Гудит огонь – веселый сатана,
И красным хохотом бросается из печки.
Челом припала я к стеклу окна,
Печаль моя берет меня за плечи.
Ушла сама, куда глаза глядят,
Искать спасенья, от тебя, как будто.
И мысли, стайкой диких голубят,
Парят над полем в поисках приюта.
Я в глухомань, в снега сама сбежала,
Чтобы найти души своей баланс.
Но лишь рассвета горечь повстречала.
И пью её, как не дозревший квас.
И книгой черной я читаю ночь,
И чудо ожидаю с чудесами.
Надеюсь - если любишь, то найдешь
Без адреса избушку за снегами.
И отплываю в темноте одна
На стеклышке оконном в стылый вечер.
И спит в печи веселый сатана,
Уткнувшись жаром в лапы головешек.
И так до зорьки в синих облаках,
До поездов рассветного мельканья –
К безмерности, где в темноте зрачка,
Тревожно возрастает ожиданье...
Ліна Костенко
Гуде вогонь – веселий сатана,
червоним реготом вихоплюється з печі…
А я чолом припала до вікна,
і смуток мій бере мене за плечі.
Сама пішла світ за очі – аби
знайти від тебе крихту порятунку.
Мої думки, як дикі голуби,
в полях шукали синього притулку.
Сама втекла в сніги, у глухомань,
щоб віднайти душевну рівновагу.
І віднайшла – гірку печаль світань.
І п'ю, немов невиброджену брагу.
І жду якогось чуда із чудес.
Читаю ніч, немов би чорну книгу.
Якщо кохаєш – знайдеш без адрес
оцю хатину за морями снігу.
І відпливаю поночі одна
на кризі шибки у холодний вечір.
І спить в печі веселий сатана,
уткнувся жаром в лапи головешок.
І так до самих синіх зоряниць,
до світанкових поїздів ячання –
до безміру, як в темряві зіниці,
тривожно шириться чекання…