КОРОЗІЯ ДУХОВНОСТІ!
Коли Бог не чує, не бачить, відвернувся і мовчить...
Один священик сказав мені таку річ, що на першому місці серед наших людських гріхів є відчай, а на другому – байдужість. Але Бог нам завжди пробачає відчай. Натомість байдужість – ніколи. Жива людина не має права бути байдужою, хоч і наділена цією рисою характеру. Бо ми народжуємося з нею. Але мусимо викорінити її зі свого серця. Байдужість – це «почуття» мертвих. Тільки вони мають право на нього. Бо – мертві. І цим усе сказано, зрозуміло!
Великим гріхом вважається корисливість. Не можна використовувати інших і давати себе використовувати. А що ж ми маємо натомість? Всюди і скрізь ми використовуємо інших. Всюди і скрізь використовують нас.
Ніби ми й добрий, мудрий, талановитий, роботящий народ, але є в нас ще одна національна особливість, притаманна тільки нам - мені так здається. В одних вона велика. В других – маленька. Хворіємо ми й на інші тяжкі гріхи, які волають до Неба! Гординя і жадібність роз”їдають нас зсередини, як корозія. І її вже не відмити, не вивести з нашої душі жодними сучасними мийними засобами. Ми також розкладаємося на безхребетність і безпринципність. Наше самолюбство гнітить і возвеличує рабська психологія. Сильних - боїмося. Слабших – ображаємо, зневажаємо, нехтуємо ними. Копкаємо, як горох при дорозі, щоб очі не мозолили. Або ж просто забуваємо, що вони теж живуть. А як? Нам не цікаво. Тому що ми – іржаві. Тому що корозія зазіхнула на найінтимнішу, на найсокровеннішу нашу духовність. Пустила свої щупальця-метастази глибоко-глибоко у мікровсесвіт людини. У когось ця пухлина ще на початковій стадії. Інші не підозрюють про інфекцію в душі. Але вона обов”язково розростеться до гіганстських розмірів. Подразників і збудників життя підкине і підкидатиме їх надалі частіше, як хмиз у вогонь. Аби тільки плекати-виплекати в людині цю іржу найвищої золотої проби. Найстрашніше, що ми виставляємо напоказ нашу ницість. Хизуємося нею, як благочинністю. А насправді тонемо в ній, як у багнюці. Наша духовна корозія вросла покрученим корінням у прадідівську землю, що й гори, якби змогли, то зрушили б з місця!
***
Ось так і живемо. Щодня у духовному каліцтві і тортурах. Та ще й більшість мається в нестатках. Перебиваємося від зарплати до зарплати і радіємо кожен своїм маленьким радощам. Бо попри все це і радість є. Вона приходить до людини у вигляді тоненької білої смужки. На жаль, ми не навчилися ходити її серцевиною.
Остання моя радість, що на вихідних у «Вопаку» цукор купила по 6 гривень 99 копійок. А де тепер купити дешеву гречку, хліб, ліки, газ, світло, машину, квартиру?... В якому «супермаркеті»?! «Барышня, умерьте ваши аппетиты! Или вам подарить губозакаточный станок?» - відповів мені російською один сивий дядько, що стояв поруч зі мною у черзі за «солодким життям». «Тут сахарок по дешевке. А вы о таких прелестях жизни мечтаете?».
