Чiча божий, або Завербоване кохання

 "Завербоване кохання" (Мукачево, видавництво "Карпатська вежа", 2009)

ЧІЧА БОЖИЙ, АБО ЗАВЕРБОВАНЕ КОХАННЯ


«Завербоване кохання» Ірини Мадриги - це пропозиція для читача, який цінує стрімку лаконічну, як буковий стовбур, прозу, а заразом - і поезію, що нагадує зелені сонячні зблиски на цупкому буковому листі.
Зрозуміти, що таке справжнє кохання, подолати егоїзм і нетерплячість, навчитися людяності, прощенню і любові, злитися власною долею воєдино з долею своїх земляків  – це те, задля чого живе головна героїня роману Христина Кремінна.

Про авторку

Ірина Мадрига народилася в липні 1959 року на Міжгірщині, звідки родом і її батько. Але могла народитися і на Ставропіллі в Росіі,  де її коріння по матері. Найперші спогади дитинства – як пекло голу гузичку, коли дідусь Григорій всадовив її собі на розгарячілу від кавказького сонця лисину. А ще – легкий тінистий візерунок тюлевої фіранки,  якою бабуся запинала її ліжко, щоб надокучливі мухи не заважали пообідньому сну дитини.
В шкільні роки вражень було вже багато і різних. Але друзі тих років залишилися друзями й донині. Як і студентського періоду навчання на філфаці в Ужгородському державному університеті.
Заміжжя, шестикратне материнство (без героїзації цієї обставини) Ірина Мадрига поєднувала з роботою журналістом у редакції районної газети «Вісті Свалявщини» та співпрацею з обласними періодичними виданнями «Срібна Земля», «Карпатська Україна». Журналістський старт позначений 1986 роком. Лауреат обласної преміі «Журналіст року» за 2000 рік.
З серпня 2003 до лютого 2008 року була видавцем та головним редактором закарпатської газети «Трембіта», головним «трембітарем» якої був Петро Скунць. Вже важкохворий поет надсилав факсом у редакцію  аркуші своєї нетлінної публіцистики, а навздогін – і чотирирядкові віршовані посвяти редакторці. Одна з них була такою:

І коли в Майбутнє я порину,
Кину все: державу і сім’ю, -
Бачу в нім одну лишень Ірину.
Не мою. А все-таки свою.

На початках віршик здавався жартівливим. Коли ж Учитель пішов у Вічність, з цієї строфи для його учениці виплив потаємний зміст-напуття.
Саме пам’яті закарпатського Одного Поета авторка і присвячує свою першу книгу.


1
Не ляльковод і не маріонетка

Вона прокинулася, як завжди, раптово. Й одразу, скинувши ноги з ліжка, наосліп намацала розчовгані капці. З головою було гірше. Надбрів’я стугоніло, ніби хтось зсередини попідкладав жарини.

Еге ж, знову запила. Колись з нею це вже було. Тоді їй минав двадцять третій, вона щойно народила другу дочку, а її чоловік-егоїст, м’якотілий Васько після десятирічного, з  академічними перервами, студіювання медицини не склав держіспиту і влаштувався тістомісом у пекарню.

Житло тоді не світило, щоб мати змогу і далі винаймати приватну кімнату, вона змушена була за три місяці після народження молодшої доньки віддати її під опіку сусідській бабці, якій самій вже годилося мати доглядальницю, і повернулася на роботу.

Коректура трьох номерів газети на тиждень займала від ранку й частенько до ночі понеділок, середу і п’ятницю. А у вівторок і четвер можна було вкластися з вичиткою сторінок у дві-три години. Метранпаж і лінотипістка у ці два дні заносили їй відбитки шпальт додому. Спочатку сумлінно підчитували їй з оригіналів, а потім витягали з господарської торби пляшку «Столового», і вона, з вдячності за їх чуйність, випивала з ними. Спочатку – символічно, потім – задля годиться, зрештою – вже й щодня, коли поверталася з приятельками з роботи, знаходився привід, щоб хильнути квасного вина нібито для розрядки після остогидлих правок і переверсток.

Так минув рік, і в самий розпал антиалкогольної кампанії, коли в гурті друкарнянських колег вона поверталася з якогось ювілею і була серед всіх чи не найтверезішою, її згребли в райцентрівську «капезе» міліцейські сержанти, яких народ тоді охрестив «нюх-нюхами». Одного вона вкусила за вказівного пальця, а він їй у відповідь викрутив ногу. Зате інший – вартовий по камерах – крадькома цілу ніч «стріляв» для неї цигарки, посадовив за своїм столом, дав папір і ручку і дивувався, як це вона так доладно й стрімко писала скаргу начальникові райвідділку на підлеглого йому костолома. Тоді в міліції ще траплялися люди, які поважали чужий інтелект, – та, мабуть, тільки серед охоронців.

А вранці її знову відвели у засклений закапелок чергового, й увесь особовий склад, зголошуючись до служби, мав змогу роззирати її, мов на оглядинах. Їй не було соромно, коли прищуваті й запухлі від вчорашнього перепою мужлани  в мундирах щось там верзли на її адресу. Вона зосталася зовні незворушною навіть тоді, коли її упізнав майор, з яким вона не була знайомою і навіть не могла вирахувати, звідки ж він може її знати.

«Це Христина Кремінна? Шкода, така талановита дівчина була… вірші писала…». Ковзнув зневажливо-співчутливим поглядом та й попростував коридором. А їй кортіло навздогін гукнути: «Чи не пішов би ти! Була? І є! І буде!».

Той майор зачепив у ній давно пригнічене нестерпним побутом честолюбство. І завдяки його вчасній образливій репліці вона кинула пиятику. І знову почала писати.

Поміж пелюшками, кип’ятінням пляшечок і сосок, дитячими хворобами і хронічним недосипанням, поміж пранням і прасуванням спецівок чоловіка (що хірургічні, що пекарські – різниці жодної, цим, мабуть, він і втішав себе, боячись зізнатися у власній недорікуватості й житейській бездарності), поміж невдячною коректорською працею і вказівками для няні, як треба годувати малу і чого не можна дозволяти старшій – поміж усім цим вона писала. Спочатку – текстівки по чотири віршовані рядки до газетних фотоетюдів, потім – жартівливо-психологічні замальовки під рубрикою «Про що говорить малеча». А ще вправлялася, дописуючи «дірки» до статей редакційних журналістів. За таку ініціативу її не ганили: навіщо самим марудитися, якщо коректор – майстер на всі теми й стилі. Навіть редактор на одній із нарад в області, звітуючи про реформування роботи в районці, похвалився, що «виховав у колективі пишучого коректора». А незабаром перевів Христину на посаду кореспондента.

Втім, вона не була створена для журналістики. Скутість у спілкуванні з людьми їй постійно заважала. Кожному кореспондентському маршрутові передували тривале настроювання на розмову й тривожні думки: а чи вдасться розговорити особу, про яку їй редактор доручив написати замальовку. Бесіди й справді вдавалися не завжди. Але вона вміла підмічати чимало зовнішніх атрибутів, якими оточували себе герої її майбутніх матеріалів, і через оті речові подробиці намагалася створити ескіз чи бодай фон для портрета. Інколи вона надовго зациклювалася на відшукуванні  ключової деталі, яка б допомогла сконструювати статтю, і мучила свій мозок, даючи йому завдання навіть перед сном – шукати зачіпку. І потрібні асоціації чи аналогії обов’язково з’являлися. Як правило, тоді, коли до строку здавання матеріалу в набір залишалося кілька годин. З її довгих творчих мук щось путнє народжувалося аж тоді, коли ситуація вже загрожувала перетворитися на екстремальну редакційну «запарку». Ні, вона не була ледарем, але борзописанню опиралася і свідомо, і підсвідомо.

Та все ж газетний ритм нею поступово оволодів: змусив її швидше думати, вирішувати, писати і… швидше забувати про вже виконану роботу. Поява всякчас нових тем постійно тримала Христину в напрузі, та водночас і відволікала її від тієї внутрішньої зосередженості, без якої талант не розвивався, а тільки скнів, час від часу спонтанно прориваючись на третій шпальті газети. Тут вона не мусила дотримуватися рамок офіціозу, тут був простір для творчості і самовираження, тут вона відточувала стиль.

… Треба було йти на роботу.

«Коби не з самісінького ранку редактор якесь завданнячко втнув, бо як з похмілля писати? До обіду ця гидота якось продихається», – не зовсім переконливо заспокоювала себе.
Вхідні двері скрипнули. Васько намагався крадьки проковзнути в свою кімнату після нічних п’яних походеньок. Вони вже два роки спали нарізно.
Христина хрипкувато покликала з кухні:

– Йди-но!
Давно в її свідомості визрілий – навіть інтонаційно – монолог вклався в десять хвилин. Василь зрозумів, що прощення більше не буде. І сумирно пішов складати свої речі у валізу – потяг мав відходити за якісь дві години.

– Бувай! – вибігаючи з дому, кинула примирливо, бо знала, що від сьогодні його не побачить. І сама пити вже не буде.

Інколи Христина задавала собі запитання: чому люди такі нечутливі одне до одного? Вищі створіння! А чомусь конкретні двоє не спроможні відчути, наскільки вони ізольовані від усього світу, якщо вони не разом, а поокремо. Яка ж, в біса, вищість?! Треба вижлуктити пляшку, впасти ниць, щоб нарешті усвідомити, що ти кроку не годен ступити без допомоги того, хто з тобою поряд. Інакше просто розквасиш собі носа.

Та ляльководом бути вона не хотіла. Як і маріонеткою.


2 У КДБ своя тактика

Начальник поглянув на Романа з натхненною посмішкою і стисло виклав:

– Тепер візьмемося до попа. Але для цього ти маєш піти в редакцію, зустрітися і домовитися з Голоснюком, щоб з обіду взяти оте кадило в розробку. Голоснюк вже в курсі, знає що і як писати. Іди.

Роман у районному КДБ працював майже два роки. І це йому не вперше доручили самостійну оперативну справу. Але яку! Схилити без п’яти хвилин уніата Боговича свідчити проти своїх одновірців. А той – авторитет серед підпільних греко-католиків, хоч сам ще в православ’ї. Та з його боку це – суто тактична затримка, за кілька тижнів про перехід священика у гнану, але відроджувану конфесію стане відомо всій релігійній громаді області. У КДБ ж своя тактика – піп повинен дати інтерв’ю для газети із засудженням уніатства.

В редакції в тісному коридорі його ошелешила неочікуваною звісткою перелякана і заплакана секретар-друкарка:

– Голоснюк? А він цієї ночі помер…

– А редактор є? 

– У себе в кабінеті.


Кремезний вусань сидів у зажурі, гортаючи папери. Роман назвав себе, хоч у цьому не було потреби – в невеличкому райцентрі швидко довідувалися про новоприбулих, й оперативників у тому числі.

– Андрію Федоровичу, наша служба готує разом з вами газетний проект. Ви знаєте, про що йдеться. Це терміново. Хто б замінив Голоснюка?

– Навіть не знаю. Принаймні три дні будемо зайняті. Треба все організувати, родину підтримати, громадська панахида, похорон, поминки. Це ж наш старий редактор, двадцять років газету очолював… Хіба що спробуйте з Кремінною. Вона не дуже досвідчена в таких матеріалах, але підкажете, підправите.

І з почуттям полегшення від знайденого рішення гукнув у напрямку сусіднього кабінету:

– Христино! 

Вона увійшла. І Романові мимохіть перехопило подих. Якось на сходах у райвідділі вона налетіла на нього, збігаючи з другого поверху, та так, що він ледве встояв. А її таки встиг притримати, і на мить їхні погляди перехрестилися. Її – дикуватий і задирливий, його – насмішкуватий і сумний водночас. Він тоді раптом для себе відзначив, що з цього може бути велика аварія. Вона ж муркнула щось вибачливо і побігла собі.

Отже, це Христина Кремінна. З її газетними публікаціями він був знайомий і навіть шукав їх у районці насамперед. Її журналістське письмо не було примітивним хронологічним переказом подій, щоразу їй вдавалося так скермувати окремою фразою всю тему, що вона набувала несподіваного змісту. Однак не штучного, не фальшивого. 

«Як у неї вийде з Боговичем? Вона ж помчить навпростець, її не перепиниш ніякими застереженнями й обмеженнями», – Роман подумки лаштувався до розмови з Христиною.
Редактор залишив їх у своєму кабінеті сам-на-сам. Не з тактовності, партійний номенклатурник добре знав, що саме так зобов’язаний зробити – КДБ ділові розмови веде без свідків.

– Комітет має намір доручити вам, Христино Дмитрівно, виконання дуже важливого для політичної стабільності у суспільстві завдання. Вам треба буде зробити інтерв’ю з батюшкою Володиславом. Ви його, можливо, знаєте, його приход – у Лужанці. Чому виникла така потреба? Справа в тім, що за нашою оперативною інформацією Богович є неформальним лідером уніатської пастви в області…

– Та він же служить у православній церкві! – Як Роман і передчував, Христина миттєво виставила йому словесний шлагбаум.

– Так. Але нам відомо, що перехід його до уніатів має відбутися за два – максимум три тижні. Тому й просимо вас підготувати цей матеріал у найближчий номер газети.

Вони дивилися одне на одного з протилежних боків широкого редакторського стола. Роман завважив, як Христина випросталася, аж вигнулася, щосили впершись обома долонями в дубовий стіл. Але відповіла несподівано несміливо:

– Ви знаєте, я, мабуть, з цим не впораюся. Я не розуміюся на релігії.

«А вона таки вміє хитрувати», – здивувався. Й одразу відчув себе сильнішим, пригадавши уроки з мови жестів, якої їх навчали в школі КДБ, – неусвідомленим порухом вона себе викрила. Широко заусміхався. Знав, що його посмішка скорить і її.

– Що ви, Христинко, це не буде для вас трудно. Ви ж братимете інтерв’ю, як робили це вже з багатьма різними людьми. 

– Але ж я не маю уявлення, про що його запитувати.
 
– Ми про це подумали і підготували питання, які ви йому природно зможете задати, як людина, якій цікаво все, що стосується духовності, віри. Та і я братиму участь у вашій розмові і поміж вашими також задам ряд запитань, на які має намір почути його відповіді наша служба. Вам треба буде лишень детально занотувати їх.   

І не даючи їй схаменутися, підсумував:

– Сьогодні, одразу пообіді, зайдете до нас. На вході дзвінок. Вам відчинить наш працівник. Скажете: до Романа Івановича. У нас почитаєте свої запитання, й одразу поїдемо в Лужанку.
Рвучко прочинив двері й притьмом звернувся до редактора, що вже підхопився завбачливо зі старого ослінчика у приймальні:

– Андрію Федоровичу, вдячний за розуміння. Гадаю, справимося. Коли відбудеться панахида? 

Злегка схилив голову на почуте у відповідь і вийшов.

3 Новий жанр

«От влипла!» – Христина дочекалася, поки кроки кадебіста стихли внизу, і накинулася на редактора:

– Андрію Федоровичу, ну чому ви не доручили цієї роботи Риськові? Він бодай розуміється на церковних премудростях. А я навіть не знаю, як до священика треба звертатися.

– Кажи йому на ім’я та по-батькові – теж проблему знайшла. А до Риська в тій структурі особливе ставлення. Знаєш адвоката Олексу Римського? Той якось напився і на лавиці в парку залишив свого славнозвісного портфеля. Рисько підібрав і вирішив зі старим пожартувати – подзвонив йому наступного дня і сказав, що бачив, як його портфель ніс один з працівників тієї контори. Римський холодним потом обливався, як ішов туди за портфелем, напханим усілякими документами клієнтів. У нього мало інфаркт не стався, коли йому сказали, що немає в них ніякого портфеля. Та здогадалися спитати, хто його до них направив. Ну, й зрозуміли, що до чого. А Риська та й мене попередили, щоб більше так не жартував.

До призначеної години зустрічі в районному КДБ редактор попросив Христину написати некролог пам’яті Голоснюка. Досі в її письмовому доробку такого жанру не було. Але всі колеги й справді подалися в дім покійного на допомогу родині, її ж залишили «на телефоні». Таке серйозне і сумне доручення, а вона раптом почала пригадувати, яким кумедним був Голоснюк, коли напідпитку приїжджав у друкарню, щоб підписати зверстані шпальти до виходу у світ. Тоді йому конче треба було або наново переписувати передовицю, або бодай абзаци в ній попереставляти місцями. По дві години він тероризував лінотипіста, метранпажа і її своїми забаганками, потім з почуттям виконаного обов’язку всідався в редакційний легковик і давав їй настанову: «Я буду в редакції, а ти, коли закінчите, принесеш мені сигнальник, щоб я все ще раз перевірив». Вона в призначений час клала перед ним свіжі відбитки, на яких не було втілено жодної його п’яненької правки, він переглядав їх і тріумфально сповіщав: «Ну, бачиш, як усе добре вийшло! Дзвони дівчатам, можуть йти додому». Дівчатам потреби не було дзвонити, вони дружно провели її до редакції і пішли котра куди, втішаючись з чергової підстави.

Написаний некролог ліг на стіл редактору. Зачинила двері. І рушила до кадебістів.

4 «З Богом, дитинко!»

Запитання, які їй запропонував Роман Іванович, швиденько переглянула і внесла в них кілька своїх доповнень. Що хотіла почути їхня служба від Боговича, – замовчав. Та вона й не питала, бо в голові крутилося загальновідоме: «Тут запитують вони».

Мовчки їхали в Лужанку на старенькому жовтому «Москвичеві», кермував Роман. У кабінеті голови сільради їх вже очікували троє чоловіків. Господаря кабінету Христина добре знала, як і ще одного з присутніх – старого бюрократа-буквоїда, секретаря райвиконкому, який опікувався справами релігійних конфесій. Третій, з інтелігентською чеховською, зовсім не священицькою борідкою, як з’ясувалося, і був Богович. Районний чиновник якимось змерзлим голосом представив Боговичу Христину і додав:

– Ну, ніби всі познайомилися. Тож почнемо.

Священик лукаво примружився і делікатно зауважив:

– Я не знаю, хто цей молодий чоловік, – спрямував погляд на Романа.

– Мене звуть Роман Іванович. Я просто разом з Христиною Дмитрівною вас дещо запитаю.

– Ну, просто – то й просто, – Богович явно розумів, що то буде за співрозмовник.

Христина почала озвучувати «домашні» заготовки одну за одною. Богослов сумлінно відповідав, і час від часу розмова навіть переставала бути силуваною й офіційною. Їй сподобався цей мудрий освічений душпастир. Інтерв’ю обіцяло бути розлогим і цікавим.
Коли вже йшлося до завершення, Роман перервав їхній діалог, і нарешті проголосив своє утаємничене запитання:

– Володиславе Зінов’євичу, ви тут нам підтвердили, що уніатські священики були в лавах ОУН-УПА, а ми знаємо, скільки біди націоналісти завдали мирним людям. Скажіть, будь ласка, якби зараз хтось з ваших колег – священнослужителів православної церкви вирішив перейти в греко-католицьку віру, чи відмовляли б ви їх від такого кроку?

– Це, юначе, залежить від того, з ким саме довелось би провадити таку бесіду. Бо якщо священик глибоко та щиро вірить в Бога, то нікому не буде до снаги відмовити переконану в своїй правоті і в своєму виборі людину. Насамперед, маю на увазі поважного віку панотців, – Богович глянув на Романа з дещицею доброзичливого розчарування. А Христині раптом захотілося, щоб Роман нічого більше не запитував у старого, не уточнював, не домагався конкретнішої відповіді. І відлягло одразу, як тільки-но Роман подякував священику і піднявся першим, даючи решті зрозуміти, що розмова добігла кінця.
Швидко попрощалися. Богович лише на мить торкнувся рукою Христининого плеча і тихо мовив: «З Богом, дитинко!».

– Твердий горішок цей священик, – зауважив Роман, коли вже рушали назад.

– А мені отець Володислав припав до душі. Він розумний і сердечний, відчувається, що він по-справжньому любить людей, а не грає серед них роль святенника.

Роман, тиснучи на газ, усміхнувся просто перед себе, – наче мав таємне задоволення від дороги, якою належало повернутися у грішний світ.

5 Один-єдиний нюанс

День у Христини пішов на те, щоб розшифрувати свою стенографію. Майже до п’ятої пообіді наступного вона допрацьовувала і друкувала текст інтерв’ю. Як завжди, поклала на стіл редакторові.

– Що це? Ага! З цим ти маєш підійти до Романа Івановича, щоб він дав добро.
Андрій Федорович швидко написав кілька цифр на аркушику з блокнота.

– Це його телефонний номер. Подзвони, щоб домовитися.

– З радістю з вами зустрінуся. Я саме на місці, приходьте, – мовив їй у слухавку Роман. І з якимись справді радісними інтонаціями.

Важезні металеві двері їй відчинив начальник «контори» власною персоною. Сергія Анатолійовича – показного, у бездоганно відпрасованому костюмі, схожого на генсека Брежнєва в молодості, вона частенько зустрічала на нарадах у райвиконкомі. Він завжди мовчки слухав виступи, іноді щось занотовував. Сідав не на видноті, а відокремлено і пильно, жорстко зиркав спідлоба на присутніх.

– Проходьте, Христино, до Романа, – і  – це ж треба! – якось аж оксамитово заусміхався.

– Ви ж уже знаєте, де його кабінет.

Пропустив її перед себе, прочинивши двері до Романа, і перед тим, як м’яко їх зачинити за нею, додав:

– Ви спочатку самі тут почитаєте, а потім, Ромо, зайдете з Христиною на хвильку і до мене.

Роман з читанням упорався швидко і, ясніючи зеленкуватими очима до Христини, схвалив:

– Як на мене, можна ставити «відмінно». Тільки ось у цьому абзаці… Мені здається, що Богович не зовсім так відповів на моє запитання, як ви це виклали.

– Та ні, Романе Івановичу, все дослівно, я ж стенографувала.

– Ну, гаразд, заглянемо до Сергія Анатолійовича.

Начальник гостинно присунув Христині крісло і зосереджено заглибився в текст. Роман присів на краєчок важкої дубової, з бордовою оксамитовою оббивкою лавиці, уважно спостерігаючи за реакцією шефа. Коли той перегорнув останню сторінку, то потягнувся до ручки і саме в завершальному абзаці щось рішуче закреслив і дописав дрібно. Знову зблиснув білозубо до Христини:

– Чудово! Я давно переконався, що ви, Христинко, пишете талановито, як ніхто інший у редакції. Тут я уточнив один-єдиний нюанс.

– Можна подивитися?

– Звичайно, – і простягнув аркуш.

На місці прямої мови Боговича хоч і дрібно, але чітко, аж скам’яніло фігурувало: «Так, звісно, якби серед моїх знайомих були такі священики, я б зробив усе від мене залежне, аби відмовити їх від наміру зрадити православній церкві».
Христина здивовано підняла очі на Сергія Анатолійовича. Той перевів погляд на Романа і ствердно прорік явно для неї заготовлену фразу:

– Адже він відповів на твоє запитання, Романе, саме так? Ти ж так мені казав? – Так, – видихнув той.

– Ні, не так, – Христина була готова опиратися. Але кадебістський цензор знову увійшов у роль «свого хлопця»:

– За це відповідає наш Ромчик. А ви не переобтяжуйте свою гарну голівку, Христинко. 
І швидко завершив:

– Робочий день закінчується. Проведи, Романе журналістку і заразом особисто передаси матеріал редактору. Христиночко, заходьте до нас ще. З вами надзвичайно приємно співпрацювати.

6 «Ну, чому ти така жива?!»

Редактор, не читаючи, вкинув інтерв’ю в теку готових до здачі в друкарню матеріалів і з вибаченнями щодо якихось термінових домашніх справ відкланявся. Христина складала по шухлядах свій паперовий робочий розгардіяш, коли Роман зазирнув у її кабінет.

– Ваш редактор пішов, – промовив якось винувато. – Ви поспішаєте, Христино Дмитрівно? Мені хотілося б з вами поговорити, пояснити, чому так вийшло.

– Я розумію, чому так вийшло. Бо так потрібно вам, – з наголосом на останньому слові відповіла.

– Христино…  Дозволите вас просто на ім’я називати? Мені це не потрібно, але є державні інтереси…

– А мої інтереси полягають у тому, щоб люди, у яких я беру інтерв’ю, не плювалися потім на мене за перекручення їхніх слів і приписування їм того, чого вони категорично не говорили.

– Ви можете підписати інтерв’ю псевдонімом..

– Можу, але що це змінить? Мені все одно буде соромно перед Боговичем за брехню.

– Так, мабуть. Та, відверто кажучи, за псевдонім нас з вами начальник по голівках не погладить, бо йому в обласному управлінні було сказано, щоб автором цього інтерв’ю неодмінно був реальний, живий журналіст, який має у районі гарну репутацію.
Роман не розумів, чому він каже їй речі, яких не повинен говорити.

– Я й без гарної репутації якось проживу, але хотілось би якомога довше залишатися живою, – і підправила себе, – не фізіологічно, маю на увазі.

– А ви мені якраз такою і подобаєтеся… І навіть фізіологічно.
«Господи, куди це мене кинуло!» – майнуло у Романовій голові. Вона ж розреготалася.

– Ні, таки час виганяти вас з кабінету, бо ви зараз такого наговорите! А може, тут якісь ваші попередники «жучків» начіпляли, а Сергій Анатолійович навмисне випробовує вас на моральну стійкість? Або мене – щоб потім у свої сіті затягнути.

– У вас викривлене поняття про нашу службу.

– Можливо. Але навряд, чи вам у вашій службі нададуть спеціальні повноваження, щоб розвіяти мої сумніви.

Він раптом обійшов стіл і притягнув Христину до себе. Внутрішньо вона миттєво підготувалася до поцілунку, та він, злегка відхилившись, зазирнув їй у вічі і відчайдушно прошепотів:

– Господи, ну чому ти така жива?!

І так стиснув в обіймах, що вона мало не знепритомніла.

Несподівано зробив крок назад, руки його обвисли. Ще дрібка секунди – і він стрімко вийшов з кабінету.

Увечері вдома вона досягла з глибин шухляди старенький, ще школярський, загальний зошит, у якому було зо три десятки віршів, нафантазованих нею понад десятиліття тому.

Перегорнула на чисту сторінку і, майже не замислюючись, наче хтось інший водив її рукою, написала собі пророцтво:

Джулія Ламберт з моемівського роману –
Велика акторка сцени життя,
Геніальна вже тим, що зроду оманою
Не була для неї власна душа.

А я зі своєю не знаходжу віддавна
Точок зіткнення, площин єднання.
Від вас, здається, піду бездарно,
Не давши й приводу для кохання.

7 Не буде миру під оливами

 Гарячковитий липень передав правління розпашілому серпню. Поки літо, Христині було не складно прилаштуватися до нового життя без Василя. Не вистачало ще однієї зарплатні – перейшли з доньками на здорову їжу. Парені, варені, запечені кабачки стали звичними і навіть смакували. Осінь обіцяла бути щедрішою.

Коли малі засинали, вона сиділа мало не до ранку на кухні, вивчаючи копії всіляких документів, роблячи з них витяги і пишучи матеріали. В редакції тривав період відпусток, щодня їй треба було здавати в друкарню чи не вдвічі більше рядків, ніж звичайно. Доводилося іноді засиджуватися в кабінеті до дев’ятої-десятої вечора.

За майже два місяці вона жодного разу не бачила Романа. Та в один з таких вечорів завжди у неробочі години мовчазний телефон на її столі раптом пронизливо задзвонив.

– Слухаю.

– …

– Алло, я вас слухаю!

– Добрий вечір, – і вона одразу впізнала цей лагідний баритон. – А чому дехто так допізна працює?

