Великий американський поет-дадаiст Дж. Фредрикс
ВЕЛИКИЙ АМЕРИКАНСЬКИЙ ПОЕТ-ДАДАЇСТ ДЖИМ ФРЕДЕРИКС
(невигадана історія).
Частина І
ДАДАЇСТ З АТЛАНТИ
Якби років п'ятнадцять тому якась циганка-чарівниця наворожила б мені, що сестра моя, Жанна Лур’є сидітиме у в’язниці іспанського міста Валенсія, я зухвало розсміявся б їй просто в її чорні нахабні очі. По-перше тому, що ніякої сестри з таким екзотичним ім’ям я ніколи не мав, а по-друге, може десь в сонячній Іспанії і живе якась Жанна на прізвище Лур’є, припустимо басконка-комуністка, яку безжальний франкистський режим запроторив був до буцегарні, але ж який все це має до мене стосунок?
Проте, минав час, розпався Радянський Союз, нездорові метастази Заходу, що, як і перше, успішно загнивав у своєму капіталістичному болоті, проникли крізь вже не такі щільні кордони і зі швидкістю досі ще нечуваної пандемії поширювались серед цілком безпорадних перед такою загрозою громадян колишньої Країни Рад, уражаючи їхні незагартовані душі, мозок та серця. Одну на всіх, але Велику Мрію про побудову спільного Світлого Майбуття заступили хворобливі дрібнобуржуазні мрійки про особисте щастя та власний добробут. Покинувши соціялістичні змагання, народ, із радісним пожвавленням, що ми його так часто можемо спостерігати саме напередодні жахливих катастроф, розпочав змагання в уже геть іншому дусі – в дусі вульґарно витлумачених дарвінських теорій. Порозтягавши рештки заводів-велетнів, які ще не встигли розтягнути їхні попередники, суворі чоловіки швиденько повідкривали численні кооперативи, які, втім, так само швиденько прогорали. Хтось подався до кримінальних угрупувань і над цілою країною з тимчасових торговельних буд та рундуків, що ними рясніло, наче грибами по сліпому дощикові, новітнім гімном лунало «Люди гинуть за метал», самозрозуміло, заранжоване вже під любий серцю чи не кожного росіянина блатняк. Натомість жіноцтво, особливо його наймолодші представниці, поринуло в солодкі гіпнотичні сни про заморських принців, нафтових маґнатів та казково багатих, наче з оповідань Шахерезади, арабських шейхів, які неодмінно мусили, зачарувавшись натуральною красою наших Роксолян, покласти до їхніх стіп всі свої незлічені скарби.
Долучилась до цього масового марення і моя справжня – зведена – сестра Аня. До речі, в ті леґендарні часи, вона мала ще звичайнісіньке ім’я. Щоправда далекий предок її батька додав до колись типово українського прізвища на «-енко», так би мовити, задля ушляхетнення останнього, літерку «в», через що прізвище зазвучало цілком по-великоруському. Варто, мабуть, зазначити, що, на відміну від багатьох її співгромадянок, марення моєї сестри не були вже такі безпідставні. І не тільки через те, що вона мала «личко красне, тіло біленьке та стан гнучкий» ( а вона таки їх мала), але і тому, що власна її подруга дочекалась врешті-решт свого щастя – «вискочила» заміж за заможного фіна (якась дурна і недоречна алітерація вийшла!), еміґрувала до колишньої північної провінції імперії Романових, де, перегодом, зовсім незле влаштувалась. Ось саме там, в озерній Суомі, під час чергових гостин в своєї подруги та її добряка-чоловіка і запізналась моя сестра-мрійниця з якимсь американцем. Що він там робив, той американець, точно не знаю, здається його мати була фінською шведкою (чи шведською фінкою?) за походженням.
