1. «Московський гість»
«Московський гість», заклавши ногу за ногу, мовчки допалював надцяту цигарку. Келих сухого червоного вина – Божоле врожаю дев’яносто третього – «мы другого не пьём-с» - стояв незайманий у центрі білосніжної, аж очам було боляче, здоровенної «вінтажної» тарелі, уособлюючи вишуканий смак і безсоромну розкіш. Василина, виклавши у п’ятихвилинному монолозі основні козирі й залишивши, звичайно, дещо «в рукаві», делікатно відпивала зі своєї скляночки улюблене «Шаблі» й також «тримала паузу». Вона, правда-правда, втомилася. Від усієї цієї торгівлі, прикритої, замаскованої незліченними реверансами, мереживами блефу, провокації, солоденьких лестощів. Ну, не візьме Юрій її «на службу» - то й що? На її вік роботи вистачить. Хотілося б, звичайно, відкусити від ласого шматочка жирного братнього пирога, скористатись несподіваним дарунком долі, що послала їй цю нагоду. Випадково, абсолютно випадково.
Вона втомлено відкинулась на спинку зручного готельного крісла, розслабилась, механічно потерла скроню вільною рукою. Поставила, нарешті, спорожнілу скляночку, на дивовижну скляну поверхню дизайнерського столика, злегка посміхнулась і дуже по-молодому, по-жіночному, якось мило і водночас забавно здвигнула плечима: мовляв, судіть самі, а мені байдуже. «Московський гість», як про себе назвала пана Юрія жінка, ховаючи пильний погляд за модними злегка затемненими скельцями окулярів – понтових, без жодної діоптрії, зате від I.G.J – зосереджено зім’яв недопалка у кришталевій попільничці і зараз же потягнувся до нової цигарки. Незручність від мовчання пом’якшувалась тихим звучанням музики – безумовно, класика, щось із Баха… а, може, Генделя? В цьому готелі зналась на хитрощах створення певного амб’янсу. Знали, коли доречний Бах, коли – Вівальді, а коли шансон – «самое оно». У номері, в якому завжди зупинявся пан Юрій, інших аудіо файлів не було – Паганіні, Бетховен, Гайдн, Моцарт… Усе «нейтральне», без надлишку емоцій, щоб не порушувати напруженої атмосфери перемовин, або ж умовлянь, або ж шантажу, завуальованих протокольними залицяннями у межах трикутників «клієнт-посередник-замовник», або ось у таких, як зараз, зустрічах «замовник – клієнт», що проходили тет-а-тет.
Чоловік, непевного на вигляд віку, невиразної зовнішності – не красень, але й не потвора, уважно вивчав симпатичну жінку, що сиділа навпроти у дивно розслабленій позі. Жоден жест, жодна гримаска гладенького, без зморшок обличчя не видавала й тіні почуттів – ні зацікавленості, ні нудьги, ні втоми. – А вона – «профі», - констатував про себе пан Юрій. – І взагалі, дуже навіть нічого, і за формою –ми, і за змістом. Стрункі ніжки в темно-сірих, у міру прозорих панчохах, класичні черевички-«лодочки», каблук – десять сантиметрів, не менше й не більше, «офісний» варіант, темно-червоний – як моє Божоле! – костюм. Нічого не підкреслює, але й не приховує. Якась незрозуміла хусточка-шарфик… Де вони їх беруть? Ніби й дрібниця, але без цієї деталі жінка видавалася б «синьою панчохою», а так… якийсь напівбогемний образ – не дуже чіткий, але з тих, що не забуваються. Принаймні, я точно не забуду…
Юрій пригадав їх першу зустріч. У Москві, в Останкіно, на ток-шоу одного з модних просвітницько-розважальних каналів, передачі якого з претензією на світкість, неупередженість й пропаганду «розумного, доброго, вечного» (а також «высокого, чистого, светлого») служили тлом, оплаченим рекламодавцями. Як, до речі, і на всіх інших каналах. Ток-шоу було присвячене одній з нагальних проблем сучасності – чи є місце поезії у сьогоднішньому житті суспільства, а чи ну її на… Ведуча – фешенебельна теледіва, що за останній місяць помолодшала років на п'ятнадцять, а мо, й на двадцять, вправно керувала із півдесятком юних “соведущих» - журналістів-стажерів. Дехто з них так і зовсім мав вигляд студента-старшокурсника. Ті – хлопці й дівчата, а поміж них, як водиться, вирізнялась пара таких, кого звуть «воно», і саме оці «воно» були родзинкою передачі, - бігали по круглій залі, підскакували до глядачів, і за їм одним зрозумілими знаками теледіви ставили провокаційні, з подвійним змістом, а іноді й відверто хамські запитання.
- Ви вірите, що Франсуа Війон був спалений інквізицією? – Ви знаєте, що Цвєтаєва повісилась через сина-алкоголіка? – Як ви ставитесь до того, що Маяковський вчинив самогубство не через нещасне кохання, а тому, що хворів на сифіліс? – А Ви чули, що Байрон жив із рідною сестрою?... Навіть звичний до усього пан Юрій, геніальний телепрод’юсер, що, як завжди, скромно і тихесенько, сидів збоку в останньому ряду і, спостерігаючи за публікою, працював – і той іноді аж ледь помітно смикався, спостерігаючи за дійством, він, що називається «фільтрував базар»: терпляче чекав миті, коли раптом спалахне нова телезірочка. А він уже зі своєю командою «истопников», як він ласкаво називав дослідницько-аналітичний відділ – дітище своє, своє дорогоцінне know how, роздмухає, розпалить зірочку на увесь екран – від Балтики до Чукотки і далі, далі… і таки дочекався. Маріонетки Маріанни – досвідченої майстрині перфомансу, що смикала зі сцени за невидимі ниточки, заходились присікуватись до глядачів, а разом і до спеціальних гостей, запрошених літераторів, журналістів із сусідніх каналів, що прийшли з невідомо якими цілями, та й до так званих «незалежних» експертів із проханням процитувати строфу з улюбленого вірша. В основному лунало Пушкінське багатостраждальне «Я памятник себе…» або завчене з дитсадка «Жил высокий гражданин низенького роста», а ще незабутнє Лєрмонтовське «Немного лет тому назад, там, где сливаяся, шумят, обнявшись, словно две сестры, струи Арагвы и Куры…» Але далі слів «был монастырь» діло не йшло. Якийсь патріот почав дзвінко щось читати незрозумілою східною мовою – його полум’яний голос потонув у вибуху сміху й оплесків. Рекорди побило Симоновське «Жди меня» - дві строфи поспіль зал скандував хором. Молода команда «соведущих» не вгавала. Перейшли до лави гостей. Раптом зал завмер: тихим, але дуже чуттєвим і ясним голосом незнайома, немолода, стильно зачесана й вбрана жінка почала декламувати: «Я взбиваю подушку мычащим «ты» за морями, которым конца и края, в темноте всем телом твои черты, как безумное зеркало, повторяя…» Декілька секунд аудиторія, затамувавши подих, боялась порушити тишу. У теледіви була б відвисла нижня щелепа, якби її вчасно не прошили золотими мікронитками у Швейцарській клініці (такій дорогій, що вона навіть сайта свого не мала – а навіщо? Клієнти ж штучні, як і хірурги. До чого ж зайва популярність?..) Потім вибухнули оплески, а за мить до овації було чути, як із сотні легенів вирвалось повітря легеньким «о-о-ох…» - Это Евтушенко? Вознесенський? Пастернак? – навперебій хизувались ерудицією скороспілі журналістики й журналіст очки new generation. – Нет, это Иосиф Бродский…, - і жінка мило всміхнулась, ніби вибачаючи публіку за невігластво, і вибачаючись сама за те, що мимоволі стала центром загальної уваги. Теледіва на сцені смикнула плечима, труснула розкішною, новонарощеною гривою світлого, неприродно блискучого волосся, і майстерно завершила програму: - Думаю, ми отримали найкращу відповідь на питання, чи потрібна поезія в сучасному житті. З Вашої реакції видно: потрібна, ще і як! Передача, як завжди, закінчилась бурхливими оплесками, гучними ритмами «драм-енд-басу» і братанням глядачів з ведучою й її помічниками. Юрій, відійшовши від отриманого шоку – від Бродського його кинуло в жар, потім в крижаний холод, потім знову в жар, - поспішив до героїні програми, яка скромно пробиралась до виходу зі студії. Вже майже наздогнав її – була вища середнього росту, струнка, рухалась елегантно, навіть поспішаючи – але тут його випередили якість студентки, що захоплено кинулись засипати жінку компліментами. Певно, питали щось про автора, бо гарячково тисли на кнопки диктофонів і мобілок – блокноти тепер не в моді, механічно сумно відмітив Юрій. Нарешті, дійшла черга й до нього: - Вибачте, пані… Дозвольте – на декілька слів? Жінка здивовано, але лише на частку секунди, звівши тонкі темні брови, кивнула. Він запропонував їй руку – noblesse oblige . Щось таке вона випромінювала, що будь-який чоловік мимоволі ставав біля неї кавалером, а не просто мужиком. Вона знову здвигнула плечима – ввічливо-байдуже, втім, чемно, і пішла з ним до найближчого офісу. Коли він зупинився перед солідними дерев’яними дверима, вона теж стала, і мовчки чекала, поки він прочинив їх і пропустив її вперед. Війнуло «Tendre jasmin» , Юрія ніби хтось різко вдарив під дих. – Несподівано для ділової жінки, подумав прод’юсер. А що жінка була ділова, в нього не лишилось жодних сумнівів…
- Не приховую: Ви мене вразили. Ви з Москви? – Дякую. Ні, я не з Москви. Мовчання гості наштовхнуло Юрія на думку про те, що, власне, пора представитись. Він простягнув їй візитівку, і, так і не сівши, по-старомодному клацнув підборами» й різко кивнув. Якби мав чуб, а не голеного, ідеальної форми черепа, чуб би гарно, офіцерськи «лихо», розсипався на лобі.
- Дуже приємно, Юрій… - влучний погляд на візитівку – Валеріанович. (Дозволю пояснити, що розмова відбувалась російською, звісно… З метою економії паперу й вашого часу, читач, наводжу відразу українську версію. А что?)
За три секунди жінка пробігла очима дрібненький і не дуже шрифт на золотій з чорним карточці й ввічливо посміхнулась: – Вражена, пане Юрію. Чим зобов’язана Вашій увазі? Розумію – у такої людини, як Ви, - магістр, професор, експерт і все-таке, генеральний продюсер усього на світі… ( А вона – язвочка!, із задоволенням подумав Юрій, наперед смакуючи улюблений стиль спілкування – викличний…), час не просто безцінний, його просто ніколи немає. То ж до справи!
Юрій, ледь посміхаючись, усе ще мовчав – давав зрозуміти, що чекає на зустрічний крок. Він взагалі здебільшого мовчав – давав співрозмовникам можливість висловитись до останку. Коли люди починали повторюватись, і помічали це, і, схаменувшись, розгублено оговтувались: а чого це я, власне, так відверто…, у Юрія складалося про людину повне враження. Як правило, воно й було найвірніше. Такий стиль поведінки, а точніше стиль життя й роботи, був однією з найсильніших, визначальних його сторін, як фахівця, керівника, чоловіка.
- От халепа… Вибачте, забула – Ви ж мене вперше бачите. Це вдома я досить відома особистість. – Вдома – це де? – У Києві. – Ну звичайно. Я чомусь так одразу й подумав – де іще Бродського пам’ятають... і можуть Т А К прочитати… Це була перша думка, але я її негайно прогнав. – А друга? – Жінка підтримувала бесіду так, ніби вони були знайомі вже років із двадцять. Мінімум. – А друга – цього не може бути, бо не може бути зараз в Україні. Вибачте, що виросло… - він розвів руками… - то виросло! Жінка підхопила цитату з Леонівських романів про сищика Льову Гурова . – Все вірно… Але Ви ж знаєте – немає нічого більш швидкоплинного, ніж «вічні» цінності. Мене звуть Ліною, - без переходів і зайвої «води» продовжила співрозмовниця. – Повністю Василина Сергіївна. Освіта… одна філолого-психологічна, друга – за спеціальністю прикладна математика. Не магістр, не професор, але кандидат мистецтвознавства. По мірі розповіді брови зазвичай незворушного Юрія повзли вище й вище, зіниці розширювались, і він ледве стримував цілу череду – ні, вже табун запитань. – Працюю фрілансером…
Цієї миті двері без попереднього стуку відчинились, і до студійного офісу, хазяйкою увійшла, ні – вплила! – Маріанна, запаморочливо молода, свіжа, ніби й не відпрацювала щойно чотири години у задушливій залі, під безжальним жаром софітів, а потім іще у монтажерній… Треба ж було переконатись, що зняли її, як завжди, в образі неперевершеної тележриці. А то ще намонтують… Потім не відмиєшся! Миттєво «зацінивши» ситуацію, що не провіщала їй особисто нічого приємного, Маріанна без запрошення сіла боком, напнувши стегнами скромну тілесного кольору спідничку від Версаче, «особливо модну у цьому сезоні», як виголошували одночасно, хором «Officiel”, “Vogue” і навіть ‘Madame Figaro” , прямо на край “президентського» столу. – Тебе чекати? – чарівно посміхаючись, промовила діва – ніби до пана Юрія, але дивилась чомусь невідривно на Василину. – Ні, люба, я ще затримаюсь.
Юрій своєю лаконічністю, - подумала Василина, - ніби відгороджується від багатьох проблем… Їм просто не вистачає … слів, чи що? – коротше, фундаменту, на чому будуватись… От би мені так!, - заздрісно зітхнула вона. Маріанна розцінила зітхання по-своєму – як досаду, що було перервано, причому нагло, задушевне усамітнення удвох. – А як надовго, любий? Чи це таємниця, тобто… секрет? – Я і сам не знаю, - бездоганно, по-протокольному незворушний Юрій і оком не зморгнув. – Побачимось у понеділок на записі «Всевидящего ока». Василина ледь помітно хитнула головою, шанобливо смикнувши нижньою губкою, ніби хотіла сказати «Вау!». Справа в тому, що «Око» було новітнім міжнародним медіа проектом, вартістю, як писали в Мережі, декілька мільярдів чогось серйозного, певно, що фунтів стерлінгів. Проект передбачав, серед інших складових, передачі-огляди новинок театру, кіно, літератури, музики… з подальшим обговоренням за участю не лише експертів, авторів і знавців питання. Новітнім мало стати залучення до «бесіди», а планувалось – до розтину й дослідження під мікроскопом – когорти тих, кого народ мав за своїх кумирів. Задум був такий: «зірку» - політика, співака, актора, ноумена, відомого бізнесмена, композитора, режисера і навіть телеведучого – хапали посеред буденних справ, мчали до студії, миттєво наводили, якщо треба, гламур – і, уперед, на прямий ефір, або, як кажуть на СТБ, «Ми – в етері!». От, як не хочеш спаплюжити власний імідж, будь завжди у формі, цікався усім свіженьким! І нікому нецікаво, що ти ну геть не маєш часу на світське життя з «Денисом Шпаком або Юлією Ведрик». Осоромитися в етері – клопотів не позбавишся до кінця строку мандату, чи чим там іще вимірюється твій час кар’єрного або творчого розквіту. Спершу автори проекту, і серед них, у тіньочку, головний, звісно, Валер’янович, сумнівались, чи погодяться зірки на подібну «вівісекцію» під пильним оком телекамери? Чи не злякаються, чи не вважатимуть передачу занадто снобістською, нудною, жорстокою?.. Але результати передпілотного опитування виявились приголомшливими: «сильні цього світу» ставали в чергу на те, щоб бути висмикнутими із рутинних обставин і блиснути новими гранями своїх незліченних талантів. Хоча про яку рутину йдеться? Те, що для «зірок» було звичним середовищем – концерти, презентації, коктейлі, ток-шоу, теле- і радіо дебати, безкінечні «ефіри»… для пересічного глядача справляло враження одного великого свята, без початку, середини й без завершення… А тут іще й провокаційні питаннячка асів-ведучих: - А Вам подобається остання роль Маріон Копійяр? – А що Ви думаєте про нову колекцію Веронік Нішаньян «Masculin Feminin» - невже «Гермес» міняє орієнтацію? – А Ви вже відвідали приголомшливу спільну виставку Мішель Морган і Олів’є Дасо «Діалог Навколо абстракції» в Парижі? – А як би Ви вдягнулись, якби були кінозіркою і очікували на отримання премії «Оскар», «Сезар» або «Пальмова гілка»? – А Ви вже придбали новий запис п’ятої і восьмої «Незакінченої» симфонії Шуберта у виконанні оркестру Герберта фон Карояна?... і таке подібне. Більшість зірок, звісно, сподівались викрутитись, відбувшись жартами, й швиденько перевести розмову на себе, коханих… як завжди… Але увесь фокус полягав у тому, що зірка ж у студії була не одна. Планувалось збирати їх парами, трійками, квартетами, щоб відчували «лікоть найзлішого друга» або «найліпшого ворога» і не розслаблялись. Та й ведучі мали отримати сильну інформаційну підтримку: перш ніж «вмокати» «суперстарів» у блюдце з кефіром – пийте на здоров’я! Вам час на пенсію! Не знаєте елементарного, забуваєте, що життя мчить уперед! Знайшли час в анабіоз зануритись! – так от, спершу самі ведучі ретельно вивчали новини з усього, що відбувалось за кулісами, у творчих майстернях, арт-галереях, студіях звукозапису, аукціонах, видавництвах, будинках моди і на подіумах. Діставали інформацію щодо пліток, правди, чистої правди, безсовісної брехні й останньої істини. Та центром задуму були зовсім не розмови про те, хто чий син/ донька, хто з ким (не) спить, вибачайте за відвертість, хто в кого украв ідею або не розплатився за пісню (серію статей, фото сесію тощо). Сенсом програми була жирна крапка з вуст ведучого або ведучої, така собі формула ставлення до проблеми, події чи явища збоку керівництва каналу – і – дивіться вище! Вгору! З боку Комітету. Ідей було безліч, і «крапок» у Юрія набралась ціла обойма. Ну, наприклад, «істинна любов можу будуватись лише на стосунках рівноправ’я», або, як у Ліни Костенко, «у закутку душі хай буде трохи сад». Та його й самого цікавило, між іншим, чи правий був отой льотчик, приятель Агати Крісті, якому вона жалілась на зраду коханого чоловіка. Льотчик розрадив її такими словами: «вибір доводиться робити лиш між двома можливостями: завести або одну коханку, або – кілька», і чи має рацію його, Юрія, власний кумир, божественний БГ, коли стверджує: «Теперь спасти нас может лишь сердце, потому что нас уже не спас ум»? Чи праві, накінець, французи, коли повчають «il faut garder poire pour la soif” (бережи копійочку про чорний день), і як відповісти на питання мудрого Берна : «…якщо молода жінка дуже зайнята, як вона цим скористається, щоб отримати якусь компенсацію?» Юрій успішно і досить давно подолав період чисто чоловічого захоплення яхтами, приватними літаками, будівництвом «заводів, газет, пароплавів» й заразом вілл в Італії, Франції й Іспанії, а також прихованими перегонами «у кого молодша дружина (коханка), у кого більше дітей (онуків, автомобілів, готелів, арт-проектів…). Тепер його цікавили інші перегони: хто знає більше мов, хто відкрив більше талантів ( не «розкрутив», викидаючи шалені гроші на радіо- і телеефіри, а відкрив, знайшов після довгих упертих невтомних пошуків, і допоміг пробитись), у кого найдовше засиджуються старі, ще з юності, друзі… Головний, підписуючи в Комітеті дозвіл на проект, уважно прочитав попередній бізнес-план, зважив філософську концепцію, криво посміхався й схвально кивнув: - Оце, я розумію, замутив. Хай кращі уми, пензлі, пера, голоси й ноги країни чубляться, а ти сидітимеш, спостерігатимеш за вирішенням саме тих питань, які тобі особисто спати не дають! – Не за вирішенням. Не за вирішенням, а за обговоренням. Вони ж не вирішуються, ці питання… Мужики посміялись, випили по краплі «Хенессі» й попрощались, задоволені один одним. Головний думав: «Не дарма життя прожив… Є на кого країну лишити!», а Юрій, з насолодою закуривши цигарку за кермом свого «Бентлі», посміхався, уявляючи вирази облич усіх тих людей, що вважали себе вищою расою, кастою білокрилих янголів, що ширяють понад сірим морем заклопотаних насущними проблемами голів, тієї миті коли їм тицьнуть в обличчя мікрофона і, вибачайте, гавкнуть, нявкнуть, загарчать: - Ви згодні з латинським афоризмом «Absens carens»? , знаючи, що той, в костюмі від Бріоні, має за плечима якесь хацапетівське залізничне ПТУ. – Чи вмієте Ви спілкуватись з електоратом (читачами, слухачами, публікою, клієнтами…) a livre ouvert ?, а той, чи та, бідолашні, не те що французької, але й англійської толком не знають! – Нам відомо, що Ви повернулись з Шанхаю, де мали цілий ряд ділових зустрічей, перемовин, і підписали низку угод. Чи вдалось Вам помилуватись садом Ю? Зокрема, чи відвідали Ви чайну хатинку Хусіньтин ? Чиї фото Ви бачили на стінах знаменитого ресторану цього не менш знаменитого парку?... – А місцева знаменитість тупо лупає очима, бо за час перебування у «Піднебесній» устиг(ла) лише попробувати специфічний масаж, який полюбляв колись «великий кормчий»… та ще накупити шалено дорогих, але якісних – якісніше не буває! – золотих, перлових і шовкових виробів, різьблених сандалових віял на подарунки, нефритових палочок для їжі – ідіот (кА)! І статуеток Будди…
Маріанна, читаючи плани проекту, аж облизувалась, тішачись професійно і чисто як жінка, з ймовірної реакції інтерв’юерів. – Ну, Юрчику, ти й жахнув! «Жахнув» на її жаргоні означало «придумав» - те, що головний називав «замутив», укравши слівце в онука-підлітка. Так от, ідей вистачало… ведучих набрати – теж була не проблема. А от кадри підтримки… де набрати, знайти, відкопати стільки спокійних, освічених, розумних аналітиків, та ще й не «консервів» і не «чайників», та ще й з художнім смаком і добре розвиненою інтуїцією? Таких, що відрізняють Коровіних – Івана й Костянтина – один від одного. Таких, хто знає, хто такий Джон Уїлкс Бут, пардон, Booth , таких, хто пам’ятає, що «Резолют» - не назва горілки, а стіл, що використовується президентами США в Овальному кабінеті Білого Дому, або ще корабель британського флоту, побудований 1850 року для арктичних досліджень. Застряг у кризі, був залишений екіпажем… Як сумно… Бідний, бідний барк… Але потім його було визволено американським китобоєм, відремонтовано й «повернено флоту ЇЇ Величності», як писала Вікіпедія.
