У Акутаґави ця новела називається «Неподілене кохання»… Її оповідь відбувається як переказ одного друга іншому про розповідь давньої обопільної знайомої, у котру колись був закоханий їхній друг.( Ця знайома, звали її О-Току, згодом стала гейшею ) ... (якийсь абсурд!). Справді, абсурд, як і сама оповідь тієї гейші, зустрівшись з якою після тривалої розлуки оповідач обмовився: «…коли до мене підійшла… О-Току. Я гостро відчув, яке швидкоплинне життя………»…
А розповіла О-Току також абсурдну історію свого кохання без взаємності… Адже вона знайшла свого Щасливого дракона, тобто «щастя, що послано людині всевишнім», зовсім не в світі людей, а в іншому вимірі – у світі ілюзій - в КІНО…
Обранцем О-Току став актор… Але не справжній живий актор, зайшовши за театральні лаштунки і торкнувшись якого, можна було відчути на дотик тепло його рук, а актор екранний, який лише з’являвся на полотні щораз щойно в кінотеатрі вмикали кінопроектор.
«…О-Току не знала ні його імені, ні його адреси … вона не знала навіть його національності… І, вже звичайно, не знала, чи одружений він, чи ні. Дивно все це, правда? Неподільне кохання завжди абсурдне».
Закохавшись у цього чоловіка з іншої реальності, дівчина бігала на сеанси в кінотеатр, мов на побачення, і уважно спостерігала за ним, вона вдивлялась в обличчя свого коханого, вона стежила за його рухами, діями… Почуття О-Току були б цілком зрозумілими, «… якби вона бачила його у плоті і крові, якби він міг з нею розмовляти, поглядом висловлювати свої почуття – а тут просто зображення. Та ще й на екрані. Вона не могла осягнути цього чоловіка, навіть якби і хотіла»…
Таке було це почуття у японської дівчини О-Току, таким виявися Щасливий дракон її неподільного почуття – далеким, відчуженим, непізнаним і недоторканим… Її коханий був надто близько біля неї – на екрані під час демонстрації фільмів, і таким нереальним насправді…
Але вона була закохана в його образ, вона пильно слідкувала за порухом його очей, за рухами тіла, за діями, що він чинив на екрані… і всі ці дії знаходили у її свідомості відгук і чуття…
Ця розповідь Акутаґави наштовхує на згадку про акти дівчачих самогубств після смерті Рудольфо Валентино, котрі також були закохані у образ актора на екрані…
Мабуть, і в житті так буває, люди часто закохуються в образ, а не реальних людей…. А згодом, уважніше роздивившись той образ в реальності, несуть цілком заслужену кару – розчарування…
© Тетяна Риженко, 2010