Декілька суб’єктивних думок щодо книги Ю.Андруховича «Таємниця» та літературного процесу в сучасній українській літературі взагалі.
Нині читаю книгу Ю. Андруховича “Таємниця”, що видана “Фоліо” у 2007. Смішно, але чомусь, коли людині поза 45 вона починає серйозно задумуватись над минулим, згадувати найяскравіші події життя. Очевидно, це якийсь рубіж у житті людини – 45 років. (Ще чого доброго і я почну писати спогади – такі собі новели есейського плану, типу: “Які вчинки вирізняли Діму Томашпольського з-поміж інших студентів кінофакультету” чи там, “Як жартував Ашот Саркисян”, чи “Як впливали роки простоїв на кінотворчість Анатолія Сириха” (а таки впливали), чи “Мої враження від роботи з Рафою Нахмановичем на фільмі “Віктор Некрасов. На “Свободі” та вдома” (скажу відверто, незабутні враження), або ж обіцяє неабияку популярність розповідь на кшталт “Як і чому не склалася творча доля кінематографістів мого покоління”)… Так-от, повернемося до теми статті: Андрухович опублікував книгу “Таємниця”, описавши у вступі історію (як завжди випадкову) її створення.
Якось до Юрія Ігоревича звернувся невідомий йому (мені також) і популярний на Заході критик Е’ґон Альт з проханнями зустрітися і написати про нього. Пан Юрій тривалий час відмовлявся від зустрічей, та зрештою професіональна наполегливість критика перемогла, і Андрухович зустрівся із літературним пронозою. Зустрівся, і виявив, що Альт – нормальний хлопець, і у них багато спільного, мало того, письменник погодився порозмовляти з п. Е’ґоном, аж сім днів поспіль.
І от під спорожнення “від одного до двох з половиною пляшок котрогось із” їхніх улюблених бренді, вони разом “проживали… певний добрячий шматок життя” Юрія Андруховича. Таким чином вони (письменник і критик) проіснували сім днів, записавши сім дисків, кожен за один день… Після закінчення такого довготривалого інтерв’ю Е. Альт повідомив, що опублікує свої записи після смерті Андруховича. (Тут мушу зізнатися, мене особливо вразив професіоналізм німецького критика – він проаналізував усі можливі версії кон’юнктурності матеріалу і вирішив, що найбільшої вартості він набуде після смерті Андруховича!)… Звісно, Юрій Ігоревич трохи збентежився від такої безцеремонності свого візаві, але що робити – у кожного своя робота, письменник змирився з таким поворотом подій. Та як це часто буває у житті: плануєш одне, а насправді відбувається зовсім інше… Критик Е’ґнон Альт не знав, що він не доживе до смерті Андруховича, трохи згодом “на 37-му кілометрі автобана А93 між Нюрнберґом та Швандорфом. Він сидів за кермом і, як це називається в новинах від дорожньої поліції, не впорався з керуванням”. Ця подія надто вразила Юрія Андруховича, і він вирішив опублікувати наговорений для Е’ґнона текст. Дуже, до речі, вдалий крок, що свідчить про людські риси співчуття у письменника. Дуже вражає оцей вступ до книги, він пропонує читачеві реквієм про друга. Дуже шляхетно з боку Ю. Андруховича. Але от подальший текст книги якось вже дуже несподівано й відверто обертається одою до себе-коханого (себто Андруховича). Бо чомусь, коли йдеться про наше минуле, ми стаємо надто говіркими, надто велемовними, якось прискіпливо пунктуальними й трохи сентиментальними. Звичайно, “Таємниця” – цікава книга: такого мемуарного характеру. Вона багата на яскраві подробиці з життя Андруховича, показує внутрішній світ талановитого літератора, гарно описує коло інтересів письменника, навіть деякою мірою вона може слугувати документом епохи, в яку жив і творив Юрій Андрухович. Та, як на мене, вона несвоєчасна, бо не настав ще момент для цієї книги, її місце саме й є, що після смерті письменника, чи бодай так, коли письменнику стане років так 70, коли голова Андруховича вкриється сивиною, обличчя виорють глибокі зморшки, а навколо його постаті новими рядами шикуватиметься юне літературне плем’я, і вже поважний Андрухович своєю благородною старечою рукою “сходячи в гріб, благословлятиме” цю “парость молоду”.
Оце такі думки у мене склалися щодо книги “Таємниця”. Та моя стаття називається “Спроба назвати речі своїми іменами”, і ось що це означає. На даний момент склалося так, що паралельно із читанням уже зазначеної книги Ю.Андруховича, я читаю в Інтернеті різні публікації молодих літераторів. І от мене вразило, що багато з них зараховують себе до авангардизму. (Ну, чого не напишеш про себе в 16–20 років, тим паче, що авангардом їхні твори навіть не пахнуть). Тому я вирішила освіжити у пам’яті власні уявлення про авангард, і от на яку статтю для школярського читання я натрапила:
http://www.ukrlit.vn.ua/article/118.html
З-поміж усього в цій статті вказується таке (цитую): “Третя хвиля — це так звана «нова хвиля», постмодернізм — відродження авангардизму в кінці 1980-х — на початку 1990-х pp. Представники цього стильового напряму: угруповання «Бу-ба-бу» (Юрій Андрухович, Віктор Неборак, Олександр Ірванець)”.
