Декілька думок про книгу Оксани Забужко «Польові дослідження українського сексу»
Оце перегорнуто останню сторінку дев’ятого видання книги “Польові дослідження українського сексу” Оксани Забужко. Щоб там не казали, а дев’яте видання цього твору свідчить про неабияку його популярність серед читачів. Багато-хто, звичайно, вказує на епатажність та претензійність «Польових досліджень...», і в цьому є частка істини.
В чому ж полягає епатажність даного твору? Думаю, зовсім не у виборі теми, скорше, у відвертості авторки. Адже для нашої хуторянської літератури саме слово «секс» із уст сучасної жінки, що за традицією не заквітчана калино-вербовим цвітом та не стоїть у вишнево-солов’їному гаю у вишитій сорочині і з косою навхрест грудей, уже виглядає епатажно. А от опис своїх сексуальних відчуттів взагалі викликає ураган заперечень, як, мовляв, вона може таке собі дозволити – описувати своє кохання зсередини, давати оцінку своїм найпотаємнішим чуттям і мріям.
Але вже, мабуть, такими є ті українські дівчата – вони ладні розголосити-розказати на весь світ про своє понівечене кохання, а якщо треба, то й роман написати чи пісню скласти, як-то, легендарна Маруся Чурай про те, як труїла Гриця: “Щоб не дістався ні їй ні мені, тільки сірій землі…”. Ці загадкові українські дівчата таки здатні застосувати усі досяжні засоби, у випадку Оксани Забужко й Марусі Чурай – мистецтво, щоби повідати всенькому світові про найпотаємніші переживання, жалі й невгамовний біль від розбитого свого серця. І вражено заслуханий світ, сприймає ті сповіді, як пісню, він починає декілька століть поспіль з’ясовувати: чи труїла Маруся Гриця, ачи ні? Так само він досі, хоча минуло багато літ, обговорює відверті зізнання Оксани Забужко... І від того зізнання цей світ захоплюється і вражений аж до божевілля і невідомо чому переймається тими жалями і плачами понівеченої жіночої душі.
Їм і не снилось, тим коханим чоловікам-“побєдітєлям”, що переможена жінка може так помститися за свою невтішену любов – написавши про неї роман, оголивши найнепривабливіші аспекти тієї «мудацької» любові, оголосивши привселюдно про свої “польові дослідження сексу”, де головною описуваною особою постає він – чоловік-“побєдітєль”.
Так само, як і Маруся Чурай, Оксана Забужко описує межовий стан любові, на обидвох кінцях якої знаходяться рівновеликі поняття –любов і нежиття. От таке екзистенціальне бачення свого кохання приводить її ліричну героїню до пізнання таїни любові з позиції нутро-первинних інстинктів. Забужко ніби ставить на ваги дві рівнозначні величини – ґеній чоловіка-художника (свого коханця), розповідаючи про неповторний світ його картин, і ґеній жінки-письменниці, даючи взірці високого літературного стилю. І ці ваги, на яких знаходиться у сповитку любов як продукт людських взаємин і творчість як витвір божественного начала, щораз хитаються туди-сюди, ніяк не можучи знайти рівноваги, бо що кохання для жінки, а що для чоловіка, то є різниця велика, велика боротьба світосприйняття і світовітчуття, заперечення заперечення.
І ця боротьба світоглядів, і це злиття світовітчуття в єдине ціле і розрив того цілого захоплюють читачів, викликаючи різні емоції: в кого - насолоду від літературного слова, в кого – роздратування від відветрості піднятої теми. Але щоб там не казали, та «Польові дослідження українського сексу» не залишають нікого байдужим і вже пережили дев’яте видання.