Експерти Ока – Юрій вже дібрав для цієї частини команди остаточне найменування – мали навіть знати, що тією Королевою була Вікторія, а викупив його у китобоя Конгрес аж за 40 000 зелених, і що у складі Королівського військово-морського флоту Великої Британії «Резолют» («Рішучий») прослужив аж до 1879 року… і в Канаді на честь нього було назване ескімоське поселення… Старий Карл не помилявся: кадри вирішують усе! Юрій «заслав гінців» на всі канали, у всі комітети… Доручив своїм HR нишпоркам, а, вірніше, хедхантерам, пересіяти бази даних у пошуках талановитих фрі-лансерів з історичною, філологічною, політ-соціологічною, мистецькознавчою, психологічною… і дідьку відомо, з якою іще… освітою. Найкраще – з усіма разом. Ну, знайшли пару чоловік, інтенсивно домовляються, торгуються потихеньку…. Ідеальних, звісно, таких, якими уявляв собі експертів Ока Юрій, мабуть, і в природі не було: люди ж не комп’ютери. Але Юрій продовжував пошуки, закидав ятір усе далі, усе глибше, і навіть у чужі ставки й озера, свято вірячи в інсайт і в те, що за гроші, навіть дуже великі, нічого хорошого не купиш. Тут ловити слід «на інтерес», на «challenge”, на “а слабо?» Тому, коли у переповненій студії на записі «поетичних» дебатів він почув, а потім побачив Василину, щось йому тьохнуло всередині, кров прилила до голови, серце закалатало: - Ось воно! Те, що я шукаю: розум, пам'ять, вишуканість, суттєвість… А тут іще аромат «Tendre jasmine!”
- Ну добре, рідний, - нагадала про себе Маріанна, - тоді бувай. Бажаю успіху. Не буду Вам заважати! Василина чемно напівпосміхнулась, схрестила пальці на вузькому коліні, мимоволі привернувши погляди обох телемонстрів до бездоганно струнких ніжок, вузьких породистих кісточок, високого підйому. Юрій несвідомо ковтнув – чорт, що за клубок у горлі застряг! – й відкашлявся. Провів Маріанну до дверей, слухняно щокою притулився до її щоки, імітуючи поцілунок – так, цмокнув, як і вона, у повітрі губами… Зачинив важкі дубові двері, зітхнув, не приховуючи полегшення від нової знайомої, і широко, як хлопчисько, посміхнувся. – Продовжимо «охмурёж»? – А це, виявляється, таки «охмурёж»? Попереджаю: мій час розписано на два роки вперед, і щодня хтось з’являється з новими пропозиціями… Юрій, усе ще посміхаючись, дістав з шухляди фешенебельного письмового столу келишки, маленьку тацю, а з сейфу у кутку офісу – пляшку коньяку, вазочку з горішками. Почав розставляти усе те на столику для кави, звідкись, як фокусник, витягнув лимона, ножики, ложечки, серветочки… І весь цей час продовжував декламувати: « - Париж не изменился. Плас ле Вож по-прежнему, скажу тебе, квадратна. Река не потекла еще обратно. Бульвар Распай по-прежнему пригож…», - задерикувато, по-дитячому з викликом, глянув жінці прямо в очі. Вона, обхопивши себе навхрест руками за плечі, продовжила – на секунду не забарилась!: « - Из нового – концерты – за бесплатно и башня, чтоб почувствовать – ты вошь. Есть многие, с кем свидеться приятно. Но первым прокричавши «как живешь?» Третю строфу декламували разом, причому з однаковою інтонацією і навіть жестами: «В Париже, ночью, в ресторане… Шик подобной фразы – праздник носоглотки. И входит айне кляйне нахт мужик, внося мордоворот в косоворотке. Кафе. Бульвар. Подруга на плече. Луна, что твой генсек в параличе .» На словах про «генсека в параличе» вони вже дзвінко цокнулись келишками: - За знайомство! Все інше було рутиною: Юрій виклав карти всі одразу, назвав всі дати, терміни і навіть цифри гонорарів. Вірніше, не цифри, а багатозначні – у прямому й переносному сенсі – числа. Василина встала, підійшла до широченного й височенного вікна, глянула на мурашник мегаполісу, що по-діловому кублився внизу, постукала пальцями – ніби по клавіатурі – по підвіконню. – Гаразд! – Юрій видихнув різко, і відразу стало очевидним: продюсер хвилювався. Василина була йому потрібна, не просто потрібна – необхідна, як кисень, як ковток води в пустелі. – Але є умова, яку Ви не повинні порушувати. – Слухаю, Ліно. Усе, що побажаєте! – Я шукатиму, редагуватиму й інтерпретуватиму матеріали для Вашої програми… чи програм?... Він кивнув. – Лише майте на увазі: в мене є певні принципи: земля кругла, вода мокра, а слово мужчини непорушне. Ви розумієте, про що я?.. Якщо я побачу, що мій аналіз і синтез, так би мовити, вивертається нутрощами назовні, ставиться догори дригом… і так далі… негайно розриваю угоду в односторонньому порядку. Розумієте? – Якщо чесно, не зовсім. Поясніть, будь ласка. Чудово Юрій усе розумів. Але не міг, ну просто не міг от прямо зараз попрощатись із цією надзвичайною жінкою. «Прикинусь тугодумом… або сухарем, в сенсі черствим від народження або зачерствілим через освіту і спосіб життя, - думав він, гарячково вигадуючи нагоду затримати Василину на іще трохи часу, на іще один крихітний шматочок життя… Справжнього життя, про яке він мріяв уже давно, ще як жив з останньою дружиною і хотів над усе простору… свободи в думках і вчинках… свободи від умовностей, дріб’язкових світських і сімейних обов’язків… примусу робити речі, до яких байдужий і чужий… - Наприклад, Вам наказали когось підставити, Ви організовуєте розслідування теперішнього й минулого нашого персонажу… Потім він – або вона – посеред Вашої передачі опиняється ніби на купині серед болота… і поряд немає нікого, хто допоможе… Або ще коли інформація замовчується. І людина однобоко виставляється або дурнем, або негідником, або, навпаки, янголятком чи святим мучеником… - Василино! Прошу не плутати нас, батьків, творчого проекту, з брудними PR-щиками! (Вибачаюсь, якщо мимоволі когось образила!) У мене теж є правила, і я ліпше помру, ніж ними поступлюся. Зокрема, до мого кодексу належить таке: лежачого не б’ють, гроші нічого не варті, а незалежність дають інтелект і впевненість у собі. Ліна уважно без тіні посмішки слухала і ледь помітно кивала. – А талант? Хіба він не дає свободи? – О ні, повірте, в нашому суспільстві… Думаю, що і в усіх інших, талант – це рабство, неволя, кріпацтво насамперед для щасливця, що цим талантом володіє… А люди, близькі до генія – дарма, и вони люблять його, чи він їх… всі вони є заручниками оцього самого таланту…
Тут задзвенів мобільний Ліни, і через мить задзижчав телефон Юрія. Вони розійшлись по різним куткам офісу, щоб не заважати один одному. Після коротких «приватних» розмов – українською в Ліни, німецько-англо-російською в Юрія – вони схаменулись, що вже стемніло, і робочий час на сьогодні вичерпано. Домовились, що оформлять всі папери on line – папери on line! Смішно звучить!, а потім Юрій приїде до Києва, щоб згодити деталі, вивчити «le champs de combat” , познайомитись із тими, хто може скласти Лінину команду на час її участі в проекті «Всевидяче Око». Так і не вигадавши культурного приводу, щоб провести з Ліною решту вечора, Юрій покірно провів її униз, до гардероба, допоміг одягнути рябеньке пальто – швидше за все, Шанель, майнула думка. Розвів руками – c’est la vie, пора прощатись. Вийшли під “козирьок» студії, Юрій запалив, і раптом усвідомив: а Василина теж не поспішає… Глянув їй в обличчя і, несподівано для самого себе попросив: - Прочитайте іще щось… із Бродського… Ліна кивнула, напіввідвернулась, певно, щоб зосередитись, і тихо почала: «Уснуло все. Но ждут еще конца два-три стиха и скалят рот щербато, что светская любовь – лишь долг певца, духовная любовь лишь плоть аббата…» - «Велика елегія…», - видихнув Юрій. - Саме так, саме так, Юрію… Далі? Він кивнув, не кажучи нічого – горло стислось від спазма емоцій.
«На чье бы колесо сих вод не лить,
оно все тот же хлеб на свете мелет:
ведь если можно с кем-то жизнь делить,
то кто же с нами нашу смерть разделит?»
- Юрію, Ви ж самі чудово знаєтесь на поезії! Дивно… для ділового чоловіка… Чи Ви спершу творець, а вже потім – бізнесмен? Та є трохи… Ось Вам на прощання:
«Мы будем жить с тобой на берегу,
Отгородившись высоченной дамбой
От континента, в небольшом кругу,
Сооруженном самодельной лампой!»
Ліна продовжила:
«Мы будем в карты воевать с тобой
И слушать, как безумствует прибой,
Покашливать, вздыхая неприметно,
При слишком сильных дуновеньях ветра».
Юрій схилився над її рукою. Вузькою і прохолодною під його гарячими сухими вустами. Війнуло ніжним ясмином, і Лінине авто розтало у темряві. Юрій одразу відчув, як сильно, як важко він втомився від цих ток-шоу, цього телебачення, від усього цього життя втомився…
2. Є на світі доля
- Василино! Годі Вам! Досить торгуватись, поїдемо десь повечеряємо! Юрій на третій годині бесіди – та якої там бесіди! Справжніх, жорстких, акулячих перемовин – не стримався, і заблагав перемир’я. Ліна боролась не за себе – за кожну копійку гонорарів для своїх співробітників, своєї новоствореної команди. Юрій дивувався: про себе особисто – жодного слова, її влаштовувало абсолютно все. Відрядження, режим non-stop, режим on line, кріпацькі умови найму типу крок вліво-вправо розцінюється як втеча, мусиш платити крокодилячу неустойку… чи «недотримку», як це смішно називається українською.
- Поїдемо, коли Ви, Юрію, підпишите ось ці папери, - і вона підсунула до тепер уже «шефа» і «босса» листочки контрактів про дуже пристойні матеріальні і навіть соціальні винагороди для своїх – ні, не підлеглих – соратників, мабуть… - Amicum proba, probatum ama …, зітхнув продюсер і, похитуючи головою – тиснеш, дорогенька!, усе ж підписав все, чого добивалась Василина. – Ну звичайно! Як Ви тонко все відчуваєте, Юрію! Можу лише додати… із Ціцерона: «Omnes inter se concinentes partes mundi.»
– Якщо я зараз не поїм, то в мене всередині теж усе зав’яжеться… вузлами, –Юрій дійсно відчув вовчий голод, чого не бувало уже дуже, дуже давно… Мабуть, сухе вино натщесерце подіяло. Їдучи в машині, продовжували пікіруватись латинськими цитатами, хизуючись освіченістю, стріляючи один в одного жартами й юнацькими підколками. Натякаючи на пустий шлунок, що був причиною його поступливості, Юрій пригадав: «Natura non nisi parendo vincitur» . До речі, це приписують Френсессу Бекону. А Ви, я бачу, надаєте перевагу Ціцерону? – Так. Моє улюблене, можна сказати, моє кредо… у певні моменти існування… ось це: «Mundi natura non arificiosa, sed plane artifex” . Вони помовчали. І дійсно, що тут скажеш? Цицерона доповнити нічим, як не намагайся…
Піднялись мармуровими сходами. То був ніби «Євроганок» на одній, окремо узятій, території готельно-ресторанного комплексу, що похмуро й зловісно, ніби з іншого виміру, вигулькнув серед українського бароко, і сліпо освітив темним склом ачи пластиком, ачи якоюсь іншою нанотехнологією. Здається, у темній гладкій поверхні ніхто й ніщо не відбивалось… перед вхідними дверима сперечались двоє чоловіків, а крізь димчасте скло виділились іще декілька, які на щось чекали – певно, якогось знаку чи сигналу. З коротких зачісок, підтягнутих фігур, кремезної статури мужчин було зрозуміло: охорона.
- Не будь свинею, Боб;! Забув, скільки я тебе разів виручав? І коли ти, як оце я зараз… без роботи, без грошей… Хто тобі допоміг? Думаєш, легко це мені говорити? Я ж не милостині прошу, і не на пляшку, й не на дозу… Дай пройти, з шефом твоїм побалакати!
Боб;, судячи з бичачого ошийку, міцної голеної потилиці й дорогого костюма, був у охороні не останньою людиною. Відмовляти давньому знайомому йому, очевидно, було незручно, і голос його звучав не те щоб прохально, але якось примирливо, скоріше заспокійливо. Відчувалось, Боб; хотів розв’язати ситуацію без зайвого шуму, хоча зазвичай віддавав перевагу іншим, більш радикальним засобам.
- Ну Кость, ну не годиться так. Не можна тобі сюди…. У такому вигляді. Я й мої товариші одразу з роботи полетимо, без усяких розмов. Йди додому, виспись, поголись, помийся, одягнись, як належить поважній людині, офіцеру зрештою… прийдеш – я тобі червоного килима на сходах постелю, як у Каннах. Їй-Богу! – Боб; стояв, скелею загородивши вхід до готелю, застережливо звівши догори руки – забороняючи Костю пройти, а своїм колегам, що переминались з ноги на ногу по той бік дверей, вийти і «розібратись» із настирним мужиком. Чоловік, якого Боб; назвав Костем, вигляд дійсно мав непрезентабельний: триденна, з сивиною, щетина «прикрашала» худі, аж впалі щоки, круті вилиці, квадратне міцне підборіддя. Старі джинси, місцями подрані – «фірма» чи від ужитку?, невиразного кольору курточка – «вєтровка», де-не-де заляпана брудом чи мастилом. Кросівки дорого бренду не чистились уже місяців зо два. І я не уявляю, як би Кость пішов, ступаючи ним, оцим жахливим взуттям, по розкішній підлозі й гламурним килимам, через холл готелю, по мармурових сходах, на другий поверх, де сиділо керівництво «security». Боб;, вочевидь, також цього не міг ні уявити, ні, тим більше, допустити. Очей Костя не було видно через довгого козирка «бейсбольного» кашкета, якогось дуже несерйозного для такого високого, дорослого й сердитого дядька.
Василині, яка покірно чекала, стоячи пліч-о-пліч з Юрієм, не маючи змоги зайти всередину, раптом стало жаль цього незнайомого Костя, якому було, з усього видно, не просто скрутно, а дуже скрутно, ще й на душі паскудно. Це вона зрозуміла з тону чоловіка: людина сама себе ненавиділа за слабу позицію прохача. Просто ламала своє «я», свою натуру. Певно, знаходився Кость у такому глухому куті – глухіше не буває. Юрій мовчки стояв, очікуючи завершення конфлікту. Василина схвально подумала: - Товарищ понимает… Не те що інші буржуа, нувориші або колишні «братки», що віднедавна, вдягнені в Армані й Валентино, взуті у туфлі, замінити набійки у яких коштує десь біля ста доларів, сховавши хитрі, або тупо порожні очі за окулярами ціною у півлітка, «опускають» підряд усіх, хто їх оточує, насамперед, обслугу, водіїв, охорону… Юрій, не виказуючи жодних ознак невдоволення чи роздратування, спокійно запалив свою ароматну сигарку і відступив на два кроки, щоб дим обминав Василину. Хвилини, складені з важких, пузатих, вагітних небезпекою секунд, тим не менш спливали, й ситуація ускладнювалась разом із цим невловимим плином часу. – Ну гаразд, Боб;. Вибач, що потурбував. Зайду… іншим разом, - і Кость, потиснувши простягнену охоронцем руку, рвучко розвернувся, хитнувся, мало не впавши, проте відсторонив запопадливо підставлене плече Боб;, й побіг сходами униз. У світлі мертвенного нічного освітлення, біло-блакитного, крижаного, Василина встигла зустрітись з ним поглядом, вірніше, помітила його очі, що зблиснули, як у тварини в темряві. Костів погляд не виражав нічого, нічого, ніякого месиджу не посилав світові. Кость, здалось Василині, дивився собі усередину, і не бачив там геть нічого хорошого, ні приємного, ні навіть більш-менш втішного. Такий погляд буває у людини на похороні близької особи, коли не хочеться бачити нікого, і себе самого насамперед, або біля ліжка тяжко хворого друга чи родича, коли знаєш, що зробити нічого не можна, і доведеться – і хворому, і тобі, і всім навколо – пройти через найгірше, найстрашніше, непоправне. Кость не був схожий ні на п’яного, ні на наркомана, ні на бомжа. Просто на нещасну й ослаблену цим своїм невиліковним нещастям людину. Василина знову відчула, як від жалю стислось серце, нігті мимоволі уп’ялись у долоні в кишенях кашемірового пальта. Але ось двері розкрились, охорона, ввічливо вибачаючись, запросила проходити. Юрій уважно спостерігав за незвичайним виразом обличчя жіночого обличчя, і не міг відвести очей. Він уже набачився усякого: від застиглих через ботекс й інших прибамбасів з арсеналу омолодження масок царівен-несміян до хижих, гострозубих, з голодним, невситимим поглядом мінливих облич світських левиць, що блискавично розтягували губи, робили щічки з ямочками, пускали слізки розчулення, й закочували очки від захвату (жаху, подиву, захоплення, недовіри…). Але це обличчя, саме це, вразило Юрія – вже вкотре! – ніжним, лагідним світлом. Воно було як гладь океану – живе, глибоке, по ньому легенько пробігали хвилі емоцій, баранці почуттів. А зараз воно було, як в ображеної дитини – губи ледь надулись і ось-ось затремтять, між брівками з’явилась зморшка – чи то співчуття, чи то власної стурбованості, неначе тінь минулого, але не похованого страждання. – Тонка натура, водночас глибоко чуттєва й бездоганно вимуштрувана вихованням й самодисципліною: «Леді приховують будь-які емоції, щоб не зашкодити власному іміджу, правилам пристойності, репутації…» - пригадалась Юрію цитата із статут якогось дорого пансіону для шляхетних дівчат.
Але ось вони вже сідали за столика, накритого свіжою, кольору пряженого молока скатертиною, мало не до підлоги довжиною. Метрдотель у супроводі двох – респект! – офіціантів шанобливо подав меню й карту вин, прослідкував, як хлопці записують замовлення, дозволив собі похвалити вибір вин і сиру, ненав’язливо порадив: «Le cabillaurd-vapeur сьогодні особливо вдалось. Якби Ви завітали в обід, я б запропонував Cannelbonis aux epinards et a la ricotta , але для цього вже дещо запізно…» У підсумку Василина замовила Julienne de l;gumes ; la carbonara , на десерт - P;che en verrine fa;on Melba , а Юрій, з огляду на голод, aiguillette de canard ; l’orange, ratatouille ni;oise , а потім ще gambas au curry , і на солодке - pommes meringu;es . Ще й вагався, чи подужає escalope milanaise або saumon et fenouil brais;s ; l’orange , але, глянувши на метрдотеля, який несхвально підібгав губи і ледь помітно хитнув головою на знак заперечення, зупинився.
Грала тиха приємна музика, від чудового французького вина обличчя Ліни порожевіло, настрій в обох, незважаючи на довгий непростий день, заповнений тисячами невідкладних справ, покращився. Юрій вже був готовий перейти до залицянь: танці-шманці, притиснути, дмухнути у вушко, покататись у м’якому салоні лімузина по нічному city, напроситись на чашечку кави… Але щось у поведінці, в інтонаціях Василини, що охоче розповідала про себе, знайомих, і навіть прохопилась парою фраз про дітей – обоє, і син, і дочка були «майже дорослі», жили окремо… - щось підказувало Юрію, що не час, що можна все зіпсувати.
Тепло подякувавши за «чудовий день і ще більш чудовий вечір», Юрій поцілував дамі руку. Запитально глянув у вічі, і не побачивши в них нічого, крім власного віддзеркалення, сумно зітхнув, дочекався, поки в її квартирі засвітяться вікна, й пішов пішки «світ за очі». Лімузин повільно їхав слідом – водій знав свою справу, не втручався у плин подій, знав: не слід перебивати рідкісно романтичний настрій поважного і багатого – ну, дуже, дуже багатого клієнта. Так вони пересувались по безлюдній набережній: задумливий московський гість і білий лімузин у двох метрах ззаду, аж поки набережна не закінчилась, і Юрію довелось сісти в авто. Втомлено кинув водієві: - Готель, будь ласка. Пошукайте по радіо щось спокійне, якщо можна. – Блюзи підійдуть? – водій дійсно був профі. – Так, дякую. І під проникливу мелодію саксофона, що супроводжував спів невтішного, як завжди, Джо Кокера, вони дістались до яскраво освітленого парадного входу одного з найкращих у столиці готелів, того самого, з якого почалася ця оповідь.