– А чому хтось так пізно підглядає за мною?

– Я випадково побачив, що твоє вікно світиться. Повертався від знайомого. А ти ще не впоралася зі своїми матеріалами?

– Впоралася. Саме хочу йти.

– Не йди.

– Чому?

– Бо я дзвоню з автомата навпроти.

І витримавши кілька секунд паузи:

– То можна мені зайти?

– Заходь-те.

За півхвилини він ніяково постав у дверях. А вона за ті тридцять секунд вже встигла оговтатися від своєї недоречної поривчастості:

– Проходьте сміливіше, Романе Івановичу! То що у вас нового? Маєте нове державне доручення для мене?

– Не іронізуй, прошу. Мені здавалося, ти більше не захочеш мене бачити, тому й намагався не потрапляти тобі на очі.

Від ущипливої Христининої репліки його врятував аркуш, списаний короткими рядками її чотиривіршів і ще не схований від сторонніх очей.

– Ти пишеш вірші? Адже пишеш, хтось мені про це казав!

«Мабуть, отой майор з міліції», – здогадалася, знітившись. Бо в редакції всі вважали, що вона закинула поетичну романтику з першого ж дня невдалого заміжжя. Неочікуваний екскурс в часи її малоприємного знайомства з андроповсько-міліцейськими порядками викликав в її голові сум’яття – Боже, що ж він про неї подумає?!

А Роман тим часом потягнувся за листочком:

– Дозволиш почитати?

Христина приречено тріпнула гривою русяво-вигорілих кучерів, що мало означати згоду, і відвернулася до темного вікна.

Асоціація
На стіні верховинський пейзаж,
Невідомого автора явлення:
Смерічок тінистих міраж,
Засмагла серпнева галявина,
В траві – запізнілі суниці,
Рожевіючий небокрай,
Горбата отави копиця,
В зеленавім серпанку плай.
Все – єдино, немає границі.
Кольори – в світанковій гамі,
Коли сонце приймає світлиця.
Коли ж вечір діткнеться вустами
Розімлілих від спеки вікон, –
Променистість пейзажу згасає,
Ніби стулюються повіки,
Ніби душу тривога торкає…
ХХХ
Як задивлюсь у ваші зіниці я,
Бачу схожість вражаючу з тим полотном:
То перлисто засвітять живицею,
А чи змеркнуть, як бронзою тиснений том.

– Я взагалі-то профан у поезії, але мені подобається. Заздрю художнику, картина якого надихнула тебе на асоціації.

– Його ім’я мені невідоме, але картина висить у мене в квартирі. І то єдиний привабливий пейзаж у нашому недобудованому мікрорайоні.

Він дивився на неї, ледь схиливши голову до лівого плеча. Лагідно й інтригуюче водночас, а ще і якась зажура проглядала. Дивний, незвичний погляд – подумалося Христині.

Професійна звичка змусила її відшукати влучніше означення.

– Про що ти зараз думаєш? – запитанням заскочив її зненацька.

– Про ваш погляд.

– І який він?

– Оливковий.

– Це цікаво, бо таким його ще ніхто не бачив, – кутики його вуст ледь здригнулися. Чи то усмішку затаїти хотіли, чи якесь передчасне слово притримали. – Ти знаєш, один мій приятель, коли добряче захмеліє і конче мусить поділитися своїми одкровеннями, завжди повторює, що немає миру під оливами…

Роман змовк. Він раптом зрозумів, що віднині для неї він буде змушений добирати слова так ретельно, як ніколи раніше цього не робив.

– Не хочете провести мене ближче до дому, якщо вже вирішили пробайдикувати цей вечір? – буденно так запитала.

– Ні, Христинко. Нас можуть побачити.

– То й що?

– Це може зашкодити і тобі, і мені.

– Отже, по одному і городами?

Його очі раптом стали зворушливо прохальними, але сам він мовчав.
Пауза затяглася. Христина встала з-за стола-укриття, несподівано натиснула на вимикач і, відступивши від стіни, хриплувато мовила:

– Так краще?

Все в кабінеті після миттєвої темряви поступово прозирало, з вулиці м’яко світили ліхтарі.

– Так справді краще.

Він підійшов і прихилив її до себе. Завмерло дихали одне одним, і Христина не вагаючись упірнула в хвилю ніжності, якою він її огорнув.

Та ось його пальці, ніби клавіатурою, пробігли долі її спиною і збуджено стисли стегна, обтягнуті вузькою спідницею.

– Христинко, я ж не залізний…

– Знаю…

Його губи спрагло вп’ялися в її ще недомовлені слова, і вона, припавши до нього, озвалася простішою мовою пристрасті.

8 Риб’ячий хвіст з чужого стола

– Знайомся. Це наш новий працівник, – Сергій Анатолійович відступив трохи вбік, і в одвірку появився кремезний простакуватого вигляду парубок.

– Олег Монич, – назвав той себе Романові.

– Бери, Романе Івановичу, над юнаком шефство, розповіси йому про оперативну обстановку в районі. Скоріш за все, Олег як інженер-електронник за освітою займатиметься промисловістю.

Начальник одразу ж і пішов, а Роман запросив новачка до себе і понад три години в загальних рисах і детально змальовував йому стан справ на місцевих підприємствах, давав поради і поміж тим з відвертим зацікавленням вивчав свого співрозмовника. Олег виявився товариським і щирим, не вагався з відповідями, але й багатослів’я  в розмові не допускав. Його репліки чи запитання були влучними і доречними, а присутність неабиякого почуття гумору в цього молодого випускника школи КДБ видавали деякі інтонації і смішливі світло-карі очі, над якими майже не було брів – настільки вони вигоріли й здавалися безколірними на його засмаглому обличчі. 

Олег був таким природнім, що Романові в його присутності навіть набридлий казенний кабінет почав видаватися затишнішим.

В обідню перерву вони разом подалися в літній ресторан, де годували досить смачними комплексними обідами. «Дивно, – думав Роман, –  але цьому хлопцеві, який молодший від мене на десять років, я одразу готовий довіряти, а з майже однолітком начальником так і не зміг заприятелювати».

Повернулися з ресторану вчасно – у його кабінеті саме залементував телефон.

– Романе, – почув голос Сергія Анатолійовича, – передай Монича Струтинському, а сам під’їдь-но до «Комфорту».

Струтинський якраз з’явився захеканий на вході, тож Роман повідомив йому про наказ начальника і пішов до свого старенького «Москвича».

Їхав неспішно до заміського кафе, де Сергій Анатолійович полюбляв і справи вирішувати, і гульнути. Дорогою Роман хотів устигнути поміркувати, навіщо той його викликав туди. Та версій не було.

Знайшов його, як і завжди, в окремій кімнаті, вмебльованій по-домашньому – явно дисонансно у порівнянні із загальною, задушливою від густого цигаркового диму, залою, де простий робочий люд купчився за бруднуватими столиками з кухлями водянистого пива.

– Сідай, – припросив начальник. – Щось замовиш?

– Та ні. Щойно з обіду.

Сергій Анатолійович примружився і продовжив:

– Романе, нам скоро потрібна буде Кремінна.

– Хто? – баластове запитання, щоб упоратися з бурею емоцій, які ось-ось видадуть його.

– Та сама журналісточка, з якою ти, здається, вже й не двічі зустрічався, – й змовницьки підморгнув.
 
«Звідки він знає?» – гарячковитість Романова проступила на обличчі ледь помітним рум’янцем під смаглявою шкірою. Але спитав незворушно:

– Навіщо, Сергію Анатолійовичу? Є потреба в якійсь публікації?

– Поки що ні. Але є потреба в агентурі серед національно свідомих. Ти ж знаєш, у тій компанії всілякі писаки і богомази збираються, а Кремінна може бути між ними цілковито своєю. Скільки тобі треба часу, щоб ти підготував її?

– Навряд чи вона погодиться виконувати цю роль.

– Погодиться. Маєш діяти непрямо, і вона на все погодиться. Ваш роман саме в розпалі? Це стане нам в нагоді, адже вона буде готова на все, аби лиш і далі зустрічатися з тобою.
Роман мовчав. Йому здалося, що він вдавився риб’ячим хвостом з чужого стола.

– Ти, Ромку, не печалься. Все буде гаразд. Вона ж тобі подобається, а я – не проти, розважайся. І Ліза ні про що не здогадається – прикрию професійно, якщо щось…

«І про Лізу не забув нагадати. Шантажує», – Роман почував себе винним перед дружиною. Чотирнадцять років їхнє подружнє життя не давало ніяких збоїв. До його зустрічі з Христиною…

– Не знаю, Сергію Анатолійовичу… Якщо я підійду до Христини з такою пропозицією, вона, скоріше за все, просто відмовиться контактувати зі мною.

– Не відмовиться. Надовго не відкладай. За два тижні я повинен отримати гарантії, що вона працюватиме на нас.

9 За напівзаштореними вікнами

В редакторовому кабінеті зранку було прохолодніше, тож Христина попросилася до нього писати репортаж з учорашнього шкільного першого дзвоника. Андрія Федоровича викликали в райком за черговою текою якихось постанов. І гаразд, бо не відволікав від роботи жартівливими оповідками про пригоди своїх численних номенклатурних приятелів.

Їй раптом потрапив на очі кінчик аркуша з підписом відомого письменника-горянина Петра Тайстрюка. Вона з цікавості потягнула за краєчок, що вибивався з-під товстого словника. «Невже Петро Миколайович написав щось для нашої газети?», – подумала. Друкованого тексту було густо на трьох сторінках. «Який молодець! Як сміливо!» – читала і проймалася яскравою публіцистикою знаменитого, хоч і не титулованого земляка, з яким познайомилася ще в університетській літстудії. Поет пояснював своєму майбутньому читачеві усю хибність однопартійної системи і радянщини, закликав приєднатися до недавно створеного в столиці Народного руху України за перебудову – громадсько-політичної організації, яка ставила перед партійними і радянськими органами вимогу поглиблення горбачовських реформ, а в кінцевому підсумку – проголошення суверенітету України.

Щойно дочитала статтю Тайстрюка, як до кабінету увійшов редактор.

– Андрію Федоровичу, це піде в суботній номер? Так сильно написано!..

– Ні. Це не піде зовсім.

– Чому? Це ж просто проситься на першу шпальту. Що там такого страшного? Та візьміть будь-який номер «Литературки» чи «Огонька» – там і не таке знайдете, і про все пишуть відкрито, бо доки ж мовчати!

– Щекочихіни і коротичі нехай собі пишуть. А нам не можна. Якраз бесідував про цей лист з Красняником. Він – категорично проти, щоб ми це друкували.
Христина згадала, як торік у районі гостювала група відомих українських письменників і прозаїків. Супроводжував їх на всіх зустрічах з трудовими колективами перший секретар райкому компартії Василь Красняник. Він ще зі своєї комсомольської юності трохи віршував і йому дуже кортіло похвалитися своїм доробком. А раптом хтось із живих легенд української літератури визнає за ним талант і посприяє у виданні книжки, порекомендує до письменницької спілки? Тоді марнославний Красняник взяв собі у посередники земляка й однокурсника Тайстрюка: «Петре, зізнайом мене з Наталею Живенко. Хай би вона оцінила моє письмо». Припросився увечері завітати з пляшкою коньяку і цукерками для поетичної дами в пансіонат, де поселили на ночівлю письменницький десант. І прийшов. На радість Петрові, який залюбки випив сам усю пляшку фірмового напою, раз-по-раз кидаючи співчутливі погляди на Живенчиху, виснажену читанням цілковито графоманської писанини самозакоханого і дивно притихлого в її присутності Красняника. В бік останнього жбурляв відверто знущальницькі репліки: «Василю, ти – Красняник, а не Єсенін, тобі у буриме грати, а не книжки писати. Анни Снєгіної ти так і не знайшов. Уже й не знайдеш. Дзвони там комусь, хай ще коньяку привезуть. Бо й Наталі треба напитися, щоб вона до тебе пом’якла»…

…Андрій Федорович явно не мав наміру далі сперечатися чи вислуховувати її докази. Тож Христина віддала йому свій репортаж і пішла з редакції, щоб посидіти під улюбленою китайською яблунею в маленькому скверику на задвірках міського технікуму. Звідти можна було побачити вікна Романового службового кабінету і помріяти про вечірнє побачення з ним – у тому сейфі-сховку за зачиненими металевими дверима, звідки назовні не виходило ні голосу, ні поголосу.

Вже більше тижня минуло, як він не давав про себе знати. Після довгих вагань Христина вирішила сама йому подзвонити. Розмовляли, наче бавилися словами, але так і не обмовився, коли ж зустрінуться. А вона не змогла запитати – в їхніх стосунках психологічно він домінував, і вона ладна була в усьому покладатися на нього, розважливого і впевненого. Він здавався їй мудрим і обачним розвідником ісаєвської породи, і вона досі ніяк не могла звикнути звертатися до нього на «ти».

Сховали очі в телефонну трубку,
Та в ній не хочу бачить порятунку,
Що в руку тягнеться спокусою.
Бентежусь знову. Й знову змушую
Вас грати у набридле пустослів’я.
Якби ж таких дібрала слів я,
Щоб вигаданих телефонних компромісів
І кабінетних сутінків, навіяних завісами,
Вам стало мало.
Знову марю вами.
Дзвоню. Прийшли. Це справді? Чи в уяві?

Два тижні тому він ошелешив усю редакцію, коли забіг до неї в робочі години з величезним оберемком різнобарвних айстр, щоб привітати з днем народження. Конспіративно звертався до неї на «ви» і називав офіційно на ім’я, по-батькові. Але від всякчас допитливої, а ще більш в’їдливої заступниці редактора, якій вона люб’язно приклеїла шанобливе прізвисько Фудзі-дама, не сховалися ні мимовільне Христинине запаморочення від щасливої несподіванки його бачити, ні Романове майже юнацьке збентеження на фоні демонстрованої ним солідності ділового партнера, який усього лишень на хвильку заглянув, щоб віддати данину ввічливості колезі по суміжному цеху.

Коли ж Христина вже на сходах, відпроваджуючи, спитала його про час наступного побачення, і щоб тільки вдвох, він – як відрізав:

– Найближчими днями ніяк не вийде. У нас цейтнот. Бувай. Я зателефоную.

Проходите поруч. Не озираєтесь.
Даруєте квіти. А я образилась.
Говорите пристрасно. Огризаєтесь.
У що повірити – в слова чи в паузу?
Повірю в паузу, у недомовлене,
Засію пам’ять, підживлю спомини.
А як достигнуть – зберу у течку,
І буде повість про вашу втечу.

Романові вікна були напівзашторені. Це означало, що у нього – відвідувач. «Цікаво, з якими людьми він там зустрічається? – замислилася. – Хто, крім мене, з власної волі приходить у той каземат?». Якось Роман скупо, але зі зрозумілим для неї підтекстом повідав їй, що найчастіше мусить бесідувати з підлуватими й внутрішньо нечистоплотними людцями і вислуховувати, удаючи зацікавленість, всілякі плітки або й відверті наклепи.

…Вона й не завважила, коли він відтягнув портьєру. Стояв перед вікном і привітно жестикулював, показуючи, аби зайшла з парадного входу.

10 Стати цербером

– Наші сьогодні на виїзді. А мене залишили на господарстві, – дав зрозуміти, що їй не треба буде раптово мовкнути від приглушених кроків чи голосів, що іноді долинали з того боку його дверей, і принишкло очікувати нових недовгих хвилин заспокійливої тиші потойбіч.

– Як же я за тобою скучив. Йди до мене.

Ніжно, дбайливо вмостив Христину до себе на коліна й мовчки обціловував її обличчя, шию.
Вона так само мовчки перебирала пальцями його темне м’яке волосся. Це умиротворення могло тривати довго-довго, якби не озвався телефон. Роман взяв слухавку і кілька разів повторив: «Так… Так… Гаразд. Передам».

Всміхнувся їй від стола і перебрався у крісло навпроти дивана, на якому щойно сиділи вдвох.

– Давай поговоримо, – це була звична його фраза на початку всіх побачень.

Вона підіграла:

– Ну, давай! Поговоримо. Говори!

– У тебе це краще виходить. Розкажи мені, чим ти займалася всі ці дні.

– Тижні, Ромку! Ти збився з рахунку. Що робила? Писала, писала, ганяла за матеріалами, доганяла якихось начальників, щоб взяти для газети коментарі, знов писала, а вдома під ніч ганялася за своєю дітворою, щоб нарешті спати їх вкласти і самій перестати ганяти. Та майже до самісінького ранку знову ганяла – сусідського кота, який унадився через кватирку на гостини ходити до нашої Мицьки. Трохи читала.

І раптом пригадала вранішню дискусію з редактором:

– Ромку! Дай пораду. У нас в редакції лежить винятковий, феноменальний матеріал Петра Тайстрюка. Його неодмінно треба надрукувати в газеті. А редактор каже, що Красняник йому категорично заборонив. Хотіла б я знати, до кого звертатися, щоб заборонили Красняникові влізати в редакційні справи і щоб він нарешті перестав забороняти те, що ніяким заборонам давно не підлягає.

І Христина захоплено переповіла Романові зміст Тайстрюкової статті.
Роман спохмурнів. Він розумів її максималістські прагнення, знав про її духовні орієнтири, бачив, що вона ідеалізує певні моменти в нових суспільних віяннях. Він був на її боці. Але не міг їй нічого обіцяти. А тепер ще й боявся це робити. Якщо звернутися до шефа з проханням провести профілактичну бесіду з тим іржавим Красняником і при цьому послатися на неї, – начальник знову зажадає її вербування. А Роман же так відтягував цей момент – навмисне уникав побачень з нею, вигадував шефові якісь історії про її нібито домашні клопоти, через які – ну ніяк! – не випадає йому з нею зустрітися.

Христина чекала його емоційного відгуку, а ситуація потребувала його холоднокровної відвертості.

– Христинко, я мушу з тобою серйозно поговорити.

– А хіба досі було несерйозно? – засміялася.

Коли він вже змовк, вона, дивлячись йому у вічі, ніби випробовуючи, сказала однозначно:

– Я не можу, Ромку, –  як це називається? – стукати. Я не напишу для вашого Сергія Анатолійовича жодного папірця. Все, на що я здатна, – це робити матеріали для газети і підписувати їх не псевдонімами, а власним прізвищем.

– Я не сумнівався. Я це знаю. Але я хотів тебе попередити, що Сергій Анатолійович не відмовиться від свого плану.

– І якщо я скажу йому «ні», то це відіб’ється на тобі? Так?

– Мабуть. Але це мене менше хвилює.

Їй спало на гадку, що ні запальний у своїй повсякчасній боротьбі за торжество вселенської справедливості адвокат Лях, ні старий хранитель міських дерев-екзотів, гімназійний вчитель-біолог Глуханич, ні різнобічно обдарована Галина Вовк, яка через брата – колишнього вояка дивізії «Галичина», що встиг емігрувати від комуністичних репресій в Австралію, так і не змогла себе за радянських майже піввіку ніде реалізувати, окрім самодіяльного театру в районному палаці культури, ні інші люди, до яких вона відчувала щиру прихильність, сном-духом не відають, що їхня люба розумниця Христинка може стати їхнім цербером.

А може, для цих людей буде краще, якщо це буде саме вона?

Вона зосереджено вибиралася з лабіринту. Він заціпеніло споглядав краєвид, спершись на підвіконня.


Удавана ніжність чи справжня?
Досі не можу збагнути,
Коли холодиш ти вустами
Мої розпашілі губи
І м’яко стискаєш плечі –
Аж серцю млосно і тісно.
А погляд ховаєш у вечір,
Що тягнеться в безпросвітність.
 
Їй раптом здалося, що він відвернувся від її сумління. І ця ґвалтівна думка запліднила її відчаєм.

– Добре, Романе Івановичу, хай ваш начальник призначає мені здибанку. Подзвоните, коли буде треба. Відчиніть, будь ласка. Я йду.

Рвучко піднялася і пішла до виходу. Роман розгублено відімкнув їй двері.

11 Бідна Ліза
Ліза складала у валізу спідню білизну, ретельно набивала єдині туфлі на високих підборах старими газетами, щоб не деформувалися в туго набитому куфрі. Вранці мала від’їжджати. А домашньої роботи ще бозна-скільки! Хлопців Роман забере з села найближчого вихідного – школа без них потерпить кілька днів. А вона вже навіть спізнилася з поселенням в аспірантському гуртожитку. Їй і хотілося їхати до Києва, і важко було знову налаштуватися на багатотижневе розставання з дітьми. Ще цілий рік!

Роман надихнув її вступити в аспірантуру, коли помітив, як вона карається через отой випадок з семикласником, який повісився у себе вдома на перилах сходів, нібито через виставлену нею трійку з історії. Не вона була винною, як згодом з’ясувалося. В сім’ї малого самогубця давно ніхто з батьків не переймався дитиною. Але вона це не вважала виправданням для себе. Її батько, що вже чотири десятки років сподвижницьки  фельдшерував сам на величезне гірське село з вісьмома присілками, до яких узимку треба було добиратися на лижах, витягав з того світу і продовжував життя навіть 80-літнім бабцям, які вже самі просили Господа відпустити їх. А вона не змогла вберегти дитя!

Плавний оберт ключа в замку вхідних дверей – повернувся Роман. Раніше, ніж звичайно, за ці два її вакаційні місяці.

Коли вже валізи бовваніли напоготові у передпокої, вона нашвидкуруч, але з натхненням зготувала вечерю. Та Роман посидів з нею за столом, навіть не торкнувши страви. Тільки по-доброму всміхався, спостерігаючи, як смакує їй пахуче від червоної ротунди, приправлене гострим перцем лечо.

Вона пішла стелити ліжко в спальні. І трохи довше, ніж зазвичай, поніжилася у ванні. Вийшла звідти розпашіла, просякнута духмяною вологою, ледь прикривши важкуваті стегна рушником. Роман стояв у балконному одвірку і незворушно дивився в споночілу глибінь.
Ліза зробила крок до нього й просунула руки під пахви чоловіку. Роман обережно розняв переплетені на грудях її пальці. Вона відступила й одразу пірнула під прохолодне простирадло. Він ліг поруч горілиць, поклавши руки під голову.

– Щось сталося? – спитала.

– Не знаю, Лізо.

О третій попівночі після двогодинного вдавання сну вона піднялася, і вже до світанку її прихистком стала кухня. Вранці поклала в холодильник велику каструлю борщу, в морозильник – тацю з його улюбленими варениками.

Роман провів до поїзда. Під вагоном, гірко пропахлим смолянистими шпалами, торкнувся вологими губами її щоки і стиха, відривчасто, немов пунктиром, мовив:

– Все буде гаразд. Як завжди. Не переймайся.

12 Відкориговані плани

Безбарвно минув ще один тиждень вересня. Христина зголосилася бути «свіжим оком» в редакції на три номери підряд – аби відібрати у себе спокусу знову гайнути в напрямку непримітної лавички у технікумівському сквері. В п’ятницю пообіді кур’єр поклав перед нею коректурний відбиток першої шпальти. На ній був Тайстрюків матеріал. Вона діловито і вдоволено взялася до читання і правки. Помилок майже не було – лінотипістка Віруня цікаві для неї самої тексти набирала бездоганно.

В кабінет заглянув Андрій Федорович, і Христина не могла не запитати, з якого це доброго дива стаття Петра Миколайовича таки йде в суботню газету.

– Та щось там з Красняником сталося. Я нині до нього зранку зайшов, а він від самого порога: друкуй ту статтю, бо ще зроблять з мене ворога гласності. До речі, Христю, з тобою хотів зустрітися старий Перецькі. Ніби має для тебе цікаву тему.

Христині імпонував чоловік, про якого їй сказав редактор. Золтан Перецькі у Другу світову був мобілізований в гортіївську армію. Потрапив у полон до англійського сектора. Повернувся в рідне місто поліглотом, вільно володів місцевою русинською говіркою, рідною угорською, німецькою, англійською, пристойно розмовляв чеською, словацькою, російською, легко вивчив і українську. Ще до війни здобув технічну освіту й інженерував у хімзаводі, та й потім його поновлював, запускав виробництво й увесь час щось удосконалював у цехах. Корінний з діда-прадіда мешканець містечка, він знав тут усі родинні, кумівські, сватівські переплетіння і був у ньому живим хронометром та літописцем. Чималенька прибудова до його хатини в охайному й капітальному хімзаводському робітничому селищі, спорудженому ще за угорської влади, була вщерть заповнена стелажами з раритетними книжками, товстими теками з пожовтілими і свіжішими документами, стосами газетних підшивок. А ще він для друзів робив астрологічні прогнози і розповідав про минулі і майбутні перипетії їхніх доль за лініями на долонях. Дивна річ, але він і справді все про людину читав ніби з книжки і зазвичай передбачення його збувалися. Та Перецькі не забував додавати, що вірити йому не можна і що то він у такий спосіб розважає по-приятельськи своїх слухачів і сам розважається. 

Робочий тиждень закінчувався, і Христині кортіло чимшвидше повернутися додому, аби з усіма хатніми справами покінчити ще цього дня. А суботу й неділю присвятити дочкам і собі, та й до Перецькі навідатися.

Тільки-но скінчила сортувати папери – що у сумку й додому, що в шухляду і до понеділка, як озвався телефон. І чомусь Христина одразу зрозуміла, чий голос почує.

– Доброго дня, Христино Дмитрівно. Хотів довідатися, чи маєте зараз трохи часу, – майже офіційно. І після паузи:

– Для Сергія Анатолійовича.

Рука зі слухавкою затремтіла, горло стисло – наче ось-ось закричить. Але відповіла мляво:

– Трохи знайдеться.

– То я тебе підберу в центрі, бо він нас чекає у «Комфорті».

13 Підписка на блокнотному аркуші

– Радий вас бачити, Христинко, – начальник піднявся їй назустріч з дивана. Роман зайшов услід за нею і присів на стільці обабіч журнального столика. Сергій Анатолійович підсунув Христині крісло.

«Це вже було, – подумала вона, – підсолоджує».

– Спочатку поговоримо про справи, – почав після нетривалої мовчанки. – Роман вам уже казав, що маємо до вас неабиякий інтерес як до здібної і порядної людини.

– Як ви знаєте про мої моральні якості? Я про себе не сказала б, що аж занадто переобтяжена чеснотами, – іронічно перепинила його нав’язливо банальні компліменти.

– Ну, Христинко, то не вам собі давати оцінку, то люди нехай судять. А ті, хто вас добре знає, відгукуються про вас файно.

– Сергію Анатолійовичу, Роман Іванович мені досить детально пояснив, з яких міркувань саме мене ви обрали для певної місії. Якщо це можна назвати місією…  Давайте без пишних передмов. Що я нині повинна зробити? Щось підписати?

– Письмову частину ми трохи відкладемо. А спочатку я зобов’язаний вас поінформувати про ті завдання, які держава покладає на нашу службу. Переконаний, що саме ви, як ніхто інший, зрозумієте важливість нашої роботи і допоможете нам. Бачте, ваша професія дозволяє вам бувати там, де, скажімо, Романова присутність здавалася б дивною.

Христина спрямувала погляд на кінчик носа свого вербувальника – звідкись знала, що так у нього складеться враження, ніби вона дивиться йому у вічі, розпростала плечі і злегка відкинула голову на спинку крісла. Начальник помітив її демонстративно викличну позу – вона його забавляла. «Дівчисько з гонором, – подумав, – але звідси вийде шовковою».

Він ще довго просторікував загальними фразами, присмачував банальними лестощами, обіцяв якусь підтримку і раптом спитав:

– До речі, а як там з матеріалом Тайстрюка? Буде в газеті?

Христина мимоволі поглянула на Романа. Той втупив погляд у протилежну стіну.

