Присвячується Оксані Забужко
Починалося все добре. Я прийшов на день народження до однієї своєї знайомої. Вона була з заможної родини, де шанували традиції. Тобто гостей годували добряче, а не вся ця американська мода, що лише питво та крекери і розважайся, як хочеш. Ні, тут буде заставлений стравами стіл, багато хорошої горілки та коньяків. Справжнє свято. І як же тут готували м'ясо! Це просто було диво якесь. Я аж захлинався від слини, чекаючи, коли вже покличуть за стіл.
Всі сиділи в кімнаті іменинниці, а з зали дули такі хвилюючі вітри, що аж паморочилося. Я відволікався розповідями якихось смішних історій. Це був мій козир, який відкривав мені багато дверей у цьому місті. Бо хто я без моїх розповідей? Селюк, який досі живе в гуртожитку, у якого немає грошей не те що на машину, а, навіть, на модну мобілу. А тут же зібралися заможні нащадки багатих сімей, які знайшли себе в цьому житті. В них було фамільне срібло у вигляді квартир, зв'язків, доброї освіти. А в мене тільки язик.
Завдяки йому я познайомився і з Ланою, іменинницею. Вона квітнула на престижному юридичному факультеті, я животів на машинобудівному. Єдиному, куди можна було поступити без хабарів, а тільки з довідкою, що дитина з сільської місцевості. Я був з сільської місцевості, я був уроджений селюк. Невисокий, осадкуватий, носатий, з кривими зубами і вічно рум'яними, палаючими щоками. Таке собі паскудне каченя. Куди мені було до цих високих та довгоногих, витончених та досвідчених? Щоб побачити прірву між нами, достатньо було подивитися на пальці. У них вони були довгі, з акуратними нігтями, довершені, наче створені для гри на піаніно, або праці з клавіатурою. А в мене короткі, товсті, з широкими, наче лопата, нігтями, ці пальці були пристосовані тримати лопати, чи молоток, потрібні для важкої і тупої праці. Плебей.
Але ось язик. Язик вивів мене з села і довів вже до Сум. При університеті був театр, він ледь жеврів, ставлячи якусь нудоту. Поки не зібралася група золотої молоді, яка хотіла робити мистецтво. Щось там ставили, я випадково дізнався і приніс їм свою п'єсу. Вони дивилися на мене, як на червака, вони – напівбоги, і я – селюк у перешитих штанях батька, п’яниці, який давно же замерзнув на смерть під чужим парканом (власного у нас і не було). Я знав, що у мене дуже мало шансів, то вже на першій сторінці припас кілька жартів. Я ж був спеціаліст по жартах. Лана як раз взялася читати, не через цікавість, а з подиву, що ось є такі жалюгідні істоти, як я. Це видно було в її очах. Але пройшло кілька секунд і вона всміхнулася. Потім засміялася, далі вже реготала, зачитувала уривки з п'єси товаришам. Вони зробили виставу, яка мала шалений успіх. Ось так паршива вівця у моїй особі пробилася у коло найкращої молоді Сум.
Вже багато років, як немає театру, вже всі працюють і роблять кар'єру, забувши про колишню балаканину за мистецтво, але я досі з ними. Мене запрошують на дні народження чи на Новий рік. Хоч знають, що я не можу дозволити собі дорого дарунка, бо я ж досі нищій, як церковна миша. Але я митець. Вони усі визнають, що я митець, а мистецтво поважають, бо не хочуть остаточно перетворюватися у буржуа, які вимірюють людину лише по кількості грошей, які вона заробляє. Якби міряти по цьому показнику, то я був по їх заробіткам десь десятої частиною людини. Як не менше. Але Жорж – письменник, то йому дозволяється бути бідним, відсутність машини в моєму випадку не означає автоматично, що я – мудак і дурень.
Моє становище десь між міським божевільним і проклятим поетом. А ще я підтверджую моїм друзям правильність їх вибору. Вони ж мріяли про мистецтво, хотіли торкнутися вічності, боялись загрузнути у провінційному болоті і все таке. Але їх родини наполягли, майже примусили кинути дурні мрії і зайнятися справами. Зараз вони всі працюють в банках, крупних компаніях, дехто вже в Києві. Дивляться на мої терті джинси з секонду і тамтешній же светр та втішаються, що вчасно покинули підліткові мрії. Ось Жорж, він же був найталановитіший з нас і де він? В дупі! Оце і все мистецтво. Правильно, що ми покинули його, що живемо реальністю, а не маячнею.