Але чого я і досі не розумію, це, як вони взагалі спілкувались? Адже сестриця моя жодної мови, опріч російської не знає, та і американець російської ані трохи не розумів. Втім, вони розв’язали цю складну проблему в досить легкій спосіб. Уявіть собі: задзеленчав телефон, Ви берете слухавку, а на тім кінці дроту – Ваша сестра. «Привіт!» - каже вона. «Привіт». «Ми тут разом із Джимом, в готелі. Скажи йому що я його кохаю». «Я тебе кохаю» - освідчуюсь я Джимові в слухавку баском. Хвилина напруженого мовчання (!!!). «Тобто, це ВОНА тебе кохає». «O’key. Я теж її кохаю»(зрадівши поясненню). «Він теж тебе кохає». Згодом виявилось, що Джим Фредрикс – літній професор з Атланти, кока-кольно-олімпійської столиці стейту Джорджія, якось пов'язаний з целюлозно-паперовою промисловістю, що втелющився в мою сеструню наче прищавий юнак. І ось тут почалось. Він мало не щодня слав звідтам, з Атланти любовні листи до моєї сестри, звичайно, англійською. Вона, чекаючи не так на ті листи, як на грошові перекази, все одно змушувала мене ці листи їй перекладати, а потім відписувати Джиму, запевняючи його в своєму несвітському коханні. І я, впріваючи чолом, долав перешкоди чужомовної граматики і знов освідчувався літньому чоловікові, щоправда, тепер вже листовно.
Одного разу відкривши листа від Джима я остовпів, лист був… російською. Але більшої нісенітниці в житті мені бачити не доводилось. Було враження ніби цей текст надрукував божевільний або ті самі айнштайнові мавпи. З нього годі щось було зрозуміти. Певний час я ще стояв вирячивши очі, а потім… просто зламався навпіл. Мене дусив регіт. Я захлинався. Я впав на підлогу, качався по ній, пацав ногами. Мене напала трясця. Остаточно очуняв я десь за півгодини. Потім надійшов другий лист. Третій. Четвертий. Згодом я зрозумів що трапилось. Джим вирішив скористатись перекладацькою програмою, закладеною в комп’ютер. Але відбувся якийсь збій і один стовпчик слів зсунувся вище чи нижче, десь так гасел на десять, через що і виникала нісенітниця. Я навіть наловчився якось надавати цим текстам більш-менш пристойного вигляду, зробившись справжнім дешифрувальником. Ба навіть більш – я полюбив ці листи, їхній "неповторно-потворний" стиль. Я нетерпляче чекав на них, ніби і справді був професоровим коханцем. Жоден Тцара чи там Бретон не здатні б були дорівнятись вишуканій ліриці цих рядків. О, мій великий американський поете, феєричний мій дадаїсте Джиме Фредрикс! Зазвичай листи починались так: «Торговать Анна!», але це так би мовити, проза. А далі… Далі йшли справжні перлини абсурдистської поетики. Ну де Ви ще натрапити на таке: «губной рассвет» або «шаловливый Pietari» (назву нашого міста він чомусь завжди писав фінською) або «сколь есть the (!?!) красота в Атланте смотреть древнее падение, то есть время когда к базару пастух». Він прохав у своїх листах «прыгать, скакать и от меня приписывать», він обіцяв завітавши до нас «разрушить древний Инженерный» (мабуть маючи на увазі Михайлівський замок, який ще звуть Інженерним? Ото був би гепенінґ!). Зараз, якщо хтось вимагає від мене імен моїх улюблених поетів, я обов’язково називаю і Джима Фредрикса.
А далі сталось те, що колись таки мало статись. Вчергове приїхавши в Фінляндію, Джим викликав туди телефоном мою сестру, і вже звідтам вони разом поїхали до Іспанії милуватись the honey moon. Здається в Севілью. Так, так, саме в Севілью, бо, пам’ятаю, на прохання моєї сестри розповісти, чим це місто відоме, я пригадав, що це, нібито, батьківщина найвідомішого любаса всіх часів та народів - гідальґо Дона Гуана. Вже там, у Севільї, виявилось, що професор одружений, має двоє діти, натомість, не має жодного наміру розлучатись із дружиною. Втім, він благав сестру залишитись його коханкою, обіцяючи їй райське життя. Вона вже майже погодилась, але події почали розвиватись як у дурній голлівудській мелодрамі. Сестра з горя добряче набанячилась і наступного ранку знайшла себе в готелі саму-самісіньку, а біля ліжку, на накаслику лежала цидула, як сказали в однім старім радянськім фільмі, «дерзкая по форме и невразумительная по содержанию», простіше кажучи «Прости. Не жди. Прощай». Добре ще, що Джим хоча б залишив їй гроші на готель та на зворотну дорогу. Але, уявіть собі, в чужій країні, не знаючи мови, в стані майже психічного розладу… Жах!