3. Si le d;go;t de la vie…
У неділю Ліна зібралась до церкви. Щось її туди тягнуло, і вона не противилась внутрішньому потягу. Запнута легким прозорим шарфиком, перехрестившись усюди, де належить, жінка поставила кілька свічок, як завжди. За здоров’я дітей, подруг, родичів. За упокій батьків, дідів з бабами, друзів. За упокій чоловіка, який покинув її саму з дітьми-підлітками п’ять років тому, покинув нагло, зненацька, - не хворів, не страждав, не встиг стати лисим, товстим, беззубим, слабким… Помер просто за кермом авто, встиг лише з’їхати на узбіччя й заглушити двигун. Лікарі сказали: тромб… дуже хворе серце. Чоловіку було сорок два, а серце було як у старезного діда. Доля. Василина не пам’ятала багатьох подробиць тих чорних днів. Минуле, пов’язане зі втратою Тараса, було ніби оповите темно-сірим, непрозорим серпанком, прибите пилом суму, завішене мрякою сліз, холодних самотніх світанків, пекучих думок про «не встигла… не казала… не договорила…» Треба було піднімати дітей, допомагати надломленим батькам, тоді ще живій Тарасовій матері, розбиратись із боржниками, вступати у права наслідування… Коротше, вчитись заново жити. Без НЬОГО. Рани поволі загоювались, до Ліни поверталась радість життя. Вона знову отримувала задоволення від роботи, спілкування з близькими й просто знайомими, хорошими, смішними, кумедними, глибокими і не дуже людьми. От тільки посміхалась рідко, і коли відчувала, що подобається чоловіку – а подобалась вона усім без винятку, хто пізнавав її ближче – замикалась у собі, не припускаючи й думки про стосунки, що мали от-от перейти у площину інтиму. Після Тараса не хотіла нікого, та й не могла нікого з ним зрівняти. От тільки Юрій, «московський гість», як жартома прозвала його київська команда «Ока», чимось зачепив той клаптик її душі, де спала, опоєна зіллям забуття, жіночність, слабкість, разом із бажанням ділитись ніжністю й любов’ю. Щось у ньому було, цьому непоказному зовні чоловікові. Те, як він поправляв на переніссі модні окуляри, як пильно дивися розумними очима на співрозмовника, як владно віддавав накази й «розрулював» конфлікти, як блискуче грав світською лева на тусовках і презентаціях, що їх уникнути було неможливо, дуже подобалось… ну, не подобалось, а вживаючи іноземне слово, імпонувало Василині, і з Юрієм вона відчувала себе особливою, не такою, як усі.
Жінка зосереджено дивилась на полум’я свічки, механічно шепотіла слова молитов, і зовсім була випала із реального часу, коли хтось необережно, але вочевидь випадково, штовхнув її під лікоть. – Пробачте, - почувся шепіт, і Ліна інстинктивно зморщилась від легкого запаху перегару і тютюну. До якого примішувались запахи мирра, ладану й якихось чоловічих парфумів, не різких, «термоядерних», але досить приємних і навіть інтригуючи збуджувальних. Ліна злегка повернула голову й скосила очі, щоб подивитись наліво, де стояв порушник спокою. В церкві не любили різких рухів… З подивом упізнала у добродії того самого Костя, що так і не зміг прорватись до готелю, аби поговорити з начальником охорони. Чоловік стояв перед іконою Богородиці, видно, запалив нову свічку – їх було цієї неділі не так уже й багато. Очі напівзаплющені, щоки й підборіддя так само, як і того вечора, неголені, губи беззвучно рухаються… Проходячи до виходу, Ліна подивилась на Костя востаннє, і серце її знову стислось від жалю: по худому обличчю текли сльози, губились у щетині, і слід їх зникав під комірцем темної трикотажної сорочки. Ліна ще помітила чорну куртку із тонкої пресованої шкіри, чорні ж брюки, чисті і випрасувані. А от кросівки були ті ж самі здається британської фірми «Данлоп», але цього разу чисті, хоч і вочевидь поношені. Вийшовши з храму, зупинилась, щоб подати кільком жебракам – стареньким дідкам і тіткам, серед яких був і молодий хлопець, явно несповна розуму. Біля воріт розвернулась обличчям до церкви, щоб востаннє перехреститись, і мало не зіштовхнулась з давнішнім чоловіком, Костем. – Пробачте, я Вас щось сьогодні весь час ображаю, - пробурмотів чоловік, і Ліна знов відчула легкий запах перегару, який навіть модні парфуми не могли забити. – Що ж це Ви, - несподівано для самої себе звернулась вона до Костя. – Напідпитку – і в храм? Під її строгим осудливим поглядом Кость знітився і випалив: - Це від учора…. З друзями на пиво… пробачте… Дозвольте я Вас проведу! Ви до метро? У погляді Костя з’явився благальний вираз. Видно, йому конче було потрібно з кимось поговорити, зрозуміла Ліна. Зітхнула – ну от, знову виконуватиму роль жилетки, вже вкотре! – і ствердно кивнула головою. – Ходімо. Хочете, пригощу Вас чимось… тільки не спиртним. – Дякую, від кави не відмовлюсь. Але пригощаю я. Ви не дивіться, що я без авто… До межі бідності ще не дійшов!
Вони повільно йшли пустинним у цей ранній час Подолом, милувались першою зеленню, вивішеними на безкінечних кафе горщиками з гліциніями, азаліями, в’юнкими петуніями. Ліна раптом відчула всередині дивній спокій: так, ніби холодний камінець, що усі ці п’ять довгих років без Тараса, лежав у неї на душі, зненацька почав танути, і перетворювався на теплу, приємну олійку, і поширювався по тілу, заважаючи раціональному мисленню й бездоганному відшліфованому часом і звичкою самоконтролю.
Ліна й Кость сіли на залитій сонцем терасі, відразу підскочила дівчина-офіціантка, і через п’ять хвилин вони насолоджувались білопінним лате. Кость з дозволу супутниці, запалив, з полегкістю видихнув дим, і тепер уже подих його був відтінений не вчорашнім пивом, а першокласною – як для Києва – кавою.
- Я Вас уже бачила, Кость. – Ліна завжди була далека від кокетування, а зараз тим більше. – З місяць тому. Вас не пускали до готелю, там, на Печерську. Кость примружив очі, затягнувся сигаретою, кивнув. – Я роботу шукав. Мав важкий… ну, непростий період у житті. Потрапив до замкненого кола: без нормальної роботи втратив пристойний вигляд, а не маючи пристойного вигляду, не міг влаштуватись на роботу… Ви не думайте, я не алкоголік, тим більше не запійний… і не від чого не залежний. Просто… Кость замовк, скрипнув щелепами, глянув у серйозні Лінині очі, й випалив: - Я недавно дружину втратив… кохану… І дочку, можна сказати, єдину донечку, Лільку мою, також втратив… Допомагала лише горілка. Вибачте за відвертість… Тут в кафе ввімкнули музику, і хрипкуватий голос Чилінтано завів «Confessa” . Василина здригнулась, а Кость аж смикнувся і мало не впустив чашечку з кавою – так затремтіли пальці. – Гарні в нього руки, лаконічно відмітила Ліна. – Сильні, широкі чоловічі долоні, а пальці довгі, інтелігентські… і нігті доглянуті… Боже, про що я думаю? – жахнулась жінка. – Людина душу виливає, а я нігті розглядаю…
Якби в ту мить хтось їй шепнув, що вже цього вечора вона лежатиме в обіймах цього загадкового, як замаскований Зорро, мужика, і стогнатиме від насолоди, і ці самі руки ніби здиратимуть з неї шкіру, щоб дати ще більше насолоди… О, вона б навіть не сміялась, а презирливо посміхнулась і стенула б плечима: - Годі вам, що за дурні фантазії…
Але сталось саме так, любі друзі. І от ми маємо те, що маємо: Ліна й Кость кохаються, як перед кінцем світу, замкнувшись у її квартирі, випивши пляшку – чи дві? сухого білого вина, здається, отого класного, чилійського, а може, іспанського Amontilliado? Не суть важливо… Цілий день блукали по місту, обійшли усі парки, були навіть у Ботанічному – саме цвіли магнолії… Кудись їздили на метро – певно, до Гідропарку… а може, до Шевченківського, на Толстого, тюльпанами милуватись?... і говорили, говорили, і вже обоє знали, чим закінчиться цей безмежний день. Купили вина, якогось сиру, фруктів, цілуватись почали вже у ліфті, і Ліна з жахом думала: - Бач, мені уже й перегаром не пахне… Боже, що я роблю? Але їх вже «несло океаном», як співає Вакарчук, і так само далі «разом ми зможемо все!» І вони таки змогли, і він колов її своїм неголеним обличчям, а вона від того ще більше заводилась.
Наступного ранку на спині, на грудях, на стегнах, на плечах… коротше усюди були червоні плями там, де притискався Кость своєю щетиною. Він цілував її так, ніби хапав останній ковток кисню перед зануренням без аквалангу… Так, як п’ють у пустелі дорогоцінну воду. Так, ніби хотів, щоб вона зрозуміла: якщо не буде з ним зараз, прямо цієї миті, саме тут і саме так, скінчиться його життя… І взагалі усе в Галактиці згасне, вкриється кригою й навіки заклякне… Але ні, Галактика благополучно закрутилась у спіраль і вибухнула – з криками, загнаними у шкіру нігтями, і спалахом наднових зірок в очах під міцно замруженими повіками. В цьому коханні було щось особливе, болісне, хворобливо-зачіпливе – так, ніби залежні після довгої, лютої ломки, нарешті, «ширнулись», і тепер насолоджувались відчуттям солодкого спокою і справжнього життя, що наповнювало кожну клітинку тіла, кожну жилку і кожну думку.
- А твої…, - Кость так і не дібрав слова, хто саме, - нас не заскочать? Ти не думай, я не за себе переживаю, - і його долоня з грубуватою шкірою, навіть, як здалось Василині, із мозолями, поповзла по її голому животу до ніжних шовковистих грудей і назад. – Я розумію, - ледь тамуючи звіряче, глибоке «о-о-о-х», тихо промовила жінка. – Діти зараз не в Києві. Син, Сашко, до речі, взагалі не в Україні. Він аж у Лондоні. – Що, навчається? – Аякже. Василина іронічно «рохнула». Не з нашими легенями, як казала покійна бабуся. Працює він там. Відучився вже. Тут відучився. Між іншим, непоганий програміст. От захотілось йому пожити життям британського студента – подався до туманного Альбіону, ніби там власних садівників мало… - Як «садівників»? А що, програмісти там непотрібні? – А це він так бачить світ. «Ти, – каже, – мене виростила у тепличних, оранжерейних умовах. Виявилось, я не знаю життя, а світ такий великий… такий захопливий… неосяжно різноманітний!» - От тепер доглядає англійські газони, хеджі , клумби… Босоніж, між іншим, уявляєш? – Як це? – Щоб відчувати температуру і вологість ґрунту. Ну й на всілякі курси ходить, вже навчився англійської кулінарії – прикинь, така існує!, ландшафтного дизайну, а зараз записався одночасно на танці й японську мову, вірніше, «Japanese language and civilization course”, тобто… - Не перекладай, я розумію, - і Кость потягнувся до пачки з цигарками. – А мала? – Спостережливий, - подумала Ліна. – Коли й устиг фото роздивитись?.. – Це в мене професійне, - ніби прочитавши її думки, сказав Кость. Незалежно від мого бажання підсвідомість фіксує в новій обстановці усе, що треба і що не треба. На жаль чи на щастя – не знаю…, - і Кость востаннє затягнувся ароматним «Winston”. – А яка ж у нас професія? Автоматично вживши «у нас», а не «у тебе», ніби не розділяючи от ціле, яким вони були якихось півгодини тому, поцікавилась Ліна.
- Двадцять років працював оперуповноваженим, потім слідчим, потім начальником відділку… В міліції, як ти розумієш. Потім вийшов на пенсію… - Мабуть, підполковник? – Так точно, пані генерал, - Кость криво посміхнувся. – Відразу запросили до охоронних структур – їх зараз стільки… Як отих матрьошок – одна велика, всередині – ще одна, а в тій іще менша… І чим ближче до «тіла», тим зарплата краще, а служба важче… - Ти що, вірші пишеш? – Василина з радісним подивом поглянула на Костеве обличчя. Він лежав горілиць, розслаблений, заплющивши очі, лише по чолу пробігали дрібні зморшки – спогади, вочевидь, були не дуже приємні. – Та ні, що ти. Не пишу. Випадково рима найшлась. – А ну, «колись», тобто зізнавайся. Щось не зустрічала я міліціонерів, які знайомі зі словом «рима». – Чесно, я не поет. Але люблю поезію. Свого часу на нічних чергуваннях, коли не бувало викликів, перечитав цілу бібліотеку – російських, українських авторів, багато перекладів з французької, іспанської, англійської… Намагався навіть читати англійську поезію в оригіналі, але ж де там – знань не вистачило. – А кого ти любиш найбільше? – Василина навмисне «перемкнула» розмову з небезпечної теми про минуле Костя на більш нейтральну, яка, до того ж, цікавила її не на жарт. Не могла ж я, - думала вона собі, - стрибнути до ліжка з першим зустрічним-поперечним, або, літературно-коректно, «з першим-ліпшим». Чомусь мене до нього вабить, щось є у ньому… таке, мужньо-трагічно-романтичне… Найневідхільніше з чоловічого арсеналу засобів зваблення й завоювання жіночих сердець… Кость тихо, не дуже виразно, ніби просто продовжуючи розмову, раптом почав читати:
«Коли в монастирях був папірусу брак,
Ченці з рукопису старе письмо змивали,
Щоб написати знов тропар або кондак.
І палімпсестом той рукопис називали.
Та диво! Час минав – із творів Іоанна
Виразно виступав знов твір Арістофана…»
Ліна знала ці вірші й цінувала їх, любила. Але не могла продихнути від приголомшливого, недовірливого подиву: щоб міліціонер, нехай навіть і полковник, знав напам’ять Миколу Вороного?.. Мурашки захоплення і водночас розчулення хвилями накрили її шкіру. А Кость продовжував:
«Кохана! Це душа моя — той палімпсест. —
Три роки вже тому, твій образ чарівливий,
І усміх лагідний, і голос твій, і жест —
В душі я записав, зворушений, щасливий...
І хоч виводив час на ній своє писання,
Твій образ знов постав і з ним моє кохання!»
Ліна, не криючись, витирала сльози, схвильована і раптом якась… ніби щаслива, чи що?... Кость обережно пригорнув її до широких грудей, поколисав, як дитину, й задумливо сказав: - Якщо чесно, я віршів багато напам’ять вивчив… хотів колишню дружину вразити. – І що? Не вдалось? Невже такі вірші когось могли лишити байдужим?
- Уяви собі. Їй не поезії хотілось… Хотілось нових чобітків, костюмчиків, шубок… Хотілось, щоб я ходив з нею на світські заходи, тусувався з модними людьми, регулярно водив її «до опери» або на гастрольні спектаклі московських і пітерських зірок…
- Що ж у цьому кримінального?
- Та нічого, Ліночко, нічого… просто в мене ніколи не вистачало ні часу, ні бажання, ні сили на ці салонні заходи… хоча любив її дуже… понад усе… От їй і набридло сидіти вдома, мене зі служби чекаючи, або самій «світитись» на модних вечірках… Забрала доньку, - в горлі у чоловіка щось страшно, загрозливо хлюпнуло – й подалась за океан, до якихось родичів чи друзів.. Тепер уже півтора року тому. Я думав спочатку – збожеволію. Ніби й не мав змоги багато часу проводити з сім’єю – а от поїхали вони, і в мене неначе півсерця відірвали, відкраяли. Місця собі не знаходив. Спершу тримався, потім «трималка» зрадила – пити почав. Пропив усе – роботу, велику квартиру у престижному районі, друзів… Вірші, думав, теж пропив… Але ні, виявилось іще дещо пам’ятаю… при нагоді. І, бажаючи показати, кого саме вважає цією щасливою нагодою, Кость полоскотав щетиною Лінину шию, і, відчувши прискорення її пульсу, відразу спалахнув, як оті сухі дрова, і кохав її, аж поки сльози спустошення, душевного й фізичного полегшення не залили його неголені щоки і не закапали на вологе від пристрасних зусиль чоло Василини. Вони поснули, після недовгого відпочинку підкріпились, чим Бог, точніше, Василинин холодильник, послав – якимись равіолі чи що…, і за кавою продовжили свою цілодобову розмову. До світанку лишалась година, вирішили не лягати – який сенс? Обом же на роботу….
- Про малу…, - Василина скрушно похитала головою. – Твоїй скільки?
- Вісім, - тихо прохрипів – простогнав Кость. – Солодкий, янгольський вік… Віриш, коли її від мене забрали… - Кость судомно схлипнув і вилив у себе каву просто з гущею. – Не можу навіть розказати… Цей жах… Ці крики уві сні… мокра від сліз подушка… Мало руки на себе не наклав… Спасибі колишній, дозволяє раз на тиждень – по понеділках – по скайпу з дочкою спілкуватись. Якраз сьогодні почую й побачу свою Олечку… Пізно вночі. Різниця у часі, розумієш?.. Ну, а твоя мала – що? Неслухняна? – Завжди була слухняна, мила, чуйна… Потім відразу, в один день, вирішила, що вже не мала – і досі «шукає себе», уже третій рік. – Теж за кордоном? – Та ні, тут, в Києві. Принаймні, востаннє дзвонила три дні тому з якогось етно-фестиваля. Уся в гущавині подій, мало не керівниця проекту – якогось із … Ось тут на фото – і Василина подала Костю обрамлений образ білявої, з каштановими стильними пасмами, дівчини, що притискала до себе незрозумілого кольору й невиразної породи химерну собацюру – видно, якогось геніального покруча, і щасливо сміялась… - Тут їй майже сімнадцять, це в минулому році… А хіба скажеш? Не більш як на дванадцять-тринадцять виглядає, еге ж? – Еге ж, еге ж, - згодився Кость, задумливо переводячи погляд з фото на Василину і назад. – То, виходить, тобі…
- Виходить, мені сорок три, а ти думав – дев’ятнадцять! Василина без тіні сум’яття щиро сміялась, не кокетуючи тим, що виглядає дійсно набагато молодшою, ніж є насправді. – Ні, я думав – дев’ятнадцять з половиною…. Кость і собі усміхнувся, потім враз посуворішав: - Можна до тебе у душ? Я звідси відразу на роботу, до себе на Харківський уже ніяк не встигаю… А завтра зустрінемось, гаразд? Василина мовчки кивнула, видала Костеві рушники, навіть якусь Сашкову білизну знайшла – нову, ще запечатану у фірмового пакета, швидко цмокнула неголену щоку і, не підводячи очей, щоб не видати неконтрольоване розчарування, швидко промовила. – Я побігла. Ключі віддаси консьєржці. Перевір, чи все вимкнено й зачинено. Ну, ти знаєш… Телефон свій, якщо хочеш, запиши десь… Я завтра зателефоную… бувай! – і вискочила за двері, побігла сходами, не чекаючи ліфта, бо зрадливі гарячі сльози вже котились з очей, і Василина ледве стримувала схлипи. – От холера… Розстроїлась… А чого? Чого, спитайте її? Вірші зачепили, запали в душу? Якщо чесно, не лише самі вірші…
Приїхавши на місце перемовин, чергових у низці запланованих зустрічей, жінка з досадою почула, що клієнти й виконавці «затримуються з поважних причин». Ось, проходьте, пані, до офісу. Зараз Вам принесуть кави, - референт був сама люб’язність, аж надміру. – Дякую. Я просто зачекаю…. Музику послухаю. – Прошу. Ось до Ваших послуг комп’ютер… ось музичний центр. Бажаєте, увімкну телевізора? Василина вдячно посміхнулась і з запереченням похитала головою: - Ні, спасибі, у мене з собою. Референт, виходячи, спеціально затримався у дверях, поправляючи щось у складного, об’ємного дизайну календарі, що висів на бездоганно світло-кремовій стіні – цікаво, що там у неї «з собою»? Люди, знаєте, різні трапляються… Жінка вдягла солідні стереонавушники, дістала крихітний МП-3 плеєр, поворожила десь там наманікюреним нігтиком, і, вмостивши голову на спинку кріслі, заплющила очі. Референт схвально кивнув сам до себе, і тихо причинив двері. Молодець, мадам. Не любить гаяти часу, - подума він, і, напустивши неприступного вигляду високоінтелектуального професіонала, зайнятого вирішенням невідкладних проблем державного рівня, втупився в монітора, намагаючись, кінець кінцем, пройти четвертий рівень Diablo…
Василина слухала «французьку нарізку» - своє улюблене з репертуару французьких виконавців і їх одномовців з Канади, Бельгії і Магребу. Слухала те, що зараз їй було конче потрібно, необхідне, і хоча голос співачки із статусом світової зірки лише додавав їй печалі й викликав іще більше жалю до себе, до людей, до цього нещасного, недосконалого, але такого прекрасного світу, Василина, слухаючи ніби накривала товстим рядном готові спалахнути веселим вогем розжарені вуглини жаги й надії, що тліли на дні душі з учорашньої ночі.
“-Si le degout de la vie vient en toi,
Si la pareses de la vie s’installe en toi –
Pense a moi, pense a moi...,-
співала Фаб’ян, переспівуючи хіта когось із своїх знаменитих попередниць.
