони б говорили і далі, але почалася конференція.
Захід відбувався на диво розумно. Дуже коротке вступне слово, кількахвилинна презентація компанії спонсору і далі доповіді. Дуже цікаві. Видно було, що люди готувалися. Мабуть, хотіли потрапити на конференцію і наступного року. Після кожної доповіді відводилася чверть часу на запитання. І дискусії точилася дуже жваво. Безкоровайний захопився всім цим, думав, що свій виступ треба допрацювати, бо на фоні інших учасників він поки що не виглядав занадто вже блискучим.
Час до обіду пролетів дуже швидко, потім пішли до ресторану. Він запросив дівчину сісти за стіл з ним.
- Ні, що ви, то ж столики для докторів наук! А я навіть не кандидат. – розчервонілася дівчина.
- Таня, сідайте і не хвилюйтеся. – впевнено наполіг Безкоровайний.
Обід був смачний та розкішний, вони продовжували балакати, Безкоровайний помітив вогники у її очах. Здається, вона була щаслива від того, що спілкувалася з ним. Безкоровайний подумав про вечір. Там буде банкет, а після нього можна піти до номеру. Він хотів цю Таню. Її погляд збуджував і хвилював. Вона молода, доглядана, хороша фігура, чиста шкіра, а ще ж вона захоплена їм! Що ще треба для повного щастя? Безкоровайний навіть випив келих червоного сухого вина, яке одразу побігло судинами. Навіть подумав про те, щоб піднятися до номеру після обіду. Не чекати до вечора. Але це вже було зовсім не серйозно – прогулювати конференцію. Ні, це не в його стилі.
По обіді було кілька вільних хвилин, Безкоровайний вийшов на вулицю, подихати свіжим повітрям.
- А ти, дивлюся, вже придивився собі курочку. – до нього підійшов професор Балицький з Харкова. Поплескав по плечу. – Хороший вибір.
Раніше б Безкоровайний образився на таку дурість, але зараз це ж була правда, то Безкоровайний посміхнувся. Тим більше, що Балицький був відомим ловеласом і його комплімент у цьому питанні був багато чого вартий.
- Як тобі конференція? – змінив тему Безкоровайний.
- Та що тут казати, скажені гроші! В Україні нічого подібного ще не було. І це ж тільки початок!
- Що ти маєш на увазі? – не розуміє Безкоровайний.
- Те, що найкраща доповідь конференції буде оцінена грошовою премією. Спочатку обіцяли п’ятсот доларів, тепер три тисячі. А ще гранти на археологічні експедиції. Два гранти по 50 тис. доларів. Уявляєш?
- Думаєш, це серйозно?
- Так, думаю що так. «Елефант» прийшов у Журби надовго. Вони тут вже поставили свого мера, контролюють обласну раду. І грошей в них, хоч залийся!
- Тільки нафіга їм здалася ця конференція?
- А ось це питання цікаве. Я на нього для себе не відповів. Але, впевнений, відповідь є і вона не в безкорисливій підтримці українського науки.
- І не тільки української. – киває Безкоровайний, бо бачить, що до нього йдуть кілька закордонних колег. Починає спілкуватися з ними. Вони всі вражені рівнем організації. Балакають, поки не закінчується перерва.
По обіді конференція триває в неменш активному режимі. Можливо, всі прочитали про премії за краще питання та найпродуктивнішу участь в дискусіях. Безкоровайний думає, що треба серйозно переробити доповідь. Додати нових тезисів. Він хоче виграти премію, хоче перемогли, зробити це на очах Тані, яка он сидить поруч і уважно слухає. Безкоровайний бачить той захоплений погляд і аж тремтить від хвилювання. Постійно запитує доповідачів, вступає в дискусію з товстуватим професором з Уралу. Кількома питаннями наштовхує його на хибну теорію, а потім веде, наче теля на бійню, щоб під самий кінець показати всю помилковість такої версії. Оплески у залі.
- Браво! – шепоче поруч Таня і Безкоровайний відчуває драйв та радість, заради яких він і зайнявся наукою. Яка ж чудова конференція, як добре, що він сюди приїхав, а не залишився киснути у Києві.
Ось перерва на каву.
- Вам зробити каву? – питає Таня.
- Так, тільки без цукру та вершків. – каже Безкоровайний. Біля нього збирається невеличкий натовп, Безкоровайний з радістю помічає, що виграв конкуренцію у тістечок та фруктів на столах. Таке на конференціях траплялося дуже і дуже нечасто. Розмовляє з колегами, ось Таня приносить каву. Її обличчя аж світиться від радості, вона щаслива прислужитися вченій зірці. І вона ж молода, свіжа, симпатична. Он які груди під блузкою. Безкоровайний відчуває, як у нього починають рости крила. Він щось жартує, робить слушні зауваження, люди навколо сміються, багато хто продирається скрізь натовп, щоб потиснути йому руки. Він вже тут король, а це ж ще не було його доповіді. Він зробить доповідь ідеальною.