Всі регочуть з моєї чергової історії, а я вже зовсім божеволію від голоду і запахів, що вбивчими хвилями накочують на мене с зали. Я зранку нічого не їв, цілий день на роботі, а це ж не тепленький офіс, а таратайка, повна пральних засобів, які я розвожу по магазинам міста. Я – експедитор. Тобто ні, я – письменник. Такі поважні люди, як мої друзі, не можуть товаришувати з експедитором, то я усюди проходжу, як письменник. Я глитаю слинку і даю ще комусь розповісти свою історію. Звісно, так як мені, не вдається нікому. І справа не тільки в якості літературного матеріалу. Тут ще ж і моя зовнішність грає. Що там казати – я некрасивий. Носатий, з вузьким чолом, з несамовитими кучерами і скаженим рум'янцем щік, який так дисонує зі стриманою солярійною засмагою друзів. Я вже своїм виглядом заохочує до сміху. Ну і вмію розповідати. Я непоганий артист, навіть, намагався піти працювати у міський театр. Але там вимагали документ про освіту. В цій бюрократичній країні не важливо, що я граю ліпше за багатьох акторів того театру, головне - що в мене немає освіти. "Без бумажки ти какашка", як кажуть в Росії. На жаль це правило спрацьовує і в нас.
Я чую, як вирує мій живіт, що вже не в змозі чекати. Коли приходить Настя. І я дивним чином забуває про їжу. Настя, це моє колишнє кохання, велике кохання! Трагічне та болісне, яке буває тільки у митців (звичайні люди такого не навигадують). Вона вийшла заміж, а оце нещодавно розлучилася. І була така гарна, що як тільки її побачив, то про все забув. Намріяв багато чого, вирішив сісти за стіл поруч з нею, а там вже, як буде. Навіть спланував, куди можна піти, якщо все буде йти по найліпшому сценарію.
Як раз згадував, як любив пестити її живіт, коли прийшов батько іменинниці. Він був досить відомий у місті бізнесмен, еліта. Вони вся були еліта. Вся родина Лани. Її дід зробив партійну кар'єру, батько - бізнесову, Лана зараз вже працювала на досить високій посаді в банку і збиралася переїздити до Києва, де її звали у якусь міжнародну корпорацію. Біла кістка, блакитна кров. За всіма ними стояли родинні мури, а за мною лише два хреста на цвинтарі. Перший над могилою п'яниці-батька, який помер випивши забагато якогось розчинника. Другий над могилою мами, яку забрав рак. Село, їхати до лікарів далеко, вона все терпіла болі у животі, а коли я, нарешті, відвіз її до лікарні, то було вже запізно. Лікар подивився і сказав, що місяць, не більше. Навіть не залишили в лікарні. Я відвіз маму додому і просидів з нею усю відпустку. Поховав і залишився у світі один. Батьки в мене були з дитячого будинку, то ніяких родичів. Сам я, сам.
- Ну, пішли до столу.
Пішли, пішли. Зараз ми сядемо, батьки скажуть по тосту і підуть собі, щоб не заважати молоді відпочивати. Нам вже всім було за тридцять, але ми були молодь. Батько Лани завжди уходив у свій кабінет, а мати у зимовий сад, де стояв телевізор. Розумієте! Вони жили так, що в квартирі був кабінет, був зимовий сад, було два туалети і дві ванни! А в хаті моїх батьків була земляна підлога. І туалет на вулиці. Буда з очерету кой-як змазаного глиною. В хаті одна кімната. Я завжди жив у одній кімнаті. Зараз от знімав кімнату в гуртожитку. Там на п'ять поверхів було два працюючих туалети. Я призвичаївся справляти потреби лише двічі на день, щоб не стояти в чергах до кабінок. А тут два туалети на одну квартиру! Живуть же люди!
Я відчув, що Ланин батько на мене уважно дивиться. Він як раз сказав перший тост, усі дружно випили і закусували. Може я занадто жадібно схопився за їжу, що він дивиться на мене? Може розпізнав у мені звичайного експедитора і дивується, як ся чернь опинилася за одним столом з поважними людьми? Не знаю, як би там не було, я їв, жартував, готувався до третього тосту. Це була така традиція в компанії. Тост про кохання відводився потворі, антиподу того, що можна покохати.
Сказала тост мама Лани, батьки випили і підвелися зі звичною фразою, що ось тепер молодь, відпочивайте.
- Георгій, можна тебе?
