Передмова до книги "Дивовижні мандри", яка виходить у серії "Світовид" у Тернопільському видавництві "Навчальна книга - Богдан".
Хто у дитинстві не мріяв про подорожі? Можливо, кожен читач, котрий узяв цю книгу до рук. Адже вона об’єднує під своєю палітуркою твори трьох відомих письменників про дивовижні мандри. Назви цих творів знайомі кожному – “Робінзон Крузо”, “Мандри Гуллівера” та “Пригоди барона Мюнхґаузена”. Мандри та пригоди – ось що протягом уже кількох століть привертає увагу читачів до цих видань, примушуючи звертатися до них та знаходити все більше цікавинок про колізії долі, що спіткали їхніх героїв. Та мандри – не єдине, що є схожим у цих книгах, набагато важливішою, мабуть, є така особливість, що всі вони виходили у світ під псевдонімами, зберігаючи таємницю авторства та надаючи цим книгам якогось напрочуд правдивого звучання. Всі вони були надруковані як спогади людей, про яких йшлося в текстах. У кожному з цих творів оповідь ведеться від першої особи і документально зазначається авторство самих героїв. Такий-от підхід до подачі матеріалу, очевидно, мав на меті те, щоб читачі сприймали ці романи та повісті, як реальні події. Крім того, і Данієль Дефо, і Джонатан Свіфт були відомими критиками суспільного ладу своїх країн, обидва писали памфлети, політичні статті, гостро шпетили владу. Тому, щоб не викликати у потенціальних читачів небажаних негативних асоціацій, вони видавали власні твори за оригінальні рукописи, що зоставлені героями цих творів, сподіваючись на неупереджене ставлення до них.
А от у пригод про барона Мюнхґаузена, взагалі, існує ряд авторів. Це спричинене тим, що справжні оповідання барона Мюнґаузена, які вперше були опубліковані в Англії у альманасі «Супутник веселунів» в 1781 і 1783 роках, викликали на Заході небувалий інтерес. Тому вони часто бралися за основу різними тогочасними авторами, які перобляли, переписували та інтерпретували їх кожен на свій лад. Така праця надавала цим оповідкам все веселішої і завершенішої форми. І от якось Ерік Распе зібрав і літературно обробив оповідання про Мюнхґаузена й випустив їх однією книгою, що зробило її надзвичайно популярною.
Для роману “Робінзон Крузо” Даніель Дефо взяв реальну історію із життя шотландця Олександра Селькирка, який впродовж чотирьох років і чотирьох місяців прожив самотньо на безлюдному острові.
Одначе Даніель Дефо не обмежується звичайною розповіддю про поневіряння свого героя. Він заглиблюється в аналіз його вчинків, примушує використати самотність на вдосконалення власного духовного начала, зробити плідні висновки щодо попереднього життя. І от оце духовне переродження Робінзона Крузо є найцікавіщим у романі.
Починається історія з того, що молодий Робінзон, ставши власником цукрової плантації у Бразилії й вступивши у спілку ще з декількома плантаторами, вирушає у експедицію до Гвінеї за чорними рабами, яких він взагалі не вважає за людей. Але зазнавши аварії і опинившись на острові в становищі первісної людини, він ніби повторює основні стадії розвитку людства, виступаючи то в ролі мисливця, то скотаря, то землероба. Та попри цю, на перший погляд, недосконалість свого існування, Робінзон виступає ще й людиною цивілізованою. Меткий розум та небувала жага життя пристосовує його до первісних умов існування. Він налагоджує побут, приручає диких кіз, із декількох пшеничних зерен шляхом наполегливої і копіткої праці вирощує ціле поле злаків, що забезпечує його хлібом, виготовляє глиняний посуд, шиє для себе одяг. Вже через декілька років Робінзонового перебування на острові його життя стає пристойним і унормованим. Єдине, чого бракує неборакові – це людського спілкування. Та й цей недолік вирішує для нього Даніель Дефо. Він посилає йому вірного слугу і товариша в особі дикуна, якого Робінзон рятує від канібалів – П’ятниці. Робінзон починає научати свого друга нормам християнської моралі та напучувати на шлях істини. Ці ідеї герой черпає із Біблії, що її він знайшов і виніс на сушу разом із різним начинням із розбитого штормом корабля. Раніше, до появи П’ятниці, Робінзон і сам відкрив ці істини і настанови із вічної книги, завдяки її мудрості він пізнав багато цікавого й переосмислив власне життя. Таким чином, Даніель Дефо у книзі про Робінзона Крузо використовує повчальні догми, що були так притаманні добі просвітництва, в яку він жив і творив, і які були такі любі його сучасникам.
