Ностальгія.
(З щоденника краєзнавця)
На давній шкільній карті народонаселення СРСР, в двох точках була поставлена позначка «Є» – Біробіджан (Єврейський автономний округ) і Бердичів. Ця позначка означала найбільші скупчення єврейського населення на території країни. В Бердичеві «скупчення» звичайно було, а як казали, у тому Біробіджані – тільки голова колгоспу і його сім’я – «Є». Та так, мабуть, треба було для політики держави. В дійсності, картина народонаселення, у цьому конкретному питанні, була іншою. Ще дві жирні «Є» треба було б поставити в Одесі і під Києвом, у Василькові. За Одесу знають всі, а про Васильків – то повірте краєзнавцю-любителю, який там живе.
До речі, нещодавно знайшов цікаві спогади.
***
Ехезкель Котик «Мои воспоминания»
Первый том
(Евреи в г.Василькове)
Перевод М.Улановской с изд.: Berlin : Klal-Verlag, 1922
"В это время убили Александра Второго. Известие об этом произвело на евреев очень тяжёлое впечатление. Александр Второй был очень популярен среди евреев и очень ими любим. Они его называли "царь-милостивый" и в период его царствования настроены были в высшей степени патриотично, о чём я уже писал раньше. С глубокой скорбью читали по нему заупокойные молитвы в синагогах и многие при этом плакали.
После его смерти стали носиться в воздухе мрачные предчувствия, чёрные вести. Либерального Лорис-Меликова сменил в его должности "знаменитый" Игнатьев*.
И еврейское сердце почувствовало опасность.
Я в это время, однако, был очень поглощён своим вином. Дело шло, и понадобилось получить свидетельство "ремесленника". И сразу после Песах я поехал в ВАСИЛЬКОВ, небольшое местечко Киевской губернии, с письмом от киевского раввина к васильковскому, чтобы тот мне выдал свидетельство. Васильковский раввин был хасидом, местечко состояло из одних хасидов, и хасидский штибль, куда я позже явился, выглядел, как большой бет-мидраш. Мне пришлось ходить молиться несколько дней, которые я там провёл. Но как там молились! Бегают друг за другом, толкаются, хлопают себя по боку, по сердцу, по лицу и удивительно, что не калечатся.
Сама молитва происходит также наскоку. Этот твердит: "Воздайте благодарение", другой: "Счастливы пребывающие в Доме Твоём", третий: "Тогда воспел...", четвёртый: "Да будет вечно прославляемо.... Друг друга не слушают. Хазан тем временем читает "Святость", и все трижды подскакивают: "Свят, свят, свят"**, и бегут дальше.
Должен признаться, что не один раз получил хлопок по голове, по сердцу и по боку, но ни на кого за это не сердился. Евреи бегают, прыгают, кричат и поют - хорошо! Всё так живо.
В одном углу говорят о хасидизме, немного дальше - сидит старикашечка и высоким, ясным голосом читает Зохар, другой - смотрит в мидраш, у возвышения - стоит старший шамес, а вокруг него - молодые люди с золотыми цепочками на жилетах, представительные молодые хозяева на прокорме, только начавшие жить.
В штибле даже сильно накурено. Хасиды держат трубки во рту и попыхивают, дым тянется серыми нитями к балкам. Но всё это можно извинить за пыл, за весёлый тарарам, за жизненные силы, источаемые этими возбуждёнными людьми".
***
На мою дитячу пам’ять, пам’ятаю у місті п’ять єврейських синагог. Колишніх, звичайно. На теперішній час залишилось три будівлі, в яких зараз розміщені дві школи і, закритий нині, залізничний вокзал. Місцеві єврейські сторожили згадували, що до революції 1917 року синагог було сім. Таке скупчення релігійних культових споруд красномовно підтверджує про необхідність позначення на карті літери «Є» біля міста Василькова. Та вже, як то кажуть - проїхали.
