...щось собі пригадувала нині, доки на роботу їхала – у мене в голові взагалі важко до путя щось знайти, таким усе потоком нестримним – просто тобі водоспад Вікторія, а не Анина голова...Та менше з тим. Діда свого згадувала, Пилипа. Ну, про нього можна багато писати – і те, що я пам’ятаю, і те, що вже належить до розряду сімейного міфотворення, як ото, приміром, байка про те, що бабця моя знайшла список дідових полюбовниць у кількості 93 штук (із детальними нотатками на полях – де, коли, особливі прикмети), чи як у діда стріляв кіллер. Але про це я тобі вже оповідала, здається. Нині мені пригадалося інше – літо то було, одне з останніх дідових літ – він тоді майже півроку на дачі безвилазно жив, і я час від часу, яко справдешня Червона Шапочка, привозила йому пиріжечки з міста. Ну, не лише йому, бабуся також жила на дачі, та знаєш, як воно буває… коли з кожним роком у подружжя все менше спільних тем…. Коли мовчання геть втрачає свою комфортність – від «не треба говорити, бо і так розумієш з півпогляду» до «не треба говорити, бо про що?!».
Так от, того ранку я прокинулася від дідового голосу – говорив він з кимось.
Сміявся: «Ох ти й хииитрий! Куди заховався!» - прибалакував ще щось…
Я здивувалася – що за холєра? Ні світ ні зоря – а він уже з кимось (з ким??? На нашій Богом забутій старій дачі?) жартує…
Визирнула з вікна другого поверху – начебто нікого чужого…
Тоді на двір вийшла – дід у теплиці…
Знаєш, я пішла на голос, а потім довго стояла мовчки, притулившись до скла спиною…
…він розмовляв з огірками…
З кожним-кожнісіньким огірком окремо…
І так гірко мені стало...
Бачиш, як воно виходить, Серце…
...бо ще мить тому ти знав напевно – от вони – мої люди! – навіть озиратися не треба, ти їх відчуваєш серцем-мізками-спиною-пучками пальців відчуваєш – і стоїте ви – купно і непорушно, на землі зимовій...
У зимній зоні відчуження.
І час, ніби пес, роздирає цю нашу землю, нашу плиту мо-ну-ментальну –на шматки ледь теплої плоті – скривавлені, відокремлені – і тули не тули їх потім докупи – марна справа... І кожен опиняється врешті - рано чи пізно - на приватному – індивідуальному! – острові святої Єлени…
і вирощує там огірки, абощо...
і розмовляє з ним...
бо якщо не з ними - то з ким???