Я здивовано подивився на батька Лани. І всі інші здивовано подивилися, бо раніше такого не бувало, щоб батько хотів поговорити з гостем.
- Папа, що таке?
- Ми швидко, Лано, поговорити треба.
Я вийшов зі столу. Не боявся, що зараз він мене вижене чи щось таке. Я ж прийшов на запрошення Лани, то був недоторканий в цьому домі.
- Слухай, ти ж письменник?
Ми стояли в прихожій, яка була більша за кімнату, в якій я жив.
- Так.
- Пішли, справа є.
Він повів мене в свій кабінет. Я був здивований, бо не міг уявити яка справа може бути у такої людини до мене. Ми ж з різних планет, наші шляхи не могли перетинатися і в нас не могло бути спільних справ. Але я вже випив коньяку, непогано під'їв, то спокійно йшов. Як би там не було, але я швидко повернуся за стіл до їжі та Насті. Я згадав як ми колись займалися сексом, справа була ще в гуртожитку, я трохи розійшовся і на нас з шафи впала валіза з речами мого сусіда. Не те щоб дуже боляче, але Настя дуже перелякалася.
- Сідай.
Я опинився в святій святих – кабінеті. Був тут вперше, бо заходити туди категорично заборонялося. Дубові меблі, важкі та поважні, килими, шкура ведмедя на стіні, дві рушниці, а, ну так, батько Лани любив полювати. Зараз сів в розкішне крісло, дістав зі столу коробок з сигарами.
- Палиш?
- Ні, дякую.
- Здоровий образ життя?
- Слабкі легені.
В мене трухляві легені, з самого дитинства хворів на туберкульоз. Зараз справа трохи залагодилися, але палити мені не можна.
- Добре, я теж не буду.
Він поклав коробок з сигарами у стіл. Замислився. Він не знав з чого почати. Дивно, така людина, а мнеться. Я чекав. Думав про котлети, фаршировані грибами. Я одну з'їв і хотів ще.
- Тут така справа. В мене у батька рак.
Він подивився на мене. Розумний, догляданий, чоловік у розквіті. Він міг би вирішити усі власні проблеми, але ось щось хоче від мене. Нічого не розумів, слухав.
- Йому за вісімдесят, операцію робити пізно, а хіміотерапія не допомогла. Тобто він загине. Якби були хоч якісь ліки, що могли допомогти, я б дістав. За любу ціну. Але лікарі кажуть, що нічого не вдієш. Вводять йому морфій, щоб біль вгамувати. Лежить у окремій палаті, за ним медсестра дивиться. Все що можна роблю. Розумієш?
Він дивиться на мене, я на нього. Я нічого не розумів.
- Минулого тижня я приїхав до нього, провідати. Захожу, а він одягнений сидить. Каже – поїхали. Я кажу, що йому не можна, а він, що сам поїде, на таксі, якщо не повезу. Він впертий, він би поїхав. То усадив його в машину і повіз. У Лебединський район. Питаю, що і як, а він мовчить. Сумний сидить, сльози витирає. Я нічого не розумію, але їду. Він показує де повернути. Приїхали в Бішкінь, це село таке велике. Наказав їхати до церкви. Він ніколи в Бога не вірив, комуніст же, а тут до церкви. Дивно. І чому сюди? Приїхали. Він вийшов. Худий, слабкий, ледь стоїть. Я притримую його. Стоїмо. Батько показує на хату біля церкви.
- Бачиш?
- Бачу.
- Знаєш, чия це хата?
- Ні.
- Це батька мого хата.
- Ти ж сирота!
- Ні. Не сирота.
Стоїть і дивиться на хату. Хата, як хата. Невеличка, старенька, схилилася трохи в бік.
- Ти завжди розповідав, що сирота?
- Бо боявся.
І тут як розплачеться! Господи, він же ніколи не плакав! Розумієш? Ніколи! Навіть, коли маму ховали, то очі набрякли, а не плакав. Залізна людина. А тут, як дитина. Стоїть і плаче, ноги в нього підгинаються. Я пригорнув до себе, тримаю, намагаюся заспокоїти. А він плаче і плаче. Я аж злякався. Зрозуміло, що рак, що смерть вже скоро, але ось так плакати...
Я батька в машину посадив, хотів їхати, а він каже, щоб зачекав. Плаче далі, але каже, щоб стояв. Хвилин через п'ять виплакався. Потім каже:
- А ти знаєш, яке наше прізвище?