Ось перерва закінчується, Безкоровайний поспішає до туалету. Там зустрічається с Калюжним, дуже задоволеним і, здається, вже трохи п’яним.
- Володимире, ви знаєте, що після фуршету можна сходити до сауни. Прямо тут, у готелі.
- Ні, дякую, я б краще попрацював. – Безкоровайний каже це, а сам бачить груди Тані і її соковиті губи.
- Ви не бачили дівчат, які там працюють, Володимире! Це щось! – шепоче Калюжний і аж бризкає слиною зі своїх соковитих губ. Він огидний, але Безкоровайному байдуже, він думає про Таню. – То, що?
- Ні, дякую. – посміхається Безкоровайний.
- Ну, як хочете. – Калюжний уходить, Безкоровайний стоїть біля пісуару і думає, що секс за гроші такий огидний. Так, ті проститутки, вони багато чого вміють, але платити гроші за секс, то визнавати свою нездатність знайти секс задарма. У нього сьогодні буде секс без всяких грошей. Якісний секс з прекрасною аспіранткою. Танечка.
Він повертається до зали, Таня чекає його і час до закінчення виступів спливає дуже швидко. Потім всіх запрошують на банкет. Та ще й якій банкет! Дорогі коньяки та вина, запечені поросята, бутерброди і млинці з ікрою. Все що душі завгодно! Вчені кидаються на їжу, наче вивезені з блокадного Ленінграду. Безкоровайний з’їв пару бутербродів і випив келих соку. Спиртного не п’є. А ось Таня спорожнила вже кілька чарок коньяку. Їй наливають ще і ще. Безкоровайний не проти – у п’яних жінок є свій шарм. Коли починаються танці. Цілий оркестр грає запальні мелодії. Безкоровайний перебирає ногами, але не наважується почати танцювати. Він же серйозна людина.
- Володимире, зараз буде рок-н-рол! Нумо, покажіть клас! – кричить йому Калюжний, що пробився скрізь натовп.
І дійсно починається рок-н-рол. Улюблений танок Безкоровайного. Він неквапливо знімає піджак, вішає на стілець і починає. Колись він був кращим танцюристом на цілому потоці. І досі він в пречудовій формі. То показує такий рок-н-рол, що всі стають у коло і тільки аплодують. Безкоровайний крутиться на місці, стрибає ледь не через голову, виробляє такі вихиляси, що коли лунає останній акорд пісні, зал прямо вибухає! Безкоровайний відчуває себе королем і в ейфорії думає, що йому плювати на Ліну, на її зраду. Він бачить на собі ці очі сповнені захоплення і набирається від них енергії та впевненості.
Далі об’являють білий танок. І до Безкоровайного підходить Таня. Вона помітно нервує, розчервонілася, дивиться у підлогу.
- Вас можна? – питає у нього тремтячим голосом. Безкоровайний підхоплює її і вони кружляють у танці. Від неї дуже приємно пахне і в неї таке звабливе тіло. Пружне, тепле, збуджуюче. Безкоровайний хоче її. Він би пішов з нею відразу після цього танцю, але Калюжний встиг попередити, що йому треба сказати тост на честь організаторів. То доведеться почекати. Вони танцюють, Безкоровайний відчуває, як у нього встає. Ніколи не було проблем з ерекцією, на відміну від колег, які страждають від наслідків сидячої праці. Але він же спортсмен. В нього чудовий кровообіг у паху, то в нього завжди встає і стоїть довго. Він не якийсь там офісний планктон!
Після танцю вони стоять поруч. Таня аж тремтить і продовжує пити коньяк чарка за чаркою. Безкоровайний лише сік. Вже продумав тост, хороший тост, з балансом компліментів до господарів і кількома жартами, які б мусили ті компліменти прикрасити. Безкоровайний знає, що похвала з гумором і виглядає краще і цінується більше, аніж тупе дуполизання. Десь за годину, коли знайти у залі людей, що можуть сказати щось зв’язне, важко, Безкоровайному вручають мікрофон. Він робить паузу, щоб всі замовчали, потім починає тост. Тричі його переривають регіт та оплески, а по закінченню лише оплески. Це був найкращий тост банкету, так само, як і виступ його завтра буде найкращим. Безкоровайний це знає.