- Mais situ crois in jour que tu m’aimes,
Ne le considere pas comme un probleme,
Et cours cours jusqu’n perdre haleine
Viens me retrouver... »
(«Якщо одного разу відчуєш відразу до життя, якщо одного дня ти втомишся жити, думай про мене, думай про мене… Але якщо ти одного дня повіриш, що любиш мене, не вважай це за проблему, а біжи, біжи щодуху, аж до запаморочення, і знайди мене знову…»)
Пізно увечері Ліна зайшла додому, відчуваючи кожен рік із своїх сорока трьох. Мала єдине бажання – спати, «вирубивши» телефони, не вмикаючи ні телебачення, ні радіо. Втомилась так, що навіть одна лише думка про якийсь вечірній чай – та навіть про улюблену музику – викликала змучене «О, ні!» в душі і в мозку. Заснула миттєво, щойно поклала голову на подушку. Вранці, зайшовши на кухню, щоб вичавити собі апельсинового соку, знайшла – вірніше, одразу побачила посеред столу, і шукати не довелось складений удвоє папірець. Розгорнула, незнайомий почерк спершу здивував її, але потім, побачивши під цифрами, схожими на номери одразу двох мобільних, підпис «Костянтин Н…о», усе зрозуміла. Крім номерів телефонів тут був іще вірш, написаний максимально дрібно, але усе ж розбірливо. У Василини підкосились ноги, і вона гупнулась на табуретку, що, на щастя, стояла якраз там, де треба. – Отакої, - машинально подумала Ліна. Пробігаючи очима рядки вірша, потім удруге. Втретє… Розхвилювалась, як дівчисько… Та й хвилюватись було від чого: не кожній жінці, і не кожен чоловік, лишає після ночі, проведеної разом, отакі слова, хай і написані іншою людиною і, можливо, зовсім в інших обставинах..
«Нехай і так, що я той раб нікчемний,
Що часом падає, щоб підвестися знов;
Та знай і ти, що біль мій — не даремний,
Що він вигоює, витроює любов.
Коли я раб — то раб, що рве кайдани,
Що не скоряється, нести не хоче гніт
Нехай горять, нехай ятряться рани,
Та крізь криваву млу тих мук я бачу світ» .
Василина глибоко, з полегшення зітхнула, заспокоївшись і відігнавши усі сумніви й терзання – а кому ж хочеться відчувати себе «подругою на одну ніч»? Уважно придивилась до рядочків цифр, і з радістю виявила електронну адресу. Хутко кинулась до комп’ютера, і швидко по пам’яті набравши текст останньої строфи, відправила… ну, мабуть, відповідь… або зізнання… Не знаю. Що серце підказало – те й відіслала. «Замилила», значить… А строфа була така:
«І замість помсти, вороже коханий,
До тебе в серці тім, що ти точила кров,
Зросте чуття високої пошани
І, мов лампади світ,— безгрішная любов.»
Потім хвилини зо дві подумала, й набрала ще одну строфу. Нехай подумає, чого б це?..
«Хто нам казати не давав
В ту ніч весни слова признання,
Коли над нами місяць сяв,
Коли без впину щебетав
Всю ніч співець кохання?..
Хто нас мовчати заставляв?..»
4. Хіба не там?..
- Скажіть, будь-ласка, Савво.., - дівчина затнулась, ніби вагаючись, чи чіпляти до імені ще й по-батькові – Іванович, і запитально глянула на культового музиканта, ікону й ідола кількох уже поспіль поколінь українців, який нарешті погодився на інтерв’ю, знайшовши малесеньку шпарочку у своєму щільному розкладі безкінечної праці. Савва кивнув, дозволяючи: можна й так, без «Івановича», і випустив у стелю сизу хмарку ароматного, аж ніби солодкуватого тютюнового диму. Між іншим, попередньо попросив дозволу запалити – поважає журналістів – чи, мо, тільки журналісток, особливо таких молодих і гарних, як оця білява з цікавими каштановими пасмами густого неслухняного волосся. Потім втупився у дівчину своїм «фірмовим» магнетичним поглядом, і їй спершу стало жарко, а потім холодно, аж моторошно, і слова ніяк не хотіли виходити з горла, довелось блискавично нагадати собі: ти «профі» чи хто? А як завтра пошлють брати інтерв’ю в самого… Гребєнщикова, або у самої… Мадонни? А раптом “IL DIVO” приїдуть в Україну – ну вибачайте, що, вже й помріяти не можна? – і мені доручать з ними «побесідувати» - що, теж ніяковітимеш? Не діждетесь! – і дівча сміливо «кинулось у бій», благо продумані й заздалегідь заготовані провокаційні питання були зазубрені й вилітали «на автоматі». – Скажіть, Савво, а що Ви мали на увазі, коли в одній з Ваших найкращих пісень звертались до коханої: «Не питай, де я був, коли тобі було так солодко, де я був, коли тебе таку незайману підіймало вище неба тільки сам на сам, хіба не там…» ? Власне кажучи, її саму, особисто її, Орисю, Василинину дочку, на прізвисько «оріндж”, вже давно цікавив підтекст цієї пісні. Якщо він, звісно, був, цей підтекст…
- Савва з легким подивом й навіть недовірою роздивлявся цю диво-дитину. З усього було видно – інтерв’ю бере вдруге або втретє за все своє ще таке недовге журналістське життя, але не дура, ой, не дура…
- Ну… Ви, мабуть, оскільки сама є юна дівчина, добре знаєте фізіологічний підтекст пісні… Але я мав на увазі зовсім не фізіологію…, - Савва замовк, знову затягнувся глибоко й випустив солодкуватий дим, примруживши очі. – Знаєте, Орисе, що мені хочеться Вам відповісти? – Здогадуюсь, - сміливо відрізала дівчина. – Щось таке: я тобі потім поясню… і покажу, якщо захочеш… Від дзвінкого, хлоп’ячого сміху рок-зірки Орися здригнулась: несподівана реакція.
- Ні, люба, я хотів сказати… відповісти словами іншої пісні з того ж таки альбому: «Я б не боявся, та ти наступаєш, так ти наступаєш, ти на абордаж. Мені би мовчати, але ти все знаєш, мені би тікати, але ти не даш…»
Тепер уже сміялась Орися: і звідки він знає… як він так уміє – спілкуватись знаками… символами… тому й зірка… і далі інтерв’ю покотилось, як рейками: ніби вони були знайомі сто літ. Орися не знала, що Саввиній дочці трохи менше років, ніж їй, тому так легко їй розмовляти з кумиром мільйонів… ні, десятків мільйонів людей – молодих, зрілих, зовсім, між іншим, літніх, як от її бабуся Соня… Відносила вдале інтерв’ю на рахунок свого журналістського фарту, харизми і – зовсім трохи! – «вигідної, як казала мені мама, зовнішності». – Савва, якою цитатою Ви б хотіли завершити нашу бесіду? Ви ж знаєте, фрагменти інтерв’ю будуть використані у московській популярній інтерактивній телепередачі «Всевидяче око». – Так, пам’ятаю, щось таке мої агенти казали… Тобто, ти хочеш почути від мене… такий собі «message», як від гуру, чи, швидше «challenge”, як від бунтівника? – Ну, це вже як Ви самі вважаєте за доцільне – щоки дівчини запалали, очі заблищали від хвилювання й передчуття класної, «жирної» крапки у цій доленосній для неї, Орисі, розмові. – А що б ти порадила? – Я? Я б, - і, не вагаючись ні миті, випалила: «… і знову жива вода змиває старі сліди, і я думаю так буде завжди.»
- Ого! Савва аж «хекнув» від несподіванки – я б і сам кращого не придумав! А ти, певно, пишеш – маю на увазі, щось своє художнє, а не лише статті й огляди? …Оператор вимкнув камеру, освітлювач пакував дорогоцінні лампи, кабелі, фільтри… А вони все розмовляли, і Орися, несподівано для самої себе, такої зазвичай закритої від інших, як перлина стулками молюска, такої наїжаченої до всіх «дорослих», часом грубої, часом цинічної… довірила Савві найпотаємніше: вірші. Вірші лізли з неї усюди: вночі, змушуючи зіскакувати з ліжка у пошуках олівця й паперу… в переповненій маршрутці, де змішувались запахи поту, смердючих шкарпеток, аромати дорогих кремів і лосьйонів, французьких парфумів, дешевих цигарок безцеремонного «шефа»-водія… на заняттях «вечірнього» відділення журфаку… на борту літака… на вершині Говерли… на концерті в гламурному палаці… Савві навіть не довелось просити, щоб вона почитала – Орися сама запропонувала, вірніше, спитала дозволу: - Можна, я прочитаю? Хоча б один?.. Савва відразу стверджувально кивнув, обличчя його набуло серйозного вигляду, він закинув ногу за ногу, схрестив на грудях руки, й приготувався уважно слухати. Орися відвела погляд, втупилась у вікно, не бачачи й не відчуваючи нічого, й почала читати, тихо, але виразно, без надриву і «авторських» завивань:
Я не знала: буває так – віршами,
Бо кохаєш, а ждеш однак – гіршого,
Я забула, що можна так – солодко.
Хоч би хто подавав нам знак коротко!
Хоч би хто попередити зміг зраночку,
Що удень понесе потік з ганочку.
Я не знала, що і від сліз весело
Під вітрилами, а не із веслами…
Савва слухав, і боявся розплющити очі, щоб не зрадити себе вологим блиском. Йому страшенно хотілось запалити, але він не смів, він боявся порушити, зіпсувати цей момент істини, він знав – один із най… не найкращих, - найістотніших моментів свого життя. Талант! – зрозумів він вже після першої строфи…
Я не знала – буває так солоно,
Безкінечності круглий знак в сторони
І зіниці від почуття збільшені
Не чекала: оце життя – віршами.
Замінити змогла мару мріями.
Я минуле, як пил, зітру з вирію
Просто крилами, від морів ширшими.
Ти від страху мене закрий віршами…
Савва, нарешті, запалив, і пальці його ледь помітно тремтіли. А очі чомусь засльозились – певно, від диму. – Друкуєшся? – Так… в університетському часописі… Розсилала раніше у видавництва, але майже всі відмовили. – Нічого, в мене теж так було… в юності. Проб’єшся!
Вони розстались майже друзями, і Орися була щаслива, пишаючись тим, що виконала – успішно! – доручення мами, яку обожнювала, і тому, мабуть, робила їй усе наперекір, та ще й прочитала свої вірші самому «великому й жахливому» Савві, і вони, оці вірші, його зачепили… Ух, ти!
Василина отримала відео і текст інтерв’ю на офісний e-mail. Це ж треба! Який офіціоз!, поблажливо подумала про амбітну, дурненьку ще й недосвідчену, але суперталановиту свою дитину, - могла б і додому прислати. Підкреслює, що виконала серйозне завдання від серйозної «контори». Непогано, слід сказати, впоралась… Якось так склалось, що Савва виглядав одночасно і загадковим, і гранично щирим, іронічним і серйозним, юним, запальним, і втомленим «останнім романтиком»… Зуміла, зуміла таки Ориська змусити «зірку» відкритись… показати частинку простого смертного образу, навіть про вразливі місця підказати… всім, хто собаку з’їв на розтулюванні стулок у полюванні на справжні перлини сенсацій… Жаль, що Орисю доведеться «вирізати», «Око» цікавлять лише знаменитості, аж ніяк не робочі конячки – журналісти, хай навіть симпатичні й талановиті. Залишиться лише чарівний дівочий голос з відважно-щирими й захопленими інтонаціями.
- Василина плюхнулась у крісло, не вмикаючи верхнього, «великого» світла, заплющила очі, кілька разів глибоко вдихнула й видихнула, намагаючись зняти напругу й прогнати втому. Не виходило. Жаль, покинула палити… А от чарочку хильнути мені ніхто не заборонить! – сказала собі жінка, і через хвилину вже виділа на підвіконні з чаркою горілки в руці, ліниво споглядаючи засинаючи місто, мерехтливі жовті, блакитні, зелені вогні… Горілка подіяла швидко – на голодний шлунок, аякже… Ліна відчула приємне тепло, притулилась головою до відкосу вікна випростала ноги уздовж на широкому підвіконні – слава, слава євровікнам! Полізли думки, заборонені в тверезому стані. – Знову одна… сама… Кость щез, на дзвінки не відповідає, на «мило» не реагує. Що зі мною не так? – спробувала вдатись до самоаналізу, але відразу покинула спробу: чого це саме зі мною… зі мною усе гаразд. І діти в мене чудові і робота цікава, і багато її, цієї роботи, навіть аж занадто… і друзі надійні, усе розуміють, завжди допомагають, завжди поруч, навіть якщо й на відстані у сотні кілометрів. І чоловіки, до речі, небайдужі до моєї жіночої… моїх жіночих… - Ліна не могла дібрати слова, не бажаючи скочуватись до банальних кліше. – Гаразд, до мене як до жінки, ще не старої і не дуже потворної. От! Але чому, чому ці темно-сірі очі в ореолі зморшок, білого павутиння на загорілому обличчі, ці відверто по-чоловічому зухвалі, відверто жадібні очі переслідують мене уві сні вже третій місяць поспіль… відколи ми розстались тоді, вранці, після першої ночі? Чому раптом, серед білого дня, мою шкіру то в одному, то в іншому найпотаємнішому місці обпікає відчуття Костевої щетини… його сухих гарячих губ… швидкого й напруженого язика… Ліну кинуло в жар: певно, горілка дійшла до серця. Вона налила собі ще трохи, пригостилась кружальцями соковитого лимону, який завжди їла ціляка, зі шкіркою, позітхала іще трохи над мріями, що ніяк не хотіли збуватись… і сіла до письмового столу, щоб попрацювати якихось пару годин. Ну, «зіскочив» чоловік… класний, справжній чоловік, такі рідко зустрічаються. Щось не склалось у них, щось пішло не так… але потім, в кожного окремо, за своєю власною схемою. Адже тоді, того довгого дня й безкінечної ночі було так добре, так солодко. - «Але про це не треба говорити», - словами культової поетеси, живого класика підсумувала Ліна свої невеселі роздуми. – З’явиться – будемо щось вирішувати. Ні – значить, так судилось.
Засинаючи, Василина сама собі пробурмотіла строфу з улюблених віршів, і. заспокоєна, а вірніше, зморена роботою без відпочинку й осяжного краю, провалилась у рятівний, оживляючий сон. Завтра приїде Юрій… вони підуть кудись вечеряти… потім разом поїдуть до російської столиці на монтаж чергової програми. Де буду я… днів за десять… двадцять… за два місяці… за півроку… за рік… Життя невблаганно швидкоплинне, тепер вона особливо цінувала кожен день, кожну мить існування… такого цікавого, сповненого подій і зустрічей і нових облич… і запахів… і смаків… Такого невідворотно скороминучого. Де будеш ти, Кость, коли я, під прицілом мікрофонів і телекамер, паруючи репліки, цитуючи своїх і чужих, посміхаючись, суплячись, заперечуючи, схвалюючи, читатиму вірші, ставитиму питання, провокуватиму, співчуватиму, виражатиму захоплення, біль, любов, подив? Або колись хто інший … Данило Граків або Сергій Вертопрахів… або Марусина Кріпачка ставитимуть гарячі питання, заготовані мною і моєю київською командою? Де будеш ти, Кость, коли Юрій таки вмовить мене на продовження, або, як він висловлюється, «гармонійний розвиток стосунків», і я знаю наперед – це продовження буде прекрасне, витончене, обрамлене шляхетним ставленням й безкінечною повагою, і пристрастю, настояною з часом, як справжнє вино, що має не просто бренд, а “appellation”… Де тоді будеш ти, Костю? Чи почуєш мій стогін, мій розпач, що це не ти тут зі мною, зараз, коли мені так добре… Хіба не там?... «Мовчала ти, мовчав і я… не будучина нас жахала: Нас не змогло б злякать життя, - Мої кипучі почуття і смерть собою б не злякала. Чому ж мовчали – ти і я?..»
5. «Чом же я не сокіл вільний…»
- Ну що це за питання? Що ви підготували?... Ви що, не знаєте, що у неї в Уїлтширі псарня з лабрадорами?.. А ви в неї про що питаєте – що більше любить її чоловік? Рушниці, футбол чи літаки? В чому ж тут провокаційність? Вона вам у обличчя розсміється. Її чоловік понад усе любить саме її, її, безцінну, а ви… про футбол… Ви б спершу з’ясували, де і яка особисто в неї нерухомість. Ні, не для заповнення її митної декларації або написання доносів в Інтерпол, чи як там називається міжнародна фінансова поліція. А для того, щоб знати, що в неї вілла в Провансі, і тому вона французькою розмовляє, як француженка, а ви її питаєте, чи чула вона, як проходив день Доброти у Вінниці… Та вона й про Вінницю саму вже давно не чула, а вже про день Доброти… для такої особи… особливої жінки, і це доводиться визнати – особливої, а не просто вискочки, що зуміла обкрутити папіка-мільйонера! – і питання мають бути особливі. – Зрозуміло, мадам! - обоє «молодих» з її команди – хлопець з п’ятого курсу «ін-язу» і дівчина-аспірантка чи то з соціальної психології, чи то з психологічної соціології, Ліна не пам’ятала наразі, - задерикувато і навіть дещо нахабно дивилась на неї, не опускаючи погляду. – А як же тоді Концепція проекту – провокувати, виявляти, викривати, зривати маски?.. - Діти мої, - Василина втомлено усміхнулась, це ж не проект задля проекту. Це проект. Який має не просто когось або щось викривати, а й відкривати людям очі – і тим, хто по той бік екрану, і тим, хто в студії. – Ви хочете сказати… вона по совісті живе? А як же оті стайні… тобто псарні з лабрадорами, оті шато, отой приватний реактивний літачок, на якому вона по світу гуляє? – Ну пощастило їй. Просто пощастило. Василина потерла тонкими пальцями скроні, в які з усієї сили гупала кров. Як же їм пояснити, цим максималістам, цій категоричній парі, що не буває у житті однозначності… - Якби ти, Рома, і ти, Катя, ретельніше збирали факти з її біографії – та знаю я, знаю, що все суперзакрито! На те вас і наймали, що вмієте більше, набагато більше від інших… про винагороду тактовно промовчу… Так от, якби шукали й аналізували як слід, то знали б, що вона одна утримує з десяток дитбудинків і стільки ж притулків для старих… А от лікарню для онкохворих… думаєте на чиї гроші відкрили? Не казатиму вже про кількість операцій, зроблених хворим дітям за кордоном за її кошти. Перед такими, як вона, нам слід тричі на день уклонятися, а ви що – якийсь футбол, якісь рушниці чоловіка… - Гаразд, Василино Сергіївно, ми зрозуміли! І Рома чомусь додав: - Get it! Got ot!
Передача за участю пані…, благодійниці, меценатки, ікони стиля і за сумісництвом дружини пана… (див. «Форбс», останнє число), пройшла не просто успішно. Вона пройшла з тріумфом. Публіка вітала українку стоячи, а та чарівно посміхалась. І на гігантських екранах студії змінювались кадри з її світського, суспільного й особистого життя – тієї його частини, яку було дозволено показати. Щоб не скотитись до несмаку й не порушувати норм елементарної людської етики. І майже всюди ця струнка жінка з дитячою посмішкою і щасливими очима торкалась потилицею широких грудей свого чоловіка, який підпирав, оточував, підтримував… Ну, я не знаю – захищав її, як та стіна, як та непорушна вічна скеля, біля підніжжя якої виростає ніжна квітка. Прикрита від вітру, злих хвиль, жадібних рук, хижих птахів і заздрісних очей, квітка все цвіла й цвіла. І з кожним роком ставала все кращою.
- А діти молодці, - думала Ліна про Рому з Катею, їдучи вечеряти до модного столичного клубу в Юрієвому лімузині. – Я б і сама краще не придумала. Створили справжню чуттєво-інтелектуальну атмосферу, у якій наша героїня почувається як риба у воді. Як там було… так цікаво. Про справжню любов? – і Ліна увімкнула відеозапис. – Ви, звісно, читали останній роман Франца-Олів’є Жізбера «Un tr;s grand amour” («Дуже велике кохання»)? – Так. Звісно. – І, звісно французькою? – Так, французькою. – Тут пані чарівно посміхнулась, ніби вибачаючись, що могла вільно читати мовою Мольєра, Гюго й Едіт Піаф. – А що? – іще одна, вже ледь лукава посмішка. – Прокоментуйте, будь-ласка, думку письменника про те, що ревнощі в коханні – це як черв’як у плоді. Для мсьє Жізбера – понад усе кохання “vrai, stable, ;quilibre“ (істинне, стабільне, врівноважене), яке можливе лише на основі рівноправних стосунків. Пані дзвінко розсміялась. Камера швидко ковзнула по дещо розгублених, недовірливих, часом іронічних обличчях учасників передачі. Що смішного… От, аби вирізнитись… - Вибачте, мій сміх викликало словосполучення «стабільне кохання». Ну як кохання може бути стабільним або врівноваженим? Кохання – це завжди свято, завжди обмін емоціями, енергією, іноді біль, іноді страх, але частіше – радість, щастя, ейфорія… Василина спіймала себе, що відчуває мало не заздрість, слухаючи слова цієї гарної, розумної, щасливої жінки. – Так, голубонько, для тебе так і є – вічне свято… дай Бог здоров’я і тобі, і твоїй половині, і Вашим діточкам.
Ліна не читала роману Жізбера, але добре пам’ятала інтерв’ю, опубліковане в модному паризькому журналі, під час якого Жізбер, його колега Мішель Фейзер, авторка суперпопулярного сентиментального роману «До кінця свята» ( “Jusqu’au bout du festin”) і журналіст вирішували, як і сотні людей - володарів дум – упродовж сотень попередніх років, втім, безуспішно, - сакраментальне питання про сутність любові. Там іще згадувався якийсь отець церкви… здається, він жив у дванадцятому столітті. Точно! Рішар де Сен-Віктор, ось як його звали… Лімузин раптом зупинився, дверцята відчинились, і Юрій ловко забрався всередину – видно, не вперше і навіть не в двадцяте. Вмостився поряд, схилився, цмокнув у щоку. – Вибач, перервав твої роздуми? По очам бачу – ти зараз не тут… Цікаво, де? Якщо це не секрет. – Вони вже давно були на «ти», проводили разом досить багато часу, звичайно, наскільки це дозволяли рамки напруженого розкладу перевантаженого до граничних меж.