Здавалось би, після того, як сестра вернулась додому, після всіх цих поневірянь, вона якщо б і захотіла кудись згодом поїхати, це мало б бути будь-яке місце в світі, крім тієї клятої Іспанії. Проте так могло здатись хіба чоловікові, бо жінка має свою особливу «жіночу» логіку. Так, та халепа, в яку вона вскочила їй не сподобалась, а от Іспанія… навпаки! І відклавши на якийсь час свої плани щодо заморського принца, сестра моя вирішила спробувати себе в ролі заробітчанки. Одержавши якимсь дивом т. з. «робочу» візу вона вирушила в свою вже другу подорож до Іспанії.
ЧАСТИНА ІІ
ІСПАНСЬКА КОМУНІСТКА ЖАННА ЛУР’Є або ЧТО В ИМЕНИ ТЕБЕ МОЕМ?
Мені чомусь щастить на людей з «несправжніми» чи «неправильними» іменами. Розумієте – є певна традиція в європейських народів – коли дитина отримує прізвище свого батька. Звичайно, трапляються й винятки. Свого часу, коли бідніший або незнатний чоловік брав шлюб із жінкою, що належала до багатшої та знатнішої родини і йшов, як тоді казали, «в прийми» до її батьків, до її дому (таких звали «приймаками») – він, зазвичай, брав собі й прізвище дружини. Були ще діти «незаконнонароджені», тобто такі, в кого батько або був невідомим, або навпаки – аж надто «відомим» (себто походив з вищого стану), але з матір’ю дитини не був одруженим. Наприклад – позашлюбна дитина дідича та кріпачки. В такому разі син або дочка не зрідка зберігали прізвище матері чи одержували ім’я вітчима або якогось далекого родича, що він погоджався визнати себе батьком дитини (так сталось з російським поетом Жуковським, з Федором Сологубом, точніше з його батьком, адже прізвище його батька було Тетерніков, а мав би носити прізвище Ільницький, бо він був позашлюбним сином полтавського дідича саме з таким прізвищем). Одначе, наприклад, мій найкращий друг – Ігор Геннадійович Іванов – з імені, начебто, цілком великоруська людина, а насправді – такий само тума як і я, тільки, якщо я напівросіянин-напівукраїнець, він – напівросіянин, а напівлатиш (а точніше – латгалець). Батько його – Геннадій Імантович Ґутманіс (Gutmanis; Gennadijs Imanta dels) – жив у законнім шлюбі з його матір’ю, разом із сім’єю. І чому саме мати Ігоря вирішила надати синові своє ім’я, для мене (та й для нього) досі залишається таємницею. Це тим більш дивно бо, хоч Ігор і народився в Ленінґраді, більшість своїх дитячих років (щонайменше класу до третього) він провів в Латгалії, в містечку Карсава, куди його відвезли ще немовлям, навчався в латиській школі (де його ім’я писалось у чудернацькій спосіб – Igars Ivanovs). Тобто, пояснення на кшталт «аби рідкісне та чужомовне за походженням прізвище не муляло ока, не дратувало решту і не призводило до зайвого клопоту, до непотрібних проблем» тут аж ніяк не спрацьовує. І от, людина, що і досі не дуже добре володіє російською (принаймні говорить з відчутним акцентом, не знає російською багатьох звичайних слів та постійно плутає «хто» і «що», оскільки в латиській для цього є одне-єдине слово «kas»), людина, яка вважає рідними латиську та латгальську (нею розмовляли вдома), католик (номінально) за віровизнанням і щирий латгальський націоналіст за переконанням (із досить