«URBAN NATURE»
Сови.
(Васильківський завод холодильників. Зима.)
Завод, на якому ще працюю, повільно здихає.
«Кому вони потрібні – ваші холодильники», - сказав новий керівник-хазяїн, поставивши хрест на виробництві і майбутньому, колись двухтисячного робочого колективу. Хоча, може, і не воно, це нове керівництво, винне. Може, і правда – нове життя, нова економіка. Я не влажу у ту макроекономіку. Воно не моє. І все ж стає ностальгічно сумно дивитись на пусті корпуси, дірявий дах, на обладнання, яке буйно цвіте іржею, після кожного дощу.
«Кажеш пусті? Ти б вночі побачив». - Заінтригував мене знайомий ремонтник з цеху збірки. Що буває вночі, не сказав, натякнувши тільки на мій інтерес до орнітології. Хай так.
Домовився з охороною. Вдягнувся потепліше. Коли трохи засутеніло, мене впустили до холодного пустого приміщення і там зачинили. Пробираюсь з допомогою ліхтарика до раніше вибраного місця. Сідаю на деревяні піддони. Затихаю.
Коли час підійшов до кордону вечора і ночі, з верхніх балок перекриття щось зірвалось і полетіло вниз. Темний силует розпустив крила і неначе силився стерти з простору наготу залишків дня. Безшумно, неначе порух вітру, неясна тінь пролетіла між залишками конвеєра збірки холодильників, не зачепивши жодної залізяки і зникла в проломі стіни до сусіднього цеху. Тільки-но вона зникла, як, невідомо звідки, в повітрі посипало, як лапатим снігом.
Це було щось неймовірне. Нічна містерія почалася. Хазяйка Ніч запросила на бал своїх крилатих гостей, що безшумно носились в дивній гармонії, схожій на танок. Мені було дивно вязати свої теперішні емоції зі спогадами про минуле цього місця. Адже тут колись, в такий же час, до ранку грюкали верстати. Весело перемовлялись, збираючи в нічну зміну холодильники, трошки дрімаючий на ходу, робочий люд. Сам знаю, бо сам бувало, тут працював. А, може, то їх душі чи сни, що злітаються сюди ночами, тужачи за роботою, і маються туди-сюди, дивуючись і ще на щось сподіваючись.
Досить лірики. Звичайно, все набагато простіше. Просто в природі не буває пустот. Коли звідси пішли люди, завод ..., я навіть термін придумав - «обмишавів». В пусті цехи, приваблені пахощоми з побутових приміщень, ароматами порожніх олійних бідонів і припалених плит з магазину та заводської столової збіглися Миші. А там, де миші, там звісно і сови. Сіра Сова, найбільш поширена на Україні, швидко заволоділа пустуючою кормовою територією, оселившись в нішах перекриття і організувала тут свою базу. Те, що я спостерігав, було тренувальними польотами – просто тренаж. Вони ж цілий день, закляклі, сиділи в промерзлих цехах, чекаючи ночі.
Хвилин з двадцять я заворожено спостерігав за совами, що шугали туди-сюди. Потім вони по одній почали розчинятись в глибинах нічного цеху, деякі вилітали через биті вікна. Настав час полювання: по-простому, пора вже і попоїсти.
Коли остання сова розчинилась в пустій рамі вікна, я ввімкнув ліхтар і, відсунувши прикритий залізякою таємний хід, що показала мені охорона, вийшов на волю.
«Що, задоволений?», - спитали охоронці, допиваючи пляшку, що стала квитком на нічний концерт. Звісно, адже таке не побачиш аби-де.
***
Цікаво, що схожу фієрію можна спостерігати і на вулиці, але вже у виконанні інших учасників. Завод по периметру обсажений пірамідальними тополями, які вже мають досить поважний вік з розгалуженими, об’ємними щілимами між гілляками при стовбурі. Тополя – тепле дерево, і в холодну пору року в цих комірчинах знайшли притулок інші сови. Два пучечки пір’їн над головою вказують, що назва її – Вухаста Сова. Це єдиний на Україні вид, що селиться виключно на деревах. Вдень, особливо в сонячну погоду, вони виглядають як порозвішувані на гілляках кросівки або відслуживша свій вік робоча обувка. Коли я вперше їх побачив, то так і подумав. В цьому році Вухастих Сов особливо багато. За підрахунками мого сина, який присвятив цьому дослідженню вихідний день, їх не менше шести десятків.
Якщо Сіра Сова збирає мишиний урожай в приміщеннях, то Вухаста Сова робить це ззовні. Миші перебігають між цехами, що видно по слідам на снігу, кормляться насінням шишок під ялинами, які в цьому році рясно дозріли і систематично падають додолу. Вранці, по порушеному покривалу вчорашньої хурделиці і по розмитим слідам крил, можна посвідчити – нічне полювання було вдале.
Мабуть, завод і справді обмишавів настільки, що корму вистачає на таку багаточисельну совину популяцію. Якби не так, вони б тут просто не тримались.
Думаючи над долею свого підприємства, згадав Рд. Кіплінга:
«Прийшли Джунглі і знищили Селище».
Зима – осінь 2000