Подібну тактику, що розповсюджує ідеї ідеального державного устрою та системи повчань, використовує у своєму творі “Мандри Лемюеля Гуллівера” Джонатан Свіфт. Ця книга вийшла в світ 1726 року. Як вже зазаначалося, під авторством самого героя твору – Гуллівера, який розповідає правдиву історію власних поневірянь впродовж чотирьох мандрівок. Щоправда, мандрівки Гуллівера відбуваються в країни, населені фантастичними істотами, проте устрої, що панують в тих країнах напрочуд подібні до устроїв країни, в якій мешкає сам Джонатан Свіфт, Англії. Спершу Гуллівер потрапляє до ліліпутів, потім – до велетнів, згодом – до мешканців летючого острова Лапути – лапутян, і нарешті – до розумних коней гуїнгмів. І всі ці незвичайні подорожі до фантастичних країв, які населені небаченими істотами, виглядають напрочуд правдивими завдяки реалістично зображеним сценам та описам автора, в яких англійці можуть впізнати свою власну країну. Письменник скрупульозно описує ліліпутів, надаючи їм риси, притаманні його сучасникам англійцям – раболіпство, підлабузництво, зазіхання на права інших людей. Навіть сам Гуллівер, якого ліліпути вважають Людиною-Горою, також поклоняється малюсінькому королю і чинно виконує волю крихітного узурпатора. Тому й не дивно, що потрапивши до велетнів, він також гарнесенько грає плебейську роль маленького чоловічка. За допомогою алегорії Свіфту цілком достоту вдається відобразити реальний стан речей у суспільстві, в якому він існує. Проте письменник у романі йде набагато далі, крім сатири на недосконалу державу, він намагається спроектувати щасливе суспільство. Свіфт вводить у тканину оповіді подорож Гуллівера до розумних конеподібних істот – гуїнгмів. Для гуїнгмів є чужою класова нерівність, між ними панує мир і злагода, вони вирішують проблеми й недоліки своїх общин гуртом, методом взаємної допомоги й підтримки. Тому, мабуть, на їхньому фоні надзвичайно бридко виглядають потворні єгу, в повадках і первісних тваринних інстинктах яких, крізь непривабливість, бруд й кровожерливість, герой впізнає своїх співплемінників – людей. Такий підхід до зображення дійсності робить твір Джоната Свіфта високим витвором мистецтва, який вже понад два сторіччя навчає людей творити добро та любити правду, а також уміти посміятися над своїми вадами.
Можливо, й не в такій мірі, та все ж щось схоже можна сказати й про оповідання іншого майстра слова, твори якого увійшли до цієї збірки, – Еріка Распе. З усього випливає, що вона народилася на ґрунті шахрайських оповідок, небилиць та лукавих народних анекдотів. Герой цієї книги, або той, кого звали Мюнхґаузеном, існував насправді десь приблизно у межах 1720 – 1797 років, служив у російському війську,брав участь у походах на турків і щораз потрапляв у кумедні ситуації. Отож, повернувшись на батьківщину, в Німеччину, цей гостроязикий чоловік займався тим, що розповідав бувальщини із власного життя своїм численним родичам і друзям. А що він був неабияким дотепником та балагуром, то невдовзі ці його оповідки набули розголосу у певних колах і якось вишли друком 1781 року на сторінках англійського альманаху “Супутник веселунів” без зазначення авторства. Можливо, саме тому сьогодні встановити справжнє ім’я автора вкрай важко. Адже слідом за даною публікацією вийшли у світ ряд інших друкованих видань про подвиги барона Мюнхґаузена. На ці от гострослові й подекуди небувалі історії та їхню неабияку популярність серед населення й звернув увагу Рудольф Ерік Распе, хоронитель колекції давнини гессенського графа. У 80-х роках ХУІІІ цей самий Ерік Распе після досить темної пригоди, пов’язаної із зникненням ввірених йому скарбів, утік до Англії. І от в пошуках хліба насущного він натрапив на збірку Мюнхґаузенських оповідань. Належно опрацювавши їх, додавши декілька нових оповідок, трохи вигаданих, трохи взятих із народних анекдотів, Распе опублікував “Оповідання барона Мюнхґаузена про його гідних подиву подорожах і кампаніях в Росії” під власним прізвищем. Ця книга на сорок дев’ять сторінок мала успіх у читачів, тому згодом вона декілька разів перевидавалася, щораз стаючи все більшою за обсягом. Небувала популярність Мюнхґаузенських пригод спричинена, очевидно, їхньою комічною природою, неординарним гумором та добродушністю самого героя твору. Він постає перед читачем в незвичайних ситуаціях, і на кожне безвихідне, здавалося б, становище у нього знаходиться дотепний вихід: він сідає на ядро гармати, щоб дізнатися дислокацію ворожого війська, перевдягається в шкуру ведмедя на полюванні, щоб впорати звіра, натягає чоботи-скороходи, щоб збігати в Китай по вино, витягує себе з багнюки за волосся тощо. І все це робить його походеньки надзвичайно веселими і привабливими. І крізь оцей-от мюнхґаузенський сміх інколи перед читачем постає думка, що у нашому житті не останнє місце займає вигадка та уява, які є основними рушіями творчості. І саме вигадка та уява керують творами, які об’єднує під однією палітуркою ця книга, і саме вони відзначають ці книги з-поміж інших.
© Риженко Тетяна,2010