- Будеш сміятись, але… у дванадцятому столітті. – Це мене не дивує, Ліно. І що там цікавого… для тебе? – Юра, ти щось знаєш про чотири стадії – або ступені кохання? – А що, у ранньому середньовіччі про це вже знали? Цікаво, хто саме? Якісь придворні… чи алхіміки? – Уяви собі, священик. Такий собі Рішар де Сен-Віктор. – Не знаю, ніколи не чув. – Це французи розкопали… недавно. Перша ступінь – коли любов пронизує, ну, як дощ пронизує тканину, і вона геть мокра, просякнута… Другий ступінь – любов зв’язує, заковує в кайдани, обплутує ланцюгами. Потім. На третій стадії, Любов – Рішар вже звав її пристрастю (la passion) – засліплює… Ліна затнулась. Дійсно, засліплює. Деяких уже з першої стадії, - подумала вона з гіркотою. – Ну, Ліно, а далі? Не випробовуй мого терпіння. Невже четверта стадія – абсолютне щастя? Нірвана? – Аякже… Ти погано знаєш французів… І взагалі, щось не виявляєш належної обізнаності у психології кохання. – А маю? – Юрій серйозно глянув на неї, проте губи його посміхались. – Так, noblesse oblige! Так от: на четвертій, останній, заміть, стадії, бажання не може задовольнятись… воно пожирає душу… і перетворюється на ненависть. Отак людина безперервно потрапляє то в пекельний вогонь … а то до крижаного пекла… - Французи, як завжди, усе переплели, переплутали: пристрасть… кохання… жага… пекло… кайдани… засліплення…, - Юрій, увімкнувши кондиціонер, запалив і відразу глибоко затягнувся. «Щось його зачепило, - подумала Ліна. – Чи щось із моєї оповіді… чи ще під час запису передачі…». Вона, не усвідомлюючи, що робить, підняла руку й погладила по щоці Юрія, відчувши прохолодну шкіру, гладкість якої от-от мала порушитись вечірньою щетиною. Юрій завмер, заплющив очі, і не встигла Ліна схаменутись, як його гаряча долоня лягла на її руку й притисла її до щоки, не пускаючи, беручи в полон, а потім його губи торкнули Ліниної долоні, кожного пальця, переповзли на зап'ясток, і від цієї обережної, несміливої, але надзвичайно чуттєвої і відвертої ласки сироти обсипали жінку з ніг до голови, аж попід волосся, і вона судомно схлипнула… і заплющила очі, і дозволила чоловіку торкнутись її губ, шиї, грудей… Авто вже стояло хвилин п'ятнадцять, а вони нічого не чули й не бачили і не знали. Окрім одне одного, і не могли роз’єднати спраглих вуст, розчепити ніжних і водночас сталево-міцних обіймів… розділити шкіру, запах, смаки… - Мені скоро сорок п’ять, - прошепотів Юрій нарешті, коли вона поправляла зачіску й комір блузки перед тим, як вийти з авто, – а я ще ніколи в житті так… солодко не цілувався. Ти звела мене з розуму, знаєш? – L’amour transperse (любов пронизує), - відбулась Ліна, цитуючи абата Рішара, чи який там був його сан. Цілувався Юрій дійсно… солодко, та й обіймався майстерно-обережно, лагідно, але під тонкою тканиною одягу відчувались залізні м’язи атлета в чудовій формі. А ще Ліна відчула одвічну чоловічу спрагу, давно стримувану жагу, неприховане бажання. Ще мить – і вона б не встояла перед його наполегливістю, спалахом його емоцій, приправленим смаком і запахом мускату. Це був його власний запах – чи нотка сексуальних чоловічих парфумів? Ліна не зчулася, як долоня чоловіка миттєво подолавши символічну перепону ґудзиків-перлинок – ха! – й мережива білизни, торкнулась її грудей, лягла там, ніби ніколи звідти й не вибувала, пальці спершу тихенько, потім усе відчутніше погладили ніжну, найніжнішу шкіру… Тамуючи стогін, Ліна розтулила губи назустріч губам Юрія, і рухи його язика, і різкий, але все ж приємний смак і запах мускату від його дихання, від жаркої вологої середини його рота підказали їй: ще мить – і вони лишаться в цьому авто до ранку. – Чекай…чекай, любий. Нам слід охолонути… наразі. Нам же не по двадцять… - М-да? – Юрій вкривав поцілунками, не такими вже, втім, жагучими, її шию й обличчя. – Ти впевнена? А може… - Ні, любий. Не поспішай. Прошу тебе… Його голова на хвильку лягла Ліні на коліна, і жінка виразно почула, як несамовито б’ється його пульс – Юрія мало не підкидало на сидінні. «Оце вам і цивілізовані стосунки… тривали-тривали, та й дійшли до краю… і мають перейти до іншої площини… і таки перейдуть», - думала Ліна, вирівнюючи дихання і вже вкотре поправляючи волосся й вбрання.
Вони йшли по розкішних сходах до VIP-залу – все-таки вдалося вийти з салону лімузину… ганьба… - і з особливого блиску очей, з того, як рухались їх тіла, випромінюючи енергію, з особливого «нетутешнього» виразу їхніх облич будь-хто зробив би висновок: ось іде пара закоханих… Треба ж, і в їхньому віці таке теж буває… Ліна не пам’ятає, що вони тоді замовили, що пили, що їли. Пам’ятає лиш, як пригощали один одного зі своїх келихів і тарілок, не зважаючи на… Та ні на кого не зважаючи, якщо чесно… Час від часу їх руки, коліна, стегна доторкались, і якби іскри, що при цьому виникали, були видимі – у клубі спокійно можна було б вимкнути світло. – Чом же я не сокіл вільний? – раптом почула Ліна рідну мову з уст свого друга. – Оце сюрприз! А далі? Заохочений її радісним, щирим здивуванням, Юрій відкашлявся – швидше для проформи, втупився поглядом у невидимі далі, й продовжив декламувати:
«Чом же я не сокіл вільний,
Чом же я не дуб зелений,
Чом же я не вітер буйний,
Чом же я не бог великий!»
Ліна хвильку помовчала, потім підвелась, нахилилась до чоловіка й вдячно притислась щокою до його щоки. Якби очі в неї не були заплющені від пережитих емоцій, а швидше, щоб приховати сльози несподіваного розчулення, вона б побачила в іншому кутку багаторівневого залу декого із старих і нових знайомих. Втім, її, як і її супутника-кавалера, якраз помітили, і ця випадковість в одну мить змінила хід подій, плани декого на той вечір, а за один раз і лінії життя.
Вони готувались перейти до десерту – фруктового суфле на йогуртовій основі, з репертуару неповторного Селезньова, диво-кондитера, автора десятка кулінарних біблій, учасника багатьох медійних і освітніх проектів, аж тут їхній тет-а-тет було порушено. – Пробачте…, - вкотре за вечір Ліна почула звертання українською. Спочатку в неї щось всередині стислось, а потім провалилось «аж на дно», але не від того, що говорили українською, а від звучання невловимо знайомого голосу – хрипкого, зі сталевими нотками, голосу людини, що звикла не перепрошувати, а віддавати накази. Потім, опанувавши себе, Василина підняла очі: прямо перед нею сяяло свіжістю ціле море коралових троянд, а над ними, над цим божественно гарним снопом, вона побачила до болю знайоме, ще недавно таке бажане й ненависне, Костеве обличчя. – Пробачте, повторив чоловік. – Вам просили передати це он звідти, - і він показав на протилежний бік зали. Там, у компанії чоловіка і, певно, кількох друзів чи знайомих, вечеряла героїня щойно відзнятої передачі, і щасливе подружжя, побачивши, що букет саме вручають, сяйнуло синхронними посмішками й синхронно ж помахало руками на знак вітання. Ліна і собі посміхнулась, і також помахала у відповідь, а потім притисла руки до грудей: дякую, мовляв. Цієї миті підскочили два офіціанти. Один із розкішною, в стилі, букету, вазою. Інший підхопив квіти, почав аранжувати їх так, щоб радували зір і не затуляли простору. Кость, нарешті звільнивши руки, по-військовому коротко вклонився, чітко повернувся «Кру-гом!» і пішов у напрямку до компанії, яка щойно прислала квіти. Розгублено дивлячись услід чоловіку, що був пропав, а тепер знайшовся у геть непідходящий момент, Василина усе ж помітила дротик, що, звиваючись пружинкою, спускався поза Костевим вухом, збоку шиї, і ховався під комірцем бездоганно блакитної сорочки. Придивившись пильніше, вона помітила дещо потовщені «плечі» піджака… неприродні зморшки під пахвами… і блискавично зрозуміла: охоронець… охоронець у самих… Ось чому він зник… І не дзвонив… І не писав… Певно, такі умови контракту. «Чом же я не сокіл вільний»... Дійсно, чому?
Юрій, звичайно, помітив різку зміну її настрою, але, як вихована людина, не чіплявся з розпитуваннями. А може, йому все було ясно?... Тоді Ліна, тріпонувши блискучим «кінським хвостом», глянула йому у вічі довгим, аж до непристойності, поглядом, і попросила замовити ще вина. Вино принесли, Юрій наповнив келихи, і вони обмінялись тостами – з того ж таки, цитованого чоловіком раніше, вірша. Ліна: - Коли б був я дубом пишним, Простягав би я галуззя, До проміння золотого. І тягнувся б вгору, вгору… Юрій: - Коли б я був вітром буйним, Я б розгонив чорні хмари, Щоб від хмар не слались тіні, Щоб сміялось завжди сонце… Ліно, - без переходу продовжив він. Сонце – це ти. Я хочу, щоб ти завжди сміялась. Але зараз я бачу сум у твоїх очах. Скажи, які хмари мені розігнати? Де вони – чи хто вони? Ліна опустила погляд, потім глянула Юрію в обличчя, і відчайдушно попрохала: - Не залишай мене сьогодні… саму. Будь ласка. Повір, я сама не протримаюсь навіть до ранку… Замість відповіді Юрій взяв її тонкі пальці і притис їх до своїх вуст. Ліна помітила на його лобі дрібні намистинки вологи – певно, від хвилювання. Чи усе ж від вина?
6. Поперед усього, до чорта меланхолію!
Після десерту і ще декількох келихів вина, взявшись за руки, попрямували до виходу. Слідом два офіціанти – чи то вже була місцева охорона? – несли чудовий букет коралових троянд, із тих, що «непорушно» стоять більше тижня, і пахнуть, пахнуть… трояндами, свіжими серпневими ранками, холодною росою… а не болотом. В лімузині, до речі, вистачило місця навіть для такої великої кількості квітів. – Куди? – Юрій запитально звів брови й задер підборіддя. Ліна мимоволі посміхнулась: якби зараз сказала «на Марс», вони б за півгодини, певно, летіли б у літаку на Байконур. Московський гість!..
- Гуляти далі… чи…? Не відповідаючи, вона зняла з Юрія окуляри – простесенькі, за тисяч десять єврів… і, прошепотівши самими губами: Both! (і те, й інше) присунулась до нього максимально близько, й заплющила очі. Запаморочливо пахли троянди, в голові шуміли пари незрівняного «Шато Рішельє»… Ліна відчула, що тане в обіймах Юрія, його ледь стримуване, вкрай відверте бажання передалось і їй, вона забула, де вона, хто вона… Але добре усвідомлювала: з нею зараз Юрій, саме Юрій… і ніхто інший! І нікого іншого їй не треба. Тому й відчула легке розчарування, коли на останній межі Юрій зупинився, і, не випускаючи її з обіймів, притис її до грудей, і завмер отак – із закритими очима, щока до щоки. І вона чула, як гупало в грудях його збуджене до краю серце, калатало об ребра, мало не вириваючись з тісної клітки! Вирівнявши дихання чоловік тихо сказав: - Вибач… я занадто тебе ціную… тобто, ти ДУЖЕ мені дорога… Ми не будемо тут, гаразд? – Так, любий. Tu connais la java. – Oui, j’en connais , - підтвердив Юрій. Водячи гарячими губами по її шиї – «охолоджував» поступово, щоб не вбити бажання, а лиш відстрочити його здійснення.
- Ви, звісно, не повірите мені, якщо я описуватиму, що в такий момент закохані обмінювались цитатами на іноземних мовах або уривками віршів, хай навіть і прекрасних. А вони, до речі, нічим таким і не займались – що вони, не люди, такі як ми з вами? Вони говорили потім, коли скуштували п’янких солодких плодів, смак яких уже почали забувати в круговороті подій… вирі професійних і побутових справ… за рутиною хронічної втоми, недосипання, пресингу обставин. Їй було так добре… аж занадто, сказала б Василина. Так добре, так пронизливо ніжно, бурхливо й водночас затишно, їй не було вже давно, а, може, й узагалі ніколи?.. В сутінках Юркової спальні, де не було нічого зайвого, зате розкішна постіль із старомодною полотняною білизною, на якій скромно було вигаптовано «Yves Saint-Lorent” була, й простирадла приємно холодили розжарені спини, груди, стегна й сідниці. Ні слів, ні музики… лише прохолодна вода, яку вони жадібно час від часу пили, проливаючи її на голу шкіру й хихочучи від того, як дурнуваті тинейджери.
- Назавтра була субота, і можна було повалятись аж до десятої. – Я б до наступного ранку з спальні не виходив, - зізнався Юрій, потім подумав і додав: - Якщо чесно, й до кінця життя… ну хіба що на кухню і до ванної… - Ти що, у резонанс увійшов? – Ліна щасливо потягнулась, вигнувшись дугою, як в юності, і від споглядання стрункого звабливого тіла очі чоловіка спалахнули підозрілим блиском. Він поклав теплу долоню на голого Ліниного живота і ніжно провів до грудей… потім донизу… Але цікавість виявилась усе ж більшою від жаги. – Який-такий резонанс? – Юрій придавив її коліном до ліжка і жарко зашепотів на вухо: - Я не в резонанс увійшов. Я в тебе, рідна, увійшов, чи ти не помітила? – Аякже, не помітиш тут, ум-гу… Ліна занурила пальці в його коротке на потилиці волосся, притислась животом до його стегна, і відчула, що волосся стало сторчма під її руками. Втім, не лише волосся… пардон за натуралізм. – Я не про це, любий. Пам’ятаєш ту статтю … ну, з “Pari Match”. Про сентиментальну літературу? Абат Рішар. – Ага, пам’ятаю… Між поцілунками, що обпікали її шкіру, Юрій бурмотів: чотири стадії… чотири… один, два, - рвучко перевернувши жінку на живіт, продовжував цілувати її спину: - три… чотири… - Юрочко, зачекай… я стомилась… Ось послухай, - і так, лежачи долілиць, Ліна процитувала: «Людина не може жити без кохання, як не може жити без віри. Без бажання розчинитись у чомусь більш важливому від себе самої… у чомусь, що її перевершує…» - ну, це міг сказати тільки чоловік… певно, Жізбер… - Молодець, маєш гарну пам'ять на імена. – Дякую, - посміхнувся Юрій, проте Ліна не побачила, а лиш відчула – уявила подумки цю току. Поблажливу посмішку розумного, впевненого в собі мужика, чуттєвого і, коли треба, нестримного і вданого. Ліна не знала, що місяців зо три тому Юрій і цей самий Франц-Олів’є непомітно для самих себе напились тут, у Москві, дискутуючи про усякі дрібниці типу сенсу буття, походження цивілізацій, феномену релігії й жіночої привабливості. – То ти про який резонанс?.. Ліна, ніжачись під вагою його оксамитового тіла, поволі «заводячись» від доторку неголеної щоки до своєї голої спини, усе ж відповіла: “- Ce qui est beau, dans l’amour, c’est de sortir de soi et d’entrer brusquement en r;sonance avec un autre…” (Краса (кохання) в тому, щоб вийти з себе й увійти блискавично в резонанс з іншим). – Ну, це, певно, уже жінка сказала… як її – Райзер? – М.м.м. еге ж… і ще ось це: «Для мене кохання – не обов’язок, як для Камю, а життєва потреба… як їсти, пити, дихати. Даремно вважають, що людина – це створіння для вигадування богів. Думаю, що вона є також створена для того, щоб кохати. Коли я підсумовую своє життя, лишається тільки одна річ – кохання….» - То що, вгадаєш, кому це висловлювання належить? – Здаюсь… Не бачу… не відчуваю виразної межі… між жіночим і чоловічим… - Отож-бо, любий. Значить, не суть важливо! – Ні, важливо. Я розумію, про що ти.
- Я Не скривджу тебе, Ліно. Ти віриш? Швидше уб’ю себе, сам себе знищу. Ти така унікальна… запашна… ніжні… така гаряча… й водночас прохолодна, коли треба. Виходь за мене. Зроби мене щасливим! - На жаль, усе це Юрій говорив подумки, не наважуючись освідчитись у першу ж ніч інтимної близькості. – Ще встигну, - переконував він себе, засинаючи обабіч Ліни і відчуваючи не просто резонанс, а надзвичайно потужний, глибокий, ну просто безмежний…резонанс… І його від цього резонансу гойдало – внутрішньо, звичайно, із середини розгойдувало, і все у ньому то солодко завмирало - і серце, і шлунок, і нижче…, а то пульсувало гарячими поштовхами. Ніби сотні крихітних гейзерів прорвали тонку, але міцну, зашкарубілу за довгу роки душевну кору, що утворилась від самотності, відчаю, безкінечних сумнівів, власних розчарувань і чужих зрад. І мабуть, Ліну, що саме поринула у морок напівсну – напівбадьорості, гойдало так само, бо скоро, так і не розчепивши обіймів, вони заснули, дихаючи в унісон. Серця їх теж, здається, бились в унісон, що, власне, й слід було довести…
- Ліна прокинулась рано, за звичкою, хоча спала якихось пару годин. Юрій, втім, неспокійно ворушився уві сні – напевне, теж скоро встане, подумала Ліна. Після душу зайшла на «техно»… ні, навіть на «хай-техно» кухню, а по дорозі з ванної наштовхнулась на острівець троянд, площею так зо два квадратних метри. Ніби щось вдарило її у серце – перед очима стало напружене Костеве обличчя, жорстка лінія вуст, «гусячі» лапки в кутиках очей… прозорий, і разом з тим непроникний погляд, ніби бездонні криниця… чи тунель, у глибині якого причаїлось страждання, і біль, і бажання близькості… Як не мало знала вона Костя, а все ж розпізнала той самий голод, що так вразив її тоді, під час першої зустрічі, голод, і спрагу і ту жагу за рідною душею, за теплою рукою, яка приголубить, підтримає, просто по-дружньому лясне по плечу…. Але нічого в ній цього разу не тьохнуло, так… ледь на мить щось стислось всередині, і зразу ж розійшлось, розгладилось…
Потім, вони, нікуди не поспішаючи, розтягуючи задоволення, смакували першу вранішню каву і пильно вдивлялись одне в одного. Просто мовчали, просто сиділи, не торкаючись, не посміхаючись, не вмикаючи ні телевізора, ні радіоприймача. Юрій випалив першу, найсолодшу сигарету і загасив недопалок просто у блюдечку. Що це він, настільки нервується? Подумки здивувалась Ліна, знаючи непохитний побутовий педантизм – за будь-яких обставин! І в один момент – осяяння, чи що? – Ліна зрозуміла: зараз почне освідчуватись. Блискавична паніка накрила її з головою, наче океанська хвиля, різкий солодкий страх пронизав її з маківки до п’ят. – Мовчи. Благаю. Мовчи, Юрочко. Ця ніч… наші стосунки… коротше новий етап наших стосунків тебе ні до чого… - Не зобов’язує? – закінчив фразу за неї чоловік. – Саме так. Вибач, я не хочу тебе образити, в жодному разі. Просто… ти нічого мені не винен, і не треба грати в старомодну чоловічу шляхетність. – Ну да, ну да… Як чесна людина, тепер… Ти це маєш на увазі? – Юрій, склавши на широких грудях атлета міцні засмаглі руки, дивився на неї поверх окулярів з легкою іронією, і куточки його губ ось-ось мали розтягнутись у поблажливій посмішці. – Ти Екзюпері читала? – Звісно. Читала. – І «Маленького принца»? – Так. Звичайно. – Ну, тоді маєш пам’ятати дещо… про відповідальність за тих, кого приручаєш. – Ти зараз про кого? Про себе… чи про мене? Не лести мені, Юрко… Я звичайна, немолода, втомлена життям. Обтяжена роботою, побутом, дітьми, нарешті, жінка. Навіщо тобі, як у тому анекдоті про грузинського татка ''эти баржи, эти параходы…?» - Люба, я не про тебе і не про себе окремо окремо, я про нас обох. Скажи, ти уявляєш собі далі своє життя без нас? Без наших розмов, наших зустрічей. Та в кінці кінців, без наших поцілунків? Він говорив дуже тихо, і вже не посміхався, і весь час дивився у стіл, мабуть, на дно кавової чашечки. А потім – раз! І глянув Ліні прямо в очі, і вона не посміла відвести погляд, і заперечно похитала головою: ні, не зможу… І подумала: принаймні, у найближчий час. І ти не зможеш без мене. Я бачу… - Юрочко, ти мені ой який не байдужий! Ти ж знаєш, ти ж усе бачиш. Але я маю дещо сказати… Той чоловік учора, в ресторані… охоронець пана і пані…, той, що квіти від них передав… це Кость. Пам’ятаєш, я розповідала? – А, поціновувач поезії… бувший полковник? – Так. Я не все тобі розказала.. – І не треба. Не хочу нічого чути… і знати. Поцілував її в лоба і попросив: - Збирайся. Сьогодні попереднє інтерв’ю. Поїдемо разом. Нехай народ звикає! Ліна навіть рота не встигла розтулити, навіть ще сама не вирішила: заперечувати? Здатися? Відшуткуватись і залишити все як є?.... А Юрій уже стискав її в обіймах і шепотів: - Знаєш, земля кругла… Риби плавають, хмарки летять по небу… А я тебе люблю. Хутко, люба, наводь красу. Спізнимось!
