Я не знаю, чи відоме тобі почуття, коли одного дня, ні , однієї ночі, ти прокидаєшся в ліжку, бачиш коло себе людину (свого законного чоловіка), і раптом усвідомлюєш: О, а хто це ? А чому я тут? Що мене пов’язує з цією людиною поряд... І на тебе враз нападає стан гострого здивування!!! Стоп, а що це було? Де я знаходжусь? Де мої речі? Агов!!!! .... Є хто живий!!!...Але у відповідь ти чуєш лише невідмовну тишу!.. І от, всередині тебе настає порожнеча.... А вже є діти... Спільне життя, традиції, маленькі радощі, болі... І ти, як придурок, починаєш марні намагання повернути втрачене... повернути те, що вивітрилось, як пар, як дим, як чуйний аромат... вивітрилось кудись у простір, у порожнечу, у небуття, створивши чорну діру відчаю, болю, смутку і прикрощів...
І от з цього моменту, коли ти зрозумів, що все втрачено навіки, ти починаєш щось вигадувати, організовувати, битись головою об стіну... допитуватись, куди ж все подівалось: почуття, кохання, пристрасть... і врешті чуєш у відповідь холодне і стримане: Не стукай! Не достукаєшся...
І зрештою, тебе осяває! О, так! Не варто стукати у глуху стіну... Бо стіна - це не двері, вона не може відчинитися, вона глуха, суцільна і непроникна... а ти не настільки сильний і вправний, щоб пройти крізь неї... І ця магічна фраза - не стукай!...- ошпарює тебе, мов шайкою окропу... і ти в розпачі... ти збентежений… ти спустошений… ти розбитий... здається, назавжди!
Але що робити... життя триває... окроп потроху охолоджується... починає стікати з твого обличчя, тіла, вбрання... рани, що він заподіяв, потроху затягуються... заживають... деякі зникають безслідно... (ти вже не пам’ятаєш послідовності того, хто кому що і як сказав і що саме почув у відповідь)... інші рани від того окропного душу залишають глибокі рубці, але їх завжди можна загримувати, прикрити пасмом волосся, одягом, шаллю... і щоб там не було... ти продовжуєш жити... шукати... цікавитись чимось... можливо, несуттєвим і даремним... але таке вже воно життя, воно складене із кількасот мільярдів несуттєвих марничок... вони, мов скельця калейдоскопу, щораз змінюють своє положення... вони перетрушуються, перешиковуються... сворюючи щораз нову неповторну картину... і той нічний епізод твого усвідомлення марноти поточного моменту геть губиться у вирі подій нового дня... Таке воно життя...
Тому ми маємо усвідомлювати, що якщо зараз ми кохаємо і нам дароване всесвітом це велике почуття, то маємо його не просто берегти, а леліяти... любити й заступати не те, що від вітру, а від будь-якого подиху, поруху, необережного дотику...А не кандово терзати його, вбивати і трощити, щоб воно зникло назавжди, поглинувшись вже згаданою чорною дірою...
Риженко Тетяна, 2010