Народна пам’ять зберегла спогад про масове проживання євреїв в назві району, який до сих пір зветься «єврейською коднею», де вже давно нікого… Єврейське населення асимілювалося, або емігрувало. Хто багатший, виїхав у Сполучені Штати і в Канаду, а більшість – звичайно в Ізраїль. Якось подумав: скільки ж там того Ізраїлю, попадеш, не заблудишся. Пройдись туди-сюди, обов’язково знайомого зустрінеш. Живуть вони, як пишуть, непогано, але ностальгія заїдає. Буває, то один - то другий, приїжджають на колишню батьківщину. Приїжджають, щоб згадати, як в дитинстві старанно силились вимовляти злощасну букву «ррр...»; під прокльони сусідів, вчились грати на скрипці і дути в дудку; в юності їздили бунтувати на Київський єврейський Поділ і готувалися «вашей к-овью к-ышы и забо-ы к-асить».
Забулись міжнаціональні конфлікти, а особистої неприязні наче і не було ніколи. Тому-то, завжди радо зустрічаємо когось із знайомих, хто вертається провідати місто, і радіємо, що все у них добре. Хай живуть собі де хочуть і як хочуть. Всі ж бо ми люди.
Схема відвідин, зазвичай, стандартна, як для громадян іншої держави. Прогулянки по «історичним» місцям юності, провідини знайомих, щедре пригощання (що рідко було раніше) на природі, або в ресторані.
По приблизно такій самій схемі приїхав провідати бувшу батьківщину і Марік. (Щоб запобігти пред’явлення претензій зі сторони держави Ізраіль, по темі подальшої разповіді, прізвище не називаю). Дипломат, квиток на зворотну дорогу, партмане з грошима і таємничий пузатий конверт за пазухою. Провідував, згадував минуле з друзями дитинства. Гуляв і пригощав до останнього шекеля, тобто гривні. На всі питання, що ж то за пакет такий, мовчав, як радянський розвідник у німецькому полоні, до самого від’їзду.
Таємниця відкрилась перед самим відльотом назад, на землю обетованну. В суботу, тільки розвиднілось, Марік пішов на базар і розірвав Пакет. В пакеті були долари, багато доларів.
Марік пішов купляти САЛО. То «земляки» зібрали, і доручили йому купити нашого, справжнього Васильківського сала, сала, «що ще тільки з ранку кричало»...
У них ностальгія. Справжня єврейська ностальгія.
Марік обійшов всі, тільки принесені, ще не розкриті «трубки» і вибрав, що забажав. Він платив, не торгуючись, заплатив так, що йому вирізали все, на що показав його палець. Він заплатив за...
...тільки зі свинок, прозорі, що світяться на сонці, і трусяться від дотику відрізи від «крижка», з підпаленою, гарненько вискобленою, жовтенькою шкірочкою;
...за тонкі шматки з серединки, не більше двох кіл*, від спинки до низу, з дрібною прорістю, що губами кусається і саме тане в роті;
...за свіженьку, м’ясисту почеревину, яку піджаривши з цибулькою, та під чарочку, нашого ж таки, самогончика...
Все, далі не можу, бо слиною вдавлюся.
У них є все: «земля обетованна», шекелі, долари, достаток, а от сала... Воно якесь там та є, та хіба ж то... Не смішіть.
Ностальгія, вічна ностальгія наших земляків-емігрантів у всіх країнах, на всіх континентах. Хто не знає, тому ніколи не зрозуміти, не осягнути тієї туги за унікальним втраченим багатством покинутої землі, схожої на наркозалежність.
Сальвадор Далі радив художникам не більше п’яти разів в житті курити гашиш, мабуть, після цього виникає залежність. П’ять раз це багато, довго. Васильківське сало сильніший наркотик. Від нашого сала залежність виникає з першого разу, але вона абсолютно безпечна і корисна для здоров’я.
Ви ще не член клубу «Любителів...»? То вступайте. Скуштуйте хоча б шматочок… Скуштуйте і Ви навіки наш.
Невже Ви дурніші за Вибраний народ?
двох кіл* (місцеве)- двох кілограмм.