– Так, так, Роман мені розповів про історію з Красняником. На цензора наш райкомівський поетик вирішив перекваліфікуватися! Довелося з ним поспілкуватися і поставити на місце.

Христина була вже й не рада, що Тайстрюкова стаття буде надрукована у завтрашньому номері. Їй навіть здалося, що той матеріал з’явився у редакції не випадково і так само не випадково потрапив їй на очі.

– А чому ви цим матеріалом пройнялися, Сергію Анатолійовичу? – запитала. – Адже Тайстрюк пише не в унісон з позицією КДБ у цих питаннях.

– Тайстрюк – талановитий письменник і виступає за перебудову. Та й національні питання вже час вирішувати. Але без екстремізму. Чи ви гадаєте, що в КДБ всі заскорузли і не бачать, що суспільство потребує змін? Ви матимете змогу переконатися, що саме з нас ці зміни починаються, ми їх навіть ініціюємо. Ну, гаразд, а тепер будемо писати.

І підсунув Христині аркуш й авторучку, які вже завбачливо лежали на столі. Вона здивовано завважила, що листочок у клітинку абияк вирваний з невеличкого блокнота. Так урочисто все обставив, а пристойного паперу не знайшов.

– Пишіть, Христинко: я, ім’я, по-батькові, прізвище, буду добровільно допомагати органам КДБ СРСР втілювати в життя політику Комуністичної партії та уряду Радянського Союзу. Беру собі агентурне ім’я… ну, псевдонім по-вашому. Напишіть в лапках, який саме, на власний розсуд. Дата і ваш справжній повний підпис.

– А навіщо псевдонім? Є ж реальне ім’я, мені природніше послуговуватися ним.

– Такі у нас вимоги. Це для того, щоб ніхто, навіть з числа нашого керівництва, не міг використати будь-яку вашу інформацію проти вас. Ще раз повторюся: у нас ви будете надійно захищені. Про цей документ знатимемо лише ми з Романом, ніхто інший. А спілкуватиметеся здебільшого з Романом Івановичем, зі мною – лише якщо особисто у вас така потреба виникне.

Христина знову звернула погляд на Романа. Гострячкуватий.  Він також дивися на неї. З нещасною, вимученою посмішкою.

– Ну, що ж, кінець тортурам, – реготнув Сергій Анатолійович. – Я піду, а вас, молоді люди залишаю. Напевне ж, маєте про що поговорити і без мене. А тут ваш інтим ніхто не порушить. Ромо, ключ потім віддаси буфетниці.

14 «Не називай мене дорогенькою"

– То ми маємо, про що поговорити? – Роман спробував розірвати гнітюче мовчання, яке зависло в кімнатці.

Її не спантеличили останні фрази Сергія Анатолійовича. Вона усвідомлювала, що начальник провокує її і Романа на адюльтер, бо так йому обох легше буде тримати у віжках.

– Я не можу тут залишатися, Романе. Зустрінемося, коли твоя контора матиме до мене конкретну справу.

– Почекай, не поспішай, – він встав і підійшов до неї. Очі його випромінювали матову зеленкуватість настояного на літній спеці ставка. – Я знаю, про що ти зараз думаєш.

Справді, не потрібно, щоб він мав змогу фіксувати всі наші зустрічі. Але я не чув твого голосу майже місяць, це несправедливо, якщо ти зараз підеш. Залишися, хоч на півгодини.
І, домагаючись згоди, присів навчіпочки перед нею, зазирнув стривожено у вічі і стис обома долонями її руки.

– Христинко, дорогенька, я розумію, як тобі важко було давати згоду, тим більше письмову. Я завинив. Пробач, якщо можеш…

– Не називай мене ніколи дорогенькою. Це слово я не сприймаю, воно мене принижує, знецінює. Чуєш?

– Гаразд, не буду більше. Але я зроблю все від мене залежне, щоб ти не каралася і щоб тобі не треба було переступати через свої принципи.

– Як ти зможеш це зробити? Припускаю, що мені віднині доведеться регулярно кропати для вас кількасторінкові звіти про діалоги, які ведуть мої друзі, і підписувати їх тим паскудним псевдонімом. Бо ж ти їх будеш регулярно у мене вимагати. А що собі у виправдання маю вигадати? Що таким чином набиваю руку, щоб навчитися писати п’єси?

Він засміявся:

– З твоїм почуттям гумору ми не пропадемо.

І продовжив посерйознілий:

– Якщо треба буде писати щось для нас, роби це як інформацію для газети. Керуйся правилом: що, на твою думку, повинні знати твої читачі, те ж годиться і для нас. Тільки віддавай нам ці інформації раніше, ніж вони будуть надруковані у районці чи деінде.

– Але ж твій шеф може затятися на тому, щоб ці інформашки були невихолощеними, з подробицями?

– Ні, не переживай, такого не буде. Фіксувати якісь речі чи ні – це все на твій розсуд.

– А коли тебе переведуть на інше місце служби, чи зможу я відмовитися від цього громадського навантаження?

– Так, це можна буде вирішити.

Все ніби стало на свої місця. Його впевненість передалася їй, від полегшення вона тикнулася носом у його волосся і… беззвучно заплакала. Сльозинка скотилася йому за комір. І від її зворушливого лоскотання його пронизало таке нестримне бажання, що він підхопився сам, підхопив її і підніс догори. Її голова знову опинилася над його розхристаним волоссям, а ноги відірвалися від підлоги. Його дика жага знесилила Христину ще до того, як у ній самій зануртували нестерпно пекучі хвилі солодкого болю.

Серце тріпоче, губи шепочуть:
«Поцілуй мене. Ще…».
Моє жадання, наскрізь жіноче,
Пристрастю обпече.
Бачу – бунтує, бачу – не радий
Владності почуттів.
Боже мій праведний, дай пораду
Йому, не мені.
Збав його болю і дай спокою.
Хай не відчує гріх,
Коли захоче мене земною
Не для розваг і втіх.


15  Не позбутися пам’яті

Золтан-бачі чекав на неї у своїй прибудові.

– Пробач, золотко, що я не в анцугу тебе зустрічаю, – Перецькі звично вставляв німецькі й угорські слівця в розмову, – Розіка лишила мене битанґувати холостяком, а сама в лікарні сховалася.

І він повідав їй сенсаційну для їхнього містечка історію про фільтраційний табір для інтернованих угорців, який діяв тут у 1944 році, коли край зайняли радянські війська.

Вона ще напередодні прочитала про це у звіті з сесії обласної ради, де був виклад виступу одного з місцевих угорськомовних поетів. Той звіт в обласній газеті був скупий на подробиці, та навіть з куцого, на один абзац, тексту запалилася бажанням провести власне журналістське розслідування. Тема була болісна – поет-угорець, член Угорського культурного товариства говорив про цю сторінку з русинсько-угорсько-радянської минувшини із неприхованою, невигоєною образою, тому й не можна було її замовчувати. І Христина готова була розповісти про все, знайшовши свідків тієї жорстокої доби.

А такі були і в місті, і Перецькі одного за одним називав людей, з якими їй належало зустрітися. Кожному давав характеристику й застерігав: з кимсь їй буде важко  спілкуватися, а хтось і зовсім відмовиться від розмови. В його списку були й бранці  табору, що дивним чином вижили в тих жорнах, й обслуга та охоронці, колишні радянські військові і тодішні чиновники з місцевих висуванців. У таборі через величезне скупчення людей, яких сюди зганяли з усього краю і навіть сусідніх місцевостей Словаччини та Угорщини, почалася якась пошесть – люди вмирали десятками щодня. Табірне начальство хоронило жертв неподалік, у спеціально виритому котловані, на місці якого в 60-х роках почали будувати бензозаправку. Людські кістки перепоховали, але ні хреста, ні жодного знака на новому цвинтарі не встановили. І це був окремий сюжет, й інші свідки та учасники варварського, блюзнірського намагання позбутися людської пам’яті. І з ними також Христині необхідно було зустрітися, щоб дати їм змогу висповідатися і покаятися.

З понеділка на «літучці» зробила заявку редакторові на тему про табір. Андрій Федорович вислухав з цікавістю. Фудзі-дама ж не втрималася, аби не полізти поперед батька в пекло з ущипливим зауваженням: «Христю, а тобі не здається, що кишка тонка таку тему та ще й на нашому рівні підіймати?». Але редактор схвалив і навіть попросив відповідального секретаря  Люду Католик розвантажити Христину від решти інших редакційних завдань на увесь наступний тиждень.

Але робота не давалася легко. Як і передбачав Перецькі, її прохання і вмовляння на багатьох учасників тих подій не справляли враження. Колишні інтерновані просто боялися спогадів про власне приниження владою, яка не змінилася й досі. А один з охоронців табору розповів про нібито організовану табірним начальством таку наругу над полоненими, в яку вона не годна була повірити. Бо не вкладалося в голові, що за спеціальним наказом кухарі в казани з баландою для інтернованих навмисне підсипали товчене скло. А колишній військовий водій табору – росіянин, який одразу ж, ще у 45-ому, приженився в їхньому містечку, взагалі не захотів з Христиною бесідувати: «Уходите, не помню я ничего. Уходите».

І після довгих роздумувань вона вирішила попросити Романа допомогти налагодити їй розмову з тим військовиком, свідчень якого потребував її майбутній матеріал.

А ще вона зізналася собі, що вже мусить його побачити – їй хотілося знову подихати ним. Нехай без близькості, але бодай біля нього. На півгодинки. Цього їй вистачить на тиждень. Чи й довше.

16 Вона знову його здивувала

– Маю до тебе цікаву розмову і прохання, – звернулася по телефону без зайвих передмов про «як справи».

– Про що, Христинко?

– Є тема для газетного матеріалу. Але вона може зацікавити і вашу службу.

Він хвилинку помовчав, ніби прикидаючи відстань, на якій вона перебувала від нього, і сухувато погодився:

– Гаразд. За годину заходь.
Поки збігав час, Христина витягла з шухляди чистий блокнот і взялася систематизувати в ньому свої намітки на найближчі дні. І не помітила, як редакційні і домашні плани на письмі почали набирати форми наскрізь інтимного щоденника.

Роман зустрів її і провів до кабінету. Телефонних жорсткуватих інтонацій в його голосі вже не було, і вона цьому зраділа. Сіла в кріселко поряд з розкішним вазоном китайської троянди. Роман взяв стілець з-за робочого стола і примостився з протилежного боку від квітки. Яскраві кармінні китиці задиркувато визирали з середини деревця, і приміщення від цих квіткових веселощів було затишнішим і жвавішим.

– Поговоримо? Так? – з тихою приязню запитав.

– Поговорімо. Отож, слухай.

І Христина розповіла йому все, що вже знала сама. І насамкінець – про військовика-шофера:

– Ромку, чи не міг би ти попросити того старого водія, аби він усе ж зустрівся зі мною. До тебе, як працівника безпеки, у нього буде зовсім інакше ставлення, ніж до якоїсь «дєвочки» з редакції, ти без зусиль його переконаєш, що його свідчення потрібні. Погодься, що у ветеранської гвардії особливий пієтет до вашої служби.

Роман дивився на неї уважно. Вона знову здивувала його. Небайдужістю і внутрішньою потребою співпереживати навіть не окремій людині, а цілій спільноті. В його оточенні таких знайомих не було.

– Христинко, дорогенька… дорога, я постараюся тобі допомогти. Але що в нас з часом? – зиркнув на годинник. – Так, вже треба розбігатися. Я тобі подзвоню. Мабуть, завтра пообіді.

І неспішно піднявся зі стільця, подаючи їй руку. Христина на мить приклала його долоню до своєї щоки.

– Прохолодна така і лагідна! – всміхнулася. – Як би її з собою забрати?

17 Щоб не було перебору

Він усе для неї зробив ще ввечері. Зустрівся з районним військовим комісаром, і той пообіцяв «мобилизовать для важного разговора с представителем редакции» старого вояку, як і «вернуть ему память». Опісля дочекався Сергія Анатолійовича і повідомив його про суть задуманого Христиною розслідування. Начальник відреагував заохочувально:

– Знаєш, в управлінні вже йшла мова про цей табір. Документів збереглося мало, майже немає. Навіть не відомо, скільки взагалі людей перейшло через цей збірник. А Угорське культурне товариство вимагає оприлюднення числа жертв і повної реабілітації. Ми, мабуть, також з цим працюватимемо. Так що допомагай їй. Але обережно з фактажем. Просіюйте. Ті свідки – вони ж усі вже перестарілі маразматики.

Рівно о другій попівдні Роман подзвонив їй. Вона підняла слухавку після першого ж гудка.

– Редакція. Слухаю вас, – почув злегка хриплувате її контральто.

– Добрий день, редакціє. Без роботи не знудилася?

– Еге ж, трохи є, – засміялася.

– Ну, то приймай звіт про виконання твого архіважливого завдання.

Вони ще порозмовляли про якісь милі дрібнички – таким чином конструюючи фрази, щоб ніхто з випадкових гостей в їх кабінетах не зміг здогадатися, про що йдеться між ними двома. Ця гра в конспірацію тішила їх. Так вони створювали власну мову, іноді й без слів, яку розуміли тільки вони і яку ніхто інший не повинен був би за жодних обставин розтлумачити.

А під кінець вона не втрималася:

– Мені до тебе можна зараз?

– Ні, це перебір. Потім якось, пізніше.

Чому перебір? Коли пізніше? – Без відповіді.

Ти не втікаєш, я тобі потрібна.
І дорогою ти мене назвав.
І, як коштовність крадену, нерідну,
У темну скриню заховав.

Я з неї вибратись не можу,
Гукаю тебе, кличу – все дарма.
Безсила незворушність розтривожить.
Ти наче в мене є.
Й тебе нема.

18 Обновка для вхідних дверей

І осінь помчала стрімголов. Ще вчора було ясно й синьо, а в суботу зранку налягла безбарвна сльота. Випрана Христиною білизна нудилася у дитячій пластиковій ванночці – допоки розпогодиться. А тим часом розсохлі за літо вхідні двері порипували в такт легкому протягу з під’їзду і вперто не бажали зачинятися.

Христина витягла з шафи шмат дерматину і приміряла його до полотнища дверей. Здається, саме підійде. В шухляді на кухні ще з весни лежали наготовлені декоративні цвяхи. Десь у комірчині був і молоток. Взялась обома руками за двері і спробувала підважити їх вгору і на себе. Не піддалися. Стукнула тричі кулаком по стіні у вітальні. З того боку почулася така ж приглушена відповідь.

Сусідка, дорідна й легка на підйом Юлка, з’явилася в її оселі за хвилину.

– Юлішко, я вирішила свої двері оббити.

– Треба тобі було Василя відпроваджувати після того, як він би це зробив. Хіба майстра пошукати?

– Не треба. Допоможи двері зняти з завіс.
Юлка рішуче вхопилася за двері і за мить вже тримала їх.

– Куди тобі їх покласти?

Примостили разом на підлозі у просторій вітальні. Сусідка ще побула трохи на сеансі примірки обновки для дверей і пішла до себе, пообіцявши повернутися, коли потрібно буде знову їх насаджувати на завіси.

Оббивку слід було чимось утеплити. Поролону не було. І Христина взялася розпорювати теплі речі дівчаток, з яких ті вже встигли вирости. Вклала старий трикотаж рівним шаром на зовнішній бік дверного прямокутника, прикрила шкірозамінником, прорізала в ньому отвір для клямки і заходилася рахувати цвяхи, щоб визначити, з якою періодичністю кріпитиме ними свою конструкцію.

За дві з гаком години все було готово, і вона знову постукала до Юлки. Після декорування двері виявилися значно важчими. Удвох вони їх начепили. Та довелося знову знімати – під вагою осіли, і засув замка опинився нижче, ніж йому належало.

– Десь у мене були підходящі металеві кільця, – і Христина подалася на пошуки. В дерев’яній скриньці з біжутерією знайшла браслет з металевих ланок, нанизаних на обплетену різнобарвними ірисовими нитками ґумку. Розрізала. По два кільця було достатньо для кожної завіси, аби двері нарешті урочисто постали на своєму законному місці.
Юлка вийшла в коридор, оцінювально зачинила за собою оновлені двері, знову відхилила.

– Слухай, якщо з редакції виженуть, перекваліфікуєшся на столяра.

19 Повернення до учнівського зошита

В неділю Христина навідала старого табірного водія. Цього разу він вже не віднікувався. Навпаки, довго і з подробицями розповідав, як крадькома завозив у кузові вантажівки пакунки з харчами для полонених, які передавали їм з того боку загорожі дружини і матері. Найважливішим продуктом був часник – ним лікувалися від усіх інфекцій. Але з волі його передавали мало. А баланда з гнилого оселедця косила голодних підлітків і дідусів, – бо зрілого віку чоловіків там майже не було, вони або ще, або вже не повернулися з фронтів, – геть чисто під корінь, майже поголовно.

Увечері, коли доньки позасинали, сіла на кухні писати. До четвертої ранку стаття була готова. Але спати не хотілося. Ширше прочинила кватирку і вдихнула вологого нічного повітря. Дводенний дощик нарешті скінчився, і в небі за вікном мерехтливими цяточками зблискували поодинокі зірки. Дівчаток ще не скоро піднімати до школи. Значить, можна витягнути свого учнівського зошита.

Звичайне явище:
                Без тебе сумно.
У пам’яті до губ
                Твій поцілунок тулиться.
А місяць з неба –
                Круглий, незворушний –
Моїй нудьзі затятій не дивується.
                Терплю нестерпно.
Не засну нізащо.
                Сеанс екстрасенсорики –
Безмірність часу й простору.
                І ніч – пропасниця.
І я – пропаща.
                Не сплю, чаклую.
                Нині ти
Не будь від мене осторонь.

ХХХ

Дочка спросоння захлинулась кашлем,
Ячить до зір пташина у гнізді.
На кухні у халатику домашнім
Я мрію – бути вірною тобі.
І зможу. Але ти мені не віриш.
А якщо правду – віриш не мені.
Чому ж мене з собою знову мириш?
Аби здригалась знову у пітьмі
Від спалаху надій, які бентежать
Й висвічують самотність уночі?


20 Свято напередодні

Жовтнева метушлива коловерть втягнула Христину в громадсько-політичний марафон. Її обрали депутатом райради й одразу ж включили в депутатсько-правничу комісію, яка повинна була розслідувати порушення покупецької черговості у міському меблевому салоні і зловживання завідувачки цього магазину. Суддя райнарсуду наполіг, аби Христя стала народним засідателем і брала участь у розгляді кримінальних справ. Тайстрюкова стаття дістала неабиякого розголосу в колах пасивної загалом інтелігенції і згуртувала з десяток людей, з яких склалася ініціативна група майбутнього осередку НРУ за перебудову. Екологічна тематика, якій вона серед журналістів редакції приділяла чи не найбільше уваги, приваблювала до неї і стихійних, і фахових природоохоронців. В Христининому кабінеті ці люди збиралися в поробочий час – благо, редактор вдавав, що не помічає цього захоплено галасливого натовпу. Зате Фудзі-дама голосно ремствувала на літучках на кшталт «топчуться тут всякі». Але замовкала, тільки-но Андрій Федорович по-партійному фундаментально нагадував їй, що газета є не тільки колективним агітатором та пропагандистом, а й організатором. І змовницьки підморгував Христині.

Її «Містечковий ГУЛАГ» викликав справжній шквал читацьких відгуків. Знайомі перепиняли її на вулиці, незнайомі підходили потиснути руку, місцеві довгожителі писали, телефонували, переповідали стільки нової для неї інформації, що її стачило б на книгу. Тож за два тижні вона підготувала ще цілий розворот у продовження теми, надавши в газеті слово очевидцям тих подій.

Редакція готувалася до 45-річчя з нагоди виходу у світ першого номера районної газети. Всякдень проводили наради, на яких планували святкування, погоджували, кого з робсількорів нагороджуватимуть і чим саме. Христина з бухгалтером редакції Лесею Петрівною рейдувала по збіднілих на товар міських крамницях у пошуках цікавих і не надто дорогих подарунків для позаштатних авторів. Редактор пітнів над текстами урочистих виступів – власного й Красняникового. Хтось з колег натхненно займався заготовкою гастрономії для неформальної частини свята.

На одну з таких планірок до них завітав сам Красняник. Востаннє він заходив у редакцію років зо п’ять тому. Як правило, здійснював партійний контроль за газетярським колективом виключно зі свого райкомівського сибаритсько-бюрократичного кабінету. Секретарка його приймальні – 27-літня чорнокоса красуня Мальвіна, таємну залежність якої від шефа видавали її гіркувато-втомлений погляд та офіційний сімейний стан одинокої матері, – зазвичай телефонувала Андрієві Федоровичу й з вибачливими нотками сповіщала: «Зайдіть, будь ласка. Викликає».

У дусі демократичних віянь Красняник посів місце не в голові редакторського стола, а обрав собі крісло, у якому за неписаним законом завжди коронно воссідала Фудзі-дама. Їй випало вдовольнитися пролетарським стільцем, бо комфортніший диванчик у кабінеті вже зайняли Люда, Леся Петрівна та Христина.

– Що ж, товариші, щодо вашого завтрашнього ювілею. Знаю, що ви добре підготувалися. Звісно, з нашою допомогою, – монументально розпочав свою промову перший секретар райкому. – Та ще один пункт майбутніх урочистостей хотів би обговорити колективно, порадившись з вами. Маю на увазі, відзначення кращих журналістів районним комітетом комуністичної партії. У нас, звичайно, є свої кандидатури. Серед них персонально і Андрій Федорович, і ви, Людочко, як заступник секретаря первинної партійної організації, і зразковий партієць – фотокореспондент Ілля Самійлович. Та є думка, що у вашому колективі і дехто з безпартійних товаришів заслуговує гідної оцінки за сумлінну роботу.

Фудзі-дама нервово потеребила ніжками під столом – «думка» не про неї, їй не світить. А Красняник, розчулений власною і партійною великодушністю, продовжив:

– Ми давно звернули увагу на те, що активно й плідно в газеті працює Христина Дмитрівна Кремінна. Не хотів би зараз критикувати деяких тут присутніх творчих працівників – членів партії, але їм слід брати приклад з цієї молодої журналістки. Гадаю, погодитеся, щоб серед працівників редакції, яким буде вручено почесні грамоти, ми відзначили і Христину Дмитрівну.

Всі, ясна річ, погодилися.


Самоіронічне
Був день ясний і сонцю радий,
Мене хвалили на нараді,
У відповідь когось критикувала
Й дня завтрашнього зречено чекала.
Жду завтра. Чи тебе побачу?
Не варт загадувать задачу,
Де щонайменше трійко невідомих.
Кепкуєш, знаю. Це мені знайомо.
Був свіжий день. Тягнуло вітром.
Душа спалахувала й квітла.
Зверталися до мене: «З вами згодні».
Святкую.
Але ж то – напередодні…

21 Захист мовчанням

Коли до кінця робочого дня залишалося рівно п’ять хвилин, заклично тренькнув Христинин телефон.

– Слухаю. Редакція.

– Добрий день.

– Здрастуй, – зраділа, що в кабінеті не було свідків її миттєво засіялого обличчя. – Невже у тебе з’явилося світле віконце? Чи хтось шепнув, що я ще тут?

– Сорока на хвості принесла. Ми можемо сьогодні побачитися. Тільки ось не знаю, Христинко, де б зустрітися. У нас тут колега з області. Ночуватиме в моєму кабінеті на дивані. Може, у «Комфорті»?

– Ні, Ромку, мені туди не хочеться. Давай я запропоную кращий варіант. Мої дівчата вже поїхали до діда з бабою на вихідні, бо завтра мені ніколи буде з ними займатися через редакційні торжества. Тож ти можеш прийти увечері до мене додому.

– Не впевнений, що так буде правильно…

– На нашій вулиці навіть ліхтарів немає. А людей ще менше, – настирливо переконувала.

– Ну, гаразд. Одразу по дев’ятій. І хай би у вітальні та дитячій не було світла, щоб я знав, що у тебе нікого немає.

Вона помчала додому. Мала ще три години, щоб дати лад помешканню. Як же вона прагла саме такої зустрічі – у власному затишному прихистку, де вона буде господаркою, де не лякатимуть чужі голоси і непрохані візитери, де стіни їй допоможуть.

За півгодини до домовленого часу Христина нетерпляче дослухалася до рідкісних кроків знадвору. Ці – надто важкі, не він. Це сусідка подріботіла на каблучках… Ось. Він.

Майнула в передпокій і прочинила двері, щоб одразу увійшов. Зачинила. І припала до нього так спрагло й надривно, наче хтось ось-ось мав його забрати.

– Ромку! Ромочку… Любий мій…

– Ну, все, все… все ж добре… я вже тут. Запрошуй мене в свої хороми. Я хочу нарешті побачити на власні очі предмет твоїх художніх асоціацій, – промовляв як до несправедливо ображеної і милої його серцю дитини.

Пейзаж у рамці замислено поглядав на них, поки вони пили у вітальні чай і, ніби соромлячись такої тісної і всеохоплюючої близькості, лише голубили одне одного очима.

– Христинко, ти покажеш мені інші свої вірші? Я б охоче почитав.

– Добре. Тільки скажеш мені потім, які вони. Може, мені і не варто писати.

Христина принесла зошит і присіла так, щоб бачити його обличчя. Вона трохи побоювалася. Як учениця, якій улюблений вчитель ось-ось вкаже на недоречності й вибрики в поведінці.

У скронях бринить нетерпіння:
Озвись і скажи мені: «Здрастуй».
А в трубці задирливим півнем:
«А хто це? Дзвоніть йому завтра».
До завтра несила чекати.
Душа виливається ртуттю.
Дробиться й ховається в шпарки.
Чи зможеш усе це збагнути?
Я хочу до тебе в кишеньку,
Погрітись у ній, полежати,
Побути хоч трохи маленькою –
Такою, що гріх ображати.

ХХХ

Три дні без тебе – наче в пустці
І в пастці гострих почуттів.
Три дні з тобою у розлуці.
Я знаю: ти цього хотів.
Хотів від мене відпочити,
Хотів збагнути, в чому ж суть,
Хотів три кроки відлічити.
До мене? Чи в зворотню путь?

ХХХ

Речитатив відчаю

І не скаржусь, і не плачу,
Що тебе так рідко бачу.
І не тішусь, і не мрію,
Що твоє життя зігрію.
Не порядна й не пропаща,
Не з бридких, але й не краща
Вже дружиною не буду,
Та не навернусь до блуду.
І не стану на коліна,
Щоб любов була нетлінна
І без тебе не заскніла,
А з тобою все стерпіла.
Не ображусь, не віддячу,
Не метнуся по удачу.
Не весела й не гнівлива
Покочусь собі безкрило.

ХХХ

Мені наснилось: ти живеш в фортеці,
Куди мені потрапить зась.
Кохання ділиш, ніби у аптеці,
На точно вивірених терезах.

ХХХ

Гладіаторе мій з Стародавнього Риму,
Мужній, рідний і лагідний воїне мій,
Я кохаю тебе так безтямно й нестримно,
Що здається, тебе викликаю на бій.

ХХХ

Я знов мовчу у телефонну трубку,
Під почуттєвим натиском розбіглися слова.
Нестримно, у зсудомленому жмутку
Моя образа покотилась по дротах.
Ти не мовчиш. Ти щось питаєш м’яко.
І онімілий смуток мій розвіять прагнеш знов.
За це б тобі щось вимовить в подяку.
Але мовчу.
Ображена тактовністю любов.