Далі знову танці, Таня вже ледь тримається на ногах, Безкоровайний підхоплює її, веде геть з ресторану. У ліфті вони починають цілуватися. Чим далі, тим палкіше. Те саме і по дорозі до номеру, і в самому номері. Безкоровайний починає її роздягати. Не квапиться, йому подобається роздягати. Від Тані пахне алкоголем та парфумами. Вона вигинається в його сильних руках, вона відповідає на його поцілунки, вона тремтить і стогне, це якась пожежа в ліжку, а не дівка. Все йде добре, Безкоровайний вже рукою у її трусах, щупає пальцями її піхву, щоб остаточно розпалити дівчину, коли, зненацька, починає грати мелодія. Це фінальна пісня з «Титаніку», Безкоровайний знає це, бо танцював під неї на власному весіллі, а ще у його жінка така сама мелодія була встановлена у телефоні на його дзвінок. Це теж телефон, Безкоровайний не звертає на нього уваги, він дуже захопився дівчиною, цією солодкою Танею, він збуджений і серйозний, відчуває важкість набряклого члена, солодке передчуття входу, коли вона зненацька починає вириватися з його обіймів. Вислизає з ліжка, вона вже лише у трусах і ті ледь тримаються на стегнах. Без коровайний нічого не розуміє, а дівчина кидається до телефону, вимикає його, потім забивається у закуток біля вікна, підгинає ноги, ховає обличчя у колінах і починає скиглити:
- Додому! Додому! Ну будь-ласка! Додому! Додому! Ну будь-ласка! Будь-ласка! – вона п’яна і нервова. Оті коліна, Безкоровайний хоче її. Присідає поруч, починає заспокоювати, гладити голову.
- Тихо. Тихо! Чого ти? Все добре. Не хвилюйся.
- Додому! Додому! Додому! Ну будь-ласка! Додому! – вона п’яна, вона дуже п’яна. Безкоровайний лає себе, що вчасно не зупинив її. І коли вона встигла так накидатися? – Ну будь-ласка! Додому! Додому! Будь-ласка! – все верзе вона.
- Ти п’яна, тобі не можна додому. Залишайся тут, вранці підеш. Зараз вже майже північ. – бреше Безкоровайний, бо на годиннику лише десята. Знову починає цілувати її. В неї ж такі розкішні губи. Вона наче відповідає, він відсуває її ноги, обнімає, притискає до себе, ось все зараз буде добре! Але телефон знову дзеленчить тією знайомою солодкою мелодією і дівчина знову починає вириватися.
- Ні! Ні! Ні! Додому! Ну будь-ласка! Додому! Ні!
- Чому, ні? – дратується Безкоровайний, у якого стоїть.
- Саша, Саша, я не можу, Саша! Додому! Додому! Ну будь-ласка, додому! Відпустіть! – скиглить вона. Він хоче її, намагається ще заспокоїти, тягне до ліжка, але вона пручається, починає кричати. Він зупиняється. Він не якийсь п’яний дурень, він не хоче сісти за зґвалтування. Він занадто багато витратив сил, щоб досягти те, що має, щоб заради якоїсь тупої хіті втратити це. Ні! Він підводиться від неї, лягає на ліжко, роздратовано дивиться на член, що стирчить в його дорогих трусах, які жінка колись привезла зі стажування у Франції. Цей спогад розлючує його ще більше.
- Хочеш додому – вали. – каже зло, кривиться, лежить, роздратований і невдоволений.
Таня підводиться, піднімає спідницю, кой-як її одягає, похапцем піднімає інші речі, уникає його погляду, уходить. Стукають двері. Безкоровайний лежить. Треба чимось зайняти себе, щоб уникнути непотрібних думок про те, що його прокинули. Ось ця п’яна аспірантка, вона виявилася вірною своєму хлопцю чи чоловіку. Достатньо було почути просто дзвоник від любого і ця Таня протверезіла, принаймні, зрозуміла, що чинить неправильно, вирвалася з його обіймів, пішла з його номера. А ось його жінка зрадила йому зі стриптизером! І нехай би раз, по п’яні, багато разів, твереза і збуджена. Хіба він заслужив це? Чому життя таке несправедливе? Якийсь лох має дівчину, яка навіть п’яна згадує про нього, а ось він, Володимир Безкоровайний, молодий доктор наук, хороший вчений, йому жінка зробила роги зі стриптизером, не дивлячись ні на що!