Виявляється, у людей давно вже є цей інструмент. Мені теж не бракувало б мати його у своєму побуті чи носити з собою в кишені.Тоді, може, мені б не дорікали всі і вся, що я така велика мрійниця, літаю у хмарах. Хоча насправді інколи я там живу. Декому доводиться час від часу брати драбину і дертися по ній за мною, аби вхопити мене за ногу і скинути на землю. Приземлення відбувається без парашута. Я починаю плакати. Бо знову повертаються до актуальних запитань: де купити собі ліки від самоїдства? І де знайти ту купіль для душі, щоб і самій очиститися? Бо я теж зіткана з недоліків! І чи продають десь такі парасольки, але з гарантією на все життя, які захищають не від дощу чи зливи, а від хижого людського ока і заздрості? Немає значення, якого кольору парасолька, якого фасону, з металевою чи дерев”яною ручкою. Мені вкрай потрібна саме така парасолька, яка б змогла захистити мене від людської байдужості, цинізму, холоднокровності, відстороненості, улесливості. Бо я не паперова. Не з нейлону Я! І не з клейонки! І не з фольги! І навіть не з риб”ячих гудзиків! Я з живої матерії! Я з крові! Я з болю! Я з нервів! Мої нерви обдерті та оголені. Ні, не вітром обдерті, а життям. Бо вітер буває різним. І теплим. І холодним. Гарячим і морозним! Але вітер не може зранити так, як під силу це іншій Людині. Людям. А це і називається життям. Відтак життя часто набагато жорстокіше за найжорстокіший на світі вітер! Воно знає так приперти до стінки, що й кроку не зробиш! Паралізує! Або посіче, порубає, як орда! Позаяк немаю залізобетонного панциря - мушля моя із крихкого матеріалу, тому й доводиться інколи ховатися у хмарах.
***
А там, на Землі, о, Боже, багато цікавих подій відбувається! До прикладу, скоро вибори, які вже набридли всім, як стара заїжджена пластинка. Але користі з них мало...
І скільки ще терпіти цю агітаційну макулатуру в поштовій скрині?! Здається, що це сміття чи свинство приносить повінь! Я ж бо чекаю на поштовий грошовий перевод, а не на всі ці морди на агітках, для яких існує одна ціль – втрапити в депутатське крісло чи в крісло міського голови. Жоден з них не вирішить проблему здешевлення соціальних продуктів, світла і газу, нерухомості та проїзду у громадському транспорті. Натомість вони обіцяють нам «сімкілометрівновоготротуару, чистемісто, чистідвори, новіпроекти»,... влаштовують концерти та дискотеки... Гадають собі, ніби це зігріває людей.
Ясна річ, що війна за владу безкінечна. Але вона дуже дратує і втомлює мене. Бо у ній ніколи не буде поставлено крапку. Завжди будуть одні тільки коми, дужки, окличні знаки і колапси без реанімації. І, як вирок, розчарування! Оскільки людина не проходить випробування владою, грішми, славою. Вона слабка перед цими трьома речами. На противагу цій триєдності є інша світла і чиста триєдиність. Але ми не просимо в Бозі такого собі, як біблійний Давид. Молився інший за престол... А Давида в нашому суспільстві не було і нема. Сумніваюся в тому, що він з”явиться колись. Він живе тільки в Біблії. Але дороги до нас йому звідти немає. Бог не відкриває візу.
***
Два роки тому в одному з владних коридорів «білого дому» на Народній, 4, побачила стареньку, як світ, бабцю. Вона розповідала, що вже знесилена оббивати пороги кабінетів місцевих чиновників у райцентрі. Тому приїхала з глухого закарпатського села аж в Ужгород спеціально просити допомогу, за її словами, у «великого всесильного челядника». Довго збиралася сюди. Бо з грішми в неї сутужно, боялася далекої дороги і загубитися в нашому місті. З собою мала торбинку, а в ній показала мені буханець домашнього хліба. Це – щоб перекусити. Але я впевнена, що бабця той хліб повезла назад додому.
Я не забуду її ніколи. І не тому, що вона колоритна. І не тому, що згорьована. І не тому, що проста і щира. А тому що, коли бабця підійшла до дверей, взялася за ручку й так щиросердно промовила: «Пом”яни, Господи, царя свого Давида і всю кротость його!»....
Так може звертатися до Всевишнього лише та людина, котра живе з великою вірою у серці до Нього. У котрої цю віру не з”їли злидні, безгрошів”я, горе! Лише та людина, котра перебуває у відчаї, але шукає вихід з цього тунелю.
І де той чистий четвер і та страстна п”ятниця для нашого народу? І коли буде його Різдво і перше причастя? Хто скаже, відповість?! Б я собі думаю таке, що Бог не чує, не бачить, відвернувся від нас і мовчить. Може, не витримує нашу ІРЖУ?!