ХХХ
Занудьгував мій телефон, образився.
Сіріє поруч і мовчить,
Свердлю очима, щоб покаявся,
Але не смію покрутити диск
І притиснуть до вуха трубку,
З якої вирине твоє «алло»
І увіллється в душу трунком,
І грітиме хмільним теплом
Слів – обнадійливих і щирих,
Яких ти шкодував учора.
Дзвінок. І я немов на крилах
Лечу до тебе, мій суворий.

Підняв голову від зошита і довгим-довгим проникливим поглядом дивився на неї. Христині враз здалося, що в його очах вона розшифрувала співчуття до себе, такої розхристаної і оголеної в почуттях. Але Роман мовив:

– Це безумовно талановито. Тобі обов’язково треба писати. І видати збірку.

– Що ти! Знаєш, скільки треба для збірки написати! І взагалі все це занадто впізнавано, та й писала не для того, щоб друкувати. Принаймні в найближчі роки. Хіба дочки видадуть мамину поетичну спадщину. А може, тоді вже й гонорари платитимуть, хоч так з мене толк діти матимуть, – пожартувала.

– Невже ти хочеш приректи мене на роль свого єдиного читача? – усміхнувся. – Це несправедливо по відношенню до людства. Але ти права, вірші дійсно дуже відверті. І я з них довідався про деякі особливості твого характеру, досі мені не відомі. Якщо мені буде потрібен психологічний орієнтир у спілкуванні з тобою, – я замовлю тобі нового вірша, – знову розсміявся. І вже схвильовано додав:

– Таємнице моя, йди до мене. Я хочу тебе ще й в інший спосіб розгадати… Можна?

Її біла-біла постіль у спальні втратила останні рештки цнотливості. Подушки, які довгими місяцями щедро намріювали їй цю ніч, валялися на підлозі ображені й скоцюрблені.

Христина собою не володіла. Не тямилася від враз розбурханої жаги, яку так довго змушена була приховувати. Роман і в темряві бачив блиск її зіниць. Вона збуджувала в ньому бажання самими своїми очима – він ще раніше завважив у собі ці тілесні відгуки на один-єдиний її погляд. Роздягнута, розпластана на цьому завеликому для неї самої ліжку, вона була така безборонна, така незахищена і вразлива, що Роман не посмів безоглядно і шалено зануритися в неї, як того вимагала його плоть. М’яко розвів її ноги, трохи притримав їх, наче питаючи, чи вже можна, і тільки відтак пружно й упевнено увійшов у її лоно. Вона легко попливла навперегін з хвилями його уважної і теплої неквапливості…
Лежала розслаблена. Й покірна вже знову народжуваним унизу живота стогонам бажання. Рука обережно рушила в мандрівку до його стегон. Але Роман раптом відхилив її і твердо притиснув до простирадла своєю.

– Не треба, Христинко. Я мушу йти.

– Чому? Ще ж не пізно. Щось не так?

– Мабуть. Нам не можна втрачати голову. І так зустрічатися більше не можна.

– Але ж ти любиш мене, Ромку! – відчай робив її слабкою. – Адже любиш? Скажи!

Роман піднявся з ліжка і наосліп одягнувся. Увімкнув світло. Вона лежала обличчям вниз, плечі ледь помітно тремтіли. Він присів на краєчок постелі і повернув її до себе. Христинині очі були повні сліз. Він не міг залишити її на самоті з розпачем. І не міг їй пояснити, що його власний розпач межує з божевіллям і що божеволіє він у свої чоловічі тридцять шість від цього неочікуваного й недоречного, страдницького й недозволеного, запізнілого і першого та єдиного кохання – до неї. Він не мав права казати їй, що любить її майже до безтями. Він мусив її захистити. Своїм непоступливим мовчанням. З роками вона це загоїть. Коли його у неї вже не буде.

– Ну, що ти, маленька. Так не можна. Ми ж не на вік розстаємося.
Підмостив Христині під голову подушку, вкрив ковдрою.

– Давай краще з півгодинки ще поговоримо. Я тобі розповім про одного старого-престарого сивого діда з Явірника, а ти дрімай собі тихенько. А коли заснеш, я піду. Городами. Як волоцюга-розпусник.
      
22 Явірницький Агасфер

І він розповів Христині про цього дивакуватого чоловіка. Той жив немічним самітником у гірському Явірнику. Оселею для нього слугувала зруйнована торішнім снігопадом хата, де він злиденно й приречено чекав свого кінця. А колись мав серед земляків славу здібного художника, вправного маляра. Хоч і не був з тих, хто за словом у кишеню ліз, все ж мало кому з односельців розповідав про свою молодість.

– Розумієш, Христинко, коли він мені розказав про свої життєві перипетії, то вони мене вразили. І це – чоловік, якого у селі вважають пустельником, вуличним блазнем.

Окремі факти з життя Василя Варги, які Роман переказав Христині, спочатку приголомшили. Відтак викликали суто професійну недовіру, а ще згодом своєю неймовірністю, а отже, цілком можливою достовірністю (такого не вигадаєш), таки змусили її наприкінці жовтня, коли вдарив неочікуваний перший приморозок, поїхати в Явірник, щоб самій зустрітися з дідом Василем і спробувати його розговорити.

Хата, до якої привів її знайомий учитель сільської школи, була без даху, а своїми надто скромними розмірами нагадала їй навіть не вагончик, а скоріше – залізничний контейнер. Поряд із зачиненими зсередини дверима на почорнілих дошках дисгармонійно яскравів виписаний свіжою фарбою на новенькій жерсті будинковий номер. Господар відкрив їм, виринувши з темряви своєї оселі. Вразили його очі – яскраво сині, живі і привітні.

«Хіба можливо, – подумала, – щоб таке щире сяйво випромінювало із сліпого злиденного закапелка?!».

Пробралися вслід за дідом вузьким проходом, заваленим усіляким мотлохом, в його помешкання. На чотирьох квадратних метрах півметра займала піч, півтора – лежанка з дощок, решта площі закладена лантухами, набитими хтозна й чим, та підгнилими головками капусти.

Христині на гадку прийшов песковський «Тайговий тупик» – побут майже аналогічний тому, про який з цікавістю читала не так давно у «Комсомольской правде». З тією лишень різницею, що Агаф’я Ликова жила серед щедрої на харч хащі, та вже, слава Богу, й не сама, а Василь Варга – у заможному, з усіма благами цивілізації селі, серед земляків, переважній більшості яких до дідових 80 ще ой як не близько!

Старий старанно прикрив для неї та вчителя чистою ковдрою лежак, аби сіли, а сам вмостився на кількох сантиметрах десь поміж піччю й капустою. Прямісінько над Христининою головою – діра в стелі, позаду й навпроти – віконця з вибитими шибками. На шпорі, втім, весело булькає якесь вариво зі знайомим запахом квасолі.

Дід дещо знічений їх приходом, та помалу піддається на вмовляння вчителя-земляка:

– Кажіть, Василю Юрійовичу, сій жоні про то, як’ исьте у мадярському війську служили, і про тих євреїв – так, як мені’ сьте розказовали.

Оповідь старого тривала понад три години. Було видно, що Василь Варга, як і чимало його однолітків, страждав склерозом. Деякі моменти свого життя він описував дуже детально, а окремі, в тому числі, і такі суттєві для Христини подробиці, як назви вулиць, імена людей, що могли б засвідчити правдивість його розповіді, пригадати не зміг.

Народився він у багатодітній сім’ї явірницьких селян. Змалку проявився у нього хист до малювання, тож, коли виповнилося хлопцеві вісімнадцять, батьки за порадою «вчених» людей відправили його в науку до маляра аж у Чехо-Словаччину. Ремесло опановував у містечку Мшино поблизу Праги, у чоловіка на ім’я Богуміл Вацек.

У 39-ому, коли країну окупували фашисти, недосвідчений парубок, незважаючи на застереження дружини свого майстра, вирішив зголоситися на пропагандистські заклики гітлерівців – добровільно стати до роботи в Німеччині. У приймальному пункті військовику-арійцю не сподобалася зовнішність Василя, вимагав доказів, що у того немає в роду іудеїв. (І Христині в обличчі Варги прозирали семітські риси Вічного Жида, і у неї визріла назва майбутнього матеріалу – «Явірницький Агасфер»). Врешті-решт Василеві видали направлення на роботу до рейху – після свідчень знайомих чехів, що підтвердили християнське віросповідання наймита з Підкарпатської Русі.

Випрохав скерування в землю Саар – ближче до Бельгії, де на той час працювала його старша сестра. Та зустрітися з нею так і не довелося.

Потрапив на великий металургійний завод, де аж до весни 1942-го горбатився землекопом. Втім, як і решта «добровольців», а таких, запевнив, було чимало, він користувався відносною свободою – бодай щодо пересування містом. Понад 900 поляків, французів, чехів, словаків жили у величезних кімнатах кількаповерхового гуртожитку. Оселялися за національною ознакою.

Василеві Юрійовичу довго не вдавалося завоювати довіру в чехів, яких вважав найближчими до свого русинського роду і до яких прагнув усією душею. Від нього, новачка, вимагали продемонструвати якісь особливі здібності, щось таке, чим ніхто в кімнаті не володів. Він спробував похизуватися малярською вправністю. Але таких і серед чехів було вдосталь. Відгукнувся на пропозицію поборотися з визнаним силачем – і таки поклав того на лопатки.

Та «перепустку» у свій блок брати-чехи видали Варзі лише по тому, як показав їм дійство, що мало кому вдається відтворити, якщо звик у роботі користуватися переважно правицею. Фокус полягав у тому, щоб кілька разів навхрест поперемінно поплескати руками по колінах, а потім одразу правицею торкнутися лівого вуха, а лівою – кінчика носа. І дід хвацько продемонстрував Христині своє уміння.

Щоденно рив ґрунт і доставляв його на ручних ношах у парі з дідком-німцем. Та все ж йому було легше, аніж бідолахам-бранцям, яких фашисти силоміць зігнали-звезли з окупованої Європи. У 1941-ому Василь уперше серед гурту полонених почув уже призабуте рідне слово – то були українці. Відтоді щодня носив з гуртожитку свою пайку хліба й цигарок (сам ніколи не палив тютюну і на пальцях може порахувати, скільки разів довелося випити чарку) на завод і потайки віддавав людям, яких вважав земляками.

По певному часі передачі нещасним стали об’ємнішими – свою дещицю почали до Василевої додавати і цімбори-чехи, і місцеві дівчата-німкені. Надзвичайно виразно перед Василем Варгою постає бачена в ті дні картина: заводський охоронець знічев’я жбурнув гранату в зарибнений ставок, що був на території підприємства, і милостиво вказав дівчатам-українкам, які неподалік працювали, мовляв, беріть собі. Треба було бачити, з якою жадобою бранки кинулися виловлювати оглушену рибу! Котра ще борсалася – надкушували і закривавлену ховали за пазуху.

Хіба ж міг спокійно споглядати цей голодний відчай?! Тому й носив харчі, щоб хоч крихтами підтримати життя в тих змарнілих тілах, а ще – віру в їхніх душах, що не загинуть, дочекаються волі.

Навесні 42-го захворів, боліло горло, лихоманило кілька днів поспіль. Співмешканці викликали лікаря, а той поклав Василя до заводського шпиталю. Коли вже майже одужав і йшло до виписки, за ним і ще двома однопалатниками-чехами прийшов охоронець з підприємства: їх терміново викликали в адміністрацію. Перед конторою звернув увагу на те, що шибениця, на якій час від часу страчували непокірних полонених і вони там висіли по кілька днів «з виховною метою», – порожня. Чому, – зрозумів за півгодини. Призначалася для них трьох…

В адміністрації канцеляристки на кожного з викликаних заповнили анкети. Василеві запам’яталося, що дівчина, яка фіксувала його біографічні дані, раз у раз повторювала: «Чи знає матінка, де зараз її син…». Обличчя від аркуша не підіймала, і тільки сльози, мов сливи, скрапували на листок, розмиваючи чорнило.

Відтак його завели до іншої кімнати. На стіні – портрети Гітлера і Геринга. За столом – двоє гестапівців і один доволі молодий чоловік у цивільному, ще – секретарка у військовому строї. Цивільний німецькою почав задавати запитання, звіряючи відповіді Василя із записами в анкеті. «Де народився?». І раптом вдарив по столу рукою і… заговорив до Василя по-русинськи: «Та ти з Явірника?! Я у 39-ому зобстався ночовати у ваших сусідовів у Веречах, як’ им їхав з Ужгорода до Хуста. Там порядні люде жиють. А й я из Пудкарпатска…».

Несподівано зустрінутий земляк (а він був чи то суддею, чи слідчим) швидко пояснив офіцерам, що допитуваний слабо володіє німецькою і що він спілкуватиметься з ним говіркою, яку сам добре знає, щоб з’ясувати, чи винен той у скоєному злочині.
Поспіхом переказав Василеві, що за доносом когось із персоналу лікарні його підозрюють у посібництві полоненому радянському офіцерові, який напередодні здійснив зухвалу втечу зі шпиталю, викравши револьвер з кабінету головлікаря й примусивши шофера лікарні везти його автівкою до кордону з Бельгією.

Василь, звичайно ж, знав про неймовірну шпитальну пригоду. Більше того, він як одужуючий вільний пацієнт мав змогу спостерігати життя-буття лікувального закладу без жодних обмежень. А тому йому було відомо, що радянський офіцер просто скористався симпатією, а може, й закоханістю у нього старшої медсестри шпиталю. Та про те, як усе було насправді, Варга міг, зрозуміло, лишень здогадуватися. І змовчав про свої здогади, бо сміливець був йому до душі.

Але в землякові уже відчув свого рятівника. Той і справді підтвердив, що його зараз відпустять, бо він пояснить гестапівцям, що не знайшов аргументованих доказів Василевої вини. Але порадив за два дні виїхати з міста.

Варзі це вдалося. В робітничій комендатурі працювала молода німкеня-приятелька, яка й допомогла хлопцю отримати документ-відкріплення, з яким він подався, нарешті, після шестирічних поневірянь додому в Явірник.

А за кілька днів після повернення до рідної хати за ним прийшли – щоб забрати у мадярське військо.

Рекрута відправили у Пешт, у касарні, що носили ім’я Франца Йожефа. Муштрували, але на фронт не посилали – до русинів-верховинців довіри не було: а раптом до вражих слов’ян перекинуться. Використовували малярські навички новобранця. Згодом почали зводити якусь будівлю на території казарми, йому ж доручили забезпечувати споруду піском і глиною, які треба було заносити на подвір’я з вулиці. Для брудної і важкої роботи у казарму пригнали з чотири десятки місцевих євреїв-чоловіків, які мешкали на сусідній вуличці.

Одного дня Варзі було наказано взяти під свій нагляд двох євреїв, аби носили на будову пісок. Зробили з ношами одну-другу ходку за ворота, а підопічні несміливо просяться: відпусти нас, чоловіче… І щось пояснюють, та Василь мало що з того зрозумів, угорською тоді хіба кілька команд військових знав. Трохи поміркував: людей цих зігнали в касарні, як худобу, хіба що порахували. Кому там їхні імена відомі! «Відпущу, – вирішив, – скажу, що втекли, а я не міг перепинити, бо хоч і в формі, але без зброї». Коли доповів старшому про оказію з «втікачами», той лише відмахнувся: йди, візьми інших.
За кілька днів відпустив ще двох, вигадавши хитрішу схему. Вивів невільників з касарень перед самою зміною вартових на воротах. З вулиці через огорожу закинули на подвір’я казарми носилки, і євреї собі пішли. А Василь, як змінилися чергові, повернувся – так, ніби тільки сам-однісінький і виходив. Такі оборудки вдалося безкарно здійснити ще кілька разів, аж поки не доручили іншої роботи.

А невдовзі отримав вихідний і подався до міста. Неподалік від казарми, у скверику підійшов до нього елегантно вбраний чоловік і мовив: «Впізнаєте?» Василь придивився – один з відпущених ним. Середніх літ іудей витяг з кишені пачку паперів: «Візьміть це і покладіть в банк на своє ім’я». То були, вважав Варга, якісь облігації або акції. Однак він не взяв. Чому? – і сам не знав. Певно, побоявся. Втім, чоловік його, вочевидь, зрозумів і запевнив, що за віддякою його рятівник, якщо буде живий, зможе прийти на це місце будь-коли і по війні. Якщо його самого тут не буде, хай не сумнівається: Василя упізнають його одноплемінники і обов’язково до нього зголосяться, і підтримають, якщо матиме в тому потребу.

Ще одна історія трапилася з Варгою ранньої весни 1944-го. Його відрядили з казарми вночі патрулювати місто, призначивши за старшого озброєного патруля. За рогом вулиці на перехресті зупинилися, почувши, що в їх бік прямує група людей. Стукіт міцних підборів долинав упереміж з тихим човганням, мовби хтось ішов у розтоптаних домашніх капцях. Яскравий місяць висвітив чотирьох вояків, які вели поміж собою двох юнаків і двох дівчат 16-18 років.

Василь на той час добре усвідомлював, що війна незабаром повинна закінчитися, і не на користь Гітлера та його союзників. Знав і те, що у місті триває цілеспрямоване винищення євреїв, їх витягали вночі з домівок і вели на міст, там розстрілювали, а тіла скидали просто в Дунай.

Стримуючи подих, шепнув другові, етнічному словаку з Угорщини: «Ой, сих они не вб’ють». І побіг навперейми конвою. Сховався за товстий стовбур каштана і, виставивши цівку автомата, скомандував: «Жиди, чотири кроки вперед і крок убік. А ви, вояки, не пробуйте стріляти, бо я то зроблю швидше. Хто не вірить, хай підніме карабін прикладом догори – на тріски розлетиться від моєї кулі, більше вам доказів не треба буде».

Конвоїри тихо перемовлялися. До Василя тим часом і друг-словак приєднався. І так само з-за дерева повів агітаційну роботу: «Майте совість, мадяри, хіба мусите вбивати невинних людей, як то роблять німці? Вони вже довго не будуть вами командувати. Пустіть цих дітей, не беріть гріх на душу».

Чи агітація, чи цівка автомата справили враження на конвоїрів, однак вони розвернулися і пішли геть. Коли вже були віддалік, Василь спитав порятованих, чи потрібен їм супровід.

Ні, – відказали, – вже самі знайдемо, де сховатися.

Варга з приятелем почекали, поки стихли і гупання чобіт, і лопкання капців, аж відтак обачливо обхідним шляхом повернулися до казарми – щоб не зіткнутися, бува, з тими, у кого відібрали «здобич».

А коли фронт наблизився до Будапешта, Василя і подібних йому рекрутів-слов’ян зібрала казармена старшина, кожному дали потроху хліба, ще якогось харчу і відпустили на всі чотири сторони.

Василь майже рік жив у друга-словака на сході Угорщини, допомагав доглядати винницю, хотів навіть одружитися з місцевою дівчиною. Та в 1945-му вирішив навідатися у Явірник, побачитися з ріднею. Повернувся в село і з того часу за кордоном більше не бував. 

Настала радянська дійсність.

Працював художником-оформлювачем у місцевих ліспромгоспі та колгоспі. Увесь час – за договорами, трудової книжки не мав, тому й пенсію отримував мінімальну – по старості. Не одружився.

– Чому? – спитала Христина.

–  А коли було? – засміявся. – Спочатку оцю хату собі будував, односельцям допомагав зводити оселі, мурувати печі, малювати покої, в церкві образи писав. Отак і дожив, що й хижка розвалюється, і ноги вже ледь служать.

Радила: може б, ви, діду, пішли до родичів жити. Дощ піде – заллє вас тут, а нового снігу ця стеля вже точно не витримає.

– Ні, – каже, – не піду. Мені колись у Чехії шатрові цигани прорекли усе моє життя, яке воно було і яке вже є. Я не маю права щось змінювати – так мені казано і так суджено.

Дід – фаталіст, виявляється.

Скрипнули двері. Зазирнула дебела середніх літ жінка. Принесла старому молока й свіжоспеченого кендеричаного хліба. Перемовилися про дідів побут. Виявляється двоюрідний племінник носив дідові картоплю та олію. А квасолю старий сам садив, та мав з нею баламуту, бо мусив ще й обірвати.

В хатці-контейнері вже не було й натяку на те, що це – житло творчо обдарованого чоловіка. Старече, занедбане, холостяцьке стійло з купою непотрібного мотлоху. І протяги – передзимові, морозяні, від яких за три години Христину запарі в ногах дойняли. А йому – хоч би що. Сільський вчитель розповів Христині, як старий минулої зими спав тут у 20-градусний мороз і навіть вогню вночі в грубці не підтримував. А потім снігом дахівку провалило. Голова сільради пропонував йому перебратися до когось з сельчан, бо нікому і в голову не приходило, щоб цю струхлявілу будку поремонтувати.

Христина дивувалася, що відлюдько розговорився з нею. Вона думала: а може, дідів стоїцизм таки дав тріщинку? Може, саме час прийти йому на допомогу? Хтозна, чи не звірив він «жоні з газети» подробиці свого неприкаяного життя з надією, що про нього довідаються ті, кого він свого часу відвів від неминучої загибелі. І хоч не була впевнена, що до подій, про які оповів дід, був саме він, а не хтось інший, причетний, все ж вважала, що в свої 82 навряд чи хтось наважився б казати неправду, про яку усе свідоме і без склерозу життя мовчав.

23 Відкидаючи другорядності

Пізня осінь уперто обнадіювала раптовими припливами решток тепла і спалахами нещадно яскравого, неймовірного в передзим’ї сонця. Христина відчинила кватирку. За вікном було місто, зусібіч оточене лісами з досі не скинутим листям кленів, буків, диких черешень та вкрапленнями темного смарагду смерек. У її кабінеті від теплих, вже запущених на зиму радіаторів центрального опалення білі хризантеми порозкривали свої пелюстки і стали схожими на наречених під кінець весілля – трохи зів’ялі й розхристані, але від цього не менш принадні, а ще – притягальні хвилюючою душу гіркотою. Усупереч місцевим традиціям, для Христини хризантеми були квітами життя. Вони ж квітнуть, коли все інше відмирає, причому квітнуть сміливо і настільки розмаїто в кольоровій гамі, що розкоші їхнього буяння, силі життєствердження неможливо не дивуватися. А скільки різновидів хризантем! Така щедрість природи – тільки від життя і для життя. Ці квіти для Христини асоціювалися з пережитим-перевідчутим минулим і майбутнім – багатим і мінливим, неповторним у відтінках і дуже мужнім. А ще – яскравим на фоні майже суцільної сірості.

Можна було йти додому. І, як завжди, напередодні вихідних, не хотілося. Сподівалася дочекатися Романового дзвінка. Хоча навіщо себе мучити? Адже він ще минулого тижня попросив її не перейматися: якщо його дзвінка довше, ніж зазвичай, немає, значить – зайнятий. А якщо їй видаватиметься вже геть нестерпним це чекання звісточки від нього і телефон у його кабінеті довго не озиватиметься до неї, то – подзвонити до Монича, і той обов’язково скаже, де Роман і коли буде в себе.

Самоіронічне

Гори – грудка пластиліну,
Переплавлена на сонці.
Іграшкова тиха днина
Аплікується в віконці.
Горобці крізь шибку – титри.
Шелестить через кватирку
Целофанове повітря –
Дрібно й стрімко, без зупинки…
Ось і склався вірш на тему,
Як стовбичу в кабінеті,
Мов зів’яла хризантема
В подарунковім пакеті.

Христина бачилася з Романом цього тижня в понеділок. Він подзвонив їй ще зранку і призначив побачення у себе одразу по робочому часі, попередивши, що будуть не самі.
Вона без пояснень зрозуміла, що третім буде його начальник і що знову її сумління мордуватиметься паскудним похміллям. Але коли до кабінету Романа зайшов Сергій Анатолійович і, ніби між іншим, сказав їй, що Роман завершив справу, пов’язану з табором для чоловіків-угорців, спочатку здивувалася. А за мить з’явилося таке бажання поцілувати Романа просто на очах у його шефа, що ледь перемогла його в собі. Вражена й щаслива була, що він цим також займався. Розуміла, що цю справу могли йому доручити і «згори», зважаючи на опубліковану у пресі офіційну заяву членів Угорського культурного товариства. Але в той момент у неї було відчуття, наче б робив це для неї, адже від неї першої довідався про табір.

Сергій Анатолійович натомість висловив своє читацьке захоплення Христининим «Явірницьким Агасфером». А потім плавно змінив вираз обличчя й перевів мову на те, чого вона боялася:

– Останні ваші інформації для нас, Христино Дмитрівно, безперечно, добре підготовлені. Детальні. По суті. І добре, що в них є також ваше намагання аналізувати те, що ви бачили і чули. Однак… однак нас не зовсім влаштовує та обставина, що ви практично одразу й у майже незмінному вигляді друкуєте їх у газеті. Є, бачте, такі моменти, що їх оприлюднення шкодить нашій справі.

– У мене, Сергію Анатолійовичу, є основна робота. І редактор щотижня вимагає з мене, як і всіх інших колег, певної кількості газетних рядків. Тому я мушу, образно кажучи, поєднувати «красиве і корисне», якось виходити з цієї ситуації. Бо як витрачу час на виконання вашого доручення, то для редакції його вже не залишається.

Начальник зиркнув гостро-хитро на Романа:

– Що ж ти так завантажуєш Христину, Романе? Якісь там другорядності варто відкинути, коли на кону – речі важливіші.

Слово «другорядності» було мовлено з наголосом на його першій частині, і Христина фізично відчула плювок в обличчя. І зробила вигляд, що не помітила його. Була до цього готова зранку.

Романів шеф так само оксамитно-плавно змінив гнів на милість:

– Але що це ми про роботу та про роботу. Як відомо, кожна робота потребує стимулу. У нас також прийнято цінувати допомогу наших помічників, – і засміявся втішно від власної винахідливості, – наші позаштатники, як і ваші редакційні, також отримують гонорар. Для вас є невеличкий подарунок. До речі, вибирав Роман. Переконаний, що вам сподобається.

Тим часом Роман, заздалегідь кинувши в бік Христини благальний погляд, витягнув з-за стола чималий пакунок в обгортковому папері, міцно перев’язаний шпагатом.

– Тут дуже цікаві книги для вас, Христино Дмитрівно, – мовив. І додав:

– Я змусив дівчат з книгарні відкрити для мене усі їхні схованки.

Книжки були в страшному дефіциті. На полицях магазинів було порожньо або ж сіріло від якоїсь кооперативної псевдолітературної бридоти, надрукованої на такому ж брудному папері.

Христина зрозуміла, що задля спокою Романа мусить виявити в присутності його начальника зацікавлення до подарунка. Як зуміла, так і виявила. Здається, Сергій Анатолійович залишився задоволений власною щедрістю.

А коли він пішов до себе, Роман приклав пальця до вуст, що означало «ще трохи помовч – його зараз не буде». А сам взявся навмисно голосно й у подробицях розповідати, як із синами на вихідних влаштували генеральне прибирання квартири. За кілька хвилин металеві двері стиха зойкнули і замовкли – можна було не критися.

– Цей пакунок, Ромку, збурює в мені не зовсім добрі асоціації.

– Які?

– Переконує мене в тому, що і наші стосунки – то купівля-продаж. Ти купуєш мене вкупі з моїми почуттями до тебе для своєї служби, а якщо правильніше – для абсолютно несимпатичного мені Сергія Анатолійовича.

Роман стривожено подивися у її спохмурнілі і якісь відречені очі.

– Христинко, дорога, ну, навіщо ти так?! Це ж лише ні в чому не винні книжки, дуже хороші книжки.

– Та я знаю, що коні не винні. Але я знаю й те, що в такі ось, як сьогодні, моменти все виглядає, наче не тільки мене хтось купує, а й я тебе купую. А я не хочу купувати, увесь час тільки й думаючи про ціну того, що для мене понад усяку ціну. І продавати свої почуття тим паче не можу. Я їх віддаю. Але мушу знати, що вони тобі потрібні, що не зайві у твоєму житті.