Безкоровайний підхоплюється, ходить номером. Його переповняє злість. Але емоції не мусять керувати. Він має запропонувати собі якусь розумну альтернативу. І він сідає за ноутбук. Працювати над доповіддю. Йому плювати на цю тупу ідіотку! Прийти в номер, цілуватися по дорозі, а потім втекти! Згадала про якогось Сашу! Сучка! Треба було її не відпускати! Трахнути не дивлячись ні на що. Про це приємно думати. Уявляє, як кидає її на ліжко, зриває труси, заламує руки, як грубо входить і жорстко рухається. Він би їй показав! Він би її навчив! Безкоровайний скрипить зубами, а потім заспокоює себе, що все вчинив правильно. Що зупинився, не наробив дурниць. Та пішла вона, та сучка! В неї кілька прищів на лобі і ноги товстуваті. Вона зовсім не красива. І вона йому байдужа. Набагато важливіше зробити блискучу доповідь, яка принесе йому премію! Ось що важливо і ось чого він досягне!
Безкоровайний почав працювати, але не міг зосередитися, бо у нього стирчав член, а розпалена уява виштовхувала у свідомість то цицьки, то ніжки, то ротик тієї клятої Тані. Безкоровайний намагався бути сильнішим за спокусу. Крутив головою, продовжував працювати, потім подумав, чи не піти у ванну та подрочить. Так, він завжди вважав тих, хто дрочить, невдахами. Але останнім часом вимушений був це робити, бо разу на тиждень, як у них встановилося з Ліною, було замало його квітучому організмові. Вже підвівся, зайшов до ванни, світло там не вмикав, залишив трохи відкритими двері. Боявся якоїсь прихованої камери, а у темряві спробуй щось зніми!
Коли задзеленчав телефон. Перша думка була, може Таня передумала? І він зрадів. Кинувся з ванної, у нього перед очима знову були її губи. Але згадав, що не давав їй свого номера. Прочитав з екрану «Калюжний». Що йому ще треба?
- Слухаю!
- Володимире, мені тут сказали, що ваша дама пішла. А ми тут у сауні і в такій чарівній компанії. Квітник, чесне слово! Підходьте! Ліфтом на нульовий поверх, а потім праворуч. – Калюжний був вже п’яний, чувся дівочий сміх. Безкоровайний же збирався брехати, що зайнятий, що з Танею, добре, що не встиг, а то б зганьбився не за цапову душу. – То як?
Безкоровайний чув той звабливий, ****ський сміх у слухавці. В нього стояв член. Та якого біса!
- Зараз буду.
Він навіть ноутбук не вимикав, одягся у спортивний костюм, шикнувся одеколоном і пішов. У сауні було десь два десятка учасників конференції, самих впливових і безліч дівчаток на різний смак.
- Володимире! Обирай будь-яку. – шепнув йому Калюжний.
У Безкоровайного аж очі розбіглися. Білявки і брюнетки, високі і маленькі, фігуристі і пласкі, всі у купальниках, всі такі усміхнені. Частина вже сиділа на колінах гостей, це були зайняти, частина чекала на вибір. Безкоровайний вибрав одну, яка була трохи схожа на Таню. Таки хотів трахнути її. Присів поруч, вона щось зацвірінькала, якісь дурниці, але голосок приємний. Піднесла чарку. Безкоровайний показав на сік. Не пити. Йому не можна пити і все. Крапка.
- Ти якийсь напружений. Може підемо, я зроблю тобі масаж? – спитала дівчина.
- Пішли. – кивнув він. Вийшли з зали, там був коридор і багато дверей. На деяких висіли бирки «Зайнято». Дівчина дійшла до першої двері без бирки, зайшла туди. Невеличка кімната з великим ліжком.
- Душ приймеш? – спитала дівчина.
- Давай.
У душ пішли разом, там вона почала смоктати, потім перейшли у ліжко. Вона ротом одягнула на член презерватив, кохалися. Потім ще і ще. Коли Безкоровайний зрозумів, що заспокоївся, то повернувся до номеру. Тихий та спустошений. Сів за доклад. І працював над ним майже до шостої ранку. Потім перечитав і задоволений влігся спати.
Прийшов у конференц-зал рівно о десятій, свіжий і сповнений сил. Цим разюче відрізнявся від спухлих після алкоголю колег. Почалися виступи, не такі активні, як першого дня, але тільки до того самого моменту, поки на трибуну не вийшов Безкоровайний. Почав виступ і зал ожив. Оплески, сміх і напружена мовчанка, коли всі ловили кожне його слово. Краєм ока побачив у залі Таню. Вона сиділа на задньому ряду, наче ховалася від нього. Дурепа. Він згадав вчорашню дівчину. Ото вже вміла порадувати чоловіка. Хіба ця Таня змогла б зробити таке? Та ніколи! Чортова задротка! Безкоровайний відвів погляд і продовжив виступ, майже миттєво забувши про Таню. Вів далі нарощував оберти, він же знав, що фінал виступу має бути феєричним, наче оргазм. І він так розповідав про своїх улюблених скіфів, що весь зал аж тремтів від задоволення. А потім вибухнув оплесками. І ні в кого не було сумнівів, кому дістанеться премія за найкращий виступ.