Я дивлюся на нього. Такі питання, вони ж підозру викликають. Жартує, чи з головою що? Дивлюся на нього, а він серйозний.
- Звісно, знаю – Комісаренко. – кажу.
- Ні. – хитає головою батько. – Ні.
Тут я вже дуже захвилювався. Лікарі то нічого не казали, але може у батька з головою щось почалося? Бо як так можна, що все життя він був Комісаренко і я Комісаренко і діти мої – Комісаренки, а він тепер каже, що ні.
- Як ні, тато, коли і в паспорті так?
- Причому тут паспорт? Який там паспорт, коли ми – Полковниченкі!
- Хто?
- Батько мій – Сидір Омелянович Полковниченко. А я Василь Сидорович Полковничено.
Тут я уже впевнений був, що батько збожеволів. Бо він же був сирота. Завжди розповідав, що сирота, в дитячому будинку зростав, десь на Уралі. І прізвище йому там дали – Комісаренко.
- Тато, поїхали до лікарні.
- Ні, я все тобі повинен розповісти.
- Що все?
- Все. А ти слухай і запам'ятай.
- Тато, ти не в собі, ти...
- Мовчи! І слухай. Я в собі, дуже в собі. Знаєш, скільки я про це думав?
- Про що?
- Про життя своє. Спати не можу – болить, лежу вночі, хоч вий.
- А уколи?
- Годину і все.
- Чого ж ти не казав, я б...
- Мовчи. Слухай. Лежу я на ліжку і так мені погано, що аж не можу. Думаю, за що це мені все? Я ж все життя пропрацював. Скільки у мене нагород, скільки я побудував всього! Ти ж знаєш, що Сум би не було таких, якби не я!
- Знаю.
- І ось вмираю та ще з муками такими. Лежу і почав бога лаяти. Я ж в нього не вірив, а то повірив. Що єсть він і оце катує мене. Міг би забрати швиденько, серцевий напад і все. Так ні, мучить. Лаю, його лаю, а потім, як згадав я все, то зрозумів, що це ще мало мені.
- Що мало?
- Мук мало, катувань. Страшніше треба, на шматочки різати, кожного дня! Бо я ж страшна людина!
- Тато, що ти верзеш!
- Мовчи! І слухай! Мовчи! Я страшна людина. Бо я все забув. Все, що пам'ятати повинен був – забув. І від всіх сховав. Від тебе, від онуків! Навіть прізвище своє – забув.
- Яке прізвище?
- Полковниченко. Полковниченкі ми. Старий наш рід, мабуть, ще козацький. Завжди в Бішкіні жили. Дід жив біля Псла, а сюди, під церкву, батько вже переїхав.
- Чий батько?
- Мій батько! Слухай! Мій батько, Сидір Омелянович. Побудував хату. Там раніше був будинок священика, але після революції спалили його. Пустувала місцина і батько купив. Бо там сад був непоганий. І місце біля площі, де торгували завжди. А батько мій плів корзини і продавав. Найкраще місце для нього. Вийде, продасть корзини селянам, купить у них їжі і жити можна.
- Тато, але ж ти казав, що сирота?
- Казав. Брехав. Я все брехав.
- Як брехав?
- А як брешуть? Як комуніст брехав.
- Навіщо?
- Щоб ніхто не знав, що я син ворога народу.
- Кого?
- В 37-му приїхали в Бішкінь слідчі. Загін цілий. Виявляти залишки ворогів. Зимою приїхали, поселили їх в клубі, але там стіни діряві – холодно. Вони пішли по селу, придивилися нашу хату. Новеньку, чистеньку, теплу. В нас навіть підлога дерев'яна була! Це тоді рідко в кого. А ще й дах залізний був, та у колективізацію забрали. Але і без даху хата добра. Вони зайшли всередину, а хата – повна. Тато, мама, я, два брати мої, сестра Маня, а ще четверо дітей тітки Явдохи, яка у 33-му загинула. Десятеро. Повна хата. Тоді нас з хати. Серед зими кажуть – геть звідси. Ось так просто. Батько давай їм вмовляти, що не можна так, мати на коліна стала, молить, щоб не викидали нас на мороз. Вони мати чоботом в обличчя. Батько кинувся на них, вони його скрутили і зробили справу, наче контрреволюційний елемент напав на робітників органів при виконанні. За тиждень суд і приговор. Батьку – розстріл, а нам виселення у Сибір. Уявляєш?
Мене питає, а я не знаю, що і відповісти. Як мішком по голові мене вдарили.