- Мотиви! Додай мені мотивів, рідний! Я з усім згоден: передача б’є всі відомі рейтингові рекорди. Має чудову національну й європейську критику, від бажаючих потрапити в поле зору вашого «Ока» немає відбою… Але ж ти знаєш: я «головний» лише у певному аспекті, а в багатьох інших є іще головніші від мене. Вимагаю солідної мотиваційної бази такого важливого кроку. Прайм-тайм двічі на тиждень, та ще у будні дні… Ну, знаєш… Ти хоч уявляєш, КОГО мені доведеться посунути із звичайних позицій, щоб звільнити для тебе оці дві години? – Та не дві, не дві, а ледве півтори, - Юрій стримано посміхався, гасячи чергову цигарку у шикарній попільничці босса. – Ви ж розумієте, скільки часу зжирає реклама?.. І Юрій, і його бос чудово знали, бо наперед уже сто разів «примірили», що реклама дорожчає залежно від часових рамок передачі, і дорожчає не на копієчку і навіть не на дві. А, отже, телекомпанія отримає незаплановані надприбутки, і зможе відкрити пару комерційних, а головне – декілька некомерційних, абсолютно «благодійницьких» проектів, тобто понесе в маси ще трохи нової – або старої – читай, істинної – культури. І що цікаво, всі будуть задоволені, отримають, як співає старик Джагер, “satisfaction” – і глядачі, і продюсери, і трудяги журналісти, і гості, що «звіздитимуться» в «Оці», і певною мірою ті висо-о-окопосадовці, хто визначає політику телекомпанії. Слід визнати, що не завжди кількість нулів у сумах оборотів і прибутків стоїть для них, цих висо-о-око… на першому місці. Втім, Юрій йшов на відчайдушний крок – я б сказала, навіть, на прорив – з усією впевненістю майстра, що добре усвідомлює ціну свого дітища, і на дев’яносто дев’ять і дев’яносто дев’ять сотих відсотка був впевнений у перемозі. Головний підвівся, зняв окуляри, втомлено потер набрякле перенісся, підійшов до вікна, хвилини зо дві мовчки дивився крізь затемнене скло у московські простори. – Гаразд. Ризикнемо. Спроба – не тортури, - нарешті сказав він, як припечатав. Юрій потис руку босса із щирою вдячністю. Вийде – супер, не вийде – спробуємо ще раз, пізніше. Вдячний був за віру старшого товариша у його сили й інтуїцію, за підтримку його, Юрія, глибоке бажання змінювати цей ошалілий від інформативних, енергетичних, емоційних і ще хтозна яких потоків світ. – Я чув, ти одружуєшся? Вітаю. Сподіваюсь, якось познайомиш з обраницею? – Звісно, познайомлю. Тільки спершу заберу її сюди, до Москви. – То твоя пасія «не місцева»? В голосі босса було не здивування, а нотка поваги й навіть заздрощів, типу «живуть же люди!» - Ні, з Києва моя пасія. – То ти, як Гумільов, - посміхнувся «головний», - знайшов собі відмочку з Лисої гори? – Щось на кшталт, - відшуткувався Юрій…, і за кілька хвилин вже спускався у нанотехнологічному ліфті – до вестибюлю, де мала чекати його Ліна…
7. L’Amiti; finit parfois en amour, mais rarement l’amour en amiti;
- Відступись, Христом Богом прошу, відступися, брате!.. Вона – мій єдиний і останній шанс. – шанс на що? – Юрій пильно вдивлявся в риси цього мужнього, ніби з каменю витесаного застібнутого на усі ґудзики і, здається, далекого від усяких емоцій, чоловіка, що сидів навпроти, нервово стискаючи сплетені в замок довгі міцні пальці, які ледь помітно дрижали. От дістало чувака, - подумки поспівчував Юрій, - оце так дістало… Втім, я його розумію – сам міг бути на його місці. Але пощастило, дякувати Богу… - А ти не розумієш? – Кость коротко глянув у очі Юрію – ніби лезо зблиснуло й знову у піхви сховалось. – Уяви, не розумію. Не розумію, що в цій ситуації залежить особисто від мене. Ліна зробила свій вибір. Так, друже, не на твою користь – на жаль для тебе й на щастя для мене. І чого ж я маю відступитись? Думаєш, у мене шансів більше – тобто, будуть іще. А в тебе ні? Кінець світу, чи що? – Можна сказати й так. Дійсно кінець. Так сталось – доля послала мені її, а я не зміг… не зумів її утримати… Повір, не з власної волі. Так обставини склались. Ну, нещасливий я, по життю нещасливий. Я все розумію, все бачу – ви дуже близькі, їй з тобою… добре, вона … щаслива, - слово «щаслива» Кость вичавив із себе, як отой Змій-Горинич сироватку з каменю. – І? Юрій вертів у пальцях недопалену цигарку, провокуючи співрозмовника на подальшу відвертість. З усього було видно, як болісно давалось Костю ця розмова, і водночас відчувалось, що він йде ва-банк. – Після того, що ти зараз почуєш – можеш мене вдарити. Навіть захищатись не буду,- Кость похнюпився, й, не підводячи очей, запалив чергову цигарку. Потім, втупившись поглядом у темне тоноване скло модного ресторану, за яким чітко було видно усе-усе. Що відбувалось назовні, через силу заговорив: - Покинь її, брате. Покинь… тоді вона, розгублена, втратить опору в житті, захитається… не знатиме, в яку сторону хилитись … і тут я її… - І тут ти її підхопиш… суко… Юрій підсвідомо констатував: ух-ти, які я слова, виявляється, знаю… Цікаво, звідки? – Ну, ти… - здушено загарчав Кость, - контролюй базар, в сенсі, слідкуй за трасою! – Тобі, значить, хамити можна, паскудо, – тихо, крізь зуби процідив Юрій, відчуваючи, як важчають кисті рук, як гаряче стає вухам, і серце починає гупати аж у горлянці. А мені, значить, зась… Як ти можеш мені таке пропонувати? Ти ж не якесь… западло банальне, ти ж мужик відповідальний, серйозний… І таке кажеш: покинь… Хіба таких можна кидати? За таких, як вона… тонкошкірих, тонкосльозих… таких, бачиш, з іншої галактики... за таких Господь заступається. Та як і не заступиться – я до того не допущу, щоб вона зосталась ображена, до того ж незаслужено. Давай розбігатись, рідний, поки я тобі… обличчя не розбив! – В сенсі – морду не розквасив? – криво усміхнувся Кость. – Саме так, саме так, БРАТЕ, - підкресливши «брате», кивнув Юрій. Помовчавши, додав: - Думаю, погрожувати один одному марно. Все одно в тебе нічого не вийде. Повторюю: Ліна свій вибір зробила. Я – теж. – Ну що ж, - стримано зітхнув Кость. – Отримав касули – хочеш стій, хочеш - падай. Хочеш – відбивайся, якщо силу маєш. Юрій злегка нахилився до співрозмовника, і пильно дивлячись тому в очі, тихо і монотонно промовив: - Про касули це ти правильно сказав. Тобі видніше, звичайно. Скажу лиш одне: іноді думай і про жінку теж. Згадай, як їй було: втратила чоловіка, діти розбіглись… Ти трапився, а потім різко зник. Образиш її ще раз… начувайся. – А що, може вб’єш чи покалічиш? – Не те слово, брате, не те слово… На тому чоловіча розмова, за змістом жорстка, а зовні – спокійна, інтелігентна, адже «не журналістських» виразів ніхто не чув, завершилась. Юрій поїхав, а Кость іще довго сидів за столиком, похнюпивши голову, не палив, не замовляв спиртного, не заохочував до знайомства вечірньо-нічних красунь, що «служили» в закладі метеликами… Думав. Звикав до продовження самотності.
Юрій заїхав на вокзал, купив квиток на потяг до Києва. До від’їзду лишалось усього три години. Він встиг заскочити додому, покидав до великого дорожнього кейса якісь сорочки… білизну… одеколони-пінки-шмінки… щось іще, хоча знав, що їде максимум на добу. Коли потяг рушив, Юрій бухнувся, не перевдягаючись, на лаву, обличчям до вікна, склавши на грудях руки. Так довго лежав, не скидаючи окулярів, не увімкнувши світла, відмовляючись послідовно від чаю… печива… інших напоїв… морозива… журналів Playboy, Man’s Health, Officiel… газет якихось… кросвордів… наклейок – от холера!... і навіть «чарівної компанії». За темно-сірим склом купе спального вагона зрідка щось зблискувало, пролітали зустрічні, яскраво освітлені або зовсім темні потяги, і тільки яскравий місяць супроводжував потяг, у якому їхав Юрій, лиш інколи змінюючи кут і висоту відповідно до вагона.
Про що думав наш «московський гість»? Що не давало йому заснути? Скажете – подзвонив би Ліні, сказав би чергову порцію ніжних слів, зізнань, поскавчав би жалібно, що скучив… та й по всьому. За декілька днів, максимум за тиждень, вона б сама до Москви прилетіла. Але ж ні, йому треба було особисто пересвідчитися у реальності їхніх почуттів, у тому, що дійсно, майже матеріально й відчутно існувало між ними. Оте, що ніякими словами не висловлювалось і ніякими фарбами не описувалось. Але ж воно точно було, Юрій знав, і навіть не думав опиратись, і був міцно зв’язаний невидимими узами з єдиною жінкою, що наразі існувала для нього в цілому світі. «- Знайди мене, опівночі знайди, і під подушку компас поклади… Застань мене, без пам’яті застань… нехай там будуть тільки інь і янь…» - хрипкий чарівливий голос, стрибаючи з однієї октави в іншу, краяв Юрієве серце, напружуючи безкінечно й без того натягнуті нерви. – Інь і янь… інь і янь… точно, саме так… думав Юрій, поринаючи у рятівний сон і вже «на автоматі» скидаючи навушники й вимикаючи Ipodа. Він не планував і не знав, що скаже вранці Ліні, як пояснить раптовий приїзд, без дзвінка, без попередження, і з точки зору Ліни без жодної розумної причини. – Може, нічого й не говорити не доведеться, - умовляв себе Юрій, їдучи на таксі на Поділ, до Ліниного дому. – Мені аби побачити її… і все. А що «все» Юрій не знав і не уявляв.
Почувши, що у двері дзвонять, Ліна завмерла з чашкою ранкової кави в руці. Ні, не злякалась, а так… ніби розгубилась, думки кудись розбіглись… серце заколотилось часто й ситно. Наступної миті вона вже бігла відкривати, і, скидаючи ланцюжка, вже точно знала, хто там, по той бік дверей. Обхопила руками за шию, притислась обличчям до ніжних трояндових пелюсток свіжісінького букета, якого Юрій, як завжди купив перед їхньою зустріччю. – Любий, любий… Як ти знав? Як ти знав, що я скучила? Здогадався… чи відчув?.. – Ліно, Ліно… задихаючись від емоцій, Юрій міцно пригорнув жінку, аж підняв її над землею, - я не можу без тебе жити… не можу більше з тобою розлучатись. – А ми й не будемо більше, ніколи не будемо, - злякавшись Юрієвих сліз, Ліна опанувала себе. Потім довго гладила його по голові, по спині, по плечах, як малу дитину, поки їхні серця не заспокоїлись і не стишили хід. – Розказуй, що трапилось! – Ліна, вмостивши голову в коханого на плечі, жартівливо лоскотала нігтиками його голі груди. – В смислі? – задумливо перепитав той. – В смислі – щось сталось? Я щось пропустила? Чому прилетів, соколе мій… вільний? – Та…, Юрій помовчав, зважуючи, чи розповідати про Костя, - мав вчора розмову … з одним нашим спільним знайомим. Відчув, як тіло Ліни напружилось і завмерло. – Про що? – Та про тебе, рідна. Вибач, що довелось ось так… поза очі. Інакше не виходило. – Що… що йому було треба? Ви дуже… сварились? – Ні, люба. Все було коректно, абсолютно пристойно, хоча, чесно кажучи, я б йому зацідив… пробач, вдарив би по обличчю. Причому із задоволенням, фізичним, психологічним і навіть естетичним. – Юр, а що ж він хотів? Юрій помовчав, потім підвівся, запалив цигарку, кілька разів затягнувся якнайглибше. – Лін, він хотів тебе. Це для тебе новина? – Нічого собі… Можна подумати, що ми з ним мали серйозні тривалі стосунки. І він має на мене якісь права… А чим мотивував? – Це в тобі, - засміявся Юрій, - вже, не жінка, а психоаналітик говорить! - Не психо-, а просто аналітик. Кость… якось пояснив своє … прохання? – Та звісно ж пояснив. Сказав… певно, я потім жалкуватиму, що сказав тобі правду… Гаразд. Він сказав, що ти – його останній шанс. – Але ж я йому нічого не обіцяла! І взагалі, наші короткі взаємини обірвались із його ініціативи. – Він каже – так склались обставини. – Ну да, ну да… Він не винний. Все то були обставини. Як завжди… Знаєш що, Юрочко… Юрій завмер, і стовпчик попелу впав на підлогу через те, що його пальці ледь тремтіли. Ліна мовчала усього п’ять-шість секунд, а Юрію здалося – п’ять днів, місяців, років… Нарешті Ліна осяйно посміхнулася, зовсім по-дитячому потягнулась, не-по-дитячому звабливо дивлячись на Юрія, і сказала: - А пішов він… та до дідька. Нехай, як хоче, собі життя псує. А нам не зіпсує, правда? Зась! І взагалі. Поїхали на пароплаві покатаємось. Я сто років… Але Юрій не дав їй договорити – закрив рота ніжним, багатозначним поцілунком. І непомітно для Ліни вона вже опинилась без сорочки, і звідкись узялась дивна пісня, з чітким і надчуттєвим ритмом. Потім Ліна пригадала лише один рядок: «Нехай там будуть тільки Інь і Янь…»
Пароплав був такий собі: не надсучасний, але й не древній. Чистенький. Юрій з Ліною влаштувались на верхній палубі, замовили біле вино, якісь канапки, морозиво. Сиділи, без слів посміхаючись один одному. Торкаючись лагідно рук руками, ніг ногами… душею душі. Пароплав повільно, ледь погойдуючись, плив повз зелені кучеряві схили, серед яких і над якими зблискували хрести православних святинь, силуети старих і нових пам’ятників, вікна гламурних новобудов, схожих на святкові свічки із іменинних тортів. Тихо хлюпала вода за бортом, з шумним дзюрчанням проносились мимо потужні моторні човни, прикрашені прапорцями, вимпелами, оснащені чудернацькими сигналами. Наша пара закоханих нічого не чула й не бачила, і знала лише один одного. Випили вина, Юрій запалив, напруга відступила. – Ліно, а якби зараз до нас підсіла… наприклад, Мадонна. Ну, прилетіла на президентському вертольоті, спеціально для участі в «Оці». Що б ти в неї запитала? – Ну…, - Ліна думала рівно дві секунди. – Я б запитала, чи сподобалась їй роль Евіти, тобто – як воно було, грати в мюзиклі роль національної ікони, з нечуваною славою, з трагічним кінцем… - Я зрозумів. А чому саме «Евіта»? – Розумієш, несподівано для себе самої, я просто ридала, коли дивилась цей фільм, а мене розчулити до такого стану дуже важко, в принципі, майже неможливо. Ось щось у цьому фільмі таке є… - Аякже, є, - Юрій хитро примружившись, подивився на жінку. – Антоніо Бандерас там є. – Ну звісно, я його люблю, як і мільйони інших жінок. А він же там іспанською і говорить, і співає, а як танцює – ну, в тій сцені під дощем! – А ти що, дивилась оригінальну англо-іспанську версію? – Юро, а хіба є ще якась версія?... Юрій кивнув, погоджуючись з нею: шедеври слід сприймати напряму, без посередників. – І потім, ця тема… (Don’t cry for me, Argentina… (не плач за мною, Аргентино). Знаєш, Сара Брайтман, - і Ліна запитально глянула на чоловіка, і він знову ствердно кивнув – знаю, знаю, мовляв. – Так от, Брайтман співає цю партію дещо інакше, частково іспанською: No llores for me, Argentina… розумієш? Це так зворушливо – «Архентіна»… Очі Ліни підозріло заблищали, і вона замовкла, тамуючи схлип, ледь стримуючи сльози. – Ну, ясно все з тобою. Ходімо, потанцюємо. Чуєш – твій улюблений Іглесіас. Ніби хтось нас підслухав, якийсь іспанофон там, нагорі… і послав “Nostalgie»… – Дурнику, - лагідно похитала головою Ліна, - він же “Nostalgie” французькою співає… Чуєш? on se rassemble … (ми схожі). Все одно – для нас, як на замовлення… Вони потанцювали, навіть заслужили оплески, повернулись за столик. Із задоволенням ласували десертом, а Іглесіас усе жалівся, усе когось умовляв, усе клявся: «Para el amor de una nuyer…» (заради кохання до однієї жінки). Глянувши на годинника, Ліна, винувато посміхаючись. Сказала: - Любий, мені пора в аеропорт. Син сьогодні прилітає. З друзями. На канікули. Тиждень тут, потім – до Праги, Варшави, Софії… Словом – марш-кидок Східною Європою. Вони там усі вивчають слов’янські мови, хто яку. Ну, і вирішили почати з України. Проведеш мене? – А житимуть вони усі де… у тебе? – Ну що ти. В них усе заброньовано, on-line замовлено… І тут – містика! Магія нашого життя! Замість солоденького тужливого Хуліо з динаміків полилось потужне «бо on-line твоя сім’я…», щось там іще в когось було on line, в тому числі й лібідо… Якраз, коли пароплав підходив до причалу, культовий гурт, одностайно з пасажирами, хрипко прогорлав: «Рок-н-рол завжди живий…з тобою!»
8. No comment
- Звісно, тобі після Москви, Лондона, Парижа, Нью-Йорка, наш Бориспіль видається… скажімо, дуже скромним. Ліна констатувала очевидне, але Юрій відчував: вона боялась, що коханий зневажливо поставиться до її «малої Батьківщини», яка за роки незалежності так і не спромоглась збудувати просторий сучасний аеровокзал. – Яка різниця! Аби лише літаки не падали й не розбивались… Збудуєте ще, ось якраз до Євро-дванадцять… Ага, ага, - машинально згодилась Ліна, а Юрій бачив, що вона вся уже там, у «міжнародному» закутку аеровокзалу, і, витягуючи шию, стаючи навшпиньки, виглядає синочка. Юрій відволікся на пасажирів, що сиділи в аеропорту, напевно, вже другу або третю добу, зайнявши цілі два ряди м’яких крісло-лавок. Виглядали вони усі на диво охайними, спокійними, і, в цілому, задоволеними життям. Грали в шахи, карти, читали, спали, тихо між собою гомоніли… Спілкувались з дітьми, з іншими пасажирами… Раптом дістав м’якого стусана під ребра – від Ліни, і подивився в тому ж напрямку, що й вона. По короткому коридору просувалась мальовнича група молоді, з першого погляду було зрозуміло: якщо не Оксфорд і не Кембрідж, то, принаймні, Брайтон або Бірмінгем. Усі в джинсах – звісно, драних і латаних, але справжніх, фірмових, original, у капцях-«в’єтнамках» на босу ногу, з навмисно, з перукарською майстерністю, спрощеними зачісками, у витягнутих, просторих футболках, з м’якими різнобарвними сумками й пакетами. На плечах у кількох стирчали захоплені гітари, а в декого за спиною навіть дошки для серфінгу. – Котрий же з них – Сашко? Мабуть, із тих, що з ноутами в акуратних кейсиках. Все-таки програміст… Юрій злегка нервував: це ж перша зустріч із сином подруги. Оріндж, тобто Орися, прореагувала на Юрія дуже позитивно, коли приїздила до Москви на запис однієї з програм «Ока». До того ж виявилось, що обоє – Орися і Юрій – «фанатіють» від мало кому відомих “Foreigners”, і так само від Елен Сегара, і від Джоні Деппа… Юрій пропустив момент, коли Ліна, нарешті, побачила рідну дитину, і кинулась в обійми високого патлатого хлопця, який зовсім по-дитячому крикнув: - Ма! Я так скучив! Ма, привіт, ма! Ну не плач, ну ти що, я ж не з війська «дембельнувся»… Хлопець закружляв на місці, тримаючи Ліну в обіймах. Його супутники, ввічливо посміхаючись, стояли трохи осторонь з поваги до «цих дивних слов’ян», які звикли щиро виражати свої почуття будь-де, за будь-яких обставин. – Ма, це Джон… а це Даєна… це Міссі, а це Боб… Дівчата акуратно, по-європейські, цілувались з Alex‘s mother, хлопці обережно тисли їй руку. Нарешті, Ліна озирнулась, схопила Юрка за рукава, витягла в центр гурту. – Meet my friend Youry. He’s from Moscow, we work together.. and spend a lot of time together too. – Hi! Юрій, стримано посміхаючись, перезнайомився з усією компанією, звичайно, нічиїх імен не запам’ятав. З особливим почуттям потис руку Сашкові. Ліна підхопила Юрія під руку і прихилилась головою до його плеча, остаточно ідентифікуючи ранг їхніх стосунків. - Ну що, ходімо? Ваш міні-бусик вже на місці, а я замовила обід в кафе. Ви ж, певно, зголодніли? Are you hungry? Let’s get on the bus. Dinner is ready!, і весь щасливий безтурботний натовп посунув до виходу на вулицю.