Після Безкоровайного доповідало ще кілька вчених, один з них чесно сказав, що конференцію можна було закінчувати після доповіді Володимира і зал знову аплодував. Безкоровайний почув, як вібрує телефон. Подивився, хто це, виявилося, що Ліна. Не відповів. Передзвонив вже на перерві для кави.
- Привіт, ти дзвонила. – уява намалювала йому, як жінка стоїть на колінах перед своїм стриптзером і смокче тому, а оце відривається від члену до слухавки. Безкоровайний відвернувся до стіни, бо зблід і стиснув зуби.
- Привіт, милий, коли будеш вдома? – невинне питання, але Безкоровайний лише криво посміхнувся. Мабуть, хоче привести додому коханця, оце і дізнається.
- Післязавтра вранці.
- Повертайся, я за тобою скучила. – від цих слів, такої нахабної брехні Безкоровайному аж паморочиться, він береться лівою рукою за стіну, щоб не впасти. Відчуває, як гупає кров у голові, заспокоїтися, щоб ще не було удару.
- Добре. – ледь вимовляє він.
- Ти не можеш говорити? – питає Ліна, не вдоволена його лаконічністю.
- Так, конференція.
- Добре, я передзвоню увечері.
Він стоїть з телефоном і думає, чого це Ліна стала така турботлива. Сучка! Сучка! Зі стриптизером! У Безкоровайному піднімається така хвиля ненависті, що якби ось зараз він би їх побачив, то вбив би.
- Володимире, все нормально? – це Калюжний.
- Так, нормально, консультував аспіранта. – Безкоровайний намагається посміхнутися і відчуває, що не може. – Треба відправити мейл, я скоро. – йде до ліфтів, хоче сховатися у номері.
- Обов’язково повертайтесь, бо ж зараз будуть вручати премії. – нагадує вже в спину Калюжний.
Безкоровайний ледь стримується, щоб не побігти, так йому хочеться сховатися від усіх. Оце падіння з вершини було дуже болячим. То йому всі аплодували і він виблискував інтелектом, був справжньою зіркою, королем залу, а то йому дзвонила жінка, брехала йому і він був банальним рогоносцем. Лохом, якому жінка зрадила зі стриптизером!
Забіг до номеру, впав у ліжко і лежав хвилин п’ять. Оце так би і лежав далі, але він відповідальний і розумний, він не дозволить собі неправильних вчинків. Підвівся, зробив кілька десятків вправ для дихання, щоб заспокоїтися. Подивився на себе у дзеркалі. Виглядав майже ідеально. Подобався сам собі. Він – успішний. Він досяг усього сам і він нікому не дозволить зруйнувати свій успіх.
- Вперед! – каже він сам собі і виходить з номеру. Біля входу до конференц-залу зіштовхується з Танею, яка, вочевидь, десь ховалася, чекала, поки всі увійдуть, щоб потім прошмигнути і сісти десь у кутку. Вона бачить його і червоніє, він трохи киває їй і проходить поруч з байдужим обличчям. Йому плювати на неї. Так само, як і плювати на Ліну. Вони не варті його. Заходить до залу, там вже починають підводити підсумки конференції, потім вручають премію. Першу, звісно ж, йому, оплески, представник «Елефанту» каже, що хоч далекий від історії, але у викладі Безкоровайного, це так цікаво, що аж пожалкував, що пішов у бізнес, а не в науку. Знову оплески. Безкоровайний відповідає щось про взаємодію бізнесу та науки, знову оплески. Ще кілька коротких виступів, потім організатори нагадують, що зранку виїзд до археологічної експедиції, яку фінансує «Елефант». О сьомій від’їзд. Хтось питає про сніданок, кажуть, що він буде чекати на місці. Ще якісь організаційні питання, потім вечеря.
Безкоровайний в оточенні колег, спокійна розмова, спочатку за столом, потім у зручних кріслах поруч. Колеги випивають, Безкоровайний сьорбає зелений чай без цукру. Думає, що хоче жінку. Можна було б вполювати когось і тут, якусь іншу Таню, яка б радо лягла під нього. Але він хоче щоб все було просто. Оце б когось зі вчорашніх дівчат. Як би на них вийти? Питає у Калюжного, він же спеціаліст. Той обіцяє все вирішити.
- Тільки це ж буде за гроші. Вчора оплачувала все корпорація, а сьогодні вже кожен сам. – попереджає.
- Ну звісно. Скільки?
- Зараз дізнаюся.