«Зараз знову буде це питання, – подумки з щемкою гіркотою зізнався собі Роман. – Як, як їй це сказати?! Щоб не сказати».

– Христинко, я вже звик до твого максималізму. Але ж не все на світі тільки чорне або біле. Та ти це й сама чудово знаєш. І почуття твої для мене не зайві – і це ти також знаєш, навіть якби я цього не підтвердив зараз. І не словами все це вимірюється.

Він обійняв Христину і спробував відгорнути за вухо її непокірливе кучеряве пасемце.

– Ну, скажи мені, Ромку. Пошепки скажи. Це ж тільки для мене.

Це слово, у якому сповідь
Одверта, праведна, земна,
Це слово, у якому подив
І віра, й сила, і весна, –
Хіба для тебе воно зайве,
Це заклинання від незгод,
Від розпачу, розчарування,
Від втрат і болю, і тривог?
«Люблю…» – твої уста не зронять.
«Кохаю!» – погляд не змовчить.
Чому ж боїшся ти промовить
Те, що в душі давно звучить?!

– Ну, як же тобі пояснити? Я не можу сказати, що люблю, і не можу сказати, що не люблю. В моєму розумінні цього слова, я люблю дітей, Лізу люблю, батьків. А те, що я почуваю до тебе… це інше.

– Що ж?

– Мені потрібно, щоб ти була. І щоб ти була щаслива, і щоб твої очі не ставали металево-сірими, а увесь час були одного блакитного кольору з цією твоєю блузочкою, – він всіляко намагався відволікти її. – І щоб ти була моїм товаришем.

Христина дратівливо поморщилася. Роман підсилив сказане:

– Товаришем по всьому, Христинко. І це все вміщується в те поняття, до якого мені важко підібрати правильне слово. Ти мені дорога. Не дорогенька.

– Товариш – це від «товар», Ромку.

– Я ж не філолог…

Вірю лиш денній прозорості
Й крапелькам суму у голосі,
Й погляду очі в очі – в зеленосинь.
А ночі, цій легковажній мрійниці,
Зовсім уже не віриться.
Усе то вона, облудниця,
Мені дорікає й нудиться
Бентежністю почуттів.
І зіткана нею тінь
В мою зазирає уяву…
Чи станеш для мене оманою?
Чи якось у денній прозорості
З краплиною суму у голосі
І поглядом очі в очі – в зеленосинь –
Пробачиш мене за ту тінь?..

– Ти не донесеш цей пакунок у руках. Я тебе підвезу додому. Але не буду заходити – не можна. Ну, що ти, вище носа! Все так не буде. Принаймні Гайдар з Явлінським нам пообіцяли, що все зміниться за якихось там п’ятсот днів.

…Христина зібралася залишити свій затишний і вже сонний кабінет, коли раптом телефон завівся, як нещадний уранці будильник.

24 Великий китайський мур встояв

– Мені хочеться тебе цілувати, – несподівано почула в слухавці, – п’ятсот днів не витримаю. У нас випадкове затишшя. Можеш зайти?

– Так Ромку. Вже йду.

Надворі останнє золото спадало до ніг, і осяяна яскравим сонцем краса засліплювала.

Тополі у циганському намисті
Ряхтять гіллям з блискучими дукатами.
Розвихрилося карнавально місто
Перед зимовими важкими втратами.
Промерзлий сніг іще глухим свинцем наляже.
А нині ворохобить осінь багрянистим листям.
Шалена, безсоромна, як коханка княжа,
Скидає в пристрасті юпки тонкі й барвисті.

ХХХ
Феєрверки хризантем салютують осені,
Шибеником вітрогон мчить в небесній просині.
День – суцільний зорепад. Горіхи вгодовані
Астероїдно летять – прикривай-но голову!
Метеори з лип і кленів устеляють килимом
Асфальтівку закоцюблу, невмиту й запилену.
Легковажить листопад шатами барвистими,
Хоч заручник вже зими в вельоні імлистому.

Її анітрохи не гнітила кабінетна обстановка. Вона її не помічала. І тільки дуже хотіла, щоб ця близькість з нею була для нього особливою. Він кинувся до неї так несито, що вона навіть не зрозуміла, як її напрасована широкими складками спідниця опинилася в неї на голові. Тихенько розсміялася. До замученого їхніми попередніми любощами дивана не дійшли. Стола і навіть підлоги було мало. Вона тримала собою глуху стіну, а він пробивав її зсередини – і цьому не було й не було кінця. Стіна встояла.

Нарешті знеможені впали. За вікном давно споночіло. Велике мовчання стриміло як великий китайський мур. Христина боязко спробувала свої губи на смак. Вони були ледь солонуваті.

– Тобі час додому, – жорстко й нещадно. І вже з вироком самому собі:

– Я збожеволів, так не треба було. Йди, будь ласка, я мушу побути на самоті.

25 Бюст і фарба

У перший день грудня її спіткала вибоїна на рівній дорозі. Це була заява ради ветеранів щодо засудження акту вандалізму по відношенню до пам’ятника Леніну. Хтось уночі заляпав фарбою бюст перед райкомом партії. Обурене відкрите звернення колишніх фронтовиків обсягом у три стандартні друковані сторінки в редакцію принесли вже рано-ранісінько після нічного трафунку. Виглядало, наче бідні ветерани нетерпляче дожидали акту обливання вождя  й одразу ж побігли вправлятися в епістолярному жанрі, щоб на світанку засудити всіх націоналістів-екстремістів, нібито причетних до цієї страшної диверсії.

Посильний пояснив, що заяву йому наказано передати з рук у руки Христині Кремінній або, якщо її не виявиться на місці, самому редактору.

– Андрію Федоровичу, ми це будемо друкувати? – запитала редактора. – Я б поклала її відлежатися, хай ще міліція попрацює, що там було і як.

– Мусимо, Христю, друкувати.

– Як можна?! Та ви гляньте на цю махрову лексику, тональність, стилістику! Це ж якийсь ненормативний жанр. І що вони пропонують? Навпростець у світле минуле. Гаразд, що не написано, що всіх рухівців треба розстрілювати. Зрештою, такі речі і в такому вигляді просто непристойно друкувати в газеті.

– Христю, треба.

– Здавайте це самі в набір. Я не хочу бути до цього причетною, – відрізала. – Буду у себе, дописуватиму матеріал про перевірку в меблевому.

Зачинивши за собою двері, Христина раптом остовпіла від думки, яка заскочила її. Інтуїтивно відчула, що з цією заявою ще щось не так. Чому цей папір мали передати  редактору – зрозуміло. Але чому – їй? Це ж порушення субординації. А чому не Фудзі-дамі, не відповідальному секретарю, не заввідділом громадсько-політичної роботи? Чому – саме їй? Не інакше, як Сергій Анатолійович «роботу» підкинув. Бо ж допитувалася особисто у ветеранського кур’єра, хто саме його відрядив із заявою: «Це ваш голова?». А жвавенький дідок їй відповів: «Ну, да. Начальник распорядился».

Христина взялася до запланованого матеріалу, але рядки не склеювалися. «Треба передзвонити Романові», – перебирала варіанти впливу на ситуацію із явно провокаційною заявою. Але спочатку вирішила піти до начальника райвідділу міліції Петра Булаха.

В приймальні Булаха було тихо. Секретарка, зосереджена над якимись паперами, махнула їй, щоб проходила. Петро Олександрович радо, як і завжди, зустрів її. Колись він був закоханий у Христинину тітку, таку ж привабливу й поривчасту, як і її племінниця зараз. Але Оксана сохла за його другом, і він відступився.

– Нарешті, зайшла! І, звісно ж, у справі. Але від кави не відмовишся, правда?

– Не відмовлюся, пригощайте.

У Петра Олександровича завжди напоготові був щоденний чималенький термос запашного гарячого напою – «на той випадок, коли особовому складу доведеться освіжити мізки». Він налив їй чашечку, присунув ближче.

– Викладай, з чим прийшла.

– Знаєте вже, сподіваюся, що вночі пам’ятник Леніну облили фарбою?

Міліційний начальник кивнув на знак згоди.

– А ваші люди вже з’ясували, хто це зробив?

– Поки що ні. А в чому річ, Христинко?

– З ради ветеранів мало не вдосвіта нам принесли заяву, в якій брудом обливають рухівців і решту, кого вони називають екстремістами і буржуазно-націоналістичним елементом. Я вже з Андрієм Федоровичем ледь не посварилася. Може, подзвоніть йому, порадьте не поспішати з публікацією. Бо ж завтра вискочимо з цією заявою…

– Христиночко, не знаю, як тобі сказати. Це, розумієш, не наша парафія. Швидше за все, вся ця катавасія йде від сусідів. До нас не надходило жодної заяви ні від ветеранів, ні від когось іншого, прокуратура теж поки мовчить.

«Сусіди» – значить, КДБ. Христина знала, що Булах саме так називає цю структуру, службові приміщення якої були розташовані в тій же будівлі, що й міліцейські. Отже, таки треба звертатися до Романа. Щоб не витрачати час, швиденько попрощалася з приязним Булахом і побігла назад в редакцію. Залізні двері могли відчинитися тільки після телефонної згоди.

На її дзвінок Романів телефон озивався нескінченною монотонністю довгих гудків. Вона набрала номер Олега Монича. Той повідомив, що колега поїхав у хімзавод і буде десь за півгодини. Стільки часу ще можна почекати.

– Олеже, перекажіть Романові Івановичу, що я маю у ньому виняткову потребу. Хай би одразу мені подзвонив.

– А до «потреби» можна ще якийсь дійовіший прикметник додати? – пожартував по-дружньому Олег.

– І навіть дуже треба. Тільки у свого шефа словник синонімів позичте. Бо він там у нього пилюкою припадає, – весело відпарирувала говорючому співрозмовникові.
Роман озвався до неї навіть трохи швидше, ніж передбачив Монич.

– Що трапилося?

– Ніби й нічого особливого, але хтозна, якими можуть бути наслідки. Та, здається, по телефону про це не пасує говорити.

– Дай ключ, я визначуся.

– Бюст і фарба.

– Гаразд, заходь.

Роман вже зрозумів, про що вона казатиме. Ту фарбу купував він і він сам її вчора ввечері віддав пожиттєво п’яненькому слюсареві водоканалу. Бо і про перше, й про друге попросив Сергій Анатолійович.

Вислухавши Христину, Роман на якусь мить відвів погляд, наче щось раптово йому промайнуло за шибкою. Та опанував себе:

– Христинко, ти, мабуть, собі зайвого надумала. Синиця море запалила, – всміхнувся. Але Христина вже давно розрізняла відтінки його усмішок. Ця мала в собі смуток і вибачення.

Змовчала на його жарт і випробовувала його підкреслено подовженою мовчанкою. Вимагаючи правди. Але правди він не міг їй казати.

– Послухай, до всього треба підходити з холодною головою.

– Та від таких речей будь-яка голова мимоволі стане гарячою. І потім. Чому саме мені велено було передати цю паскудну заяву? Як на мене, це означає, що ветерани мають мене за свою, тобто вашу. Хто їм про це казав? Ти? Чи то Сергій Анатолійович влаштував мені якусь дурну перевірку на вошивість? У мене надто багато запитань, аби після них моя голова залишалася холодною, Ромку. Я від цього всього починаю ділитися навпіл, бо не можу зрозуміти, де правда, а де брехня. І починаю ненавидіти людей, яких мені хочеться любити. Господи, кому все це потрібно? Ці вправи в політиці на рівні дитсадка, ці звинувачення і викриття, від яких тільки злість розпалюється і жодного людського доброго бажання не з’являється. Це громадське протистояння, яке розводить по різні боки навіть рідних одне одному істот. Нічого, окрім запустіння і занапащення душевного, здається, вже немає у цьому світі. А ти мені про холодну голову…

– Я можу лишень передати Сергієві Анатолійовичу, що тобі треба зустрітися з ним.

– Якщо ти не можеш пояснити мені, що коїться, то, мабуть, і справді буде краще з’ясовувати всі подробиці, що стосуються вашої служби, напряму з ним. Без тебе. Тоді й тобі легше стане – не дзвонитиму, навіть якщо море запалає. Не треба буде мої рефлексії витримувати, створювати враження чуйного й розуміючого…

– Припини. Якщо вже я тебе не розумію, то…

І змовк.

– То й залишайся тут зі своїм великим розумінням. І мензуркою відмірюй його для когось іншого А я тебе не хочу бачити!

І Христина ривком відчахнула двері й промовисто стала спиною до нього на головному виході. Роман пішов за нею, і тільки спробував відімкнути хитромудрий замок, як засув привели в рух із назовні. Увійшов начальник.

– Що сталося, молодь? – оцінив обстановку відразу з розгублених облич обох.
Першим до себе прийшов Роман.

– Христина Дмитрівна має до вас розмову.

– То прошу, Христинко, заходьте, – широко прочинив двері до себе.

26 Непорозуміння бувають і в шлюбі

– Мабуть, зимова депресія так на вас впливає, – співчутливо вичитував їй старший кадебіст. – Повірте, наша служба вище дріб’язкових провокацій. Але з ветеранами треба рахуватися. Я читав ту заяву. Ви там, може, в тексті поприбирайте зайве лушпиння. Але факт є фактом, наруга вчинена, і на неї слід відреагувати.

– Скажіть мені, Сергію Анатолійовичу, а чому не було жодної реакції, коли зламали щойно встановлений пам’ятник місцевому поету? Чому нікому нема діла до того, що в парку на бюсті Франка виросла вже ціла кучма голуб‘ячого посліду?

– Ну, Христинко, не в усе ж нам втручатися. Є комунальні служби…

– Отже, там ви не втручалися, а тут таки втрутилися, – підловила його.

– Розумію, чому Романові важко з вами доходити згоди, – розвеселився. – Давайте зробимо так. Відпочиньте. Я б вам порадив і в редакції взяти відпустку. Але нас, і Романа тим більш, не уникайте. Він нині, мабуть, просто не налаштований говорити про роботу, бо має вдома клопіт з молодшим сином – прихворів, та й сам не зовсім здоровий. Все ж вам, якщо по великому рахунку, з Романом спілкуватися легше й зручніше, ніж зі мною. Психологічно ви підходите одне одному. А випадкові непорозуміння… вони бувають. Як і в шлюбі.

І знову самовдоволено заграв до неї усмішкою, радіючи з власної порівняльної кмітливості.

27 Цяцька в Божих руках

У відпустку вона не попросилася. Половина редакційного колективу грипувала, можна було вішати на дверях табличку: «Всі пішли на фронт по боротьбі з хворобами». За увесь день – на робочому столі неповні дві сторінки замученого і недописаного матеріалу, який вже давно треба було здати в друкарню. Дивно, і редактор не допитується, де вешталася й чим займалася.

А в голові не стихає ні на мить болючий свердлик: навіщо, навіщо вихлюпнула стільки емоцій на Романа! Тепер вже він не захоче її бачити. Як з цим справитися? Як з цього виборсатися? Як вийти на рівне?

Але й ця клята заява. Її треба бодай причесати, Андрій Федорович цього не зробить, бо йому ніхто цього не запропонував зробити. Піти й налякати його тим, що ходила в КДБ? А чому, власне, він повинен лякатися? В його шафі теж повно скелетів.

І Христина рушила до редактора. Він і досі щось дописував у своєму кабінеті, хоч надворі вже давно залягли сутінки. Це було на нього не схоже, бо, як правило, в другій половині робочого дня він зникав – їздив на легковику по селах, де у нього було повно приятелів, з якими звик зустрічатися по підсобках коопторгівських крамниць. «Учора ми в Ракові з Михайлом пили півдеци, і він мені таке втнув про Матія, чіча Божий. Слухай!», – так зазвичай розпочинав Андрій Федорович почуті при застіллі кумедно-хмільні історії з внутрірайонного життя.
 
Якось вона його спитала, що означає оте його «чіча Божий». «Ти, коли іграшку дитині даєш, як її заохочуєш? Позирай, яка чіча! А чіча Божий – це цяцька в Божих руках». – «А чому слова у вас родами не узгоджуються?». – «Все, Христю, узгоджується. Вони мусять бути в парі – чоловічо-жіночій. Як воно і є в житті нашому гріховному, чіча Божий».

– Андрію Федоровичу, ви здали вже ту заяву в друкарню?

– Ні. Як тебе ще не було, мені дзвонив кадебіст. Пропонував, щоб я тебе спекався. Каже: проганяй її у відпустку, бо дістала вже. Я, чіча Божий, зрозумів, що ти вже там устигла нині відмітитися. Питаю його, що, мовляв, утнула Христя? А він каже: з ветеранами вирішила воювати, то допомагай рятувати, якщо вона тобі – ну, тобто мені – в редакції ще потрібна.

Христина повеселіла. Редактор продовжував:

– Я йому на це: у мене, крім Христі, нікого й не залишилося, решта – по лазаретах. І що я тебе вже так роботою завалив, що ти й файних фатьовів коло себе не бачиш. І що сам мушу писати з ранку до ночі без півдеци, а моя Надя не вірить, що я був на роботі, коли тверезий додому повертаюся. Словом, він мені сказав, що заяву треба трошки прогребсти і що ти це зробиш. Так?

– Зроблю. Правда, не знаю навіть, з якого боку до неї підступатися.
 
– Відклади собі на завтра. Дасть Бог день – дасть і думку, чіча Божий. А нині випий зі мною цятку, бо Надя знову мені скандал затіє.

– Ну, наливайте.

Його пригощання зробило її відвертою. Та вона і без цієї порції спиртного давно шукала в ньому друга, який зуміє вислухати. Не могла вже тримати в собі той гніт, боячись, щоб на когось «не того» вихлюпнути свої відчай і поривання.

Редактор, старший за неї на п’ятнадцять років, слухав її схвильовану оповідь – від моменту знайомства з Романом й аж до фіналу в кабінеті начальника КДБ. І тільки коли вона сама стихла, проникливо запитав:

– Хіба буває, щоб так любити? Христю, не вартий він тебе. Жевжик і слабак.

– Не кажіть так.

– Христю, не можна, щоб так безмірно і безоглядно. Чоловіки бояться такої любові. Повір мені, старому п’яниці. І це ж треба, я сам тебе у те вовче лігво відправив. А міг же передбачити, що той хитрозадий Сєрий тебе обплутає… Але знаєш що? Почитай-но мені свої вірші.

Знову слухав і після кожної поезії коротко спонукав: далі, далі… Трохи помовчав і запропонував:

– Дамо на суботу, на літературну сторінку.

– Що ви? Це не можна друкувати.

– Ти, звичайно, не Леся і не Ліна, але друкувати можна і навіть треба.

– Ви не розумієте…

– Я розумію, що тобі треба від цього вилікуватися. Почуття, яке піде у світ з віршем, тебе вже не розриватиме на частки. Я ж і сам писав. І любив. Я це все пройшов. І не сердься, що я його слабаком обізвав. Не мені судити. Мабуть, не слабак, але та служба… чіча Божий.
 
28 Зовнішні ознаки типових однолюбів

Наступного ранку увесь Христинин паперовий стіг був розібраний на окремі снопики й успішно відправлений у друкарню. Але приголомшила звістка, жахлива, що наполохала все містечко. Вночі хтось спотворив ножем обличчя недавно обраного головлікарем районної лікарні талановитого хірурга Євгена Дешка. Вже пішов поголос, що залишиться без очей.

Христина зателефонувала Петрові Булаху, але він попросив поки ні про що не питати і подзвонити за день-другий. У місті тільки цю тему й обговорювали на всіх перехрестях. Переважно люди твердили, що то – справа рук одного з лікарнянських кланів. А хтось висловлював припущення, що нападник – ревнивець, чоловік однієї з хірургічних медсестер, буцімто коханки Дешка.

Христині було шкода цього порядного, глибоко інтелігентного чоловіка, який самотужки захистив кандидатську дисертацію, блискуче виконував складні операції, днював і ночував у хірургії, рятував людей, не дочікуючись допомоги з області чи Києва. Він, безперечно, став на заваді місцевим кон’юнктурникам від медицини, очоливши лікарню. Але Христина добре знала й тих осіб – вони б не наважилися на такий звірячий спосіб розправи. Щодо версії з коханкою, то вона її відкинула одразу. Але тривожилася, що, доки суд та діло, Дешка брутально й безжально виваляють у бруді. А він же і не спробує себе захистити. Вона прикидала, яким чином вплинути на громадську думку, як сформулювати для газети інформацію про злочин, аби не кинути в ній жодної масної плями на особу потерпілого лікаря. Так чи інакше, але треба було дочікуватися звісток з карного розшуку.

І Роман не виходив з голови. Вона зустріла його та Олега Монича в обідню перерву в центрі міста. Вийшли прямо на неї з-за рогу, куди вона повертала. Уникнути чи пройти повз було неможливо. Роман зупинився. Було видно, сподівався, що колега піде вперед. Але Олег, безпосередній і щирий, виявився нечутливим. Тож Роман, знічено усміхаючись, лише поцікавився у Христини, як справи, і повідомив, що залишається на лікарняному – схопив радикуліт, коли вивантажував з машини мішки з картоплею на зиму. Христина також губилася, що йому казати. Про те, чим скінчилася вчорашня розмова з начальником? Але Олегові цього знати не потрібно. Щоб подзвонив? Було ніяково – Олег і в цьому заважав. Почувала себе винуватою. Попрощалися, та й усе. Мабуть, аж до його повернення з лікарняного. А насамкінець відчула, що він її поцілував. Очима.

День минув. І рік мине.
                І все минеться.
І любов твоя до мене
                не всміхнеться
Із примружених очей
                і лагідного погляду,
Перетліють всі образи
                й розлади.
І довір’я скривджене
                не забунтує.
Тільки раптом десь
                чуттєвість зануртує,
Як насняться
                руки й дотики,
Що не вміли берегти
                від опіків.

Телефон мовчить, і день закінчується. А так хочеться самій подзвонити! Він, напевне, вдома з хлопчиками. Вони у нього майже дорослі, біля них він не зможе з нею вільно говорити. Тож ліпше не мучити ні його, ні себе недомовками.

Краще зосередитися над завтрашнім робочим планом. Їй треба буде відсидіти сесію міськради і одразу написати звіт для газети, рядків з двісті, а пообіді з міліцією піде у рейдову перевірку на міжнародну автотрасу – виявлятимуть місцевих перекупників дефіцитного краму у польських туристів. І цей матеріал треба буде писати насвіжо, тобто вночі, щоб на ранок наступного дня занести в друкарню Віруні…

І тільки вона відволікла себе від думок про Романа, апарат задзвонив, життєрадісно і вимогливо.

– Здрастуй ще раз. Ти знаєш, я знову на роботі. Петро Булах попросив підключитися до їхнього мозкового штурму по Дешку.

– А лікарняний?

– Якось обійдуся. Мене в лікарні обкололи новокаїном, терпіти можна. Ти не чула, бува, якихось версій щодо Дешка?

– Чула, Ромку, але, напевно, і ви про них знаєте.

– Може, зайдеш? Розповіси. А раптом якісь нові для нас деталі виявляться.

І вона, звісно ж, побігла, радіючи несподіваному запрошенню. Їй так хотілося допомогти йому, працювати, думати разом з ним – вона почувала себе щасливою, коли він її потребував.

Роман всадовив її на дивані, а сам зіперся об кахельну грубку.

– Не можу, Христинко, сидіти – болить, – і винувато всміхнувся. – Ну, то що ти чула про всю цю історію?

– Чула про лікарнянську мафію. Тільки сумніваюся, що помста невдоволених новим начальством може аж так далеко зайти. Ще чула про отого терапевта-наркомана, якому нібито Дешко перекрив доступ до ін’єкцій. Це – ймовірно. Але той промедольник – брат моєї приятельки, і кілька днів тому вона мені розповідала, що він сам, з власної волі, сів під домашній арешт, а дружина йому кладе крапельниці. Про Тетяну також чула. Але це безглуздя. Її чоловік не міг цього скоїти – він сам успішно в гречку скаче. А Тетяна не може бути Дешковою коханкою. Хіба що хотіла б. І десь між своїми цімборками видає бажане за дійсність. Все це плітки. А насправді  – інтиму між ними не могло бути. Адже Дешко зі своєю Шурою одружився – завваж, одружився уперше! – в тридцять шість років, і, мабуть, із взаємного глибокого почуття, бо вона ж пішла до Євгена Васильовича від чоловіка-професора в чім з хати вийшла. І переїхали вони, щоб не мозолити очі її першому чоловікові, з Києва сюди сім років тому – одразу, тільки-но побралися. Тож ніякого діла йому не було до тієї Тетяни, не міг він з нею зраджувати Шурі. Він любить свою дружину. Та й моральний він чоловік, таких мало. І типовий однолюб.

– Кажеш, однолюби – типові? – розсміявся Роман. – А мають якісь зовнішні ознаки? На кого схожі?

– На тебе, наприклад, – відповіла.

Романові здалося, що серце в його грудях завмерло на кілька секунд, а потім закалатало з трикратною напругою. Вона прочитує його душу, його почуття до неї! Цей хист з’являється лише в тих, хто по-справжньому кохає.

– Давай до Дешка повернемося, – спробував оволодіти собою. – Загалом, і в мене подібні міркування. Але таким чином усі версії перекреслюються, а ми так і не знаємо, в якому ж напрямку далі вести пошук.

– Так, я розумію. Злочин без мотиву. Наче якийсь божевільний скоїв. І справді, лише божевільний міг таке вчинити.

Романові знову перехопило подих. Господи, вона ж права! Як він про це не подумав?! Вона інтуїтивно, ніби випадково вказала на злочинця, і Роман вже напевно знав, хто саме скалічив головлікаря.

– Яка ж ти молодчина, Христинко. Що б я й робив без тебе. Посидь трохи, я швидко повернуся. Мушу поділитися з Булахом.

І Христина миттєво трансформувала вжите нею інтуїтивне слівце в прозріння, і так само, як і Роман, зрозуміла, хто ж скривдив шляхетного Дешка.

Вона знала цього чоловіка, колись талановитого поета-пісняра, який чомусь працював у районному відділі землевпорядкування. Безпричинні напади агресії почалися у нього раптово, і швидко дійшло до того, що дружина з дітьми змушені були зачинятися від нього на ніч. Коли ж він почав виявляти невмотивовану лють і до колег на роботі, і просто до перехожих на вулиці, його батько, шанований у місті керівник одного з підприємств, звернувся до медиків. І підозри справдилися – у сина діагностували шизофренію. Його лікували стаціонарно, а опісля дали групу інвалідності й попередили рідню, що хвороба даватиме рецидиви. Божевільний жив майже поряд з Дешком, і ненавидів сусіда за те, що той підписав скерування його до психлікарні. І саме він постукав тієї страшної ночі у вікно Євгена Васильовича. Знав, що той відчинить, як і завжди відчиняв, коли його рук потребувала хірургія і за ним приїжджала карета «швидкої». Вікно було низько, божевільний – високий на зріст, Дешко трохи нахилився над підвіконням – і ніж поцілив в обличчя.

Роман повернувся за кілька хвилин.

– Булах обіцяв висловити тобі подяку перед усім особовим складом і підсилити тобою карний розшук.

– Ти сказав йому, що я в тебе? – хотіла покартати за порушення ним конспірації їхніх побачень.

– Він тобі симпатизує. Бачив з вікна кілька разів, коли ти заходила в будівлю, але до його кабінету так і не доходила. І навіть вирахував, що не до Сергія Анатолійовича ти навідуєшся з візитами, і не до Олега чи Струтинського. Олег – замолодий і пізніше у нас з’явився, а Струтинський, як і начальник, буцімто не твої психотипи.
 
