Юрка Iлленка доповiдна апостoловi Петру

Рыженко Таня
У Тернопільському видавництві “Навчальна книга – Богдан” вийшов друком тритомник “Юрка Іллєнка доповідна Апостолові Петру”. Цей твір відразу ж зацікавив багатьох шанувальників кіно. Та на якому б рівні не розпочиналася розмова про книгу, вона зводилась до особистих рис автора мемуарів. Одні хвалять Юрія Герасимовича за геніальність, інші – навпаки, ганять  за кепський характер(хоча сьогодні, коли Майстер пішов із життя, такі розмови втратили свою актуальність). Все одно всі мовці сходяться на головному – фільми Іллєнка талановиті й самобутні . Та та поміж-тим майже ніхто не звертається у цих розмовах власне до змісту самого твору –“Доповідної…”.
Що ж, незважаючи на те, що Юрій Герасимович заклято ненавидив кінознавців, неодноразово називаючи їх у книзі то “кіноссавцями”, то “кіногризами”, то ще якимись нецензурними словами, я  спробую добратися до суті твору, відкинувши все наносне, незначне та неістотне. Я спробую зняти, мов полову, слова-паразити та жаргонні вислови, відійти від несуттєвого епатажу та зайвого викаблучування. Я відшукаю у цьому тексті зерна істини та відчиню заслони, що приховують найпотаємніші сховки свідомості митця.
Давно відомо, що “ми родом з дитинства”. Саме у дитинстві формується наш світогляд та усталюються  погляди на життя. Дитинство Юрія Герасимовича припало на роки Великої Вітчизняної війни. Яскравими спалахами-кадрами висвітлюються у мемуарах епізоди повернення із евакуації додому родини Іллєнків, важкий переїзд  у залізничних теплушках, на баржі теплохода “Надєжда Крупськая”, повернення до дідівського обійстя через руїни та згарища війни. І далі, мов  в камері Обскура, догори ногами, висвітлено оповідь про дівчинку Сталіну, котра пережила Ленінградську блокаду й загинула від ланцюга, яким забила її черкаська божевільна Ціпа Ірод. Далі виринають постаті трійці архангелів із втеклих німців-арештантів, що вони зачаїлись у сховку кімнати у бараку московського заводу “Ізопліт”, де мешкала родина  Іллєнків після війни, епізоди навчання у школі на Суковому болоті й бабусині  житейські уроки …
Ось так, із  скелець-спогадів і народжується наша дійсність. Отак, у калейдоскопічному вирі  формувався кругошир майбутнього режисера. Зробивши його спочатку, як сам він стверджує у мемуарах, яничаром, а згодом, за його ж таки висловом – патріотом, націоналістом, націократом…
 Та, як на мене, не це головне у книзі Ю. Іллєнка.  А основне,  мабуть, –  зріст і формування Іллєнка як художника, художника – у широкому розумінні цього слова. Саме розповідь про це творче cтановлення найбільше вражає у книзі.
Митця, як знаємо, заведено судити за його роботами, за тим доробком творів, що він залишить у світі після себе. У Іллєнка низка заповітних  робіт починається вже з першого повнометражного фільму “Прощавайте, голуби”, який він зняв як оператор і за який дістав нагороди на кінофестивалях Праги й Локарно за найкращу операторську роботу. Та доленосною стрічкою для Юрія Герасимовича все ж стали “Тіні забутих предків”, що він зняв із режисером Сергієм Параджановим у 1964 році. Саме з цієї стрічки розпочинається повернення Іллєнка-художника до  прабатьківських джерел, саме операторська робота в цьому фільмі піднесе його на вершину професіональної майстерності й закине далеко від тих намірів, що він мав на початку зйомок. Саме зйомки цього фільму повернуть його із Москви на Вкраїну, саме ці зйомки повернуть його погляд від ремесла оператора в бік режисерської професії, саме ці зйомки  скерують його творче життя у вимір пошуку власної кіномови, саме ці зйомки зведуть його як людину з іншими людьми,  примусять коїти певні вчинки, вступати у контакт з опонентами, шукати перемир’я з друзями та ворогами, йти на відверті конфлікти та  відшукувати компроміси…
 Усе життя до “Тіней…”, то була Прелюдія до справжнього життя, певний Пролог, преамбула до становлення Ю. Іллєнка як творчої особистості… І вже згаданий фільм “Прощавайте, голуби” (1960), і “Десь є син” (1962), які він зняв як оператор, і “Вулиця Ньютона, будинок № 1”, у якому він грав юного дисидента Тимофія Суверньова – все це було до “Тіней…”.
