Вона пішла, і час ніби зупинився. Ти стояв і вдивлявся у темне, всипане зорями небо. Ти стояв і думав:
- Чому? Чому усе так склалося?
Ти не міг зрозуміти, за що її забрали у тебе, чим ти завинив. Ти і далі стояв, дивлячись у далечінь, і раптом почув за своєю спиною:
- Пробач, я повинна була піти, - ти боявся поворухнутися чи навіть дихати. Тобі здавалось, що будь-який твій рух розвіє її голос, який звучав, неначе відлуння.
- Ти зможеш пробачити мені?
Ти все ж не повертався, лише стояв і молив Бога, щоб це була вона – справжня, жива. Тінь перед тобою раптом заворушилась і ти крикнув:
- Постій, не йди! Чому? – нарешті ти знайшов у собі силу і поглянув на неї. Перед тобою стояв білий ангел. Хоч її очі були такі ж блакитні, а голос такий же ніжний, вона була вже не твоя, а чужа і далека.
- Вони сказали, що пора і....і я пішла. Хоч мені було важко усе покинути......покинути тебе.
- Але чому повинна? Чому ти? – тобі важко було говорити. Сльози здушили горло і затьмарили очі. Ти не бачив нікого і нічого окрім неї. Не хотів відпускати її знову. Протягнув руку, щоб торкнутися її, але вона відсахнулася.
- Ти повинен відпустити мене і дати мені піти, по-іншому не можна.
- Я не можу, я кохаю тебе, ти єдина хто мені потрібен.
- Я теж тебе кохаю, та не нам вирішувати, - вона глянула в небо і промовила - , мені пора.
Останні слова, які ти сказав, прозвучали тихо і невпевнено:
- Не йди. Не залишай мене, - вони загубились у шумі вітру, а чудовий янгол знявся у вечірнє небо і зник. Ти досі стояв, не піднімаючи голови, сльоза скотилася по твоїй щоці. Ти зрозумів, що вона пішла, щоб ніколи не повернутися, пішла назавжди. Прокрутив у пам’яті останні слова і піднявши голову до неба, тихо промовив:
- Я кохаю тебе і відпускаю!
Ти прокинувся зранку у своєму ліжку. На душі було самотньо, але легко і спокійно. Ти вже розумів, що її не повернути, але знав, що вона завжди буде поруч.
Ти одягнувся, вийшов у двір, сів у машину, якось доїхав на роботу і все думав про неї і про те що сталося. При вході зустрів дівчину, яка посміхнулась. Та посмішка тобі щось нагадала; ти зупинився і сказав:
- Привіт! – вона знову посміхнулася і відповіла:
- Привіт! – ці очі, блакитні очі, і голос такий ніжний та рідний.
У твоїй голові раптом сяйнула думка і ти промовив:
- Це ти! Ти повернулася!
- Так, завдяки тобі. Я не змогла без тебе. Вони дали мені ще один шанс, ще одне життя.
- Вони дали це життя і мені - , відповів ти і відчув, що життя повернулося і наповнилося сенсом.