– Психолог, виявляється, Петро Олександрович.

– І досвідчений оперативник, не забувай, – жартував і далі.

Того вечора вони не йшли з кабінету допізна. Вимкнули світло і стояли посеред кімнати, притиснувшись одне до одного. Роман не цілував її, а тільки безупинно розгладжував її кучеряве волосся. Христині стало смішно від цього, і вона розповіла, як один з її університетських викладачів цілком серйозно сповідував теорію про якісь особливі риси, притаманні кучерявим людям.

– Знаєш, він казав: «У них і мізки такі ж кучеряві й закручені».

– Мудрий чоловік. Я б йому дав Нобелівську премію, якби він мені про це сказав ще до нашого з тобою знайомства.

Вона зі сміхом затулила його рота своїми губами. Відірвалася і з трепетом у голосі мовила:

– Тобі хочеться мене поцілувати? Я відтепер саме так тобі казатиму, коли мені знову припече запитання, на яке ти боїшся відповідати. Гаразд?

– Я увесь час хочу тебе цілувати, кучерява моя.

Був час: словами, наче хмизом,
Я підкладала вогнище кохання.
Боялась: згасне і застигне,
Не спалахнувши у вогкім світанні.
Я дорікала, що не бачиш,
Як я вартую те тремке горіння,
Як хмиз шукаю, ледь не плачу,
І хочу в нім знайти спасіння.
А хмиз зникав з іскристим тріском.
І я, підвладна мареву, безтямна,
Не вірила, що ватра розгорілась
Твоїми дужими доглянута руками.

ХХХ

– Поцілуй…
Губами ледь торкнувся.
Підштовхнув легенько.
Посміхнувся:
– Йди, тобі – пора.
На порозі знову обернуся,
Знов до тебе тісно пригорнуся.
– Час вже. Ну, бувай.
Але я не відізвуся,
Довкіл тебе обів’юся
Міцно, мов кора.
З докором у вічі подивлюся:
Ну, невже ні на що не згоджуся?
– Пісенька стара.
І настирливо в любові зізнаюся,
І з невірою твоєю знову б’юся.
Я ж твоя. І край.

 29  Голодна дієта з однокореневими словами

Леся Петрівна видала зарплату, і Христина одразу побігла в книгарню, де кілька днів тому бачила на полицях «Акцентуйовані особистості» Леонґарда. Продали книжку з «навантаженням» – коміксом для дітей. Комікс вирішила притримати до Миколая, щоб покласти меншій в чобіток. А Леонґарда мала намір почати читати ще ввечері. Страшенно не вистачало грошей на книжки, але не могла собі відмовити.

Слабенькою була її продуктивність на роботі. Зробила невеличку вставку до попереднього матеріалу, підготувала екологічний бюлетень для наступного номера й «організувала» по телефону коментар до рішення облвиконкому старшого інспектора комітету охорони природи Василя Яковича Кравчука.

Дуже «оригінальне» рішення, до речі. Враження від нього – що облвиконком не бачить справ суттєвіших, аніж влаштування вигод для членів товариства мисливців і рибалок. І приписано управлінню внутрішніх справ сприяти в цій «важливій» справі – зброєю, транспортом і боєприпасами. Копитних у нас, виявляється, погано відстрілюють. Хай їм грець!

Якович одразу погодився «роздраконити» в районці той блюзнірський документ, прийнятий на догоду високопосадовим браконьєрам.

З самісінького ранку день виявився якийсь збаламучений. Христинин кабінет став підсобкою, у якій ділили продуктовий пайок, випрошений-виканючений у директора міськторгу для всієї редакційної братії, потім збирали гроші та купони, відтак просто базікали, дожидаючи іменинницю коректора Наташу з друкарні, яку потім урочисто вітали.

Дзвонив Роман. А Христина змогла з ним перекинутися лише кількома фразами «їхньою» мовою, бо в цей час у її кабінеті було як мінімум ще троє душ. Однак зрозуміла, що роботи в нього багато, як ніколи, що в них дуже людно і що його начальника кудись відправили у відрядження на цілий місяць. І раділа, бо це означало, що матимуть змогу частіше бачитися.

Та в Романа не з’явилося очікуваного нею «віконечка» ні назавтра, ні післязавтра, ні за два нестерпно довгі тижні потому. Вона час від часу дзвонила йому, та він відповідав сухо, не вівся на її жартівливо-хитренькі вмовляння, які досі діяли на нього майже безвідмовно. А одного разу зі злістю – до неї чи до себе, не зрозуміла – спитав, як відрубав шмат залізяки: «Послухай, Христино, хіба не надто далеко ми зайшли? Може, вже час посадити себе на дієту?». І вона кинула трубку, і помчала додому, щоб зачинитися у ванній, подалі від допитливих дочок, і наплакатися там до жорстокого головного болю і пустельно зневоднених та запалених очей.

Дієта, за його висловом, причому цілковито голодна дієта не допомагала їй вилікуватися. Вона не знаходила собі ні місця, ні заняття і тільки безупинно мордувала себе – подзвонити чи не дзвонити?

Сиджу. Чекаю.
           Мабуть, вітру з поля.
Його ж звідтіль
            не повернуть ніяк.
Чогось ще жду.
            Чи не пориву долі,
Що на міражний
             звірилась маяк?
Тебе не буде,
             ти сьогодні в справах,
А я у маячні,
             яку не зупинить.
Калейдоскопом настрою
             невправно
Кручу в надії
             на яскраву мить.
 
ХХХ

Боюся, вже не вистачить терпіння
Чекати несподіваного щастя.
Моя надіє, ти – моє спасіння,
Не кинь мене напризволяще.
Замкнусь, зіщулюсь, утечу від себе,
Блукатиму якимись манівцями.
І вже на тебе, мабуть, не розсерджусь
За те, що ти не зміг пообіцяти.
Жахаюся збайдужіти, то, власне,
Страшніше, ніж не бачитись з тобою.
Любити хочу, а не тихо гаснуть
І біль топить прогірклою сльозою.
Моя надіє, ти – моє спасіння,
Не кинь мене напризволяще,
Перетворись тремтливим сновидінням,
Не обірву тебе нізащо.

В ці дні вона взялася читати подаровану ним «Каторгу» Пікуля. І якась магія впізнавання переслідувала її чи не на кожній сторінці, в кожному діалозі Аніти і Полинова:

« – Скажи – ти вже любиш мене?

– Ось воно це запитання, на яке я не можу відповісти.

– То не відповідай! Тільки поцілуй мене…»

Христина усвідомлювала, що стосунки їхні не мають перспективи. Вона знала, що він ніколи не розлучиться з дружиною, і не тільки тому, що в КДБ цього йому не дозволять, а якщо й наважиться, то змушений буде звідти піти і цим може перекреслити собі все життя. Якось вона бачила їх в місті з Лізою. Та була маленька, тендітна, з тонюсінькою талією й гарними округлими стегнами, дивовижно жіночна, з тонкими рисами чутливої і, мабуть, потайної натури. Христині й тоді не вдавалося переконати себе, що Роман закохався в неї, бо не любить дружину. Любить. І не може ділитися навпіл.

«Справді ж, я все понавигадувала про його взаємність до мене. То не взаємність, то звичайна терпимість тактовної людини. І, може, жаль. І спокуса, якою сама його немилосердно випробовую. Хіба маю право грати на цьому заради задоволення власних примх? – обмірковувала Христина. – Хай навіть не примх, а душевних бажань чи сексуальних потреб? Врешті-решт, він сам перестане мене поважати. А може, й не поважає. Бо любов не має права починатися зі згоди на сексотство, з купівлі його для себе. І хіба це випадковість, що «сексот» і «секс» такі співзвучні, мало не однокореневі?! Мабуть, в їхніх структурах був якийсь мислитель-цинік, що придумав таке далекоглядне й хльостке, як батіг, скорочення на означення таких, як я».

Це самоїдство довело її до виснаження. І напередодні Миколая вона таки попросилася у відпустку. І залишила редакторові свої вірші для літературної сторінки.

ХХХ
Нескінченна пустота, у якій живу.
Тож навіщо про любов знов тобі кажу?
Відповіді не даєш. Що, мовляв, слова?
То від них луна в душі надто голосна.
Подих стримаю. Змовчу. Сходами збіжу.
І про що не говорив, в собі збережу.
Можеш ти не промовлять –
Я, мов та луна,
Знов повторюю слова. Ті, яких нема.

ХХХ

Ну, й сердься – друкую поезії,
Не вмію ховати кохання,
Хоч знаю, що маєш бажання
Дорікати, що бавлюсь лезом я.

І справді, живу балансуючи,
Боюся раптового болю
Й до сцени тягнуся, де ролі
Поділені вже непасуючим.

ХХХ
Як змусити себе заплакати? Не знаю.
Лише в душі зіщулений заскиглить біль,
Знов пориваюся до тебе й обираю
Вже звично хибний шлях до втрачених надій.
Заплакати б, образитись на себе й долю.
І вилляти в сльозах увесь полин утрат,
І відімкнути біль, і випустить на волю –
І стане серцю легше у стократ.
А я не можу пожаліть себе. Мов ворог,
Суджу себе, караюсь вперто і мовчу.
І в тій розпуці скам’янію скоро.
Та від кохання не втечу.

ХХХ
«Ну, все, – сказав ти, – все. Побігли».
Й зриваєш те, що не достигло.
А я втрачаю мови дар.
І вже без слів благаю небо,
Аби нас вберегло від чвар.
Ні, це не я, це ти – бунтар,
Який бунтує проти себе.

ХХХ
Я засинаю з думкою про тебе.
І прокидаюсь – хоч невчасно і не треба.
А сльози, мов плакучі верби,
з моїх очей вже випили півнеба.
Йду на роботу, проковтнувши кави,
Життя мені не обіцяє слави,
Лиш тягнеться шляхом безбарвним,
Де не духмяніють у росах трави.
Окреслюються аркуш нерухомо й ручка,
Рядків на шпальту треба з двісті сорок.
Тверезливо блищить твоя обручка,
Пітьму рознявши й обірвавши морок.
А я – ще незаміжня і цнотлива,
Тебе в собі ніяк не відокремлю.
Незаймана, немов лілова слива,
Аби зотліти, падаю на землю.

30 Недозволені прийоми

Миколай припав на робочий день. Дівчатка, снідаючи, роззирали гостинці з чобота і втішалися ними. Вирушили до школи, повдягавши новенькі яскраві шапки та шалики – зворушливо горді тим, що Святий Миколай їх уже навідав.

Христина швидко попоралася на кухні, сіла у вітальні з другим томом Ярослава Івашкевича і заглибилася в читання так, що аж здригнулася, коли якось нерішуче і жалісливо заскавучав  вхідний дзвінок. Була дев’ята тридцять – бездумно глянула на годинник. Мо’ сусідка? Відчинила двері й застигла на порозі.

– Здрастуй. А я ось подумав, що ти мене вранішньою кавою пригостиш.

Роман ніяковів. Учора він нарешті відправив колег з управління, які майже три тижні поспіль ревізували їх відділ, і подзвонив Христині. Але трубку підняла та манірна і величава заступниця редактора, яку Христя завжди кумедно називала Фудзі-дамою, і поки сказала йому про її відпустку, хвилин з п’ять часу і цілий феєрверк жіночих хитрувань пустила на те, аби вгадати, хто ж то її молодшу колегу шукає. І таки впізнала: «А, вже знаю, знаю. Ви, мабуть той, хто нашу Христиночку на поезію надихнув. Приємно, що в нашому КДБ такі інтелігентні хлопці працюють».

– Заходь, – Христина відступила вбік, щоб пропустити його, і зачинила двері. – Роздягайся і йди у вітальню. Каву я зараз приготую.

У неї ще на кухні попадали ложечки на підлогу, а коли заносила каву в кімнату, дрібно затроцконіли чашки на блюдцях.

Він обережно взяв танцюючі філіжанки з її рук і поставив на журнальний столик.

– Шкода, що в тебе немає вдома телефону. Я вчора тобі дзвонив і нарвався на вашу заступницю, вона особисто мені по секрету повідомила, що ти вирішила від когось сховатися. Від кого?

Христина мовчки дивилася на втихомирені чашки.

– Не мовчи. Краще гнівайся і кричи на мене. Не мовчи, Христино. Це ж силовий прийом, ти кладеш мене на лопатки. А я вже й так упав у власних очах, нижче – нікуди. Я знаю, що мучу тебе, і себе катую. Але я не хочу, щоб ми розбіглися. Я хочу, щоб ми домовилися про те, як нам далі з цим бути, – помовчав. – Нарешті, я хочу, щоб ти і далі мене запитувала, чи хочеться мені тебе цілувати.

– Романе, це вже з твого боку силовий прийом.

– Ну, нарешті. Якщо ти будеш так по-дитячому ображено вередувати, я і взагалі недозволені прийоми застосую.

– Це ж які? – вона обережно поглянула на нього. А він, вже сміючись до неї, удавано лякав:

– Скажу Миколаю, щоб цьому капризному дівчиську подарунків не передавав.

І витягнув з кишені та відкрив маленьку коробочку. Там був годинник.

– Дай-но руку.

– У КДБ і на Миколая стимули передбачені для сексотів? – різкою по собі.

– Не треба, будь ласка. Це мій подарунок. 

– Щоб навиворіт прочитати приказку про щасливих і години? – саркастичний усміх.

– Я не знав, що тобі подарувати, але дуже хотів. Ну, й про себе подбав. Може, перестанеш щоразу на п’ять-десять хвилин на побачення зі мною спізнюватися, – Роман відчайдушно намагався зарадити назріваючому зриву.

Він взяв її руку і надягнув маленький хронометр.

– Твоє зап’ястя стало тоншим, відколи я його востаннє тримав.

– Ще що змінилося? – вбивча байдужість.

– Христинко, прошу тебе. Я не можу так.

– І я так не можу.

– Я відчув це з учорашньої газети. І зрозумів, що мушу тебе сьогодні побачити.

Він пригорнув її до себе, торкнувся губами її сухих очей. І це вже був недозволений прийом. Вона несамовито заціловувала його, а він скидав одяг і з неї, і з себе, і тільки раз-по-раз пошепки гарячковито запитував: «Скажи, це треба? Христинко, це треба? Нам це треба?». І це було стенання приреченого.

31 Запис у її щоденнику

«Вчора ми узгодили запропонований ним меморандум наших стосунків. Отже, задля підтримання стійкого взаєморозуміння я повинна вірити йому на слово завжди, особливо ж коли він не може мені пояснити, чому і чим він у певний конкретний момент зайнятий. Пам’ятаючи це, не сердитись, коли він не підтримує телефонної розмови через брак часу чи присутність у його в кабінеті сторонніх. Не думати про те, коли саме він може мені подзвонити, не боятися пропустити його дзвінок, бо як тільки знайде вільний час, – подзвонить сам. І, коли не бачимося, а душа нудиться й безпричинно тривожиться, записувати всі свої почуття і відчуття у щоденник для нього – він прочитає.

Але запишу й собі, те, що мушу пам’ятати без його настанов, у чім сама визначилася. Насамперед, постійно мати на думці, що об’єктивно він знає про мене більше, ніж я про нього. І пам’ятає, що я, не відаючи про всі нюанси його роботи, можу образитися. І що саме тому на мої «вибухи» він не сердиться і не докоряє – розуміє їх підґрунтя.
Все це мені дуже важливо пам’ятати, щоб не зловживати його розумінням і терпінням. Після цього мені мусить стати легше, мусять з’явитися в мені стриманість і сила, щоб чекати. Якщо ж дам збій, чергову «свічку», – вважатиму себе пропащою істеричкою, яка не має права на людське до себе ставлення. Все. Як каже мала Софія, загіпнотизувалася, що на її малечому діалекті звучить – «загіпсувалася»».

32 Невідпокаянна спокута

Повноцінної відпустки не вийшло. Вже за тиждень одного з підвечірків редактор приїхав до неї з проханням наступного дня бути на вчительському мітингу й написати звідти репортаж.

– Візьмеш собі потім відгули. І Люду доведеться тобі замінити, вона мусить бути в онкодиспансері біля мами.

Мляво, знехотя якось мітингували педагоги. Фактично всі їх негаразди з самого початку оприлюднив завідувач райвно. Потім з діловими пропозиціями виступили двоє чи троє вчителів. Далі ще до мікрофона підходили якісь люди і вимагали підвищити їм зарплату в два рази і щороку виділяти поза чергою по п’ять легковиків. Христина не сприймала цих заявок. Сутужно було із заробітками усім. Що вже казати про студентів, пенсіонерів. Та й у газетярів зарплатня була удвічі нижчою за вчительську. Мабуть, мітингувальники самі відчували, що на загальному соціальному тлі їхні вимоги виглядають здрібненими, малозначущими. Тому й не виявляли активності. Що боліло їх – боліло всіх, боліло тупо й приглушено.

Дивилася понад людські голови на Романа, який прийшов на зібрання вже під кінець і стояв оддалік з трохи знайомим їй чоловіком – учителем однієї з сільських шкіл. Він так само бачив її – прикипів поглядом, мов чернець у невідпокаянній спокуті до святого образа. Коли оголосили про завершення виступів і натовп почав розходитися, вони опинилися по два боки кількаметрової смуги порожнечі. І не переступили. Обоє знали, що мусять обійти цю пустку-пастку.

На мітингу вона зустріла сестру. Завідувачка Наталки зобов’язала її побути масовкою в райцентрі від їхнього дитсадка. Наталка, бешкетниця, повправлялася в іронічному коментуванні виступів старших колег, а потім потягла Христину у парфумерний відділ міського універмагу і на зло всім ворогам, які не погоджувалися підняти їм зарплату, купила два флакончики страшенно дорогих – аж по сімнадцять карбованців – духів «Ніка». Вони виявилися якимись задушливими й занадто приторними.


Цього року гроза не квапилась
Розігнати задуху,
Що застигла, мов стронцій,
Без руху
На моїх і твоїх почуттях.
Навпростець, увесь світ обійнявши,
Щодуху
Стало боляче бігти…
Мов стяг,
Майоріло твоє наді мною мовчання,
Святим
Прикидаючись
Духом.

До кінця дня вона написала репортаж. Змакетувала номер, вичитала всі оригінали, які знайшла в Людчиних загашниках, скрупульозно повиправляла всі Вірунині «блохи» на коректурних відтисках, зробила на два наступні дні настанови коректору і подалася додому збирати валізу. Вранці з батьками мали їхати в Словаччину.

З Міхаловців повернулася за дві доби увечері виснажена «комерційною» діяльністю, замучена голодом, холодом і відсутністю можливості випити за два дні хоч ковток кави. Вдома одразу заварила собі її цілу чайну філіжанку і пірнула на годину у ванну. Потім – у ліжко, і щаслива теплим сопінням у себе під боком малої Софії заснула рівно до шостої ранку.

Прокинулася з радісним усвідомленням, що не снилися кошмари на зразок завалених крамом міхаловецьких прилавків і того, як вона плентається між ними без жодної крони в кишені. Дома ліпше себе почувала – тут хоч не було що купити, зате купонів вистачало надовго.

Після двох днів розлуки з редакцією та зустріла її читацькою небайдужістю. Прийшов перший (чи єдиний?) відгук на її репортаж про вчительський мітинг, з шістнадцятьма підписами навдивовиж оперативних явірницьких сіячів доброго, розумного, вічного. Звинувачували Христину в зверхньо-іронічному тоні, в тому, що зрадила своєму вчительському фаху, протестували проти її трактування їхніх вимог.

На вчорашній «літучці»  редактор, заступниця та інші вже поміркували замість неї і запропонували надрукувати в наступному випуску лист учителів зі спокійним, але красномовним коментарем. Той колективний відгук був злий, ображений, але якийсь мілкий і пліткарський. Тому й не зачепив її. Хіба що утвердив у попередній думці. Вона не бачила потреби спростовувати свого матеріалу чи щось до нього додавати. Але з редактором сперечатися не хотіла.

Запропонувала нову тему.

– А якщо підготувати матеріал з аналізом діяльності наявних у районі осередків партій, рухів, громадсько-політичних формувань?

– Це було б цікаво. Але чи знайдеш достатньо інформації?

– Про Народний рух та республіканців знаю усе, сама в їхньому казані тушкуюся. Є ще товариства Духновича, «Просвіта», «Зелений світ», «Меморіал», Угорське культурне товариство – і там не відмовлять. КПУ – на видноті. А ось партія і товариство підкарпатських русинів… Постараюся розібратися, штучні це утворення це чи все ж природне породження місцевого менталітету.

– Так, це тема не одного дня. Роби, звичайно, – погодився редактор. – А тим часом збігай у міськраду. Там  голова пропонує свій коментар щодо нового закону про самоврядування. Хвалився, що відтепер коситиме із заводів для міста мільйони.

– З яких? З тих, що вже на ладан дихають?

– Йди вже.

33 Відстань до порятунку душі

31 грудня вона остаточно зрозуміла, що завагітніла. Новий рік зустріла в парі з книжковою шафою. А вже другого січневого дня була на прийомі в поліклініці.

– Невеликий строк, п’ять-шість тижнів. Може, ще два тижні походиш так? – спитав її гінеколог після того, як вона наполягла на перериванні. – Є певні ризики, не хотів би зараз це робити, краще – пізніше.

– В мене тепер щось на зразок недовикористаної відпустки, а потім ніколи буде зализувати рани.

– Ну, гаразд. Пороби аналізи. За дві години чекаю у відділенні.

Процедура чистки відбулася протягом п’ятнадцяти хвилин. «До смерті – всього чверть години. Ще чверть години…», – маячило в притлумленій свідомості.  Їй не боліло – лікар підготував її як слід. Тільки ноги скажено сіпалися, і вона стискала їх своїми ж руками аж до багряних підшкірних крововиливів. Тіло шаленіло і не хотіло віддавати плід любові.
Пішла з відділення одразу, тільки-но медики все скінчили.

О четвертій ранку прокинулася. Простирадло було гарячо-липке. Зачинилася у вбиральні. Кров стікала тонкою і неперервною цівкою. Час від часу змінювала вбиральню на ванну, дерла якесь шмаття. Але цівочка нещадно-монотонно її знекровлювала. О сьомій їй вже не хотілося нікуди. І усвідомлювала: скоро буде кінець. І нітрохи це, виявляється, не страшно. Тільки дуже схоже на самогубство. І він так думатиме. Потім. Коли дізнається. Авжеж, знатиме. І йому з цим жити? І дітям? І батькам? Яка ж ти…

Згорток у пакет, згорток між ноги, взути чоботи, зняти з вішака пальто, засунути руки в рукави, застібнутися, начепити б шапку. Де вона, до речі? Обійдеться. Усе. На вихід.
Вчорашній ескулап побачив Христину у фойє і з одного погляду все зрозумів. Прожогом у кабінет, накинув на халат куртку і потягнув її до свого легковика, щоб довезти до відділення. До порятунку її душі було рівно сто метрів.

34 Храм поривається в небо

Після Різдва, коли вона вже вийшла на роботу, до неї навідався знайомий учитель з Явірника. Розповів, що на самий Святвечір помер старий Варга. Помер тихо і лагідно, наче до коханої білої зими у прийми пішов. І не зі своєї хижки- контейнера, а з теплої світлої оселі троюрідного племінника. За годину до свого кінця попросив небожа, аби той передав Христині єдину вцілілу у нього картину, яку писав двадцять літ тому. На невеликому полотні – старий приземкуватий, потемнілий за віки дерев’яний явірницький храм. Сільська церква, що згоріла кілька літ тому від удару блискавки, з-під пензля Варги поставала в ореолі золотисто-оранжевого сонячного світла поміж січневих лілових хмар морозяного світанку. Вона ніби виринала з землі, зі снігових заметів і поривалася в небо…

Якимось чином Христина зуміла зосередитися й за три ранкові години віддрукувала вісім сторінок добірки «живих» інформацій з міліцейських оперативок. Здала редакторові й взялася планувати собі роботу на наступні дні.

З її щоденника: «Тричі хтось дзвонив і не озивався. Навіщо це мовчання?!
Ліпше б зараз піти додому, тим паче, що знову хочеться спати, досі слабкість. Але краще потинятися містом. Аби самій собі не докучати нудотним настроєм. У міліцію, скажімо, навідаюся. Може, Булах ще підкине кримінальної хроніки. У міськраду заглянути б, поспостерігати, як людей «оталонюють» й «окупонюють». Ощасливлюють, словом. По магазинах гайну, зроблю облік пустих прилавків, вирахую пропорцію продавців і кількості товару, який вони реалізують. Але все це нецікаво, і смислу в цьому ніби й жодного. Форма є, а зміст відсутній. А я ж – неформал. Так Роман каже. Нічого він не каже. Мовчить. І я мовчу».

Защеміло. Різко вкинула блокнот у дальній кут шухляди. Вдягнулася і вибігла надвір.

ХХХ

Блокноти, вірші і листи – в грубку.
І пам’ять викрутити, мов губку.
Все викинути, вщент забути
І щастя миті, й безмірність скрути.
Слова і погляди, сум’яття совісті,
Пориви праведні і грішні помисли –
Все знищить, що тобою дихає.
Спалить мости.
І все затихне?
І не болітиме? Й не буде терпко?
Навіщо долю катувать уперто?

ХХХ

Безсилою була б й знадлива мавка
Перед тобою – ідолом самообмежень.
А я слабка лиш жінка, і це знав ти,
І не вагавсь, і застережень
Ти не приймав. Бо я в твоїх долонях –
Мов стиглий плід, якого скуштувати –
Як шибку відхилить від підвіконня,
Щоб потім порух той гріхом назвати.

35 (Розгадка лікарської таємниці)

Треба було розібрати папери, але Романові не працювалося. Вчора приятель і сусід Антон вилив йому душу: ледь уник непоправної лікарської помилки, врятувало, що пацієнтка таки вчасно дісталася поліклініки.

Це була вона, Христина.

Антон не відав, яким тягарем для співрозмовника обернулося порушення ним лікарської таємниці. Роман усвідомлював, що Христина зважилася на аборт, аби не зв’язувати його, не створювати труднощів для нього. І від цього було гірко і самотньо. Почувався викиднем-виродком, якого сахатимуться всі. Вона – першою.

В двері зазирнув Монич.

– В тебе що, голова болить? Давай вискочимо на каву!

– Гаразд, вдягайся, – погодився Роман.

Коли наближалися до міськради, звідти вийшла Христина. Олег зраділо помахав їй:

– Христино Дмитрівно, третьою будете? Ми – на каву. Ходімо, не відмовляйтеся, –протягнув їй руку.

Роман стояв спаленілий і безсилий. І жаль завирував у серці, коли спостеріг її бліді губи.

Коли прямуєш ти мені назустріч,
Я ж поспішаю, маю безліч справ,
І розійдемось неминуче,
Бо гнів за нас вже шлях обрав, –
Жалкую, що на двох не маємо весла
І що не вмієм кермувати у буденній бистрині ревучій,
Й шукаємо рятунку, втрапивши на злам,
Не руку даючи, а прикипівши поглядом колючим
                Одне до одного.
Хто ж править бал в стосунках двох?
Кому адресувать протест,
Що виділено двом такий лиш простір,
Де тільки ранить погляд гострий
І кожен самотіє, яко перст?

– Здрастуйте, Христинко, – опанував себе. – Справді, складіть нам компанію.

В кафе було тепло, затишно й гамірно. Олег став у чергу за напоєм, залишивши Романа й Христину за столиком.

– Ти бліда, – озвався стиха Роман.

Вона всміхнулася:

– Так, трохи дурної крові з мене зцідили.

– Що сталося? Скажеш?

– Ні.