- Ну ось так. Повезли нас в Сибір. У телячому вагоні. Мороз в щілини лізе, пічки немає, притиснемося один до одного і гріємося. Їжі майже не давали, почали діти хворіти. За першій чотири дні у вагоні троє померло. А ми все їдемо. На кожній станції зупиняємося, усі потяги пропускаємо. Якось вигнали нас з вагонів, прямо в поле, наказали у сніг заритися і чекати. Вагони комусь знадобилися. Лежимо ми в снігу, голодні, холодні. Мороз вже градусів під тридцять. Як не кублимося, а холодно. Трохи сутеніти почало, мамо і шепоче мені та Петру, брату моєму. Каже, щоб снігом повзли і тікали.
- Ви сильні, ви втечете. А нам тут помирати. Тікайте. До якогось житла біжить. І не кажіть, хто ви, та звідки. Мовчить. Наче німі! Забудьте, як вас і звати! Лізьте!
І випхала нас. Я нічого не розумів, але як мама каже, то поліз у сніг. Хоч і страшно було. З мамою б спокійніше. Але як сказала. То полізли ми, повзли, повзли, потім побігли. Попереду ліс. Ми забігли туди і загубилися. Петро почав мене кликати. Я до нього йшов, а тут постріл. Солдат якийсь з гвинтівкою, зрозумів, що втікачі ми. Вбив Петра. А я тікати. До ранку бігав тим лісом, поки не виліз на дорогу якусь. Сил не було, то впав і помер би. Але їхав дядько на санях. Підібрав мене, відігрів. Але в нього самого шестеро дітей, а їсти нічого. Віддав мене у дитячий будинок. Там мені і придумали прізвище. Усім давали Комісаров, але та як я українською тоді балакав, то став Комісаренко.
Батько важко дихав і знову почав плакати. Я сидів вже зовсім приголомшений. Оце таке довідатися!
- А що з твоєю родиною сталося?
- Не знаю. Померли, мабуть. Але я не дізнавався. Я і думати боявся, щоб про них згадувати. То ж вороги народу! А я після інтернату у ФЗУ поступив. В 1943 підробив документі і пішов на фронт. Там в комсомол вступив, медалі заробив. Далі партія, пішов кар'єру робити. Та якби хтось дізнався, чий я син, то все б зруйнувалося! Таки тоді часи були.
Батько важко дихає.
- І така я людина.
- При чому тут ти?
- При всьому. Знаєш, хто мене в партії приймав?
- Ні.
- Той самий чолов’яга, який нас з хати виселяв. Який мати чоботом в обличчя вдарив. Мене він не впізнав, а я його навпаки. Я його на все життя запам’ятав. Ось вітає він мене, вручає партійний квиток, руку простягає. І знаєш, що я зробив? Узяв ту руку і потиснув. Бо я ж був Комісаренко. А цей чоловік відправив на смерть родину якогось Полковниченка. Мені що до того? Я сирота, я Комісаренко, мене радянська держава виростила, дала путівку в життя, людиною зробила. Ось це я знав, я – Комісаренко. А Полковниченко ніякого не було, Василь Полковниченко помер в тому уральському лісі, де і брат Петро. Ось як вийшло.
Батько сидить і стогне.
- Боляче?
- Боляче.
- Живіт?
- Совість.
- Тато, не крайся, часи такі були.
- При чому тут часи! Люди, люди! Ось дивися!
Він вискакує з машини, біжить до стіни церкви. Я не чекаю такої прудкості, біжу за ним. Дуже боюся, щоб він не послизнувся і не впав. Під ногами слизько – багно.
- Почекай!
Він біжить уздовж стіни, увесь запихався. Нарешті я наздоганяю його.
- Куди ти?
- Ось, ось тут!
Він вказує під стіну.
- Що?
- Ось тут тітка Явдоха померла.
Я дивлюся на нього.
- Це в 33-му було. Вони на хуторі жили, в степу. Там нічого не сховаєш. В них увесь хліб забрали. І скотину. Все забрали. Коли чоловік вмер, то вона до нас пішла. Дітей залишила, узяла тільки молодшу доньку, немовлятко. Йшла з ним, але ж знесилена, сіла, під стіною, відпочити. До нашої хати он залишалося то сто метрів. Але вже не підвелася тітка Явдоха. Вранці знайшли її мертву і дитинку. В той рік це часто було. Кожного ранку мертвих знаходили. Тато пішов тіла забрати, щоб похоронити, дивиться, а то сестра його. З дитинкою. Поховав її і поїхав на хутір. Слава богу, діти ще живі були. Привіз їх, якось вижили. І макуху їли і кору, батько горобців ловив, солому варили. Та вижили. Ненадовго. На чотири роки врятувалися.
