Як відомо, своє уявлення про той чи інший народ ми формуємо, насамперед, через уявлення про його культуру. Не знаю як ви, але я, далебі, саме так і роблю. Якщо музику, живопис або кіно (більшою або меншою мірою) ми сприймаємо безпосередньо, бо мова їхня – мова звуку, ритму, руху, лінії, образу, кольору – мова універсальна, загальнолюдська, то літературу, яка, на мою думку, з інших мистецтв є найбільш інформативним (йдеться саме про красне письменство та есеїстику), бо містить в собі певні культурні коди та подає дані про рівень інтелектуальної та духовної розвиненості народу чи нації, літературу ми мусимо сприймати через призму художнього перекладу (чи переспіву, якщо вам це більш до вподоби). І тут, вибачте за загальник, за трюїзм – перекладач стає співавтором письменника або поета, дає його твору друге життя, вже в іншій мові, відроджує, від-ТВОРЮЄ його засобами цієї мови. Відомі випадки, коли переклади були навіть кращими за першоджерела. Тому-то перекладач несе велику відповідальність, бо його діяльність багато в чому нагадує діяльність мандрівника, дослідника невідомих світів, такого собі Марка Поло, що саме завдяки його праці, ми їх так само познаємо, і чи постануть вони перед нами правдивими чи спотвореними залежатиме від його сумлінності та здібностей. До чого я все це веду. Досягнення в українській літературі не гірші за досягнення в цій царині людської культури будь-якого з інших народів. Ви самі можете навести імена як класиків, так і/або сучасників, які, на Вашу думку, гідні представляти Україну в світі (не буду забирати місця викладом моїх особистих уподобань). Але доля нашої літератури була досить сумною через її довготривалу «бездержавність». Колись на писання українською (якщо про таке взагалі знали) дивились як на такий собі курйоз, на забаганку невеликої купки диваків з-посеред інтеліґенції, мабуть і не позбавлених таланту, що на шкоду власній кар’єрі, власному визнанню, бабрались, навіщось, з цією «хлопською говіркою». Могли ж той таки Федькович або та ж Кобилянська цілком пристойно писати німецькою, Франко – польською, а Винниченко чи Коцюбинський – російською. Отже їхні силування викликали в переважної більшості «сторонніх спостерігачів» щире нерозуміння та жаль щодо намарно витрачених часу і творчої енерґії. Проте, найбільшою, найголовнішою проблемою була майже цілковита відсутність фахових перекладачів з української, які могли б розвіяти цю упередженість щодо української літератури та показати її справжній рівень людям інших культур. Винятки звичайно ж були, але було їх не багато. А те, що в певний момент історії може стати справжнім відкриттям, феноменом в літературі, згодом, якщо вчасно його не помітити, не зрідка перетворюється на таку собі «пам’ятку місцевого значення», цікаву хіба що спеціалістам з літературознавства чи лінґвістики. Тому українська література і не зажила, як на мене, належної їй слави. Пізніше, вже у ХХ столітті, коли самостійність та самодостатність української мови могли заперечувати лише або невігласи, або мерзотники-політикани (задля якихось своїх ницих та підступних цілей), а до того ж коли після розпаду двох імперій – Російської та Австро-Угорської – постала сяка-така, най і дуже обмежена та більшою мірою номінальна українська квазі-держава (йдеться про УРСР, бо короткотривале та загалом хаотичне існування УНР-ЗУНР не могло спричинитись до серйозних зрушень в цій справі) – з’явилась низка якісних перекладів, зокрема і на російську мову, насамперед з українських класиків ХІХ – початку ХХ століть. Задекларовані в Радянськім Союзі «дружба народів» та «соціалістичний інтернаціоналізм» вимагали хоч би й для годиться, час від часу друкувати окремі твори з літератур «братніх народів». Щоправда за винятком вищезгаданих класиків (і то добряче цензурованих) це були переважно нудні твори репрезентантів т. з. «соцреалізму», «національні за формою, соціалістичні за змістом». І все ж вряди-годи до пересічного російського читача доходили справжні перлини якісної української літератури в гідних їх перекладах. Але з розпадом і цієї імперії (СРСР) ситуація змінилась, і, на превеликий жаль, не на краще. На початку 90-х українська література фактично цілком зникла з російських книгарень, часописів і взагалі з російського культурного простору. Згодом, завдяки тому що, дехто з сучасних українських літераторів спромігся таки здобути певне визнання в Європі (здебільшого Східній) та навіть в Америці (Андрухович, Забужко, Прохасько, Жадан) їхні твори почали з’являтись і російською. Тут, так би мовити, спрацьовує суто комерційний механізм: щось набуває розголосу, викликає цікавість, отже може принести гроші видавцю та книготорговцю. І це, зрештою, не погано. Але принцип «куй залізо поблизу каси», або, простіше, «зрубати бабла», тобто, якнайшвидше зробити переклад, поки твір ще не «вичах», поєднаний до того ж з певною зверхністю в ставленні до української мови, якої так і не позбулись деякі представники російської культури (мовляв, українська – не японська чи там французька – особливих знань не потребує, і так все зрозуміло) призводить до сумних наслідків. Бере умовний читач в руки такий от нашвидкуруч виготовлений текст і замість очікуваного задоволення від якісної літератури (бо ж письменник, начебто, визнаний в світі, отже не може бути поганим), читача поступово опановує здивування, чого ці американці чи європейці знайшли в оцій базгранині, і читач ще раз переконується в тім, що будь-що з позначкою «укр.» не варте уваги, і взагалі щось, так би мовити, «неїстівне».