Моє кохання в це життя не вміститься,
Чи віднайду тебе в житті наступнім?
Чи ті життя нам знову не сумістяться
Й опинимося знову на розпутті?

Зустрінемось, зупинимось, здригнемося.
«Стривай!» – «Не клич. Нам знов не по дорозі».
Благаю мовчки. Далебі, даремно все.
Відходиш. Наздогнать тебе не в змозі.

Стояли німо, аж поки підійшов Олег з філіжанками гарячої кави.

– Христино Дмитрівно, ви щось давненько до нас не заходили. Та на Старий Новий рік, сподіваюсь, заглянете.

– Ні, мабуть. Я такі свята переважно вдома з дітьми зустрічаю.

– Звісно. Але ж це – ще й день народження нашого Романа Івановича. Невже не захочете привітати?

Роман осудливо поглянув на Монича, а той, без жодного сумніву, жартівливо диктаторським тоном продовжив:

– Влаштуємо вечірку з пивом і червоною рибою. Я сам за вами подзвоню. Після роботи. Коли начальника вже не буде, – завершив сміючись.

36 Дбати про чистоту простирадл

– Послухай, Христю, тобі нині ввечері доведеться трохи порейдувати по гуртожитках з міліцією та комсомольцями, –  визначив їй на літучці редактор. – Позавчора – може, чула? – майстер ПТУ зґвалтував п’ятнадцятилітню ученицю. Пішов нібито як куратор навідати її і поглумився над дитиною. Дівчинка – сирота. Живе в літній кухні чужої їй бабці. За ліжко зі стипендії щомісяця півтора червонця платить.

Рейд завершили майже опівночі. Домовилися з інспектором дитячої кімнати міліції та  одним із секретарів райкому комсомолу, що в статті вона обов’язково вкаже прізвища всіх посадовців, які позаймали студентське житло.

Коли газета з матеріалом вийшла, Христина була готова до з’ясування стосунків з усіма названими нею кривдниками учнівської молоді. Але захисником чиновницької братії зголосився Красняник.

Секретар-друкарка, затиснувши слухавку долонею, наполохано прошепотіла: «Уявляєш, сам…».

– Христино Дмитрівно, доброго дня. Я ось тут читаю свіжий номер районної газети. Хотів би обговорити з вами статтю, яку ви підготували за матеріалами рейдової перевірки. Зайдіть, будь ласка, в райком компартії.

Попри демонстровану ним ввічливість, Христина виразно вчула нотки роздратування і вже знала, про що йтиметься.

– Заходьте, Христино Дмитрівно, – Красняник зробив спробу підвестися їй назустріч. Та солідне крісло знову втягнуло його в себе – як галушку з кислого тіста в загуслу сметану.

– Прошу, сідайте, –  і вельможним жестом вказав на віддалений від себе стілець.
Христина оминула запропонований і навмисне осідлала той, що був найближче до співрозмовника.

– Слухаю вас, Василю Васильовичу.

– Дуже добре, що редакція бере участь у рейдах правоохоронців. Такий метод роботи дозволяє завжди оперативно реагувати на суспільні проблеми. Однак слід пам’ятати, що всі виявлені факти треба ретельно зважувати і об’єктивно оцінювати. На жаль, у вашій сьогоднішній статті я цього не помітив. Ось ви, наприклад, згадуєте в негативному контексті прізвище інструктора райкому компартії. І забуваєте при цьому, що він виконує дуже відповідальну роботу, яку доручила йому партія. Ну, не може, не має права чоловік щодня марнувати час на поїздки з села у місто і назад. До речі, саме з цих міркувань я особисто клопотав перед дирекцією технікуму, аби нашому товаришу надали якесь місце в гуртожитку. А ви у своєму матеріалі все зобразили таким чином, ніби партієць нехтує інтересами підростаючого покоління.

– Василю Васильовичу, він, по-перше, займає не якесь місце, а цілий двокімнатний блок, де могли б жити восьмеро дівчат чи хлопців. По-друге, для вашого інструктора доїхати на рейсовому автобусі з рідного села до райцентру – це п’ятнадцять-двадцять хвилин часу. В столиці люди добираються до роботи з двома-трьома пересадками годину чи й довше. Я, наприклад, зі свого мікрорайону до редакції енергійним кроком йду півгодини. По-третє, цей ваш колега – парубок, молодий, дужий, легкий на підйом. Мабуть, зарано йому створювати тепличні умови.

– Не забувайте, Христино Дмитрівно, що вам завдяки райкому компартії їх створили. Ви ж у трикімнатній квартирі живете? Втрьох, з доньками? А з чоловіком розлучилися? Чи як?

– Чи як. Не про мене і мої подружні стосунки мова. У той час, коли гуртожитки навчальних закладів майже на п’ятдесят відсотків заповнені дорослим працюючим людом, чиновниками, про належні побутові умови яких ви клопочете особисто, підлітки з віддалених районів змушені винаймати житло в приватників. Це і чималі гроші, і постійна тривога батьків за дітей, і всілякі НП в молодіжному середовищі нашого міста. Жила б ота дівчинка-сирота в гуртожитку, під наглядом вихователів і коменданта, навряд чи дістався б до неї хтивий псевдопедагог, якого ви, мабуть, краще за мене знаєте…

Христина не стрималася. Їй було відомо, що ґвалтівник неабияк приятелював з Красняником, а на додачу вони були ще й кумами. Булах напередодні довірливо їй поскаржився, що наближений до «самого», мабуть, уникне покарання – слідчий прокуратури вже звільнив його з-під варти, а зараз під телефонні інструкції Красняника спішно шукає підстави для закриття карної справи проти злочинця.

Красняник побуряковів.

– Ми про вас також дещо знаємо. І багато чого зможемо пригадати, якщо виникне така потреба. Я порадив би вам, Христино Дмитрівно, дбати про чистоту власних простирадл.

– Дякую. Не сумніваюся, що і ви свої виперете як слід. Особливо перед тим, як пакуватимете валізи з цієї посади. За всіма ознаками, вже не довго залишилося.

– Та ти!..



Райкомівська орхідея

Колишній перший секретар райкому КПУ,
Чи ти себе спостиг? Чи все про все збагнув?
І як бонбонне личко уже пошерхло зморшками,
Й що ти вже не солодкий, а так, спліснявів трошки.
Хоч десь колись стараєшся ту цвіль відтерти лоєм,
Та поряд не доярки вже з рекордними надоями
Й не втішні комсомолочки в панчохах за карбованець,
І не культтреґер-приятель, твій щирий пристосованець.
Відомо, чим хизуєшся: ти – хижа орхідея,
Всі інші – комашня…
Щось не пахтить ідея.


37 Душа болить і за наявності зубів

Романові конче треба було зустрітися з Христиною віч-на-віч. Вечірка з участю Монича для цього не годилася. Але він її не скасував, просто попросив Олега, щоб той знайшов привід залишити їх удвох.

– Звісно ж, зроблю вигляд розтяпи й раптом згадаю про незаплановану зустріч, – всміхнувся Монич. – А що сталося, якщо не секрет? Це пов’язано з твоїм переходом?

– Про це я скажу їй пізніше. А зараз мушу попередити, щоб остерігалася Красняника. Він мстивий, а вона занадто прямолінійна, а значить уразлива. Анатолійович нині закинув, що Красняник жадає від нього якогось компромату на Христину.

– Ясно. То я дзвоню їй?

– Дзвони.

Христина прийшла з невеличким пласким згортком.

– Це мій вам подарунок. Власне, і не мій. Це – робота покійного Варги. Він попросив передати її мені. Не подарувати, а просто передати. Напевне з тим, щоб далі я визначила місце для його храму. Хай він буде з вами, Романе Івановичу. Як оберіг. Подобається картина?

– Так, Христинко. Дуже подобається.

Олег примружився і з відстані оцінював подарунок.

– Кольори якісь… Зима такою барвистою не буває.

– Їжачок ти в тумані, Олеже, – розсміявся Роман. – Тобі б закохатися, то й на світ по-інакшому глянув би.

Олегові вицвілі брови поповзли догори. Роман швиденько виправився:

– Коли Варга це малював, мабуть, був безнадійно закоханий у якусь явірницьку молодицю. Вона, скоріше за все, була заміжньою і побожною. Може, й не знала про його почуття. А він, щоб її бачити, ходив щонеділі на службу Божу до церкви й образи там писав аж до вечірні чи всенощної. І цей храм зобразив як місце побачень зі своєю любов’ю, як спалах поміж брудно-сірих снігів.

– Ну, Романе Івановичу, ти у нас, виявляється, ще й романтик, – пожартував Олег. І раптом спохопився:

– Я зовсім забув, що у мене за півгодини зустріч. Мушу йти. Мабуть, не встигну повернутися, поки ви ще тут будете. Мій дружній наказ – Христину Дмитрівну пригощати і не ображати.

– Ми не питимемо пива сьогодні, – мовив Роман, коли Олег пішов. – Вип’ємо по келиху шампанського. Але згодом. А зараз поговоримо, Христинко. По-перше, Сергій Анатолійович зацікавлений у тому, щоб ти зробила з ним інтерв’ю для районки. Деякі запитання сформулює він, решту підготуй сама. Це в плані – на наступний тиждень. А ось на кілька тижнів чи й на довший час ти нажила собі ворога в особі Красняника.

– Звідки тобі це відомо? Я справді розлютила його днями.

– Він викликав нашого начальника, розпитував його про тебе в певному контексті. Сергій Анатолійович просив, аби ти утрималася від конфліктування з Красняником. Бо той здатен поквитатися. Причому, без жодних гальм.

– Господи, та що він мені зробить! Я не є членом їхньої партії, на бюро не викличе. З редакції не звільнить. Аморальність хіба припише за те, що з чоловіком розійшлася. Якось переживу.

– Я не знаю, що він може замислити. Але він дуже підступний. Тому прошу тебе – будь обережна. І я ж не завжди буду поряд. Розумієш?

– Ну, добре. Старатимусь не потрапляти йому на очі і писатиму в газеті лише під рубрикою «Про людей хороших».

– Щось не віриться, – Роман лагідно всміхнувся. І хвильку помовчавши, запитав:

– Христинко, скажи мені правду. Що з тобою було перед тим, як ми востаннє зустрічалися? Ти хворіла? Тобі робили якусь операцію?

– Була невелика кровотеча. Трапився добрий лікар. Замовив. Все минулося.

– Що за кровотеча? Тобі зуб видаляли?

– Ромку, будь ласка, не допитуйся. З зубами все гаразд. Але й з ними душа болить.

– Ти зробила правильно. Що б то не було, – мовив ці слова, підкресливши паузою. – Не допитуватимуся. Але мені ти можеш казати все.

І Христина зрозуміла, що він про все знає.

– А мені доведеться йти у відпустку. Просто-таки виштовхують, – навмисно повеселілим тоном. – Вже від завтра. Я волів би працювати. Але у нас не питають, який вид відпочинку нам більше до вподоби. За два дні поїду в «Смерічку», тиждень кататимуся там на лижах. Ліза приїхала, побуде вдома з хлопцями. Потім ще тиждень погостюємо в селі у батьків – до закінчення Лізиних вакацій. А решту часу байдикуватиму вдома.

Він детально описував їй свої плани, аби вона знала, де й коли його зможе знайти, а коли цього не слід робити.

– Можна мені на день до тебе в «Смерічку»? Я так давно на лижах не стояла.

– Ні, Христинко. Я там не сам буду. З колегою з обласного управління.

– Ви й на відпочинку строєм ходите? Мене завжди дивує, як це чоловіки – сильна половина людства з претензіями на вищість над жінками – вигадали таку річ, як армія, військова служба, і все життя можуть змарнувати на те, щоб підкорятися командам. По команді вставати, вдягатися, їсти і спати, дітей народжувати і любити, ненавидіти і вбивати. Ви, напевне, мрієте і чогось прагнете також лише за наказом.

– Якщо тебе потягнуло на філософські узагальнення, значить час відкорковувати шампанське, – Роман досягнув з шафи пляшку та келихи. – І мені зовсім не хочеться сьогодні з тобою сваритися, Христинко.

ХХХ

Якщо мене з собою забереш у гори,
То перестанеш виглядать таким суворим.
Якщо ж піднімемось з тобою на вершину,
Там зможеш скинути байдужості личину.
Міркуєш, що не варто витрачать зусилля?
Але ж це шлях позбутися безсилля.
Боїшся втрапити у промінь світла?
Але ж душа без нього сліпне.


38 З її щоденника

«Я давно не питаю Р., чи любить він мене. Не питаю, бо він все-одно не відповість. Але зараз мені, як ніколи, хочеться знати, в якому напрямку змінилися його почуття до мене. І чи той початок, коли він усе ж був у мене закоханим, обернувся на охолодження, чи, може, навпаки, його зовнішня непоступливість якраз і свідчить про глибинність почуттів?
А як стривожився, коли я, бавлячись словами, дійшла софістичного умовиводу, що він любить мене сильніше, ніж я його. Так, наче викрила найпотаємнішу його провину. Та це тривало лише мить. А потім розсміявся. Обійняв і спитав: «Ще не пройшло?». А таки не пройшло. Ні в нього, ні в мене. Хоч і доводиться ховатися і від людей, і від себе самих.
Інколи ловлю себе на фізично нестерпному прагненні – опуститися навколішки перед ним, як перед ідолом, і невідомо за що просити у нього пробачення. Але ж це вже діагноз! Чи зможу вилікуватися за місяць його відпустки? Кажуть, божевілля можна позбутися, якщо закатувати себе роботою – рутинною, грубою, виснажливою, денною і нощною.
Мушу звикнути до незалежності від нього. Бо інакше втрачу себе».

Я нічого не боюсь,
Я в тобі захована.
Сміх мій, біль мій, моя лють –
Все у твоїх споминах.
Роздратованість, каприз,
Надвечірня втома,
Сповідь тиха і навзрид –
Все тобі знайомо.
Розпач, гнів і сумнів легкий,
Сльози і пробачення –
Все тобі на пам’ять вперто
Без вагань призначую.
Що отримаю взамін?
Чим заповниш душу?
Серце розділить навпіл
Я ж тебе не змушу…

39 Бурхливий приріст громадянської свідомості

– Заходьте, Христинко, заходьте, – Сергій Анатолійович випромінював саму люб’язність. – Роман вже десь на Бескиді сніг трамбує. Ну, а ми мусимо працювати. Давайте я спочатку розповім вам те, що, з нашої точки зору, варто знати читачам про роботу КДБ у районі. А потім ви зможете задати мені свої запитання, як і домовлялися.

Гладкі й заяложені фрази у виконанні начальника Христина стенографувала швидко, майже автоматично, навіть випереджаючи мовлене ним. Це все відомо, ніякої новизни. Оживити майбутній матеріал зможе, хіба домігшись від співрозмовника відповідей на власні запитання.

Коли спецслужбівець упорався з обов’язковою програмою, вона переключила його на довільну:

– Сергію Анатолійовичу, в місті багато говорять про те, що чотирикімнатну службову квартиру ви приватизували на ім’я дочки, натомість міськвиконком готує рішення на виділення вам з дружиною житла у будівлі дитсадка. А ще кажуть, що в новому мікрорайоні ви зводите котедж і що рішення про надання земельної ділянки під цю споруду вам видали заднім числом. Що з цього відповідає дійсності?

– Хто про це говорить? – начальник не зміг приховати спонтанної реакції переляку й злості одночасно.

– Сергію Анатолійовичу, я ж вас запитую як кореспондент газети, а тому не зобов’язана називати вам імена людей, які просили саме це у вас з’ясувати. Їх багато, повірте. Сподіваюся, оперативного донесення з переліком прізвищ від мене не вимагатимете, –

Христина постаралася невимушено всміхнутися.

– Я розумію, Христинко. Людям справді рота не закриєш, і говорять, і вигадують. Нічого я не будую і дитсадок не узурпую, і землі не виділили. А якщо не для газети, то, скажіть, будь-ласка, хіба не маю морального права забезпечити майбутнє своєї єдиної дитини? Як будь-хто з радянських громадян. І якщо службове житло можна приватизувати, то чому я повинен від цього відмовлятися? Але ще раз підкреслюю: всі ті чутки не мають під собою жодних підстав.

– Гаразд, я так і записую. Є ще одне доволі незручне запитання. Чому вас часто бачать у товаристві осіб зі специфічними зачісками?

– Так званих бритоголових маєте на увазі? Це моя робота, я ж мушу володіти оперативною обстановкою в районі. Доводиться йти з ними на контакт, щоб знати, чим дихає ця братія. Хоч задоволення від такого спілкування, самі розумієте…

– Люди в черзі, – а правильніше, в натовпі, – до відділу віз і реєстрацій спостерігають, що ви чимало часу витрачаєте на відвідини ВВіРу, причому якраз у супроводі отих поголених парубків. Кажуть, що вони для вас переганяють з-за кордону автівки..

– Послухайте, Христинко, давайте зробимо вигляд, що ви мені цього запитання не задавали. Але для вас, а не для колгоспної ланкової з Лужанки, яка читає вашу газету, поясню: серед тих, хто прагне отримати максимальну кількість закордонних паспортів для обміну на валюту, є і наші люди, які працюють під прикриттям. Вони є і в ВВіРі, мають доступ і до банківської черги, і за кордоном діють серед справжніх махінаторів. Завдяки їм ми дізнаємося, хто й скільки паспортів оформив на чужі імена, які суми валюти вивіз за кордон, хто переганяє звідти іномарки, за які гроші їх продає і в які регіони нашої країни.

– Зрозуміло. Але навіщо так все ускладнювати? Чи не простіше виявити тих, хто сприяє махінаціям? Адже ці люди в самому ВВіРі.

– Нам треба відслідкувати всю злочинну мережу. Це не так просто, як вам здається.
Хоч як Христина контролювала власну міміку й інтонації, та начальник прискіпливо оцінював зміст її запитань і чимдалі переконувався, що досі слухняний агент перестає бути керованим.

«Чи не Ромко став причиною такого бурхливого приросту громадянської свідомості в мізках цієї дівки? Треба швидше вирішити в управлінні питання про його ротацію. А без нього вона менше знатиме й краще спатиме. А чому б і ні? – кадебіст звично скочив думкою в скоромне. – Для ліжка ще й як годиться». Та в розмові поки що зарано було допускатися вільностей.

– Я хотів би попрохати, Христино Дмитрівно, про допомогу в отриманні важливої для нас інформації. Ви ж добре знайомі з Галиною Вовк. Днями приїжджає її брат з Австралії. Комітет дозволив йому навідатися в наше місто, щоб побачився з матір’ю і сестрою. Він – запеклий націоналіст, і ми переконані, що свої погляди він захоче донести і до місцевих рухівців. Власне, вже маємо інформацію про те, що така зустріч запланована. Тож вам треба буде на неї потрапити. Гадаю, що без проблем знайдете таку можливість. Нам потрібен детальний звіт.

– Мені чомусь здається, що таке доручення не одна я отримую від вас. То, може, не варто, щоб когось дублювала? Чи щоб мене дублювали? – Христина спробувала ухилитися від настирливості начальника.

– Христинко, я загалом не проти, що Роман вас береже для серйозніших завдань. Але останнім часом у мене склалося враження, що він просто байдикує чи втомився від роботи. Тому й відпустку йому запропонували. А цей Корнелій із Сіднею нас неабияк непокоїть. Він може бути перевізником фінансів для місцевих націоналістів. Словом, я надіюся лише на вас. І повірте, справді не маю кому довірити цю справу, – знову замироточив клейкою солодкавістю.

Коли Христина поверталася з райвідділу, перестріла Монича.

– Ви були у нас? Невже Роман у себе?

– Ні, з начальником бесідувала. На інтерв’ю напросився.

– Та я ще й сам Романа Івановича не бачив. Він вже повернувся зі «Смерічки». Струтинський з ним здибався нині, каже, що чудово відпочив у горах, повеселішав, але на роботу ще не рветься.

«Не бачили його? Вже повернувся.
Засмаглий, гарний, помолодшав».
«Не інтригуйте», – усміхнуся.
І вже не витримаю довше,
І побіжу до телефону,
Й згадаю раптом, що не можна,
Що я не грішниця бездомна,
А просто мрійниця стривожена,
Бо без любові день минає.
Не все життя, а тільки день єдиний,
В якому слів твоїх не пролунає
І посмішка твоя не скоїть дива…
Але в цей день, безжалісно реальний,
Хоч дуже хочеться побуть з тобою
І прагнеться утіх банальних, –
Мов перед іспитом,
               навчаюся любові.

40 Контактна родичка

Навіть по телефону Христина відчула, що в сестри щось негаразд.

Зустрілися в центрі і пішли в тиху кав’ярню.

– Я не знаю, як таке могло статися, Христю. Я ж не була ще з чоловіками. Жодного разу. У мене завжди на профоглядах все було в нормі. А та Магдалина Василівна гадає, що я могла заразитися побутовим шляхом. Вона не допускає мене до роботи і вимагає, щоб уже завтра я була в стаціонарі.

Христина обмірковувала почуте. Наталка запитально вичікувала.

– Могли переплутати аналізи…

– Вона запевняє, що це виключається.

– Скажеш вдома, що завтра тобі треба в Ужгород на семінар. Поїдемо туди разом. Зробиш аналіз в обласному диспансері, я про це домовлюся.

– Але та лікарка грозилася, що у випадку, якщо мене зранку не буде, вона відправить до нас додому дільничного з нарядом міліції.

– Не відправить.

Тут було щось не те. Якась важлива деталь. Христина не могла її вловити.
Першим ділом пішла до Булаха.

Петро Олександрович вислухав і заспокоїв:

– Їдьте. Кілька днів я тобі гарантую. Хай би все було гаразд. Уявляю, як Наталочка переживає.

Наступного дня вона вмовила шкільну подругу – лікаря обласного шкірно-венеричного диспансеру повторно взяти в сестри кров на RW.

– Знаєш, ми взагалі-то не маємо права цього робити без направлення з району. Але ж така ситуація. Я тебе повідомлю про результат одразу ж, як тільки його отримаю. А Наталка хай би тут дочекалася офіційної виписки. Переночує у мене.

Два дні Христина не могла знайти собі місця. Що чекає на сестру у випадку, якщо діагноз підтвердиться? Ганьба на все село. Відмова від спілкування з сусідським юнаком, який їй щиро симпатизує. Довге лікування з безліччю антибіотиків, які цілковито позбавлять її здоров’я у неповні двадцять років. А заміжжя? А материнство?

Дзвінок подруги розраяв, наче  випадковий спалах яскравої ілюмінації в темряві. І важлива, досі невловима деталь висвітилася нарешті.

– Послухай, Христю, все у твоєї Наталки гаразд. Немає навіть натяку на ті результати, про які Красняничка говорила.

Подруга назвала дівоче прізвище районної лікарки, і Христина одразу все зрозуміла.

За дві години приїхала з обласного центру і сяюча Наталка. З довідкою вендиспансеру, підписаною лаборантом і затвердженою головлікарем, Христина рушила до сестри Красняника.

У правильності власного здогаду впевнилася просто в її ординаторській.

– Ви нашої пацієнтки родичка? Значить, контактна. А вона сама з якої такої діри до нас вже три дні ніяк не добереться? – брутальністю медичка аж захлиналася.

– Наталка – не ваша пацієнтка, Магдалино Василівно, і ви це добре знаєте. Доказів про фальсифікацію вами її аналізів у нас поки що немає, але якщо звернемося до прокуратури, то слідчі їх знайдуть. Якщо ви будете переслідувати мою сестру, то кримінальної відповідальності не уникнете. І ви, і ваш контактний брат.

Довкруг облудні пики,
Гротескні муляжі.
Мовчу я їм до крику:
Не порпайтесь в душі,
Не лізьте, не торкайтесь,
Я – цяця, та не вам.
Я – не абищо, знайте.
Я – Бог. І я – Адам.
І скільки ребер маю, –
З усіх себе створю.
Мені не буде краю,
Як стану я на прю.
Я буду незбагненна,
Мов опік крижаний,
Я буду світло-темна
І як вода безмежна,
Прудка і обережна,
Мов зграйка кажанів.
Я звихорюся смерчем,
Впаду пласким нічим…
Щербатий меду глечик,
А в нім жало стирчить.
Мовчу, мовчу до крику
І чую. І жахаюсь.
І очі не заплющу,
І штурханів лякаюсь.
Довкруг жалобні пики.
На скільки стачить віку
Погратись в невмирущість?
Я замість них покаюсь,
Врятую їхні душі.

41 З її щоденника

«Після кожної прочитаної книжки багато думається. І завжди хочеться до Р. – поділитися цими думками. Але його немає, тож поділюся сама з собою.
Вчора за вечір здолала збірку спогадів та оповідань Варлама Шаламова та «Сповідь на загадану тему» Єльцина.

Єльцин своєю книжкою ще раз переконав мене в тому, що він за натурою – авантюрист. Про це свідчать і його шкільні сутички, і згадуване ним блукання по тайзі, і мандрівки автостопом по Союзу. Фактично навіть з його особистої оповіді його виступ на пленумі ЦК виглядає імпульсивним, таким, що викликаний звичайною людською образою.

Тональність його мемуарів – самовиправдання і самозамилування. Аж ніяк не сповідь. До певної політичної сходинки дійшов, бо щаблі моралі і сумління оминув. Мабуть, дертиметься вище. Подібний до нашого Красняника. А чимось і на мене, рідну, схожий. Мені теж хочеться в певних випадках собі полівити і знайти стороннього дотичного до моїх невдач.

Що ж стосується Шаламова, то його оповідання – про людину в екстремальних умовах і про те, що в цих умовах вона все ж таки залишається людиною, хоч і має повне право на озвіріння, і ніхто б не посмів за це дорікнути. Кожне оповідання – це фактично щоразу інший і, що важливо, дуже виразний характер. Дивно, але в умовах, створених тоталітарною системою насамперед задля нівелювання особистостей, людські характери стають ще більш контрастними і випуклими.

Шаламов справив на мене вплив глибинніший, аніж Солженіцин зі своїми творами на цю тему. У Солженіцина надміру сарказму. А у Шаламова – розуміння, людяність і прощення. Мені це ближче. Може, з тієї причини, що він і табірних сексотів виправдовує? А я знайду собі виправдання? Чи мене хтось виправдає?

Бачила вчора Р. біля універмагу. Стояв з дружиною, до мене – спиною. Кам’яною. Я призупинилася, втупилася йому в потилицю і подумки повторювала : «Озирнися, озирнися. Спробуй-но тільки не озирнутися». Подіяло. Повернувся до мене всім корпусом і зробив здивовані очі. Я всміхнулася і пішла собі з гордо піднесеною головою. Мініатюра називається «Оживлення ідола».

42 Своя, не чужа

Галина Вовк доручила Христині скликати увесь рухівський гурт на зустріч з паном Нельом.

– Йому так хочеться познайомитися, поспілкуватися з однодумцями, довідатися про нас більше. Я йому і про тебе розповідала, і про Ляха, і про всіх-всіх. Він радий, що маю таку підтримку, і хотів би кожному подякувати. У тебе є телефони всіх, запроси, будь ласка, від мого імені в районну бібліотеку.

Прохання Галини Миколаївни давало змогу Христині зіграти з Сергієм Анатолійовичем в уявні шахи. Вона повідомила начальника про час і місце зустрічі з Вовком. Але того, кого вона називала «дублером», туди не запросила.

Він з’явився без її повідомлення. Отже, і її саму, і її так звані звіти контролює старший кадебіст. Та Христині стало навіть спокійніше – знання її озброювало, принаймні на певний час. Добре, що вона заздалегідь попередила Галину Миколаївну про те, що її братові в читальній залі бібліотеки ліпше не говорити про політику, щоб на найближчі роки не стати персоною нон-ґрата в Союзі і мати змогу знову відвідувати рідних.
«Дублер» явно нудьгував. Розмовляли про спорт, геологію, евкаліпти і кенгуру.