“Тіні …” – стали поворотом у житті Іллєнка.
Як не дивно, та “Тіні…” були не тільки для Іллєнка доленосним фільмом, вони стали доленосним зигзагом для всіх тих, хто був причетним до його створення. Варто лише пригадати ці імена – Сергій Параджанов, Іван Миколайчук, Лариса Кадочникова, Григорій Якутович, Мирослав Скорик – у всіх цих людей після виходу фільму на екран життя кардинально змінилося. Та й не тільки у цих людей змінилось життя після виходу “Тіней…” на екран.
 Згадаємо, що під час прем’єри фільму у київському кінотеатрі «Україна» у вересні 1965 року з критикою  арештів серед інтелігенції  виступили Іван Дзюба, Василь Стус, В'ячеслав Чорновіл. Під їхнім листом-зверненням до влади підписалося 140 чоловік, присутніх на перегляді. Після цього почалися репресії з боку КДБ. А чим це все закінчилося насправді –  сьогодні знає кожен українець.  Тому фільм “Тіні забутих предків” можна також розглядати як фільм, що змінив долю цілого покоління 60-х років ХХ століття.
І от, одним із творців фільму був Юрій Іллєнко. В “Доповідній…” він описує, якими дійсно важкими були зйомки цього фільму та як нелегко складалися стосунки  у оператора з режисером. Між Параджановим і Іллєнком мало не сталася дуель, на справжніх пістолях, із секундантами та спостерігачами. Конфлікт зайшов настільки далеко, що Параджанов уже замінив оператора та виконавицю головної ролі, проте, як це буває серед справжніх художників, примирив  ворогуючі сторони відзнятий матеріал. Після його перегляду Параджанов і Іллєнко пішли на примирення.
Робота в кіно – це не тільки веселкова заграва прем’єр та фестивалів, це пекельний труд, інколи нестерпний, виснажливий та згубний, проте труд, що дає найвищу насолоду творення. Та добре, якщо кінематографіст має роботу, реалізує творчі задуми, але коли він  у простої, коли тиняється коридорами студії у пошуках, кому  б показати свій геніальний сценарій, коли немає  підтримки й опори. Тоді все йде шкереберть, втрачаються друзі, кохані, прихильники… Митець опиняється сам-на-сам із своїми нереалізованими сценаріями та незнятими фільмами. Настає криза. Усе довелось пережити Іллєнку, і про всі віражі своєї кінематографічної долі розповідає він у мемуарах.
І хоч класики кіно творять  кіно, все ж вони звичайні люди, і ніщо людське для них не чуже. Вони так само, як і всі, віддані на поталу пристрастям і спокусам, так само, як і всі йдуть услід за ними, а потім намагаються їх позбутися… Так само, як і всі, Юрій Герасимович був у виру цих пристрастей, та  так, як не кожен зміг би, він відверто розповідає про них у тритомнику мемуарів.
На “Доповідну…” можна сміливо поглянути в історичному контексті, чи радше, в культурно-історичному, бо тільки каскад згаданих імен, що з ними зустрічався автор твору, може запаморочити голову будь-якого доскіпливого культоролога: О.Довженко, М. Донський, С. Бондарчук, П. Чухрай,  Н. Алісова, С. Растрапович, І. Миколайчук, Г. Шпаліков, О. Іоселіані, А.Тарковський, П. Фінн, Б. Ахмадуліна, С. Княжинський, К. Єршов, Г. Рерберг, В. Калюта та  багато інших діячів культури –  це люди, що творили епоху. Саме це робить книгу  цікавим документом  епохи середини й кінця ХХ століття.
Написана книга без застосування правил граматики, з  помилками та жаргонними словами. Навіть, як може здатися на перший погляд, немає чіткої  логічної лінії розповіді. Структуру оповіді можна назвати таким собі потоком свідомості, що вільно йде від одного епізоду до іншого, долає часові рамки, перетворює світ ілюзій, мрій та реальності в єдине ціле, котиться ниткою Аріадни  в лабіринті вигадок та символів, змотуючи в цільний клубок епізоди життя художника Юрія Іллєнка.
© Риженко Тетяна,2009