За кілька хвилин Калюжний відводить Безкоровайного до бару. Там сидять з десяток дівчат. Можна вибирати. Безкоровайний тицяє пальцем у дівчину, схожу на його перше кохання. Те перше кохання покинуло бідного відмінника Володю заради крутого хлопця на червоній спортивній машині. Тоді здавалося, що це був правильний вибір. Але зараз хлопець вже років десять, як лежить на цвинтарі, у першого кохання двоє дітей, щоб прогодувати них, перше кохання підмиває дупи старим у Італії. Блиск швидко минає, це Безкоровайний добре знає, як історик і як розумна людина.
Піднімаються з дівчиною до номера, займаються сексом. Двічі. Вона каже, що може залишитися до ранку. Але це йому непотрібно. Розплачується і виставляє за двері. Влягається спати. Спокійний, без тих болячих думок про те, що йому завдано удару. Не йому! Ліна буде жалкувати, що вчинила цю дурість. А він – ні. І крапка.
Вранці прокинувся о шостій. Завжди прокидався без будильника, у той час, у який хотів. За це вміння його у гуртожитку дражнили Штирлицем. Прийняв душ, поголився, почистив зуби, одягнув джинси та сорочку, бо ж всіх попередили, що форма одягу неофіційна, їхали ж на природу. Сів до автобусу одним з перших. Їхали десь годину, зупинилися у мальовничому місці – на пагорбах, порослих лісом. Їх зустрічали археологи, які відразу повели показувати свої здобутки. Розкопки велися на високому рівні, дуже професійно, було вже немало знахідок. Що і не дивно, бо на пагорбах була велика група скіфських поховань, що мала статус історичної пам’ятки.
Учасники конференції дивилися на німецький реманент археологів, акуратні будинки на колесах, у яких вони жили, ідеальний порядок на розкопі. Всі сходилися на тому, що подібного рівня розкопок немає на всій території колишнього СРСР. Коли запросили поснідати. Столи стояли у березовому гайку поруч, столи багаті, то всі швидко перемістилися туди, бо встигли зголодніти. Лише Безкоровайний не пішов до столів. Полазив розкопами двох курганів, ще раз передивився знахідки, потім пішов до краю пагорба. З нього було видно ріку, над якою стояли інші пагорби, де зараз гуділа важка техніка.
- Це ми там добуваємо сировину. – сказав представник «Елефанту», той самий, що вчора вручав Безкоровайному премію. А зараз он підійшов до нього.
- А ті пагорби хіба не відносяться до археологічної пам’ятки?
- Ні, тільки ці.
- Дивно. – Безкоровайний стинає плечима.
- Що дивно?
- Ну, скіфи завжди обирали для поховань місця біля річок. Та і пагорби ті вищі. До того ж, наскільки я пам’ятаю тут мусила бути група з півсотні курганів, а їх тут тільки чотири. І знахідки якісь сумнівні.
- Що значить «сумнівні»?
- Чомусь багато залишків кераміки з Криму. Торгові зв’язки існували, але навряд чи аж сюди з кримських міст везли горщики. Таке враження, наче хтось скупив пару кілограмів знахідок з-під Ольвії чи Херсонесу, та й розкидав тут. – каже Безкоровайний і дивиться на представника «Елефанту». Той посміхається.
- Можна вас запросити пройтися, погуляти тут?
Безкоровайний здивовано дивиться.
- Погуляти?
- Так.
- Ну, ходімо.
Вони йдуть стежиною по краю пагорбів. Безкоровайний бачить десятки вантажівок, що везуть щось біле з пагорбів над рікою. Зупиняється, кривиться, наче намагається щось зрозуміти.
- Слухайте, невже це дійсно так? – питає вчений.
- Що?
- Кургани були на тих пагорбах. А вам треба було починати здобич. І ви просто нагнали техніку сюди, нагорнули тут кургани і тепер їх досліджуєте! Ну точно, це так і було! – Безкоровайний за голову береться, приголомшений нахабністю маневру.
Представник «Елефанта» посміхається, підходить ближче.
- Знаєте, Володимире Івановичу, я не буду вас дурити, бо ви розумна людина і спеціаліст у своїй справі. Так все і відбувалося. За тим виключенням, що ми зрізали кургани з тих пагорбів і перевезли землю сюди. Якщо у ній щось було, то воно залишилося і буде знайдено.
- Слухайте, це ж археологічна пам’ятка!
- А це – бізнес. – представник вказує рукою на череду вантажівок з повними кузовами. – Зрозумійте, ми не варвари, які хотіли будь що знищити ті скіфські кургани. Просто так трапилося, що саме під ними була та сировина, яка нам потрібна. Саме там. Тільки там. Якби у іншому місці, ми б добували у іншому, але місце виявилося одне. То в нас не було виходу.