По дорозі компанія раптом притихла – культурний шок, зрозумів Юрій. Що ж, Бориспіль – це вам не Хітроу і навіть не Гатвік… - So, what are you expecting of this trip? If your goal is? Sorry, are new impressions, new experience – you chose the right place. Don’t worry, it’s enough civilized here. What is the weather like in London? Обличчя, ще мить тому напружено-насторожені, знову засяяли усмішками. Розмова потекла зовсім вільно, і перебивалась лише коментарями «місцевих», себто Ліни, Сашка і Юрія, про те, що пропливало за вікном. Вид, який відкрився з мосту на Дніпро, старовинні церкви й буйну київську зелень, змусив гостей замовкнути, а потім одночасно усі залопотіли: - How beautiful… wonderful… surprising… Проїжджаючи гарнюсіньким Печерськом, прикрашеним різнобарвними петуніями, ірисами, бегоніями й пишними гарденіями, що так однаково личили і до елегантного сірого, бежевого й коричневого каміння давніх споруд, і до лиску офісних веж, англійці схвально кивали головами, а одна з дівчат прохопилась: We even didn’t expect such beauty… Though Alex showed us pictures… Unbelievable! і вона дружньо, але з підкресленою ніжністю обняла «Алекса» й цмокнула його в щоку. Молоді люди так і їхали далі – напівобнявши один одного, разом захоплюючись красою літнього Києва. Юрій не зміг стриматись: легенько натиснув Ліні на коліно – вони сиділи поряд і близький контакт ніким не був помічений. – Ма-а-амо, - протягнув він їй у вуха, - матимеш невістку з самого що не є туманного Альбіону. Дивись. Яка гарна пара! – Ти не дуже радій, любчику, якщо я буду свекруха, а ти мій чоловік – то хто ж будеш ти? Юрій якось по-простому, «по-мужицькому» крякнув: - І правда… Я про це не подумав. А ти, бач, відразу «просікла». – Ну, that’s my job! Недаром же я в аналітичному відділі на одного з найкращих продюсерів сучасності працюю! – Дякую люба! – і Юрій шанобливо поцілував її руку, а потім притиснувся губами до скроні. Молодь спостерігала одночасно за places of interest, за Alex’s mother і один за одним – якісь там, видно, чуттєві гольфстріми текли, зливались, розбігались, або, навпаки, закручувались у тиху воду, ту саму, що «греблю рве», і утворювали такі собі чорторийчики, або навіть і міні-водопілля. Краєм ока Юрій, як найдосвідченіший з усього гурту й психологічно найкраще натренований, помітив, що в одного з юнаків – до речі, найсимпатичнішого – схоже, різко спав настрій. Здається, це Гаррі, - подумав Юрій, і придивився до молодого британця уважніше. – Так, дійсно гарний, - мусив він визнати, - як би далеко я не був від когорти поціновувачів чоловічої краси. По-модному три дні неголений, у біло-бежевих кедах й пом’ятих вельветових штанях, теж бежевих у крупний рубчик. Сорочка… про сорочку окремо: невиразно сіро-зелена-коричнева. Без коміра, тонка планочка з ґудзиками по центру і в обидва боки – тонесенькі застрочені складочки рядками. Юрій кліпнув, і в його уяві, як після команди “Action!”, постав образ такого собі нащадка стовпів імперії, що впевнено й владно спирався на спину гнідого коника, невимовно гарного, і стояли вони обоє… ну, на кручі кам’янистій… з жалюгідною останньою рослинністю… а за ними сіріло… ні, синіло… ні, усе ж сіріло, пардон, сірів Ла Манш, він же English Channel. Хлопець «на картинці» стояв розслаблений, закрившись від усієї решти світу темними окулярами від Paul&Ja весь інший одяг на ньому теж був від них же, Пола і Джо, а мо, й він сам був Пол або Джо – гарний, впевнений у своїй чоловічій привабливості, і справляв враження людини, яка ніколи ні в чому не сумнівається… «Знято!» - клацнуло в Юрія у голові, і він повернувся до реальності. Гаррі, він же Пол-енд-Джо, звів губи зазвичай як для мужика дещо заповні, у жорстку лінію, від чого чіткі обриси щелеп і класичного «мачістського» підборіддя стали ще чіткіші й виразніші, а між бровами з’явилась зморшка, що, вочевидь, означала напругу й напруженість. Гаррі «стрельнув» очима спершу в Ліну, потім в Алекса, який обіймався з подругою, втім, у рамках пристойності, і, нарешті, глипнув на Юрія – з викликом, так раптом тому здалось. – Щось тут не те, - подумав чоловік. – Якось цей Гарі вирізняється з-поміж макродемократичної студентської зграйки… - Ма! – перебив його роздуми Сашко. – Ми там тобі такий гардеробник намутили… не уявляєш! Будеш, як тінейджерка, «зажигати», одна-єдина в крутому прикиді на теренах СНД. – Дякую, синку. Побачимо, що ви там «намутили». Тебе також сюрприз чекає. – Ма, який, ну який? Ну, скажи… - заканючив неголений здоровило, як той семилітній хлопчисько. – Ну гаразд. У нас тепер квартира двоперхова. В сенсі дворівнева. – Ух ти, up-and-downstairs! То я можу тепер пару-трійку чуваків і чувих до нас забрати? – Звичайно, Санечко, звичайно… Ні, всіх не вийде … та й ні до чого… А от Крисі, - він жартома буцнув головою сусідку – чи подругу?, і Джона, і Даєну, і ще … Гаррі. ОК? – ОК, - усміхнулась «Ма». ОК, і прихилилась головою до Юрієвого плеча. І той відчув – на дотик, чи буває так? – той момент абсолютного щастя, який трапляється, поміж інших особливих моментів серед рутини нашого життя, як несподіваний сніг у травні… або у вересні… як раптовий сонячний промінь після затяжної грози… Коротше, він знав, що Ліна щаслива, і сам був щасливий від того, і всіх любив… ну, якщо не любив уже так… то, принаймні, поблажливо-ліберально до всього світу, до усього людства, ставився… у даний конкретний момент.
Після прогулянки вечірнім Хрещатиком, катання на роликах, ста порцій кави, морозива, пива…, посиденьок на Майдані, круг Архангела Михайла, піци «Чилінтано» і пісень під гітару на сходах, що ведуть до «Жовтневого», гості розійшлись на ночівлю. Як і домовлялись, п’ятьох прихистили Ліна з Юрієм, а інші п’ятеро пішли до свого готелю, зовні непоказного, але, судячи з бездоганної англійської вимови дівчат на ресепшині, вишколу носіїв і ліфтерів, першокласного. Як для Києва, звісно.
Юрій встав рано, десь о сьомій, натягнув джинси, і так, голопузий і босоніж, пішов на кухню – шукати дружину. Ну… Майже дружину. Ліна, вбрана у привезені сином подарунки, стояла біля плити, і по хаті починав розливатись спокусливий аромат «Лавацци». Юрій мало не остовпів: чорна майка з портретом Філа Коллінза на спині і вицвілі, подерті джинси – як тільки не розпадались, не розсотувались на ниточки! – з розпущеним віднедавна висвітленим волоссям, Ліна виглядала років на двадцять… Ну. Гаразд, на двадцять п’ять – і край. Юрій підійшов ззаду, нахилився, прошепотів на вухо коханій: « - этот осенью ветер северный растрепал и заплутал косы мне – только я по песку рассеянно все ступала ногами босыми…» Ліна вимкнула газ і притулилась спиною до його грудей… і це було як у репортажах про відому благодійницю, світську даму, красуню… і т.д. Юрій вдихнув запах її волосся, і обняв іще міцніше. І відчув, як б’ється її серце й хвилюються груди, а вона відчула його збудження, і тут… І тут почулось обережне кахикання. Десь із гори. Виглянувши в просторий хол, вони побачили, що нагорі, на площадці, тримаючись за парапет, стояв босоногий Пол-енд-Джо, тобто Гаррі. Так само в подертих джинсах, і чомусь у мокрій майці, яка вигідно обліпила спортивний британський торс, підкресливши всі рельєфи, опуклості і навіть «кісточки», що ними закінчувались потужні ключиці, і до яких, за легендами, колись кріпилась крила… ну тоді – давно-давно, коли люди – деякі, звісно! – іще були крилатими. Парочка зрозуміла, що він вийшов з кімнати… і крізь скляну перегородку побачив усеньку кухню, і їхні обійми. А чому кашляв? Через британську ввічливість і коректність? Чи, навпаки, через надмірне збудження, про що свідчив блиск сталево-сірих очей, нездоровий, скажімо так, блиск, краплі поту – ого, оце джентльмен! – на лобі й над верхньою “very sexy” губою, а ще те, як він з усієї сили вчепився у дерев’яне бильце. Певно, що й пальці ніг підібгались, жаль, не видно…, подумав Юрій, і з подивом спіймав себе на почуттях… О, дідько! Такої дикої суміші різних почуттів і відчуттів давно не заскакувала його. Очевидно, далось взнаки близьке сусідство юнацького адреналіну, феромонів усіляких… а особливо піднесений настрій Ліни. Так от, в душі Юрія вирував неймовірний коктейль заздрощів – до юності, молодого природного секс-апілу, до хижацької пластики здорового, повного сил тіла, - ревнощів – чого витріщився на мою жінку? Не в сенсі дружину, а в прямому, найпрямішому сенсі мою ЖІНКУ, - співчуття: от ти такий класний, а сам, а я удвічі від тебе старший, і удвох!, - ну, і ще там… шок від чужих непроханих очей, облом від перерваних обіймів… Словом, усі примітивно-чоловічі почуття шибнули Юрію в голову, горло, груди… Мабуть, іще кудись… - Ні! – Ліна широко посміхнулась і привітно помахала до Гаррі рукою. – Come down, Harry, have the first morning coffee with us! – Oh, I’m sorry… You shouldn’t … , а сам уже через три сходинки біг униз, і Юрію здалось, що ніс Гаррі, як у того гончака, аж тріпоче від нових запахів: кави… кексу із хлібопічки, що немилосердно еманував ваніль, малину, ще якісь чарівні кулінарні флюїди… а, найвірогідніше – аромату ніжної, гарної, сексуальної жінки, абсолютно природної у своїй вранішній простоті, красі… без усяких нарощувань та імплантів.
За кавою і свіжим кексиком – справжнім «чізкікейком» з підливкою з червоних порічок – Oh, that’s delicious! - Гаррі, відкушуючи чималі кусочки від щедрої скибки, поданої хазяйкою на тарілочці із справжнього гжельського сервізу, - розмова крутилась, ви не повірите, навколо поезії. Ні-ні, я не вигадую, правда. Гаррі, бачите, пише дисертацію про сучасну, або, як він це називав «молоду» українську поезію. Мав уже ступінь бакалавра з російської мови й літератури, театрознавства, диплом дизайнера веб-сайтів, переважно мистецького спрямування, років за три вивчав українську. Навіть ходив на курси до українського культурного центру в Лондоні. Де, до речі, й познайомився з Сашком-Алексом. Спілкувались, не переймаючись, на неймовірній, але дуже приємній для вуха, навіть вишуканій, суміші англійської, російської і української, з франко-німецькими вставками на кшталт: « Il y a les vetements pour aller chez le comptable ou se faire enterer… et il y a les satinades pour les Samedis Folies… «(«Є одяг, щоб ходити до свого бухгалтера й бути похованим… але є «атласні ганчірки», щоб ходити на Божевільні суботи…») або ”la bouche rouge avec la langue” (це про «Ролінг Стунз», зображених Джоном Паше в 70-му році, що уособлював (рот, а не Паше) не лише вічно протестне поводження групи, а, зокрема, очевидну сексуальну конотацію Міка Джаггера…) Юрій, беручи посильну участь в розмові, придивлявся до Гаррі: той був, без сумніву з дуже заможної родини «з історією», з широким світоглядом, гострим розумом, беззаперечним художнім смаком… Але, боронь Боже, не солоденький, у стилі Зенья або “Black Label” Ральфа Лорана… швидше, ближчий до чоловічих образів, створених Джоном Річмондом, У-3, або, - страшно сказати! “Kaporal jeans” чи IKKS. – За такими моделями, як цей Гаррі… есквайр, його милість… your lordship …сам Марк Жакобз, певно, ганяється, - думав Юрій, допиваючи каву, і раптом… Раптом, не думаючи, що робить, заліз пальцем у чашку до Ліни, щоб зняти густу світло-коричневу пінку від кави, що лишилась на стінках. Акуратно зібрав «вершки», і тільки-но хотів облизати, як Ліна схопила його за зап'ясток, і, випередивши, облизала пінку з його пальця сама. Певно, теж… не подумавши, що робить. Гаррі зблід, як покійник, потім почервонів, потім знову побілів, і переривчасто запитав дозволу запалити. – Do you really smoke? – здивувалась Ліна. But we’re told that it’s finished with smoking in the UK! – Yes, ma-am, - But, you know, I’ve been smoking for about ten years already… I’m trying to give up… I’m really trying. – Ясно, Гарі. Паліть, якщо хочете. В нас повна демократія! Хлопець побіг нагору, за мить повернувся з пачкою «Вінстона», і, запропонувавши хазяям, швидко запалив і глибоко затягнувся.
Юрій помітив у його звужених зіницях усю тугу нерозділеної пристрасті, яку він розпізнавав миттєво, досвідченим оком кіношника, телевізійника і, зрештою, природженого психолога й не останнього на цій землі аналітика. – А хто подобається особисто Вам, Гаррі, inside, так би мовити… не як досліднику, а як просто людині?.. Юрій спостерігав за імпровізованим інтерв’ю, і тихо пишався своєю жінкою, яка навіть на власній кухні лишалась супер-фахівцем. – Ну,…, - несподівано Гаррі перейшов на російську, - … я не знаю…многое…например, вот это, из Arita :
“…взгляд устремляю на западный край земли
Там уплывает солнце за горизонт.
Письма писать тебе? Ну а каков резон?
Мы все равно увидеться не смогли
По мостовой опять каблучки стучат
Осень на листьях пишет прощальный гимн
Ты все равно опять уезжаешь к другим
Значит, нам надо было рубить с плеча…»
Юрій підхопив, і під недовірливим поглядом Ліни, в якої аж рот відкрився від подиву, продовжив разом з Гаррі і закінчив в унісон:
«… В ящике непрочитанных писем нет.
Магия жеста – исписаны кисти рук.
Я все равно забываю тебя, мой друг
Да и на запад нельзя теперь взять билет.»
- Знаю. Чудові вірші. А українською?.. – Ні, - подумав Юрій. Вона просто… просто «капец»! Оце загвинчує… хоч би кришку не зірвало… з цієї імпровізованої пароварки… - Сейчас… я наизусть не могу… Ударения, ритм… Слишком сложно для меня пока… Марш-кидок по сходах нагору, потім знову вниз, і ось уже Гарі старанно читає із затертої роздруківки, дбайливо засунутої у файлик:
- «…Грати не хитро на сцені театру, хто ж так не зможе? Нещиро у зал Кидати завчені фрази? Дивитись статично, тримати величну осанку – хто ж так не зможе?» - звуки «ж» і «щ» виходили в Гаррі занадто м’яко, а ось «ч» звучало зовсім по-українськи. Тепер уже підхопила Ліна: «…Входити в шал від чужої прокази. Думати марно – не допоможе! Викрасти душу якогось героя, який вже не зможе терпіти поразки…» Далі Гаррі декламував сам: «Страшно лиш на початку. Сцена – світ. Життя - театр. А так хочеться антракту…» - Чому Ви обрали саме це? Це Вам щось… когось нагадує? – Так, - невідхильно по-європейськи усміхнувся юнак. – Actually… this reminds me some of Shakespeare… - Вибачте, що перериваю, - втрутився Юрій. – Але я маю поговорит з дружиною. Наодинці. Гаррі схаменувся, чемно подякував за сніданок і пішов збиратись на «sightseeing” – святе для всіх цивілізованих туристів.
- Кохана, я маю їхати. Повертатись до Москви. На мені висить декілька проектів… Чесно кажучи, я приїхав за тобою. Але бачу, що тобі краще лишитись, побути із сином… і з його друзями… й подругами, - не втримавшись, підпустив краплю єхидства Юрій. – Коли на тебе чекати? – Думаю, на вихідні я вирвусь. Молодь поїде далі, спершу Україною, потім до сусідів… А ми проведемо уїк-енд разом, а в понеділок – запис «Ока» - наступного погляду… Вибач, але зараз поїхати не можу… і не дуже хочу, хоча дуже-дуже, дуже-дуже тебе…, і вона міцно обняла його і ніжно поцілувала. – Що, зовсім-таки не хочеш?.. Ні крапелиночки? – Ну ніби то не хочу… Ох, не муч мене, любий, не край мені серце… - Ну що ж, чекатиму вихідних. Але дивись мені тут… щось ці британські дослідники-літературознавці занадто прудкі. – Ти ревнуєш? Не сміши мене – я ж йому за віком у матері… - Так то ж за віком, - удавано сумно, але з ноткою щирого жалю протягнув Юрій. – А за зовнішністю? А за освітою? Рівнем культури, інтелекту, бачення світу, накінець? Ось іще виявиться, що ви обоє одну й ту саму музику любите – і все, бувай, «старый муж, грозный муж» , тільки тебе й бачили… по цю сторону Ла Маншу… Ображена, втім, теж дещо удавано, Ліна повалила його маленькими стусанами на ліжко, з якого вони щойно підвелись після «розмови наодинці», і пообіцяла, що «старый муж» буде жорстоко покараний за недовіру, і взагалі… Що малось на увазі під «взагалі», Юрій не дочув, бо почав танути під її поцілунками, і замість збиратись і мчати в Бориспіль на літак, прагнув продовжити «тет-а-тет». Та, власне, ніхто й не пручався…
- Юрчику, - лагідно й дбайливо прошепотіла йому на вухо Ліна, прощаючись. – Ти там, у літаку… ну, в небі… прочитай ось це, - і біленький, складений учетверо листочок перекочував із її рук до його нагрудної кишені. – Тільки прошу, не раніше, ніж будеш у небі! Обіцяєш? Юрій ствердно кивнув, і, якби не поринув з головою у check-in формальності, відчув би навіть деяку заінтригованість. Десь через півгодини після злету, коли думки в голові перейшли з шаленого галопу на спокійну рись, він розгорнув листочок, на мить заплющив очі й коротко помолився: - Боже, якщо вона мене любить, нехай це буде Бродський… нехай не список для шопінгу… не якісь загрозливі медичні аналізи… не банальні солодкі зізнання… Господи, благаю, нехай це буде Бродський!
9. «Хто затуляв Вас плечима від снігу й жури?»
Прочитавши перші рядки, Юрій шумно видихнув і звів очі до неба: дякую, Отче!
«Любовь сильней разлуки, но разлука
длинней любви. Чем статнее гранит,
тем явственней отсутствие ланит
и прочего. Плюс запаха и звука.
Пусть ног тебе не вскидывать в зенит:
на то и камень (это ли не мука?),
но то, что страсть, как Шива, шестирука,
бессильна - юбку он не извинит.
Не от того, что столько утекло
воды и крови (если б голубая!),
но от тоски расстегиваться врозь
воздвиг бы я не камень, но стекло,
Мари, как воплощение гудбая
и взгляда, проникающего сквозь.»
Юрій відкинувся на спинку й підголів’я крісла, заплющив очі, у вухах йому бринів Лінин голос: … любовь сильней разлуки… Він уже знав що відправить їй «милом», тільки-но дістанеться офісу:
«…Приезжай, попьем вина, закусим хлебом.
Или сливами. Расскажешь мне известья.
Постелю тебе в саду под чистым небом
и скажу, как называются созвездья.
…Зелень лавра, доходящая до дрожи.
Дверь распахнутая, пыльное оконце.
Стул покинутый, оставленное ложе.
Ткань, впитавшая полуденное сонце» .
Хай відчує, як я тужу за нею. Може, швидше приїде…. – думав Юрій, а стюардеса вже дзвінко оголошувала… «в аэропорту Шереметьево … температура за бортом… оставаться на своих местах…»
Уявіть собі, Ліна дійсно приїхала у суботу вранці, фірмовим поїздом, а з нею… Так, вгадали: із нею, хвостиком, припхався його милість, Гаррі «Пол-енд-Джо», під приводом необхідності відвідати головну бібліотеку Федерації, а також Новодєвиче, а також Ваганькове, та й Третяківці не був років із п’ять… Юрій, зустрічаючи Ліну з потягу, відчув не те щоб шок або напад ревнощів – Боже, борони! – а неясне, глухе, втім, слабеньке роздратування: доведеться тепер на правах хазяїна водити й водити Гаррі по Москві… замість того, щоб увесь цей час на вихідних обожнювати наречену, усіляко їй догоджати й доводити, що вона не помилилась, обравши саме його, Юрія, на роль лицаря на білому коні. А вибирати таки було із кого, Юрій тепер знав: Ліна була з тих жінок, до яких чоловіків певного типу притягує, немов магнітом. Юрій переконався: якщо в радіусі від двох метрів до двох тисяч кілометрів знаходиться нещасний мужик із розбитим серцем і понівеченою душею, він, як зомбі, як кіт на валер’янку як алкаш на запах портвейну, обов’язково піде у напрямку «Василина». Піде навпростець, горами й долинами, звалюючи по дорозі скелі, великі китайські стіни, столітні дуби і знаки «No parking”.
Але усе виявилось не так сумно й незручно. Гаррі on-line замовив і готель, і перепустку до бібліотеки, і екскурсії з гідом. Єдине, про що запитала Ліна в Юрія, було: - Ти не проти, щоб Гаррі посидів «у натовпі» під час запису передачі? Він дуже хоче. – Заради Бога, хай сидить. Ми ж живемо у вільній країні, пам’ятаєш? Тільки ніякої самодіяльності, домовились? – Це у сенсі, щоб черевики по залу не літали. – Пригадавши горезвісну прес-конференцію Буша-молодшого і витівку іракського журналіста, посміхнулась жінка. – Думаю, про це не йдеться. Британські манери… плюс освіта… плюс нордичний темперамент… Гадаю, йому просто страшенно хочеться побувати «всередині кухні», ти ж розумієш, про що я?
