Нещодавно тут, у Кавоманії, один погляд запитав мене: «А хто ти така і що ти тут робиш?» Я зробила вигляд, що не помічаю його. Погляд повернувся і пішов далі. За що зачепився той погляд? Чому був таким колючим та в’їдливим?
Того дня, як і завжди, я зайшла відпочити, тому моя Воля спокійно лежала на глибині душі, притримуючи, про всяк випадок, Злість, Роздратування та Гнів. Інші емоції гуляли залою. Цікавість зазирала через плече: «А що малює той сивий чоловік?» Дитяча Радість смикала за коси ляльку, Увага привернулась до людей, котрі не помічали її, пили каву, розмовляли, грали… Хто в що і хто на чому. А от Задоволення сиділо поряд… поряд з чашкою гарячого шоколаду.
Розум, взявши у супутники уяву, гайнув на Патріарші пруди. Саме зараз, там, на 335-й сторінці другого тому Булгакова, точилася цікава розмова. Ось, послухайте (скорочено, мовою оригіналу):
«– Ежели Бога нет, то кто же управляет жизнью человеческой и всем распорядком на земле?
– Сам человек и управляет.
– Виноват, для того, чтобы управлять, нужно, как-никак, иметь точный план на некоторый, хоть сколько-нибудь приличный срок. Позвольте же Вас спросить, как же может управлять человек, если он не только лишен возможности составить какой-нибудь план хотя бы на смехотворно короткий срок, ; ну, лет, скажем, в тысячу, ; но не может ручаться даже за свой завтрашний день? И, в самом деле, вообразите, что Вы, например, начнете управлять, распоряжаться и другими и собою, вообще, так сказать, входить во вкус, и вдруг у вас... кхе... кхе... саркома легкого... да, саркома, – и вот Ваше управление закончилось! Ничья судьба, кроме собственной, Вас более не интересует. Родные Вам начинают лгать, Вы, чуя неладное, бросаетесь к ученым врачам, затем к шарлатанам, а бывает, и к гадалкам. Как первое и второе, так и третье – совершенно бессмысленно, Вы сами понимаете. И всё это кончается трагически.
А бывает и еще хуже: только что человек соберется съездить в Кисловодск, – пустяковое, казалось бы, дело, но и этого совершить не может, потому что неизвестно почему вдруг возьмет – поскользнется и попадет под трамвай! Неужели Вы скажете, что это он сам собою управил так? Не правильнее ли думать, что управился с ним кто-то совсем другой?
…"Надо будет ему возразить так, – да, человек смертен, никто против этого и не спорит. А дело в том, что..."
Однако он не успел выговорить этих слов, как заговорил иностранец:
– Да, человек смертен, но это было бы еще полбеды. Плохо то, что он иногда внезапно смертен, вот в чем фокус!
…незнакомец поманил обоих к себе и, когда они наклонились, прошептал:
– Имейте в виду, что Иисус существовал.
– Видите ли, профессор, мы уважаем Ваши большие знания, но сами по этому вопросу придерживаемся другой точки зрения.
– А не надо никаких точек зрения! Просто он существовал, и больше ничего.
– Но требуется же какое-нибудь доказательство... – начал Берлиоз.
– И доказательств никаких не требуется. Всё просто: в белом плаще с кровавым подбоем, шаркающей кавалерийской походкой, ранним утром четырнадцатого числа весеннего месяца нисана...»
Цієї миті всі емоції були поряд, тому що це одне з моїх улюблених місць. Мій дух піднявся над душею. Інтуїція казала: «Так, для того, хто вірить, не потрібно доказів, а для невіруючого їх просто не існує». Совість, моя часом безсовісна совість, була спокійна і щаслива за нас всіх. А якась мала, але дуже важлива частина мене, та, котра завжди шукає часу та можливості знайти Бога, поспілкуватися з Ним, а то й побачити Його, шепотіла: «Батьку мій Небесний, дякую Тобі за те, що я людина набожна…», а договорити не встигла, бо…
Бо саме тієї миті з’явився той чіпкий колючий погляд, зупинився на мить і пішов далі. Емоції понеслися слідом, показуючи йому язика. Розум показував емоціям, що в них не всі дома, а воля намагалася згребти їх до купи, щоб не бешкетували. Інтуїція тим часом шепнула розуму, що з ним щось не те, а совість гримнула по столу і призвала всіх до порядку: «А ну, ша, я сказала!!!»
І лишень та вершина моєї сутності, те місце, котре щиро шукає спілкування з Богом, тихесенько видихнуло: «Ну от…» І нам всім стало соромно, дуже соромно.
Ось уже декілька тижнів ми штовхаємо один одного ліктями і пробуємо з’ясувати: а що то було, і хто, власне, винний?
Отож бо, любий чіпкий погляде, якщо ти себе впізнав, ; підійди, будь ласка, і скажи тихенько, хто з нас наступив на твого улюбленого мозоля.
P.S.: Всі герої цієї розповіді вигадані, будь-які співпадіння випадкові