Батько стоїть. Я стою.
- Ось тут і лежала. Бідолашна. Дитинку притиснула і лежала. Худа, чорна, як мара.
Батько хитається, я підхоплюю його, веду до машини. Саджу. Він мовчить. Сльози на очах.
- Як таке можна було забути?
- Ти не забув, розповідаєш ось.
- Забув. Про все забув. І про батька і про мати і про братів та Марійку, про тітку Явдоху, про всіх забув. Врятувався, приладнався і забув. Тільки про керівну роль комуністичної партії пам’ятав. І про радянській народ! Найщасливіший народ у світі. Ось що пам’ятав я, Василь Комісаренко!
Крекче. Йому важко, а я не знаю, що йому сказати. Для мене батько завжди приклад був, ідеал. Справжня людина, на яку я хотів бути схожим. Тепер таке каже. Мене, як заціпило. А він продовжує.
- Це ж не по-людські. Собака і та пам'ятає! А я забув. Про таке забув! Руки тиснув, медалі заробляв, другим секретарем обкому був! Василь Комісаренко – людина з народу! Так про мене писали.
- Тато, ти ж дійсно багато чого зробив. І ти нікого не розстрілював, з хати не виганяв.
- Бо команди не було. А думаєш, що якби команда була, то не стріляв би? Стріляв би! Я ж Комісаренко, я ж партієць! Які в мене сумніви? Сказали б – стріляв би. І виселяв би і чиюсь мати чоботом в обличчя гилив би!
- Ти не такий.
- Такий, саме такий. Гнилий я. Гівно. Оце от завелося у мене в животі, гризе мене з середини, мучить, так воно мені і треба. Пізно тільки. Раніше треба було. А то пожив забагато!
- Тато, не кажи такого!
Мовчимо. Потім він тихенько каже.
- Я ж застрелитися хотів. В мене пістолет, нагородний. Не хотів мучитися. А як згадав усе, то вирішив мучитися. Відмучитися повністю. Бо заслужив.
- Тато, не треба.
- Треба. Я ж вже два тижні і уколів не приймаю. Домовився з медсестрою. Вночі рушник в рот запхаю, щоб не вити від болю і лежу.
- Тато, навіщо?
- Так треба. Бо не можна забувати. Я і тобі ось це розповів, бо не можна забувати. Я знаю, ти мене поважав, гордився, але повинен правду знати, хто в тебе батько.
- Я тебе все одно поважаю!
- Дарма. Немає за що мене поважати. Але то не важливо. Важливо, щоб ти пам'ятав і знав, хто ти. І звідки ти. А ще, щоб прізвище поміняв.
- Що?
- Ніякий ти не Комісаренко. Полковниченко ти. В тебе зв'язки є, поміняй прізвище швидше.
- Тобі?
- Мені не треба. Я прожив Комісаренко і здохну Комісаренком, як собака. Не заслужив я стати Полковниченом. А ось ти не замазаний, ти не забув, ти не знав. Тепер – знаєш. Тепер справжнє прізвище візьми.
- Тато, це не так просто, документи...
- Дуже хочу перед смертю паспорт твій побачити. Зі справжнім прізвищем.
Батько в мене такий, що скаже, як зав’яже. Не посперечаєшся.
- Тепер поїхали.
- А кому хоч будинок то належить?
- Не знаю. Ніколи не дізнавався. Я ж його забути мав.
Поверталися мовчки. Привіз я батька в лікарню, оце паспорт новий отримую на Полковниченко. Випити хочеш?
- Хочу.
Він дістає пляшку. Віскі. Я не розуміюся на віскі, колись куштував – схоже на самогон, але друзі кажуть, що смачне. Батько Лани наливає у фужери мені і собі. Робить глибокий ковток. Я дивлюся на нього. Я нічого не розумію. Тільки здивований. Бо у нього на очах сльози. А я думав, що такі люди не плачуть. Плачуть тільки невдахи і слабаки, якісь провінційні митці-довбойоби, на кшталт мене.
- Я спробував з кимось про це поговорити. Розповісти цю історію. Мої компаньйони поспівчували, що батько хворіє і запропонували відпочити. Леночка, дружина, сказала, що це стрес. Лана каже, що всі ці старі історії зараз ні до чого. Мовляв, то було давно і неправда. Нікому не потрібна пам'ять про ті події. Зовсім. І ось що я подумав. Ти ж письменник?