Про те, як пройшли вихідні, - пізніше. Хочеться відразу про передачу, або «session», як між собою називали зйомки чергової «бомби» члени Юркової команди. Так от, тема була не так щоб оригінальна, але досить провокаційна: «Поговори з нею», але не про нещасну жіночу долю, як могли подумати глядачі й слухачі, а про роль жінок у театрі, кіно й на телебаченні. Лозунгом, чи, по-модному, “moto”, обрали «Жінка підкоряється пристрастям, актриса їх викликає», за твердженням великого й жахливого Fran;ois Truffaut. Звісно, запрошені були кілька кинодив різного калібру, віку, типу, темпераменту, різної величини, в сенсі популярності й реноме. Ведуча – усе та ж Маріанна, що виглядала не просто гарно, а у десять, ні – у сто! – разів краще усіх кіно див, разом узятих, хоч зараз у кадр кіно шедевру, - була рішуче налаштована на скандальне шоу. Тим більше, що відколи Юрій «вислизнув» і пішов «у рабство до київської відьмочки», Маріанна почувалась зрадженою, покинутою, словом, несправедливо знехтуваною, і цей внутрішній стан виражався у здоровій агресивності, як у побуті, так і на подіумі, ой, тобто у студії. Хоча, якщо чесно, Юрій і не давав ніколи ніяких авансів. Так, підтримував дружньо-приятельські стосунки. Але Маріанна вважала, щиро і безпосередньо, усіх чоловіків, втягнутих до її шаленої орбіти, безумовними прихильниками і потенційними супутниками життя – ну, там, відчиняти й зачиняти дверцята «Майбахів» і «Мерседесів», потримати невагому шубку або сумочку, поки вона роздає автографи, організувати поїздку на далекі екзотичні острови і таке інше…
Публіка у студії і по той бік камери, затамувавши подих, слідкували за блискучими словесними, мімічними, інтонаційними…, одне слово, надміру театралізованими, але усе ж з певною часткою щирості, поєдинками героїнь улюблених серіалів, фільмів – серйозних і не дуже, володарок сцени, які «підвішували глядачів на ниточці», за висловом одного культового режисера , і тримали зал у напрузі, і змушували плакати, сміятись, свистіти, кричати й завивати від захоплення. А слова ролей, що їх грали ці диво-жінки, западали людям у душу, не давали спати уночі, а, головне, змушували робити несподівано благородні вчинки, або, навпаки, не робити вчинків негідних.
- Видатна французька акторка, - узялась до атаки молоденька і гарненька асистентка ведучої, - Жанна Моро якось сказала: … (далі йшла цитат французькою). На обличчі «піддослідної» не здригнувся жоден м’яз. – Гаразд, я перекладу… для публіки, - журналістка-телеведуча виявила деяку поступливу поблажливість, «відтягнувши» на себе – хоч на мить! – загальну увагу. «…бути актрисою – це насамперед дві речі: провокація й покора. Як тільки мене обирають (йшлося, як пояснила дівчина, про Антігону з п’єси Жана Ануя), я підкоряюсь». Як Ви вважаєте, до чого тут слова про провокацію? – «Зірка» повела плечима, ніби поправляючи невидимі й незнані у цих краях хутра. – Ну, як же, як же, люба, Ви не розумієте? Але ж, щоб бути обраною, слід інколи – й доволі часто йти на провокацію. Буває, лиш це може привернути увагу метра… в сенсі, режисера… або продюсера.. або їх обох, - і зірка кокетливо знову повела плечима й загадково посміхнулась. От і доводиться часом … вигадувати якісь вчинки, якісь слова, висловлювання… якийсь певний провокаційний стиль.. щоб тебе помітили, щоб запасти в душу, щось довести, щось пообіцяти… A la guerre comme a la guerre, ma cherie! ( На війні – як на війні, моя люба!)- повернула зірка «паса» ведучій, на чудовій, до речі, французькій. Публіка зірвалась на оплески, пожвавлено зашушукалась, хтось навіть схвально свиснув, і це дещо нагадало Юрію, який, за звичаєм, сидів десь іззаду, і, залишаючись непомітним, уважно спостерігав за ходом передачі. Він пригадав сценку із старого французького фільма, здається, іще чорно-білого, у якій молодики, сидячи на терасі кафе десь на Монпарнасі, розглядали усіх дівчат і жінок, що йшли повз них, деяких проводжали посмішками, різного наповнення поглядами, прицмокуванням язиками, вигуками… А деяких, особливо привабливих, захопленим схвальним підсвистуванням. Ну от, слово «діви» - ледь зухвалі. Ледь з викликом, але переважно правдиві – спровокували публіку на овацію. Що, власне, й треба було довести…
Чого Ви найбільше не любите під час інтерв’ю? – узялись ведучі до іншої «жертви» популярності й всенародної любові. – Власне…, - мадам … граціозно поправила на гладенькому аристократичному переніссі модні – майже невидимі окуляри, - я й інтерв’ю не люблю. Скажете, я маніжуся – який артист не любить слави… Так, на жаль, інтерв’ю – у тому числі й вони – торують до неї шлях. Хоча особисто я згодна з Ліною Костенко, яка написала: «А слава – то красива жінка, що на могилу квіти принесе…» Публіка загомоніла, почулись навіть поодинокі оплески, та акторка вбрана круглого червоного капелюха й скромну, маленьку, теж червону, сукенку – певно, від Діора або від Коко Шанель – продовжувала, не зважаючи на реакцію слухачів і глядачів. – Та не будемо про сумне! Просто… усі журналісти, а надто образливо, що й молоді теж, ставлять однаково банальні питання. Усім цікаво, скільки разів я робила пластику.. була заміжня… скільки кімнат у моєму домі… на авто якої марки я їжджу… Скільки я отримала за останню роль, а коли я відмовляюсь озвучувати суму, наполегливо допитуються, більше чи менше, ніж, наприклад, пані або пан… Нікому не цікаво, що я читаю вечорами, чи ходжу в музеї… Не до гламурних арт-салонів і галерей – туди усі ходять, аби засвітить зайвий раз у мас-медіа. Я про справжні музеї. Де зберігаються дійсно скарби уселюдського значення… - Ну гаразд, - круто змінив течію розмови юний асистент – мабуть, випускник журфаку. – То який Ваш улюблений музей, і, тоді відразу – хто з художників близький Вам як митець? Юрій схвально кивнув: молодець, швидко зорієнтувався хлопчина, дарма що молоко на губах не обсохло. – Ви знаєте, - без паузи відповіла мадам у червоному, - Ель Прадо. – О, це дійсно скарбниця. Значить, Гойя? Чи Веласкес? А, може… і журналіст замовк, напруживши публіку і даючи мадам можливість назвати найдостойнішого з достойних. – Так, по очам бачу – Ви вгадали, юний друже. Ель Греко… На великому екрані позаду гостьових місць, раптом заіскрились, запереливались мінливими, загадковими силуетами сюжети найвідоміших полотен Ель Греко. Загудів на різні голоси орган – аж у багатьох мороз поза шкірою пішов, так несподівано і доречно усе це увімкнулося. Юрій самовдоволено, подумки, усміхнувся: команда не спить, команда працює… на «п’ять з плюсом»… Глядачі в студії, роззявивши роти й розвісивши, вибачте, вуха, зачудовано споглядали «Ель Есполіо» (Зняття одягу з Христа перед його розп’яттям) – яскраво-червоне вбрання у центрі картини, до якого жадібно тягнуться руки варти й катів… Зведений догори, до Отця, погляд… обличчя не жалісне, навпаки, спокійно-рішуче… довгі пальці лежать на грудях, ніби задля вибачення перед учнями й послідовниками… на передньому плані, у синьому вбранні, що підкреслює її жах і блідість, - Діва Марія. Вона і дівчата, які супроводжують і підтримують її, зі страхом дивиться на катів, що лаштують хреста для її сина… Ось інше полотно: Христос виганяє торгівців із храму. Мадам тихо почала щось говорити, і по знаку режисера музика стишилась до фонового рівня: … цій картині більше чотирьохсот років. А що змінилось? Що, дозвольте запитати, змінилось за ці століття? Коли, нарешті, з’явиться хтось подібний до Вчителя, і, зробивши з мотузок батога, вижене із храму всіх торгівців, і розсипле гроші міняйлі, і поперекидає їхні столи?...
- Ну, це з якоїсь нової, ще невідомої публіці ролі, - подумав Юрій, і перший почав голосно аплодувати. Далі кадри змінювались лише під «Адажіо» Альбіноні: «Вид Толедо» … «Поклоніння пастухів», пронизливо сяюче, усе якесь повітряно-прозоре, неймовірне, неймовірне… Поховання графа Оргаса», у якому з’єднались дві композиції – небесна і земна… чудові, феєрично прекрасні портрети і «Аристократ»… «Монах Ортенсіо»… «Скорботна Божа Матір»… образи Христа, святих… «Непорочне зачаття», написане усепереч усім канонам живопису, проте надзвичайно експресивне, навіть якесь підкреслено, виразно екстатичне… І, нарешті, «Пир у домі Симона-Фарисея», написаний на відомий євангельський сюжет, де фігури персонажів виділені спалахами світла, як умів лише Майстер, лише Ель Греко. Ніби електричні розряди, вони перебігають від однієї постаті до іншої. Наймістичніше, напевно, полотно художника… Полотно максимально наблизилось… і поступово, під завмираючі акорди божественного Баха-отця, згасало, силуети розпливались, фарби тьмяніли… У студії секунд із п’ять панувала урочиста тиша, а потім зал вибухнув оплесками…
- Питання до третьої гості було таке: - Чи згодні Ви з думкою Педро Альмодовара про те, що чим актори кращі, тим більше требі від них вимагати? – Альмодовар іще казав, - відразу відповіла висока статна дама, ніби щойно з картини Рубенса, - казав: «Коли я працюю з блискучими акторами, моя режисура як ніколи інтенсивна.» А та ж Жанна Моро, про яку згадували мої колеги й подруги – дама обмінялась світськими посмішками й напівуклонами з іншими зірками – вважає, що актриса має режисерові віддаватись повністю й беззаперечно, і це більше, ніж історія кохання. Разом вони дають народження фільму, який ніби є їхньою дитиною. Але ця дитина… вона нам більше не належить, ми мусимо її залишити. Словом, пояснювати це надто важко… - Хто по-Вашому, є ідеальним режисером? – А от Альмодовар і є… Ну, іще Міхалков і, звісно, … Втім, кожен значний актор… і акторка… - самі собі режисери. А те, що між режисером і акторами у розпал зйомок існує – принаймні, мусить існувати – природна чуттєвість, цього ніхто не заперечує. Усе це на користь фільму… або спектаклю, якщо йдеться про театр й процес репетицій…
Час передачі підходив до кінця. Завершувати мали за давньою традицією, вірші, і бажано, щоб йшли вони від глядачів. Люди один за одним підносили руки, просячи мікрофона, і під фонограму –мінус знаменитої пісні Меладзе «Она была актрисою…», що транслювалась якраз в потрібному, підходящому режимі гучності, лунали рядки – російською, в основному, але іноді й англійською, і німецькою, і арабською… Це був бренд «Всевидячого Ока». Який наголошував на щирості, відвертості й неупередженості всіх учасників. Раптом Юрій завмер: знайомий голос із незначним акцентом старанно вимовляв:
«Панночко, як же це Ви до весни дожили
З Вашими ручками, меншими за пелюстки?
Хто затуляв Вас плечима від снігу й жури?
Хто прокладав крізь замети стежині й мости?
Хто на руках переносив Вас через льоди?
Хто Ваші пальчики грів у долонях своїх?
Панночко, прошу, не плачте, погляньте сюди:
Тепло вже, пуп’янки пнуться. А плакати гріх».
- Я так і знав, дідько тебе б узяв, - лайнувся про себе Юрій. – Не обійшлось без британського місіонерства. Втім, молодець Гарік, знає місце й час, коли «засвітитись»… Для чого це йому? Ось що незрозуміло… Та скоро він усе зрозумів: після того, як глядачі залишили студію, ведучі повідчіпляли мікрофони, оператори й освітлювальними змонтували дроти, навколо Гаррі утворилась купка… як же їх назвати? Однодумців, чи що… Тих, хто поділяв лицарське ставлення до жінки, а також самих оцих жінок, вірніше дівчат, і там були Орися, і її мама також. Голка неконтрольованих ревнощів кольнула Юрія у серце: Гаррі, відповідаючи на питання, якими його обстрілювали екзальтовані тін- і не зовсім тінейджерки, дивився тільки на Ліну, і все, що він говорив, він говорив для неї, виключно для неї одної. – Гаррі, а що б Ви запитали у кінозірки? Гаррі іронічно всміхнувся, й швидко сказав англійською, а потім російською: - A you afraid of the future? (Чи боїтесь Ви майбутнього?) – Ха-ха-ха, - запопадливо підхопили тонкий англійський гумор прихильники й прихильниці. – А ще? – не відставала Орися. – Я б не запитав, я б порадив. – А це не зухвальство? – Не думаю. Я усе ж магістр драми, тобто, по-вашому театрознавства. Я б порадив… вчитись у японських акторів, запозичити з їх традиційної школи… як це… елегантну суміш таємниці, глибини, свободи й гідності. При будь-якому сценарії, будь-якому повороті сюжету. Ви помічали: м’язи обличчя у них майже не рухаються, і, проте, їм вдається подолати легку ширму почуттів і емоцій… якось так непомітно, невловимо… Тільки очі, тільки погляд… Може, легкий порух брів, трепет вій, дрижання вуст… і глядач усе розуміє… Цей монолог дався Гаррі нелегко – на чолі виступили краплини поту, зчеплені в замок перед грудьми руки аж побіліли кісточками… Ліна заспокійливо поплескала хлопця по плечу, швидко обернулась і пішла назустріч Юрію. І наштовхнулась на його відчужений, холодний, аж колючий погляд. Він хутко відвів очі, силувано напівусміхнувся, подав їй руку – пора було їхати додому. Спершу Ліна образилась, нічого не зрозумівши: що за діла, чоловіче? Чим я завинила? Чому так ходять жовна на щелепах, а брови витягнулись в одну строгу лінію, і очі… очі ховаються від моїх очей під важкими, набряклими під вечір повіками… Додому зайшли мовчки, Юрій, не роззуваючись – о, лишенько! Зроду так не робив! – пройшов у вітальню до бару. Не помивши руки – Горе, горе нам? – налив собі віскі – по вінця, й нахилки випив без усяких льоду, лимону й содової, отієї міфічної, таємничої содової, яка після перебудови виявилась звичайною «газировкою»… Ліна постояла на темній кухні, зрозуміла, що слід дати коханому розібратись у своїх почуттях, а, може, одночасно, й у почуттях інших, не чужих, зрештою, людей… Вони довго потім сиділи, не вмикаючи світла, у вітальні, і мовчали, як чужі, Юрію просто не хотілось нічого з’ясовувати, а після третьої сотки йому стало й так усе ясно, а, вірніше, стало усе байдуже. Ліна… Ліна, втомлена, виснажена від напруги, мовчала, бо не мала ні фізичних, ані нервових сил, ані бажання будь-що з’ясовувати. Допивши пляшку, Юрій замкнувся у ванній, потім. Так само мовчки пройшов до спальні. Ліна почула, як пискнуло ліжко під вагою її нетверезого чоловіка, зітхнула, випила на кухні самотньої кави, змила макіяж, освіжилась у душі, і. загорнута у велике пухнасте простирадло, прилягла у вітальні на «гостьовому» дивані. Якою б схвильованою й ображеною вона не була, але втома взяла своє. Тієї ж миті, як голова Ліни торкнулась бильця – про подушку жінка й не згадала, а стомлений хребет, нарешті, уперше за день розпрямився, її повіки стулились, по тілу розлилось приємне тепло… і вона міцно заснула. Серед ночі раптом прокинулась – від відчуття чужої, важкої і гарячої руки. У себе на плечі: - Юро! Що сталось? Тобі недобре? – О ні, мені добре, мені так класно… Юрій різкими рухами розмотував простирадло, владно підвів Ліну з дивана, якусь мить, важко дихаючи, дивився на неї, молочно-білу у місячному сяйві, тверду й нерухому, як статуя… потім схопив у обійми й поніс до спальні. Ліна завмерла перед його натиском – чи то злякалась, чи просто напружилась… Може, втратила контроль, але з іншої, ніж він, причини… І Юрій не встояв: замість грубо довести своє право головного, найважливішого чоловіка у її житті, і тим ствердити: ти моя, тільки моя, і так буде довіку!, відступив перед її слабкістю, ніжністю, цнотливістю… і знову став тим, колишнім коханим, лагідним, єдиним. Таким, що все розуміє, все знає і все прощає… і сам щомиті просить прощення й любові…
Вранці Ліна примусила його сісти у крісло, і, поки Юрій пив міцну солодку каву із щедрою пінкою, і палив першу, найсолодшу сигарету, тихо сказала, вірніше, виголосила таку промову: - Юрочко, ми колись домовились: птахи літають, змії повзають, а ми завжди кажемо правду один одному. Колись, рідний, що це за «помста кота Леопольда» була?... Та ще й на фоні алкогольного синдрому… Юрій, під впливом кави й учорашнього дурману, пильно роздивлявся свою дружину, і загадкова посмішка промайнула в його очах. Повільно, поставивши чашку на стіл, він притягнув Ліну на коліна. Повільно просунув теплу долоню у виріз халата-кімоно, і, пестячи ніжну шкіру, жарко зашептав їй на вухо: - Дурна, ти що, не зрозуміла? Я приревнував тебе. До Гаріка… - О, Господи! Мене… до Гаррі! Я ж йому в неньки за віком підхожу… Та хіба узагалі можна вас порівнювати? Я тобою захоплююсь, тобою пишаюсь.. – І я тобою теж. – Ти мій єдиний, найкращий, самий дорогий! – усе ж Гарік років на … надцять молодший… І в нього є те. Чого в мене немає й ніколи не буде. – Цікаво, що саме? – Свобода. Внутрішня й зовнішня. Об’єктивна й суб’єктивна. Свободі як концепт… і як можливість, не замислюючись, мандрувати світом, тринькати гроші, заощаджені пращурами, вивчати усякі дивовижні речі… зваблювати дівчат і жінок… - Не здивуюсь, - докинула Ліна, - якщо юнаків і зрілих мужчин також… - Та невже? Не може бути… - Ні, я напевне не знаю… Але ж ти кажеш: свобода… А це – ну, ти знаєш про що я … - теж вияв неабиякої свободи. І для західних людей це дуже важливо, розумієш? – Давай залишимо їхні проблеми їм. Займемось чимось … важливішим для нас самих, - і Юрій поцілунками намітив палку доріжку від Ліниної скроні – через щоку – вуста – шию … нижче… міцніше… - так, дійсно, птахи літають, слони тупочуть… а я люблю тебе й шалено ревную… От і вся моя свобода… Хто на руках переноситиме тебе…. Га? – Через льоди? – Задихаючись від ніжності, запитала Ліна. – Та через них, рідних… Це були їх останні слова, а далі - гаряча, вибухонебезпечна тиша, у якій їх тіла коливались, сплітаючись і розплітаючись, як живі водорості на дні прадавнього океану…
Гаррі у цей самий час, перекладаючи на англійську вірші Tiana, Ze Ja і Катерини Боня, раптом відсунув у бік словники й чернетки. Іна чистому білому папері тонким пером швидко намалював жіночу голівку… ви знаєте, на кого схожу… і підписав, водячи рукою, як уві сні: - Angie, you’re beautiful, but aren’t it time we said goodbye& Angie, I still love you… (Янголе, ти така гарна, але чи не час нам попрощатись? Янголе, я все ще тебе кохаю…) А кумир свідомої нації, харизматичний Савва, переглянувши відеозапис останніх передач «Ока», увесь заклубочений сизим тютюновим димом, від якого навіть сльозились його шоколадно-карі очі, дописував пісню, що ніяк не йшла «Чогось їй, видно, не вистачало…» а тепер, накінець, вистачило. І ось із переповненої чаші натхнення, як молоде вино із замалого глечика, потекло – через клавіатуру (рояля, звісно, а не комп’ютера!) у Всесвіт «з тобою… навіть і зима стає весною… з тобою… Кожна, як остання ніч, з тобою… а як звучить моя душа, так ніби хтось назвав її струною… з тобою… І нецікаво, як там буде після нас… з тобою… О, як звучить моя душа – так, ніби Бог створив її струною… з тобою!»
- А що ж наш бідолашній Кость? У всіх все вийшло, а він так і никатиме по світу, неприкаяний, нещасний, нікому не потрібний? Знаєте, хочте вірте, хочте ні – Кость у ту хвилину, насолоджуючись відпусткою і заслуженим, вистражданим побаченням з Олечкою, трясся в розмальованому графітті вагоні Нью-Йоркського сабея по розмальованому ж графітті тунелю і … читав – кого б Ви думали? Ага, ага, саме Бродського, його, рідного і в душі його розливався спокій, і образа на дружину, друзів-зрадників, Василину і усенький світ поступово тьмяніла, розчинялась у морі світла й тепла, що заливало його зі сторінок збірки зі знаковою назвою «Бог сохраняет все». А Ви, хіба б Ви не зворушились від таких рядків? (Чи не примирили б Вас ці мудрі слова з вашими ворогами, а насамперед, із самим собою?):
Ты не будешь любим и забыт не будешь.
И тебя в поздний час из земли воскресит,
если чудищем был ты, компания чудищ.
Разгласит
твой побег
дождь и снег.
И, не склонный к простуде,
все равно ты вернешься в сей мир на ночлег.
Ибо нет одиночества больше, чем память о чуде.
Так в тюрьму возвращаются в ней побывавшие люди,
и голубки - в ковчег.