Історія ця дуже проста. Вулиця. Травневий теплий вечір. Щойно пройшла гроза. Все квітує і радіє життю. Здавалося що нічого несподіваного немало б статися. Але це все оманливі думки, бо світ завжди носить таємниці. Завжди слід очікувати її… Долю. Можливо не свою, але чиясь доля тобі зустрінеться. І не завжди вона така, якою б мала бути в сучасному суспільстві: веселою, життєрадісною, грайливою.
Я із подругою ішли вулицею. Безтурботні тоді були наші думки. Кожний знаходився на своїй хвилі, вільно плавав по життю. Ні про що не задумуючись ми спокійно рухались у вирі подій вперед. Люди часто зустрічались нам на шляху. Посміхаючись проходили повз нас. І зустрілась нам вона. Доля. Доля самотньої старої жінки. Вона плакала. Вона плакала, бо хотіла їсти. Потрібно тільки бачити ці щирі очі і ти уже робишся небайдужою людиною, людиною яка готова допомогти, принести щастя. Справді, ця жінка ставала щасливою. Щасливою, відчуваючи небайдужість інших до її долі, гіркої долі. Вона просила милостиню і плакала. Не від болю, не від втрати, а від фізичної потреби у їжі. Радість наповнювала її серце коли люди протягали руку допомоги і давали по кілька гривень. І тоді уже не від бажання їсти, а від почуття непокинутості і небайдужості для інших лилися сльози. Вона була щаслива що сьогодні купить хліба і ляже спати ситою.
Як приємно робити людей щасливими, допомагати їм у скрутну хвилину, підтримувати фізично і морально. Адже усі ми люди, і хто знає що із нами буде в майбутньому. Може і нам самим потрібна буде допомога.