стриманим, м’яко кажучи, ставленням до Росії), більш того – людина, яка навіть зовнішньо мало нагадує слов’янина (в нього виразно прибалтійське обличчя) – раптом виявляється майже цілковитим тезком «невблаганного» російського міністра із зовнішніх справ, що провадить «великодержавницьку» політику. Справжня тобі «іронія долі». Але «жарт» долі полягає ще й в тому, що прізвище Ігорова батька теж «несправжнє». Латгальцям, на відміну від латишів, взагалі-то не дуже притаманні германізовані прізвища на взірець «Ґутманіс», бо, якщо Рига та її околиці колись були достатньою мірою онімечені, Латгалія (східна частина сучасної Латвії) в той час перебувала під потужним польським впливом, і навіть входила була до Вітебської губернії, а ще раніше до Речі Посполитої. Отже латгальці носять в більшості власно латгальські прізвища, що переважно закінчуються на «-анс» (чи, згідно з м’якою латгальською вимовою «-ансь») – Варславанс, Єзупанс, Аннушканс, Плекшанс (саме таке прізвище мав, до речі, класик латиської літератури, їхній, так би мовити, Шевченко – Яніс Райніс, бо Райніс – це його псевдо, а насправді був він латгальцем на ім’я Йоньсь Плекшансь, або, латиською, Яніс Плієкшанс). Ігорів батько був з того роду дітей, яких колись в Росії звали «нахалятами» (пам’ятаєте «Нахалёнка» в Шолохова?), а в Україні «безкоровайко» (тобто такий, що з’явився на світ «без весільного короваю», навіть прізвище є таке, досить поширене). Одним словом – був він з байстрюків. Звідки взялось оце «Ґутманіс» мені невідомо (може хтось з далеких родичів носив подібне ім’я), але Ігорів дід (батько його батька) звався Яунпутниньш (Jaunputnins). Може не так милозвучно на слух, але досить красиво якщо перекласти («молоденька пташечка» чи «юне пташеня», jauns, jaunais – молодий, юний; putns – птах; -ins – зменшувальний суфікс; так наприклад якщо ozols [вимовляється «уозуолс», латгальською uzuls «узулсь»] – це «дуб», то ozolins [уозуолиньш] – це вже буде «дубок» тощо). От і виходить якась «дивна» спадковість – дід, батько і онук носять несхожі прізвища, та ще, будучи латгальцями, жоден з них не мав прізвища суто латгальського. Яунпутниньш – латиське, Ґутманіс – німецьке за походженням (gut Mann – «добра людина, добрий чоловік»), Іванов – російське.
Щось подібне сталось і з моєю зведеною сестрою. Незабаром по поверненні з невдалої подорожі до Іспанії, сестра якось швиденько побралась з молодиком на прізвище Федоров. Проте, шлюб цей виявився так само невдалим, бо чоловік її «підсів» на наркотики, до того ж не на якусь там «травку», а на крек з героїном. І хоч як сестра його не кохала (бо шлюб був і насправді «з любови», а «теплі почуття» до колишнього чоловіка сестриця зберігає і по сьогодні) вони швиденько ж розлучились. Втім, сестра вирішила залишити собі його прізвище, бо її власне, не зважаючи на літерку «в» наприкінці (додав хтось з предків), аж надто, як на її смак, відгонило «Хохляндією» (вона бо в мене «русская-русская»). Але тут знов втручається доля з її «жартами», бо той Федоров, насправді – ніякий не Федоров, а позашлюбний син якогось відомого вірменського скульптора – чи то Сімоняна, чи то Саркісяна.
