Оце так, інколи минулому здається, що воно може змінити твоє майбутнє, чи, бодай, сьогоднішнє.
Фіґня все це!
Ти живеш тут і зараз!
Ти все пробачив і пустив те ґрьобане минуле поза вітром!
І вітряки рознесли в порох те таємниче, так би мовити, минуле, яке встигло все-таки загартувати твою душу, бо ж як так, та без карбування!!!!
Воно ж, минуле, гада, що купило права на тебе назавжди! Стривайте, термін придатності минулого давно минув! Ти викинув гниле минуле на смітник, й воно давно вже згоріло на жертовному багатті. Ти розплатився з ним, прошу бардзо!
Та чомусь минуле не може зрозуміти, що ти живеш сьогоднішнім!
Воно продовжує втаємничено знову й знов наново знайомитись з тобою, гадаючи, що ти такий же наївний, як перше. Ох, і дурненьке минуле, воно залишилось у стані зародка, воно ще намагається скерувати тебе до психотерапевта, озвавшись відголосом з-ні-від-куди. Але ж ти вже давно не той, дякуючи тому ж минулому, яке, до речі, давно простив.
Нехай минуле погляне на себе в люстерко і скаже заяложену фразу, звернувшись до себе, подивившись ув вічі собі: але ж іншого життя нема...
Думаю, є інше життя, яке не пов’язане з минулим.
Тому ми ніколи не повертаємося до тих запилюжених закутків нашої пам’яті, коли нам було боляче, коли нас судомило, й ми потерпали від того миулого, його стосунків і всякої такої психологічної туги, коли те минуле було сьогоденням.
Нинька й зараз - ти кажеш минулому! Прости! Я тебе Прощаю і відпускаю.
© Риженко Тетяна, 2010