- Ну, так. Тобто не то щоб в мене було багато виданих книжок...
- Не важливо. Ось ти письменник, ти і напиши про це. Бо коли я починаю про це розповідати, то всі думають, що Комісаренко трохи того. Поїхав. А коли письменник напише, це буде книга, люди це зовсім інакше сприймуть. Розумієш?
- Так.
- То напиши про це. Якщо треба, я можу більш докладно усе розповісти, може у батька спитаю. Я б тебе і до нього відвів, але він з чужою людиною розмовляти не буде. Та і слабкий він, дуже слабкий. Але ти ж письменник, уява там, все таке, напишеш же?
- Ні.
- Як ні?
Він здивовано подивився на мене. Не чекав такої відповіді і був з тих людей, які не люблять, коли їм відмовляють.
- Ні. Я не пишу на такі теми.
- На які такі?
- На серйозні. Зі смертю.
- Але чому?
- Тому що це нікому не потрібно.
- Як це нікому не потрібно?
- Ось так. Ви ж намагалися розповісти про цю історію? Розповісти не аби кому, а близьким людям, які вас поважають, люблять. І вас не схотіли слухати. То що там казати про якогось письменника, чужу людину, хто мене буде слухати?
- Але це ж серйозна справа!
- Серйозна. Але теперішній світ не любить серйозних речей. Теперішній чудовий світ, він поважає посмішку, а якщо сльози, то тільки у випадку, коли "День победы со слезами на глазах". У довершеному світі соціальних мереж, споживчих кредитів, гаджетів та позитивного світогляду не вмирають від голоду під забором. Такого просто не може бути. Як і не може бути, щоб когось розстріляли. В цьому світі взагалі немає смерті. Якщо хтось і вмирає, то тільки невдахи, лузери, слабаки. А господарі цього світу, красиві, молоді та усміхнені, живуть вічно. Навіщо їм ваші дурні вигадки?
- Що ти верзеш? Це ж важливо!
- Брехня. Смерть в цьому світі неважлива. Її немає, так само, як і страждань. Ми боїмося їх і тікаємо від них. То книжки про смерть і страждання, про справжню смерть і справжні страждання, вони нікому не потрібні.
- Ти напиши спочатку, а потім вже подивимося!
- До того ж, я не в змозі написати про це.
- Чому?
- Щоб писати про таке, потрібен масштаб особистості.
- Який масштаб?
- Про це міг писати Астафьєв чи Іскандер, мудреці, які багато чого пережили і бачили. Які своїм життя заслужили право на те, щоб писати про смерть. А хто я такий, щоб писати про це? Яке я маю право писати про такі важливі речі, як життя, смерть, пам'ять? Чим я довів своє право писати про це? Нічим. Я - клоп. І пишу на теми клоп'ячого масштабу. Хіханьки-хахоньки, усе звожу до хуїв. Ось це - моє, мій розмір, мій штиб. Якісь анекдоти. А тут приїздить чоловік з командировки і... Драми чи б пак трагедії я не можу писати. Хіба що драми такого типу, що ось не дає сука, або вкрасти хочеться, а нічого. Оце моє.
- Що ти балакаєш! Ти ж письменник! Ти ж, володар дум!
- Ага, скажіть ще інженер людських душ. Брехня. Може колись і було, але не зараз. Зараз ми шмаркачі з узбіччя. Це колись Достоєвський піднімав питання "твар тремтяча чи право маю", це Толстой їбав селянок і Біблію підправляв на свій розсуд. Винниченко про сонячну машину писав і проблеми людства. Титани думки! А я хто?
- Ти письменник!
- Марач паперу. Не більше. Якщо дивитися у порівнянні з минулим. Бо нам не залишилося життя. Тільки гра. Писати зараз по вбивства і геноцид, це нахабство. Бо, по-перше, нікому не потрібне, а по-друге пусте. Людство не робить уроків. Людство таке, яке є. Воно не хоче пам'ятати нічого. Ані концентраційних таборів, ані 33-го, ані 37-го. То навіщо про це писати? До того ж професійний момент. І дурень може збити сльозу з читача, коли напише як під парканом вмирала мати з дитинкою. Та це ж заборонений прийом. Спробуй досягти ефекту звичайними засобами! Щоб ніхто не вмер і не мучився, а так, тільки в депресії перебував. Ото вже вищий пілотаж.