Одначе, все про що я тут був розповідав, так би мовити, «квіточки». Історія яку я Вам повідаю зараз межує вже зі справжнім сюрреалізмом, або з абсурдизмом в дусі Іонеско та Беккета . Розлучившись із чоловіком і виклопотавши собі «робочу» візу сестриця, ані миті не вагаючись, вдруге вирушила до Іспанії. Цього разу, щоправда, «по гроші». Спочатку все було, нібито, гаразд. В листах, що реґулярно надходили з Іспанії, сестра писала, як їй там добре ведеться, писала про те, що влаштувалась працювати в якусь крамничку, де, начебто, торгувала помаранчами. Пройшов місяць (чи скільки там) – термін, доки віза була чинною, листування припинилось, ми вже чекали сестру вдома – мала ось-ось повернутись, але вона чомусь все не з’являлась і не з’являлась. Минув ще місяць чи й два, мати побивалась «де моя доця!?», місця собі не знаходила (самі розумієте – чужа країна, будь-що може статись, тим паче, що саме тоді почали з’являтись недобрі чутки про декого з російських дівчат в Іспанії). І от, одного чудового ранку, коли мати вже була впала в цілковитий відчай, на порозі нашого дому, звідкись наче з потойбіччя, постала жива-живісінька і до того ж в доброму здоров’ї моя сестра. Згодом вона, зрозуміло, розповіла про все (ну, МАЙЖЕ про все), що з нею відбувалось. А сталось, з її слів, от що: попрацювавши, згідно з візою, певний час, і «заробивши якийсь гріш» (як на ті часи – зовсім таки непогано), їй закортіло «підзаробити» ще. А для цього потрібно було пролонґувати візу. І от, на її шляху виникає якийсь меткий парубок з тутешньої мафії – чи то українець, чи то молдованин, який за певну суму пообіцяв розв’язати цю проблему. І дійсно, вже за кілька день моя сестра тримала в руках ту заповітну візу. Але, як помітили ще середньовічні іспанці, і написали про це в своїх «шахрайських романах», ніколи не майте жодних справ з дияволом, навіть якщо він дає Вам гори золота – золото, в кращому разі, обернеться на попіл та вугілля, в гіршому – на лайно, і будь-які ваші зусилля, неодмінно, зійдуть на пси. Якось, під час поліцейського рейду, сестру мою затримали на вокзалі (вже не знаю якими вона там «помаранчами» гендлювала) і перша ж перевірка виявила (чого і слід було очікувати) абсолютну фальшивість тієї візи. Сестру посадили у в’язницю славного міста Валенсія, знаного завдяки своїй мавританській архітектурі. Щоправда, якщо вірити словам моєї сестри, велось їй там напрочуд непогано, комфорт – на рівні середнього готелю, вільний вихід в місто (хоч і дещо обмежений щодо часу), непогане харчування за рахунок держави плюс можливість придбати якихось смаколиків на власний кошт (бо гроші ніхто не забирав). Її б воля – вона залишилась там на довше. Але приблизно через місяць її посадовили на літака (знов таки – безкоштовно!) і відправили до Москви, звідки вона вже дісталась Пітера (якщо не помиляюсь, і на сей раз не витративши ні копійки з власного гаманця). Єдиним неприємним наслідком цілої події стало те, що її занесли до «чорного списку», тобто позбавили можливости отримати візу будь-коли в майбутньому. Але скуштувавши разик веселого закордонного життя сеструня моя і не думала миритись з такою «несправедливістю». І ось їй спало на думку (просто блискуча ідея!!!), що, якщо вона зміняє паспорт, візьме собі інше ім’я – всі проблеми зникнуть самі, в чудесний спосіб. Всі мої спроби відговорити її від цього, пояснити, що не все так просто, як це їй здається мали нульовий результат. Вона рішуче наполягала на своєму. Ба більше – вона чомусь свято увірувала в те, що новітнє її ім’я неодмінно має бути єврейським (бо євреям, на її переконання – скрізь «зелене світло»).