Щоб не бути голослівним наведу приклад. Якось в одній з численних книгарень Петербурґа мою увагу привернула досить цікава книжка «Литературное расписание Европы», видана 2001 року в Москві видавництвом «Радуга». Ця книжка складалась з есеїв та оповідань літераторів з цілої Європи. Був такий проект – «Літературний потяг Європа - 2000», своєрідна подорож Європою, в якій брали участь письменники з різних країн і у висліді вони мали написати про свої враження від подорожі, залишити подорожні нотатки, викласти свої міркування щодо побаченого. Зокрема там були і три есея українських авторів, відповідно Юрія Андруховича, Андрія Бондаря та Миколи Рябчука.
Ні хвилини не вагаючись я придбав це видання. І мав з того велике задоволення доти, доки не почав читати саме українців. Не знаю хто був перекладачем, на жаль, цього в книжці не зазначено. Тільки завдяки знанню української (бо ориґіналів не читав, пізніше, щоправда, прочитав ориґінал Андруховича), так от повторюю, тільки завдяки знанню української я крізь переклад зміг «намацати» автентичний текст і зрозуміти, що з тією маячнею, яку собою уявляли ці три переклади, він мав дуже мало спільного.
Візьмімо, на приклад, есей Андрія Бондаря «Coitus interuptus, Или медитативный катехизис современного восточноевропейского писателя» (назву подаю російською). Читаємо: «Эта истина открылась мне во время перехода немецко-польской границы, когда нахальные (и все еще полуазиатские!) дождевые тучи над Балтикой нахмурились над поездом с доброй сотней европейских писателей, которые решили пересечь золотой Рубикон – этот символический пояс верности Старенькой Госпожи…». По-перше – громіздке та неоковирне речення, з подвійним «над» (над Балтикой, над поездом – навіть якщо так в ориґіналі, можна було б трішки «підіграти» авторові і зробити речення стилістично більш прийнятним), плюс недоречне повторення української форми «письменники, що (котрі, які?) вирішили перетнути…», адже дієприкметники російській цілком притаманні, тож не викликатимуть заперечень (писатели решившие пересечь…). По-друге – що це за «Старенькая Госпожа» (ні, зрозуміло що йдеться про Європу, але… ). «Старенька Панянка» так скоріше за все було в автентичному тексті, це російською «Престарелая Дева», тоді і про пояс стає зрозумілим. Далі читаємо «Это еще одна, как перезрелый овощ истина». «Перезрелый овощ» хтось чув про таке? Перестигла капуста, морква чи там картопля… Але все пояснюється дуже просто, мався-то на увазі «перестиглий овоч», бо український «овоч» російською перекладається як «перезрелый плод (фрукт)». Далі: «Итак, мой личный взгляд на проблему реабилитирует саму идею Европы и даст хорошую прибыль для будущих Роршахив, Броделив и Фукуям». Таке враження ніби перекладач кепське знає не лише українську, але і російську, згідно з правилами граматики російської мови мало б бути «Роршахов, Броделей и Фукуям». Бондар перераховує європейські країни, серед яких є і "прошлые социалистические страны» (пошлые?), тобто «бывшие». Перекладач винаходить нове російське слово «разноитость», особисто мені не відоме («разнообразие»), а також якийсь новий європейський народ «славяне» (в переліку де наявні також і українці, білоруси, чехи, серби, македонці, словаки – чи вони вже не «славяне»?), втім, насправді йдеться про «словен» або «словенців». Хтось п’є «коньяк просто из бутылки» (а могла би падлюка пити «сложно» (нормативна російська «пьет прямо из бутылки»). Ми подибуємо тут «саблеглотателя» (українське «шаблековтач» перекладається російською як «шпагоглотатель») и «неореалистического мальчика со строчек Пазолини» ( ні, Пазоліні звичайно ж був не тільки кінорежисером, але й поетом, писав скільки мені відомо на фріулі, але на сто відсотків впевнений що йдеться тут про його кінотвори і в ориґіналі був «неореалістичний хлопчик зі стрічок Пазоліні», тобто російською «из лент»). Автор який мріяв в Лісабоні отруїтись помаранчами (солодка смерть) мусить з волі добродія-перекладача давитись померанцями, які не лише не їстівні, але зовсім не смачні. Пристрасні іспанські коханці-тореадори (російською «страстные») перетворюються завдяки характернику-перекладачеві в тенденційних та надто перебірливих («пристрастных»). Хтось мандрує за французьким письменником Селіном на край ночі («Путешествие на край ночи» почти за Селином – тобто, насправді «по Селину»). Але все це, так би мовити «квіточки». Найвищого апогею та апотеози перекладач (той самий чи вже інший?) дійшов в есею Миколи Рябчука. Не стану перераховувати всіх перлів цього перекладу (майже в кожному рядку) – вже втомився. Але наведу один приклад, щоб Вам стало зрозуміліше, якого ґатунку ця праця: «восточные европейцы, которые ОТЧАЯННО ОПИРАЮТСЯ НА ДОМИНИРОВАНИЕ Азии, являются КОРЫСТНЫМИ, и уже потому (????!!!!????) заслуживают симпатию и помощь…» Ви десь чули про те, що хтось заслуговує на симпатію через своє користолюбство та захланність, га? А про те, що східноєвропейці (до речі ми з вами) ВІДЧАЙДУШНО СПИРАЮТЬСЯ НА ДОМІНУВАННЯ АЗІЇ? Тепер, щира подяка майстру перекладу, нам про це відомо!