В днях, прожИтых и грустно и просто,
Было все, словно первый снежок.
Темноглазым и сказочным гостем
Ожидала тебя из дорог.
Задержался и прибыл нескоро.
К состраданью искала я ключ.
И для сердца в недобрую пору
Я сказала кому-то: - Люблю. -
Он меня возносил до небес
Вдох лазури даруя и выдох ...
Не мечтала уже о тебе,
Чтобы этим тебя не обидеть.
Так бывает – я встану на месте,
Простираю ладони без слов,
В ожидании сказочной вести
Из неведомых тайных краёв.
Есть для сердца и разума кара -
Мы скорей забываем про зло,
Чем о том, что возможным казалось,
Но, не сбывшись, навеки ушло.
Ліна Костенко
В дні, прожиті печально і просто,
все було як незайманий сніг.
Темнооким чудесним гостем
я чекала тебе з доріг.
Забарився, прийшов нескоро.
Мандрувала я дні в жалю.
І в недобру для серця пору
я сказала комусь: - Люблю. -
Хтось підносив мене до неба,
я вдихала його, голубе...
І не мріяла вже про тебе,
щоби цим не образити тебе.
А буває - спинюсь на місці,
простягаю руки без слів,
ніби жду чудесної вісті
з не відомих нікому країв...
Є для серця така покута -
забувати скоріше зло,
аніж те, що мусило бути
і чого в житті не було.