- Але як ви отримали дозвіл?
- Просто. Археологічна пам’ятка дивовижним чином перемістилася з тих пагорбів на ці. Ось і все.
Безкоровайний згадує якесь американське кіно про те, як чесний журналіст дізнається про якусь страшну таємницю великої корпорації і та його вбиває. Ось вони зараз у лісі, навколо нікого, представник «Елефанту» дістає з піджака пістолет з глушником і… Дурниці! Маячня!
- Навіщо ви все це мені розповідаєте? – нервово питає Безкоровайний.
- Бо хочу запропонувати вам роботу.
- Що?
- Посаду наукового консультанта археологічних проектів нашої компанії.
- Розкопування тільки-но нагорнутих курганів?
- Двадцять тисяч доларів на рік. Таку зарплатню ми вам пропонуємо.
Безкоровайний дивиться на представника і зненацька відчуває себе проституткою, тою дівкою, яку він купив вчора. Яка смоктала йому, робила все, що він хотів, голосно удавала оргазм, все як треба, бо він же платив. Ось його, доктора наук купують так само. Тобто за інші гроші, але купують! Наче ****ь!
- Ви хочете мене купити? – Безкоровайний кусає губи.
- Ні, ми пропонуємо вам співробітництво.
- Хочете прикритися мною?
- Ні, хочемо використати ваш авторитет. Ваш великий науковий авторитет. Тому і розмір зарплатні саме такий.
- Боїтеся, що хтось дізнається про те, що тут відбулося? Інспекція по охороні культурних пам’яток?
- Вона сама. Чинуші звідти тиснули з нас величезний хабар. Ці люди подумали, що схопили бога за бороду. Але ми не кокаїном торгуємо, щоб платити усім. І ми прихильники конкуренції. Ми знайшли інший шлях вирішення проблеми, залишивши інспекцію з носом. Вони, можливо, спробують якось нас провчити. Але зробити це їм буде дуже важко, якщо на нашому боці будуть найкращі вчені України і зокрема – ви.
- Ви пропонуєте мені продатися?
- Ні, до чого тут це грубе і недоречне слово. Ми пропонуємо вам монетизувати свій авторитет? Це ж наша політика - запрошувати до співробітництва найкращих професіоналів. Ви – найкращий. Ми знали це раніше, переконалися вчора, ну і сьогодні теж.
- Що від мене вимагається, як від консультанта?
- Письмова оцінка рівня проведення розкопок. Публікації у науковій пресі. При необхідності виступи та експертиза, це якщо інспекція піде у напад.
- Я не хочу залишати Київ.
- Звісно, ні. Наша робота не буде вас сильно відволікати.
- Тобто вам більше потрібно моє ім’я, аніж я.
- Саме так. Я не наполягаю на миттєвій відповіді. Дам вам на ознайомлення контракт. І добу-дві на роздуми.
- Тобто у мене є вибір? – питає Безкоровайний.
- Слухайте, ми ж не бандити якісь, щоб притискати людину до стінки! Звісно є. Якщо ви відмовитеся, то звернемося до когось з ваших колег. Хоча, чесно кажучи, ми б хотіли співпрацювати саме з вами.
Безкоровайний думає. Попереду розлучення. І йому знадобляться гроші. А тут така можливість. Так, справа виглядає не дуже чистою. Але… Ну і що, якщо він вчинить по совісті і відмовиться. Що це змінить? Нічого! Так само, як нічого не змінило те, що він був вірним Ліні і не зраджував їй. Майже не зраджував. І що? Вона загуляла зі стриптизером! І він може засунути собі ту вірність хоч в сраку. Не хоче робити помилку ще раз. Він згоден. Двадцять тисяч доларів на рік! Це дозволить йому вирішити купу проблем. Двадцять тисяч! Він вже збирається погодитися, але згадує, що треба поторгуватися.
- Я б хотів отримати фінансування на самостійні розкопки. У вас там наче були на це гранти.
- Тобто, концептуально ви згодні?
- Так.
- Добре. Увечері я передам вам контракт, а щодо грантів ми зустрінемося вже у Києві. Коли вам зручно?
- Давайте у наступний понеділок.
- Добре.
Представник протягнув Безкоровайному руку, потиснули.
- Ну що, ходімо, поснідаємо.
- Так. – кивнув Безкоровайний.