Я допив віскі.
- То не будеш писати про це?
- Ні.
Він важко подивився на мене. Він вмів важко дивитися, але я у своєму житті витримав багато важких поглядів. Дивився йому в очі, відчував його гнів і сам заводився.
- А якщо я заплачу?
- Що?
Ось цього я не чекав. Думав, що він почне мене лаяти, чи прожене, чи пошле подалі. Він же лютував. Але показав, як добре контролює себе. Так змінив цю гру!
- Заплачу, непогані гроші. Ти ж професіонал. Ось я готовий заплатити, щоб ти про це написав.
- Я так ніколи не працював.
- Ну так спробуй!
Я дивлюся на нього. Ні, він не жартує. Гроші. Вони ж змінюють справу. Якщо писати від себе про ті події, то це тупня і нахабство. Але коли є замовлення, це ж вже професійна література. Я напишу те, про що не можна писати, лише тому, що це потрібно замовнику. Хто докорить мені, що я написав це, коли я заробляв гроші?
- Добре. Я згоден, я напишу про це.
- Скільки?
- П'ятдесят баксів.
- Що?
- П'ятдесят баксів. – кажу я.
- Слухай, ти принижуєш мене! Давай хоча б сто. Це все ж таки пам'ять про мого батька!
- Добре, сто так сто. Через тиждень я принесу.
- Можеш не квапитися. Тільки зроби добре.
- Домовилися.
І я повернувся за стіл. На запитання про тему розмови віджартувався, їв, пив, тулився до Насті. Але в неї вже хтось був, то вона натякнула, щоб я охолонув. Я охолонув, добряче набрався, ледь доплентався додому. Наступного вечора сів писати. За два вечори здолав і відніс батьку Лани. Зробив, все як треба. Навіть сам розплакався. Там було кілька забійних сцен. Як тітка Явдоха вмирала під церковним парканом. Ну, там, знаєте, сніг падає на бідну мати, яка притуляє до себе дитинку, хоче захистити дитинку від вбивчого холоду, цілує побілілими губами, шепоче, що ось трошки відпочинуть і дійдуть до хати, до тепла, до порятунку. Вона шепоче все повільніше та повільніше, потім тиша. Ще кілька хвилин і сніжинки вже не тануть на її обличчі. Падають і падають зверху, наче закриваючи бідолашних білим покривалом. Тортури батька у НКВС. Кулаки і чоботи, які зробили з поважного чоловіка шматок тремтячого м'яса. Він уже підписав усе, що від нього вимагали, але його все б'ють і б'ють розпалені кров'ю. Потім зачитують вирок. Несуть до підвалу. Батька без тями, його кидають на холодну кам'яну підлогу, там лежить ще кілька закатованих. Приходить вгодований кат з пістолетом. Вмілою рукою стріляє у потилиці. Слідом йде лікар. Констатує смерть. Ще страшна доля матері з дітьми, засланих у Сибір. Як вони сидять в снігу при колії, голодні та холодні. Притискаються один до одного, щоб хоч якось зігрітися. І помирають один за одним. Бо мороз за тридцять. Зранку приходять вагони, але вантажити в них нікого. Змерзлі трупи. Вони не цікавлять навіть вовків з навколишніх лісів. Бо лише шкіра, напнута на кістках.
Були ще сцени. Батько Лани, коли читав, то пускав сльози кілька разів. А це ж було невеличке оповідання на десять сторінок. Потім відклав його, важко дихав.
- А ти вмієш.
Я мовчав.
- За серце брати вмієш. Лана казала, що ти талановитий, але я не вірив. Тепер бачу.
- Ось ще дискета, тут оповідання в електронному вигляді.
- Ага, дякую.
Він щось собі міркував, а я думав, чи кине мене на гроші, чи ні. Хоча, якщо сподобалося оповідання, то не повинен.
- Ось, тримай.
Він простягнув мені різнокольорові папірці. Якісь дивні. Долари я бачив, а це щось інше. Я здивовано подивився на нього.
- Це євро. Триста євро.
- Це багато.
- Ти заробив. Дякую.
У нього в очах знову були сльози. Серйозна людина, бізнесмен, крутиться у нашому протрухлому від корупції місті, а плаче. Дива! Я пішов. Більше до Комісаренків (чи Полковниченків) ніколи не заходив. Лана переїхала до Києва. А я поїхав у Португалію, заробляти гроші на власну квартиру. Почалося серйозне життя, а не всяка там писанина.
18.11.07.