Тут треба зазначити, що, свого часу, мав я дещо дивацьке захоплення. По-вченому зветься воно «антропоніміка». Тобто я вивчав походження імен та прізвищ людей різних національностей. В мене назбиралась справжня колекція – кілька грубезних зошитів з іменами. Були там, звичайно, і єврейські. Тож не зумівши переконати сестру в марності її намірів, я запропонував свої послуги щодо підбору імен. Імена відкидались одне за одним, вона чомусь не бажала бути ані Рабинович, ані Папірник, ані Шляпентох («шляпентохес» хо-хо, той, хто читав Ефроїма Севелу мене зрозуміє). І – раптом – ось воно! Таке шляхетне звучання, таке шляхетне, наче щось французьке – Лур’є (вуаля, бонжур, лямур, тужур, Монмартр, Монпарнас, мон плєзір, авек муа, сільвуплє, дорогі гості, сільвуплє!). І от колишня проста російська дівчина Аня ~енкова, вона ж Анна Федорова-Сімонян (чи, все ж таки Саркісян?), вона ж Анна Доміні, вона ж Манька Обліґація, вона ж Сонька Золота Ручка, вона ж Катька Кістяна Ніжка обертається на прапрапрапраправнучку великого середньовічного німецького кабаліста Жанну Лур’є. Амінь! Самозрозуміло всі труди моєї сестри виявились даремними (хто б сумнівався!). Навіть славетне ім’я кордонів для неї не відкрило. Але справу зроблено, слова з пісні не викинеш, паспорта щотижня не мінятимеш, тож в нашій досить розгалуженій родині, де кого тільки не було (є навіть один угорець – чоловік рідної сестри дружини мого двоюрідного брата), а от євреїв якось бракувало – нарешті з’явилась власна єврейка, і то не з містечкових крамарів, лихварів чи там кравців, а з роду видатного талмудиста ХVІ століття, коментатора «Зогару» і засновника цілої нової школи в кабалістиці. Є чим пишатись.
P.S.: Кілька слів про подальші долі найголовніших дійових осіб цієї оповідки. Щодо Джима Фредрикса – після тієї пригоди в Іспанії він раз і назавжди зник з нашого життя, наче був вигаданим персонажем, а небавом і його натхненні листи, його незабутні (чи вже такі незабутні?) дадаїстичні вірші відправились слідом за їхнім автором – в Небуття, бо моя сестра їх по-варварськи знищила (не доглядів, каюсь). Така природа справжньої поезії – крихка, ефемерна, нетривка. Подібна на польову квітку. Залишились хіба ті нечисленні рядки, що вкарбувались були в мою пам'ять. Мафіозі… думаю він закінчив, як будь-хто з людей його ґатунку. Вибір там невеликий – або смерть, або хурдиґарня. Безславний нащадок прославленого вірменського різьбяра одружився вдруге. Втім, і дотепер продовжує зустрічатись з моєю сестрою. Зараз, щоправда, у в’язниці, куди вона ходить побачитись з ним. Потрапив за ґрати він через торгівлю наркотиками. Сестра якийсь час ще поганялась за примарою заморського принцу. Останнім в її колекції був адвокат з Неаполя, з яким ми навіть разом дивились картини в Російському музеї, і біля полотен Сильвестра Щедріна з італійськими краєвидами він довго розводився про свій улюблений Napoli, про Помпеї, що неподалік і наполегливо запрошував нас загостити в нього… якщо буде нагода. Згодом, залишивши райдужні мрії, сестра підшукала собі якогось одруженого п’яничку, в минулому – приватного охоронця, ґевала з проламаним черепом (там у нього вставлено металеву пластину) і відверто бандитською фізією. Вона живе з ним як з чоловіком, не зважаючи на його офіційну дружину. Разом банячать. Мушу визнати – ставиться він до моєї сестри з дивною, як на таку людину, ніжністю і відданістю, хоч не раз і дратує її своєю непролазною тупістю або недоречними ревнощами. Нещодавно сталась подія, водночас трагічна і комічна, коли моя сестра в один і той самий день зранку мала провідати у в’язниці свого колишнього чоловіка, а ввечері мусила їхати в лікарню, де перебував її новий коханець, бо страждаючи на захворювання підшлункової залози і до того ж маючи потрощену макітру, він мало не щодня набирався, як жаба мулу, тож і потрапив на шпитальну койку. Така от РОМА-А-АНТИКА!!!