Ну, мене вражає недалекість наших академічних критиків, які вбачають авангард там, де його, практично, не існує.
Нагадаю, що авангард як течія виник на межі ХІХ і ХХ століть і передбачає агресивне знищення усталених традицій, форм, змісту, стилів тощо; новаторський, нетрадиційний, експериментальний підхід до творчості як акту творення; знищення всього того, що окреслене рамками загальноприйнятої усталеної естетики попередньої доби; авангард передбачає відверту символіку образів, бойову агресивність проти усього, що віджило себе (навіть назву авангард запозичив із бойового мистецтва – фр. Avant-garde, «передовий загін»). Тому з цих поглядів група “Бу-Ба-Бу” геть не авангардна, я б її назвала – традиційною, тому що ніяких літературних революцій ця група не здійснила насправді, і це груба помилка критики вважати її такою.
Що ж ми спостерігаємо у “Бу-Ба-Бу”-істів (та й у Андруховича зокрема)? У чому полягає їхнє новаторство? Можливо те, що вони у своїх творах провадять пошуки в межах форми – так, але ці пошуки зовсім не заперечують літературної форми як такої. Те, що вони шукають і знаходять у формі неодноразово зустрічалося в українській поезії, щось схоже можна знайти і у Тичини, й Бажана, й Драча, й Вінграновського, навіть, у Стуса… Формальні пошуки “Бу-Ба-Бу” відбуваються у рамках пристойності літературного процесу. Може “Бу-Ба-Бу”-істи протестують проти усталених законів дійсності? Як-то, Гінсберг (хоч і бітник) – “Go fuck yourself with your atom bomb”, чи так само, як він, агресивно афішують власний гомосексуалізм і духовні пошуки – кидаючись від агресивного атеїзму до вищих практик буддизму. Нічого такого ми не спостерігаємо ні у Андруховича, ні у Ірванця, ні у Неборака, їхня громадянська позиція цілком нормальна, всі вони законослухняні, без особливих екзальтацій люди, їхня громадянська поведінка також відбувається в рамках заведених моральних норм, можливо, трішки екстраваґантніше, ніж це було до них, в період застою. Навіть їхні твори пристойні, якщо міркувати з позиції літератури, я б сказала навіть якісь кабінетно-пристойні, їхні твори сюжетні - елементарно, “Бі-Ба-Бу” не спромоглись до сюжетної розірваності, до потоко-свідомих ремінісценцій, чи там віршованих малюнків, яку Аполлінера, їхні твори звичайні, з цієї позиції пошук також проходить у пристойних рамках.
Тому окинувши оком “Бу-Ба-Бу”, про авангард навіть немає чого й думати. Єдине, що зробила ця генерація для української літератури революційного – це ввела в літературу матюки. З цього погляду – це авангард. А що пишуть хлопці верлібром, то й до них народ так писав і після них писатиме.
На мою суб’єктивну гадку, в сучасній українській літературі ще недостатньо ні сили, себто енергії й потужності для авангарду, недостатньо й свободи для вираження авангардних емоцій протесту проти усталеної дійсності (навіть у Жадана, Жадан також знаходиться у рамках радянських, постарадянських стереотипів і рамок [як літературних, так і суспільних, громадянських)].
І якщо вже якось називати твори сучасної української літератури в контексті літературних напрямків чи там течій, то для мене це виглядає як ПОСТРАДЯНСЬКИЙ РЕАЛІЗМ, тільки й того. Ніякого авангардного новаторства в сучасній українській літературі я не вбачаю, бачу плідні пошуки, що виводять нашу літературу із розряду хуторянських, але не більше… Навіть оці, так звані, “ґендерні студії” Оксани Забужко – це звичайна данина традиціям. Бо в Україні, на відміну від гнилого Заходу, і література, і культура взагалі не мали чіткого гендерного спрямування… Згадати хоча б те, як Тарас Шевченко без всяких там засторог та оглядів на комплекси неповноцінності розмашисто давав Марку Вовчку автограф “Дочці від батька”. У великого Кобзаря навіть не було потаємної думки, що письменниця жінка, бо не було в Україні такої традиції – рятувати жінку від гніту. Вона і сама добре могла захиститися від будь-якого ворога, і пахала, і орала, і дітей виховувала, і захищала батьківщину. Пригадаймо лишень легендарну поетесу Марусю Чурай, що “Гриця отруїла” – “нехай не достанеться Гриць ні їй ні мені, а сирій землі”. Звичайно, віддамо належне О. Забужко, вона осучаснила нашу українську споконвічну героїню, наділили її рисами сучасної відірваної діви, вклала в її уста ненормативний лексикон, та все ж всередині єства цієї жінки Оксани Забужко знаходиться пересічна українська громадянка, забита пошуками відповідності внутрішнього світу з безрадісними проявами реальності, сенсу життя і власного щастя…
Ось на які думки стосовно сучасної української літератури наштовхнув мене Юрій Андрухович та його книга “Таємниця”.
Звичайно, ці мої роздуми надто суб’єктивні, і я не берусь їх зводити в ранг панацеї, але вони так сформулювались у моїй голові, і так я їх публікую. Тому радо прийму зауваження і критику усіх, хто залишиться небайдужим до моїх міркувань.
© Риженко Тетяна,2010