Коли Корнелій Миколайович вже поїхав, його сестра запросила Христину до себе додому.

– Нельо привіз трохи літератури, просив, щоб ти собі взяла на згадку. Тут «Крик з могили» Миколи Холодного, підшивка «Північного сяйва»… Він так розчулився, коли ти написала про його зустріч з мамою. Взяв з собою кілька примірників газети, щоб друзям з діаспори презентувати. Я дала йому твою адресу, він тобі напише. До речі, не хочеш зі мною навідатися до матінки Василини Боговичевої? Нельо і їм подарунки залишив. Я саме до них зібралася.

Христина зніяковіла. Та Галина Миколаївна завзято продовжувала:

–  Ми з нею всякчас обмінюємося нитками й узорами для вишивок. Але ж як вона гарно вишиває! І як було б добре, аби ти про неї написала.

Стежка для відступу ще залишалася.

– Незручно без запрошення. Та й чужа я для них.

– Що ти?! Не чужа, своя. Вони це знають. А запрошення вже є. Я ще раніше обіцяла Василинці, що прийду з тобою.

У Боговичів затишно потріскували полінцята в кахельній печі. Тепло берегли і домоткані доріжки на підлозі, і феєричні гуцульські ліжники на дивані та кріслах. Образи і світлини рідних – під дашками вишиваних рушників. Пошерхле від часу полірування овального дубового столу господиня причепурила білосніжною скатертиною, обшитою ґачкованим з шовкових ниток мереживом.

Христина шкодувала лишень, що веселкових скарбів, сотворених Боговичкою, читачі не зможуть побачити на чорно-білих газетних знімках.

Коли старші жінки заходилися влаштовувати чаювання, з сусідньої кімнати увійшов отець Володислав. Його борідки вже не було, і від цього обличчя священика виглядало м’якшим і відкритішим. Утім, погляд його і далі випромінював ту лукавинку, яку Христина запам’ятала з їхньої першої зустрічі в Лужанці.

Вона була певна: панотець не дозволить собі жодного докору на її адресу за оте замовне сфальсифіковане інтерв’ю. Тому розмову почала першою.

– Мушу попросити у вас, Володиславе Зінов’євичу, пробачення. Хоч вашу відповідь не я перекрутила…

– Христинко, дитинко, за що вас ґанити? Той матеріал на мою паству ні тоді впливу не мав, ні зараз не має. Газета ж комуністична – це всім зрозуміло. Але отой юнак… ну, що «просто» був з вами, – так, не дивуйтеся, саме він – знайшов можливість передати мені через одну людину, що то спланована провокація. Ми не повелися на неї, декого з вірників довелося навіть застерегти від необачних публічних заяв – і виграли час, щоб, урешті, виграти справу.

Роман знову був з нею – тут, у Боговичів. Хоч відпустка його і не закінчилася.

43 Раціон з ячмінним напоєм

Повернення Романа на роботу відзначили і пивом, і червоною рибою. Олег її запросив, пославшись на Романове доручення. Але й знову не затримався в кабінеті, згадав, що у нього зустріч.

Христина взялася весело оповідати Романові про те, як вона у його відсутність спілкувалася з Олегом.

– Він для мене був, як ячмінний напій замість кави. Ну, тобто тебе заступав, коли мені дуже кортіло тобі подзвонити.

– Що це ти його якимось сурогатом робиш? – підіграв Роман.

– Та ні, справжній він. Тож я його питаю: ну, що з цим суціль засекреченим Романом Івановичем робити, який навіть під домашнім телефоном замаскувався? А Олег і готовий допомогти. З вашого дозволу, – каже, – я йому влаштую «розгон», тільки-но десь зустріну. Ні, відповідаю, краще зробити йому «наганяй», бажано в потрібному напрямку. Розвеселився, оцінив гру слів і відрапортував, що завдання зрозумів.

– Так, зрозумів і навіть намагався виконати.

– Що значить «намагався»? Ти не піддався?

– Я піддався, Христинко. Обставини так напіддавали…

– Не розумію, поясни.

– Мене переводять звідси. Вже від завтра. Не казав, бо гадав, це станеться принаймні на півроку пізніше.

Христина сполотніла.

– Прошу, не переживай. Є ж телефони. Та й приїздити поки що буду. Бодай раз на тиждень.

Трохи ніби розпогодилося.
 
Роман м’яко притис великим пальцем її зап’ястя.

– Зміряю, на всяк випадок, пульс, щоб знати, чи далі говорити, – лагідно заколисував.

– Ромку, ти пам’ятаєш нашу «комфортну» розмову? Про те, чи зможу я відмовитися, якщо ти звідси підеш.

– Звісно. Я казав, що все вирішуватиметься тоді, коли виникне така потреба.

– Чия потреба? Ні, ти казав однозначно: що це можна буде зробити. Та навіть і потреба є. У мене. Я не можу спілкуватися з Сергієм Анатолійовичем. Ми не сприймаємо одне одного. І не зможу йому довіряти, ми тільки скубтимемо одне одного.

– Коли цей сеанс взаємного скубання почнеться, покличеш? – Роман намагався відволікти Христину від обтяжливої для нього розмови.

– Ні, я хочу бути певна, що від завтрашнього дня «обриваються звільна всі пута».

– Зрозумій, я цьому не пан, є керівництво.

– Я гадала, що бодай для тебе не всі засоби годяться. А виявляється, і для тебе також. Ви ж дурили мене увесь цей час.

– Ну, хочеш, я поговорю з начальником? – і запізно відчув, що пропозиція помилкова. – Чи сама з ним зустрінешся?

– Хай вже, потерплю того Анатолійовича. А якщо не стерплю, то так йому і треба.

Христина помітила, що Романа лякає ця розмова, він ставав безпорадним і метушливим. Їй не хотілося виявляти його слабкість – нехай вона залишиться на негативі, який потім загубиться. Вона всміхнулася, щоб звести нанівець невчасну напругу.

Роман заспокоївся: жартує – отже, знімає тему.

Не міг він казати їй, що з начальником його шляхи віднині розійшлися, що той і його несподівану ротацію готував заздалегідь і крадьки від нього. Аби самому в ротаційний конвеєр не потрапити, не втратити сталого благополуччя і заразом позбутися конкурента, що професійно його переріс.

Не міг він казати їй і того, що зранку разом з бравурним повідомленням про переведення в прикордонне містечко й привітанням з посадовим підвищенням начальник грубувато і з багатозначним прищуром очей запевнив його, що Христина залишиться в його надійних руках. Лещатах. Обценьки обіцяв розчепити Олег. Роман йому вірив.

– Скажи, Ромку, чи буде у нас можливість бачитися?

– Я взагалі не маю уявлення, як це має бути. Поки що не маю уявлення.

– Але ти хочеш, щоб така можливість була?

– Зараз не знаю.

– А коли знатимеш?

– Не знаю, Христинко.

– Ти відповідаєш таким чином, бо сподіваєшся, що час зніме це питання?

– Може, й так.

Вона повернулася до виходу і глухо проскандувала:

– От-же-ні.

Її категоричність стисла простір. Відчинив двері і тільки звичне «бувай» замінив на промовисто прохальне «до побачення». Вона вловила цей нюанс.

– Хіба до випадкового.

Надії кришталеві вже розбилися на друзки,
І тільки гострі скельця ваблять блиском й ранять.
Та я не каюсь. Впораюся з ними самотужки.
А щоб повірив – підфарбую губи зрання,
Пококетую в тебе на очах з твоїм начальством,
А потім, як дурненьке цуценя, сховаюсь,
Щоб крадькома повитягать колючки й поскавчати.
Нехай болить. Я все одно не каюсь.

44 Знайти больову точку

Вона не зважала на мерзкле шлюпотіння під ногами. Півчоботи наковталися каламутної снігової бовтанки і виригували її, злісно шамкаючи щокроку.

«Я навіть не колишня коханка. Бо це шляхетніше. Я звичайна шльондра. Нині і на решту тієї куцої свідомості, якої мені Бог відтяв на цьому світі. Чому у мене все навиворіт? Чому кажу «так», коли треба «ні» – і по живому, по власній плоті? Чому з мого ображеного нутра схарапуджується «ні», коли треба було лиш у вічі йому глянути. Дурепо! Скільки можна двоїтися! Катуй себе, хльоскай! Де та точка болю, після якої все відімре? Все?».

Прохолода з вікна. Тверезіє ранок.
Провулками крадеться легіон коханок.
Хтось зайвої хильнув нічної пристрасті.
А в когось від ненависті ще губи стиснуті.
Хтось шаленіє від трунких цілунків,
А хтось ледь тягнеться, мов з дизеля із клунками.

45 Клин клином вибивають

Непогідний злостивий лютий потяг за собою і березневий жмуток слізних низанок. Квітень дихав гіркувато-терпкою, зі смаком листя кульбаби, надією.

Христина вкотре, методично й уперто, вимагала не телефонних відмовок, а прямої розмови від начальника райвідділу КДБ.

– Сергію Анатолійовичу, даруйте, але за ці два місяці ви так і не удостоїли мене аудієнції. Чи ваш кабінет став подібним до Красняникової приймальні, куди зась простій челядині? Кількість вашого зволікання в якийсь момент перейде у якість моєї агресивності. Іноді я перевтілююся у фурію.

– Все, ви мене здолали. Порівнянням з Красняником, – засміявся в слухавку співрозмовник.

Він знав, чого домагатиметься Христина. Але від своєї підписки вона не відхвицькається, він триматиме її і далі на жорсткому повідку.

46 З її щоденника

«Нарешті побесідували з С.А. Дві години безплідної дискусії. Сказав, що того «паперу» вже не існує в природі. А я не вірю.

Знову терпляче вводив мене в курс «оперобстановки», півгодини переповідав якийсь телефільм. Стільки ж виправдовувався щодо спорудження котеджу, навіть витягав дозвіл на виділення земельної ділянки, намагався переконати, що отримав його вже після отого інтерв’ю і лише відтак почав будуватися. Наче в нашому містечку це можна приховати. Машина часу зламалася? – сміюся. І далі іронізую: вітаю, мовляв, з таким ґрунтовним закріпленням у цьому житті. Проковтнув. Питав, чи спілкуюся з Р. Почувши, що ні, лицемірно покартав того: як же так, друзями не нехтують, «тим паче, ви ж для нього – більше, ніж друг». Але, виявляється, «клин клином вибивають» і він «лиш на рік старший за Р.», і «завжди мав вас за свого хлопця, але в жіночій іпостасі ви навіть привабливіше виглядаєте». Бридотний жонглювальник евфемізмами. Нічим не ліпший за Красняника, який, узявши попутницею до Ужгорода мою приятельку, з якою доти хіба офіційно перетинався, безцеремонно ошелешив її на півдорозі додому: «На годину заскочимо в цей готельчик, перепихнемося». 

Врешті-решт, я зрозуміла, що «папір» мені не повернуть, що в спокої ця установа мене не залишить. А якщо й залишить, то хіба на нетривалий період, поки нерви мої вляжуться.

Але жодного «доручення» С.А. не виконуватиму, і про це сказала йому чітко. І від цього не відступлюся. Хай втішається «дублером».

Немає дня, щоб не думала про Р. Сниться його кабінет. Але чомусь з Олегом. А сам він не сниться. Олег, до речі, мабуть, не знає, що ми з Р. розсварилися, вчора пропонував скористатися їхнім спецзв’язком і «дружнім дуетом» подзвонити до Р. на роботу. А може, й знає, бо наполіг, аби записала його тамтешній службовий номер, на який можна зателефонувати через міжміську мережу. Та поки що не годна наважитися. Навмисно не питаю Олега, чи цікавиться мною Р., знаю, що вони доволі часто бачаться, а якщо Олег і без моїх розпитувань звітує мені про життя-буття Р., то і йому так само про мене торочить. Невгамовний миротворець на лінії спецзв’язку. Тоненька ниточка між нами. Як ота, що мої дівчатка напинають між сірниковими шкатулями з дитячої у вітальню, а догукуються одна до одної через стіну, а не по тій ниточці. Чи довго вона не обриватиметься?"

Поруч той, що у мені шанує творчу душу,
А навпроти – що регламентує вчинки,
А довкіл – кого всякчас терпіти мушу,
З тими, хто б за мною справив вже поминки.
Нині в гурті цім тебе – строкатім, галасливім –
Вже нема. Й повернення чекать не варто.
Але прагну почуватися щасливою.
Щоб усміхнено тебе зустріти завтра.

47 Скляні пута

– Їду за квитками на братиславський поїзд. Можу тебе взяти. Матимеш час попліткувати зі своєю Настею, поки я там оформлюся з документами, – запропонував їй редактор.

– Я з вами.

Христина зраділа неочікуваному трафунку. Редакційною «Нивою» до прикордонного містечка, де вчителювала її однокурсниця, дістатися можна було швидше й простіше, ніж залізницею чи автобусом з пересадками. Вона з минулого літа не бачилася з найближчою подругою.

Настя вміла слухати, не давала порад, не оцінювала чужих промахів, без роздумувань віддавала потрібне їй самій. «Чого ти переживаєш, що не в тему вбралася? Та я сама розпатлана і шпилька ондечки обдерлася. Головне – фізіономію тримати і рук у кишенях не ховати. Примір-но цей светрик. А тобі в ньому ліпше, ніж мені. Забирай», – оптимістично й щедро надихала вона.

Не певна була, що застане Настю в школі, але пощастило – після уроків подруга дочікувалася педради. За півгодини на увесь наступний рік не наговоришся. Але Андрій Федорович призначив час від’їзду, тож Христина повернулася до легковика на пристанційній автостоянці.

Редактор нетерпляче переминався поряд з машиною.

– Христю, моя черга ще не дійшла, мусиш годинку погуляти. А ні, то сиди в кабіні.

Христина вмостилася на пасажирському сидінні зі збіркою Андрія Вознесенського. Його новаторський формалізм у поезії швидко надокучив. Давно сама нічого не писала. Витягла блокнот. Рядки побігли по аркушику, немов тільки й очікували нової сторінки.

Мені чомусь і сумно й дивно –
Тебе нема й зі мною поряд ти.
Нема кому зізнатись, в чому винна,
Та є в кого пробачення просить.
Й хоч без палких обіймів зимно,
Твоїм теплом роки зігріті й мить.
Без тебе й полохлива, й мужня –
Боюсь тужливих марень уночі.
А вдень рядки складаю дружні,
Мов з печі свіжі калачі.
І все, що було осоружним,
Здається нині втіхою мені.

ХХХ

Травня кінець.
           Прикордонна станція.
Здмухую з долоні
           пух тополиний,
Наче веду передачу
           по рації
Про останні
           без тебе новини.
Може, мої позивні
           вже до твого вікна долетіли,
Й раптом потягло
           крізь шибку надвір зазирнути.
Постать непевна
           в дотичнім промінні світила.
Пута розбити б скляні
           і усе повернути.

Їй раптом стало гаряче у напіввідчиненій кабіні. Здалося, що Роман відчув її присутність. Відірвалася від письма і роззирнулася. За три десятки метрів бовваніла тильна стіна його нової контори. На другому поверсі – засклена ніша у повний людський зріст. І він стоїть. Не фантом. Увесь – від голови до ніг. І дивиться на неї.
Стояв непорушно ще півгодини. Хоч сонце сліпило й нещадно пекло через скло.

48 З її щоденника

«Тепер я знаю, як можна водночас бути нещасною і безмірно щасливою.
Ми не спілкувалися з Р. з того січневого дня аж до кінця серпня. Я ж від нього пішла, щоб не повертатися.

А 19 серпня 1991 року (визначальні числа – так мені здається, принаймні, бо одиниця починає відлік, а дев’ятка закінчує) передали повідомлення про ГКЧП. На вранішніх посиденьках у редакції Фудзі-дама безапеляційно і урочисто заявила, що нарешті в державі наведуть порядок. Більшість мовчала, дослухалися нової інформації. А я вистрибнула, як Пилип з конопель: «Порядок? Та це путч і хунта. Тільки фізіономії у них якісь перестрашені і ніби з перепою». Фудзі-дама, як завжди, почала мене виховувати: «Христю, тобі варто трохи прикусити язика. Та й за твою прихильність до Руху тебе можуть невдовзі спитати». Андрій Федорович зачинився у кабінеті, щоб не вступати у нашу перепалку, і вимкнув там радіоприймач. А мені чомусь зовсім не було страшно. Хтось у центрі, в місцевому Гайд-парку – під дубом, зачепив: «Ну, що, рухівко, зібралася вже в підпілля?». «Навпаки, – кажу, – на видноту, на простір. І вас запрошую».

А 24-го Україна проголосила Незалежність. Майже тиждень цю новину похмуро «переварювали» в райкомі. Мабуть, і далі страждали б нетравленням. Але 30 серпня міськрада організувала мітинг. На ньому пересварилися всі владні органи міста і району, громадські рухи і партії. Красняник, який з райкому компартії встиг завбачливо два місяці тому перебратися у крісло голови райради, розгнівався на мене за мій виступ і за синьо-жовтий прапор, що його Лях підняв навзамін українського радянського. Вони мало не побилися біля мікрофону. Красняник репетував, що немає ще закону про прапор незалежної України. А Лях йому: «А що Радянської України вже немає, ви не помітили?!». Красняник понуро пішов у свою раду давати собі ради.

Від почуття ейфорії мої друзі довго не могли відійти. Лях потягнув нас усіх в кафе. Потім ще мітингували під дубом. А решту часу вирішила помарнувати у кінотеатрі на фільмі з Наталею Андрейченко в головній ролі, а потім ще й у Наташі-коректора – на їхніх домашніх сеансах відео (мало не вся редакція на них вже тиждень бігає). Дівчата з Наталчиним чоловіком і ще там якимсь сусідом аж зомлівали від екранної фізіології Калігули та його оточення. Скажи їм «до справи!» – всі так би й зляглися просто у Наташиній вітальні. Мерзенно від масних коментарів та спраги колективного оргазму.
Тому я тихенько вийшла собі на балкон. Вирішила там дочекатися закінчення сеансу гуртового розтління, не відволікати Наталку, аби випускала мене з квартири завчасу, – редакційний нарід мене б не зрозумів.

Звідти побачила, що Р. – вдома. Поливав вазонки в лоджії. Він мене не завважив. А я довго спостерігала, як він порався на кухні, увімкнув телевізор у вітальні, знову за чимось виходив на балкон. Виглядало, що в квартирі сам.

Коли, повертаючись від Наташі, розпрощалася з нашою дружною порноредакцією, кинулася до телефонного автомату. Р. підняв трубку (я молила Бога, щоб не дружина). Сказала «здрастуй» і змовкла. А він закричав: «Христинко, дорога, де ти?» – «Я в центрі». Видихнув: «Приходь до мене. Чуєш?! Приходь!».

Я бігла до того колодязю із багатоповерхівок, наче там залишився останній для мене ковток води, а довкола – пустеля.

Ми майже не розмовляли. Випили кави. Сиділа трохи віддалік. Гадалося, ще перекинемося якимись незначущими повідомленнями про все і ні про що, і я піду собі. Не сподівалася, та він раптом притягнув мою руку своєю і заходився її цілувати. І знову той пекучий надрив: «Христино, це треба? Скажи, треба?». Все захиталося перед очима. Від його рук і незабутого запаху, здавалося, знепритомнію. Він як у гарячці шукав мої губи, обціловував шию, груди. І це були не ті навмисні пестощі, якими викликають бажання близькості. Це було давно очікуване мною його зізнання. Я не відчувала його ваги. Не він був у мені, а я – в ньому. І тепер знаю, що він мене вже від себе не відпустить, що я завжди буду в ньому. І незалежною від нього. І залежною.

Хто, які вищі сили підказали мені напередодні заповнити сторінки у «його» блокноті тими рядками, словами, які можна говорити тільки віч-на-віч! І той блокнот забрала ще вранці з шухляди і вкинула в сумку, хоч досі жодного разу за цілий рік не виносила його з кабінету. Звідки я знала, що це треба зробити саме цього дня, щоб віддати йому?  Він його прочитав уже після того, як я пішла.

Вранці я завважила, що подарований ним годинник зупинився і вже не заводиться. Ні, в ремонт не понесу. Такий собі вигадала забобон. Все має початок і кінець. А на любові час просто розчинився. У любові немає часу. У неї дві больові точки в безмежності – ТИ і Я. А між нами – нерозривний ланцюжок невідворотності з ланок випадковостей. З’єднання, здавалось би, непоєднуваного».

Вірші, які не увійшли в «його» блокнот

Стихне стогін,
            Сплесне легіт.
Млосний подих.
             Ніжний щебіт.
Шурхотіння
             таємничо-чагарниче.
На паломництво до себе
              гріх покличе.
Крапля трунку.
             Дзбан отрути.
Мить світанку.
             Ніч розпуки.
На устах –
             алхімія кохання.
Й ранок не сховає
            чаклування.

ХХХ

Земля парує
             пристрастю у серпні.
ЇЇ вдихаю трунок
             і твоїх обіймів прагну.
І день за днем
               у самоті нестерпній
Живе-щемить
                кохання –
І спрагле
              й безпорадне.
Стелю надвечір
                ліжко одиноке.
Без ніжності
                й жаги твоїх
В нім нуджусь
                і тривожусь.
І ніч калатає
               в тремкий неспокій –
Роз’ятреній чуттєвості
               безжалісна сторожа.

ХХХ

Паломником упертим, спраглим йшла до тебе,
Звірялась з гороскопом, радилась з зірками,
Та покладалася на тебе, не на небо.
Оазис у двомісячній пустелі.
Годинна зустріч не тамує спраги.
Прощаємося. Очі невеселі.
Та поглядом проникливим до щему
Цілуєш, ніжиш і благословляєш.
Коли ж побачимося ще ми?

ХХХ

Не обіцяй мені розлуки,
До розставання не привчай,
Скажи, що будем бавить внуків
І будем пить на кухні чай.
Не докоряй, що фантазую,
Що мрію про примарний рай.
Я справді більше не позую,
За роль невправну не картай.
На шило мило поміняти
Так просто у непевний час.
Але в безвиході тій клятій
Ще, може, й випаде нам шанс.
За даму «пік» тобі зостатись
Не хочеться, повір, мені.
Не зводжу я тобі загати,
Плету лиш капці вовняні.
І вірю, що усі розлуки,
Привчай до них чи не привчай,
Колись та й змусять наших внуків
Гуртом зібратися на чай.

ХХХ

Нині самотою, мов дощем омита,
Стала я подібна на вельможну пані.
Двадцять три троянди в тридцять друге літо,
Смуток від розлуки. Але гості п’яні.

Вкотре обертаюсь на літа щасливі.
Знову я самотня. І облиш ти сміх.
Відцвіли давно вже яблуні і сливи.
Але я сьогодні процвіту для всіх.

ХХХ
Тебе вітаю з днем свого народження,
З днем, у який душа моя стривожена
З’явилась, щоб тебе торкнуть неспокоєм.
Їй бути в світі не віншуй жорстокою.
Не борони від вдачі пустотливої,
Та загадай любов’ю жить і вірою
В те, що тобі без неї нудно й порожньо
Й що невблаганним їй не будеш сторожем.

ХХХ

Не печалься, моя звабо, не тривожся,
Повертаюсь у свій вимір, у свій простір,
У дерева, що не схлипують, не плачуть
І зумисних не випрохують побачень.
В свій оптимізм. В свої поглухлі двері.
Лишаю лавицю самотню в твоїм сквері.
А чуйний явір хай на неї листя стелить,
Нашіптуючи ніжність в порожнечу…
Іду від тебе, похиливши плечі,
В свій вимір. У незустрічі і втечі.

ХХХ

Вдивися у марево зморшок –
Вона молода і нетлінна.
До зір струменить безупинно
Сяючий погляд. Помовч-но!
Не смій дорікати за старість,
За те, що втрачає знадливість.
У вроди є дивна сталість –
Її нам дарують на виріст.
Вдивися у марево зморшок –
Крізь них проглядає діва,
Щоранку і денно, і нощно
Така ж молода і зваблива.

ХХХ

Не дорікай, не лай і не шкодуй
За те, що знову я непрохана.
Долоні й пучки тихо обцілуй,
На мить відчуй себе закоханим.
Моє волосся шляхом припорошене.
Це добре – не помітна сивина.
Я знову юна. Чи ж не дивина?
Жагою скресла рвійно й наполохано.

49 Епілог-2008

Олег Монич пішов з КДБ, перейменованого на СБУ, за рік після проголошення незалежності України і за місяць після того, як забрав із сейфу, необачно не зачиненого начальником, Христинину підписку.

Христина свідчення своєї зради не знищила, берегла. Та за півтора десятка літ блокнотний аркушик вицвів, і під час чергового генерального прибирання квартири, затіяного чоловіком з молодшими дітьми, папірець викинули як сміття.

«Бритоголові» на початку 90-х поглумилися над дочкою Сергія Анатолійовича – той не виконав перед ними якихось зобов’язань. Драма скінчилася трагедією – у розпачі поспішаючи додому, на нічній автотрасі кадебіст розбився насмерть.

Красняник і в самостійній Україні залишався у владі, змінюючи «нічтоже сумняшеся» політичні орієнтири, аж поки останній його партійний «дах» не опинився на маргінесі українського суспільства.

Булах – у відставці. Створив «з нуля» авторемонтний бізнес, політикою не переймається, на першому місці в нього – сім’я і старі, випробувані друзі.

Струтинський як був непомітним оперативником у районі, так непомітно й у відставку пішов. Тихо живе на дачі поблизу обласного центру.

Володислав і Василина Боговичі переїхали у Тернопіль, там старенький панотець викладав теологію в духовній семінарії. Відійшов у 2008-ому.

Люба Католик редакторує в районці, бо Андрія Федоровича українська демократична влада дочасно відправила на пенсію. Втім він пише нариси для краєзнавчих видань і не розчаровує свою Надю, чіча Божий. На пенсії і Фудзі-дама. Наташа-коректор – чиновниця. Лінотипістка Віруня, єдина з редакційно-друкарнянського колективу, збудувала котедж. Аж тоді, коли вийшла на заслужений відпочинок. Могла стати начальником будівельної фірми, але залишилася набірницею, бо євангельська віра за радянщини перепинила їй шлях до подальшої освіти. Рисько на пенсії годує кролів і розважає сусідів дрібними капостями-розіграшами.

45-літня Мальвіна на офіційного чоловіка так і не здобулася. Тепер шукає нареченого для позашлюбної дочки Красняника.

Настя і далі вчителює. І друзів не зраджує, і віддає їм те, без чого, буває, самій скрутно. Христинина сестра Наталка і надалі весело бешкетує по життю. Вона без комплексів проминула скрутні 90-ті, увійшовши в нове тисячоліття невиправною оптимісткою.

Доторували життєвий шлях Галина і Корнелій Вовк, Леся Петрівна, Юлка, Василь Якович Кравчук.

Немає вже серед нас і Золтана Перецькі, який колись наврочив Христині важку працю душі, яка сполучить воєдино її серце й розум.

Петро Тайстрюк, що вже теж у вічності, за життя був удостоєний найпрестижнішої державної премії. До нього в Україні її майже суціль присуджували померлим поетам і прозаїкам.

Спитаєте, де Роман? Там, де і його дружина Ліза. А його нинішній службовий кабінет – у Києві, на Володимирській. Немає підтверджень, що на стіні за його робочим столом висить портрет Президента. Але відомо, що і в цьому кабінеті, у простінку між широкими вікнами, знайшлося місце для невеличкого зимового пейзажу з дерев’яним храмом серед снігових заметів.