Коли прийшли до столів, там вже було весело і гамірно. Безкоровайний поїв ракової зупи і забалакав з казахським колегою про скіфів. Сніданок тривав чи не до обіду, аж поки ситих і п’яних вчених не повезли до Журб, де розвели по номерах відпочити. Біля входу Безкоровайний побачив Таню з якимось хлопцем, високим, повнуватим, чорноволосим. Виглядав, як тюхтій і Безкоровайний переконався, що та Таня дурепа, не дивлячись на губи. У номері сів працювати, ближче до вечора пішов побігати. Повечеряв, о десятій автобус виїздив з Журб. Ще був час, Безкоровайний здав номер і сів у барі. Хотів подивитися пошту, коли виліз логін жінчиної скриньки. Відкрив її. У останньому листі Ліна писала своєму стриптизеру, що не чекала від нього такого. Що міг би просто попросити грошей, але красти її годинники, кільця та намиста! Погрожувала звернутися до міліції і казала, що між ними все закінчено.
Безкоровайний посміхнувся. Так їй і треба, сучці. Обікрав стриптизер! Колись їх проректора по виховній роботі обікрала проститутка. Щось підсипала у келих, проректор заснув, а проститутка забрала з квартири дві великі торби речей. Серед іншого і шубу жінки проектора, а також її прикраси. То проректору довелося звертатися до міліції, був скандал, навіть в газетах про це написали. Проститутку знайшли, почали допитувати, а потім виявилося, що у неї на рахунку кілька таких випадків і одному бідоласі перелила снодійного, то він сконав. Тобто пощастило проректору, що хоч живий залишився.
Безкоровайний уявляє, як жінка роздратувалася на коханця. Вона не любила залишатися у дурнях. Якось їх обікрали у Барселоні, так Ліна ледь від люті не луснула. І зараз так. А ще вона двічі дзвонила. Безкоровайний не відповідав. Скаже, що забув телефон у номері. Зараз не міг чути її голосу, не хотів з нею говорити.
Ось під’їхав автобус, зайшов у нього і всівся біля вікна. Попросив у бортпровідниці собі мінеральної води, випив півпляшки і заснув. Прибули до Києва вночі. Автобус всіх розвозив до будинків. До Безкоровайного треба було робити великий гак, то він вийшов раніше і пішов пішки. Йшов пустими нічними вулицями майже годину. Відкрив кодовий замок у під’їзді, піднявся на поверх, відкрив двері квартири. Тихо роздягся і ліг у залі на дивані. Вже почав засинати, коли почув кроки. Потім поцілунки.
- Чого це тут? – спитала Ліна. І далі цілувала. – Пішли у ліжко. – шепотіла вона і терлася цицьками. Вона була без ліфчика. Лише в трусах. Швиденько розстібала йому матню. Вправна, наче шльондра! Напрактикувалася на своєму стриптизерові! Добре що було темно, якби вона побачила його обличчя, то дуже б здивувалася.
Безкоровайний застогнав, бо Ліна почала робити йому мінет. Погнати її, сказати, що все знає і покінчити з цим? Чи дати закінчити? Нехай смокче, сука, нехай смокче! І диви як добре робить! А давно ж вже не практикувалася!
Коли Безкоровайний скінчив, Ліна уляглася поруч і притиснулася до нього.
- Милий, я купила путівку.
- Що?
- Путівку. Поїдемо до Хургади, відпочинемо там десять днів. Я якось заробилася, ми майже не бачимося, це не правильно. Я скучила за тобою. – її рука на його члені.
Безкоровайний криво посміхається, хоче погнати її, а потім аж кам’яніє від простої думки. Що можна зробити вигляд, наче він нічого не знав. Наче нічого не було. Так, він знав, вона зраджувала, але от зараз вона порвала з тим стриптизером, зараз вона смокче йому і хоче їхати з ним до Єгипту. Якщо забути, то все залишиться, як було, а було ж непогано. Ніхто не дізнається, що він рогоносець, не треба буде розлучатися, уходити з цієї квартири. Він залишиться успішною людиною. Успішною людиною з грошима.
- Милий, чого ти мовчиш? – питає вона. – Ти якийсь дивний.
Безкоровайний не знає, що відповісти. Ось зараз він мусить зробити вибір. Прямо зараз. Не тікати у пояснення, що треба подумати. Прямо зараз вирішити. Він важко зітхає.
- Щось трапилося? – питає вона.
- Так. – шепоче Безкоровайний.
- І що? – Ліна помітно напружується.
- Мені запропонували найбільшу зарплатню у моєму житті. – каже Безкоровайний, знаходить у темряві губи жінки, цілує, потім залазить зверху, розсуває ноги і починає кохатися.
Після оргазму вони лежать мовчки, а потім Безкоровайний розповідає їй про «Елефант». Вона цілує його, вони сміються і виглядають цілком щасливо. Далі балакають виключно про Єгипет.
13.04.10.-22.04.10.