Хобiт, або мандрiвка за iмлистi гори переклад

                Джон Роналд Руел ТОЛКІН

                ХОБІТ,
                або
            Мандрівка за Імлисті гори   

                ***   

          Повість-казка для молодшого дорослого віку   :)

                ***    

Переклад з англійської Олександра Мокровольського під редакцією Андрія РябокОня 

                ***          


    Розділ перший 

   Несподівані гості 


   У норі під землею жив собі хобіт. 
   Не в бридкій мокрій норі, де повно червів і тхне багном, але й не в сухій та голій печері, де ані сісти ані попоїсти – нічогісінько немає. 
   Була то хобітівська нора – а де хобіти, там і затишок. 
   До нори вели двері.  Круглі-круглісіньки, мов ілюмінатор на кораблі, ще й пофарбовані у зелений колір.  Посередині на тих дверях сяяла кругла ручка з жовтої міді. 
   Відчинялися двері ці до передпокою, схожого на невеличкий – і дуже вигідний – тунель.  Ніякого тобі диму й чаду, підлога вистелена килимками, скрізь поліровані стільці, а у стінах безліч кілочків для плащів та капелюхів – цей хобіт полюбляв вітати гостей. 
   Тунелик звивався далі й далі, заглиблюючись, але не дуже, в гору, що її всі називали просто Горою. 
   В самому тунелику чи то передпокої теж були двері – чимало маленьких круглих дверей.  Спочатку, як увійти, вони траплялися лише з лівого боку, але трохи далі гість бачив дверцята вже обабіч.  Нашому хобітові не доводилося пихкати, чалапаючи сходами на другий поверх, бо все у нього – спальні, ванні кімнати, льохи, комірчини (безліч комірчин), гардероби (цілі кімнати призначалися під саму одежу), їдальні, кухні – було розташоване на одному поверсі, власне, при тому ж тунелику-передпокої.  Найкращі кімнати, звісно ж, ті, що з лівого боку – адже тільки вони мали вікна, глибоко посаджені круглі вікна, які дивилися на хобітів садочок, та на луки, що потроху спускалися до самої річки. 
   Хобіт цей був дуже заможний, і звали його Більбо Злоткінс. 
   Злоткінси жили тут, під Горою, з давніх-давен, ніхто й не згадає відколи, і всі вважали їх вельми поважними хобітами – не тільки тому, що здебільшого були вони досить багаті, а й тому, що Злоткінси ніколи не вплутувалися ні в які пригоди й не робили нічого такого, чого б від них не чекали.  Можна було наперед сказати, що відповість будь-який Злоткінс на те чи інше запитання.  А от ця повість – саме про те, як один з роду Злоткінсів зазнав пригоди й собі на диво почав робити й казати зовсім несподівані речі.  Він, може, й втратив повагу своїх сусідів, зате здобув… ну, то ви самі побачите, здобув що-небудь урешті чи ні. 
   Матінка нашого хобіта… Стривайте, а чи знаєте ви взагалі, хто такі хобіти?  Ні?  То я розповім вам, які вони з лиця та на вдачу, бо й справді тепер їх щось не видно.  Може, вони бояться потикатись на очі великому людові – так хобіти називають нас із вами. 
   Хобіти менші на зріст від гномів, і в них не буває борід – а гноми, як відомо, всі бородані.  А от за ліліпутів хобіти куди більші. 
   Чарувати вони якщо й уміють, то небагато.  Відомі їм лише найпростіші буденні чари, що допомагають, скажімо, тихо й швидко щезнути, коли ми, здоровезний недоладний народ, вискочимо, бува, звідкілясь, тупочучи й галасуючи, мов слони – а чують вони той галас за добру милю. 
   Вони, хобіти, люблять, коли у них кругляться животики.  В одязі віддають перевагу яскравим кольорам – здебільшого жовтому й зеленому.  Взуття не носять – бо мають природні товсті шкіряні підошви й брунатну, теплу, густу на ногах вовну, що кучерявиться так само, як і чубчик на голові. 
   Мають іще довгі, вправні брунатні пальці й добродушні обличчя. 
   Сміються хобіти глибоким оксамитовим сміхом, надто коли пообідають добре, а пообідати вони примудряються двічі на день – звісно ж, коли є чим. 
   Ось тепер ви знаєте досить для початку. 
   Так от, я й кажу, мати цього хобіта – себто Більбо Злоткінса – була славетна Беладонна Тук, одна з трьох незрівнянних дочок старого Тука, який був за старшого у хобітів по той бік Водиці – річечки, що текла попід Горою. 
   Подейкували, нібито давно колись хтось із Туків одружився із феєю, а лихіші язики стверджували, що із відьмою.  Чого ж тільки не наплещуть люди, але одне відомо напевне: таки прилепилося щось нехобітівське до тих Туків, бо час від часу той чи інший з їхнього роду зніметься, бувало, та й помандрує в чужі краї, пригод набираться.  Тихесенько щезне, а родина про те – нічичирк!  Хай там що, а Туки, хоч і заможніші, та не були такі поважані, як Злоткінси. 
   Ні, з Беладонною Тук не трапилося жодної пригоди – принаймні після того, як вона стала пані Злоткінс.  Бунго – батько Більбо – збудував для неї (за її гроші, здається) щонайрозкішнішу хобітівську нору – такої не знайти було ні під, ані за Горою, ні по той бік Водиці.  У тій норі подружжя й дожило собі до самої смерті. 
   І все ж Більбо, єдинчик Беладоннин, дарма що й з лиця був хобіт як хобіт і поводився, мов точнісінька копія свого статечного та завжди вдоволенного батечка, мабуть, перейняв-таки щось чудне від туківської вдачі. 
   Те «щось» ніби тільки чекало слушної нагоди, щоб вигулькнути назовні. 

   Але нагода все десь барилася, поки Більбо ріс – а хобіти, до речі, доросліють десь років аж під п’ятдесят.  Коли ж наш хобіт виріс, то вже ніхто не сумнівався, що він як жив безвиїзно у чудовій батьківській норі, так і вік свій там звікує. 
   …Якось воно так склалося, що одного тихесенького ранку Більбо Злоткінс, поснідавши, курив біля своїх дверей довжелезну люльку, що трохи не торкалася вовнистого, дбайливо розчесаного волоссячка на пальцях ніг.  Аж гульк – іде Гендальф! 
   Гендальф!.. Аби ви почули бодай трохи з того, що я чув про Гендальфа – а чув я лише малу дрібку всього, що про нього можна розповісти – то ви б уже нашорошили вуха, чекаючи найнеймовірніших історій. 
   Скрізь, хоч би де він проходив, дивовижні пригоди так і пурхали йому з-під ніг.  Багатенько літ минуло відтоді, як Гендальф востаннє завітав до хобітівського краю.  Власне, Гендальфа хобіти не бачили, відколи помер його приятель – старий Тук, і вже й не памятали детально, який-то він з виду.  Всі вони тоді були ще малими хобітенятами, а він увесь цей час мандрував у своїх справах по далеких краях. 
   Того ранку Більбо Злоткінс побачив просто дідка та й годі: високий, гостроверхий синій капелюх, довгий сірий плащ, довга біла борода поверх сріблястого шарфа, величезні чорні черевики на ногах – одне слово, нічого незвичайного. 
   - Доброго ранку! – перший привітався Більбо – він і справді сказав те, що думав.  Сонечко сяяло, а травичка так зеленіла!..
   Але Гендальф тільки зиркнув на хобіта з-під довгих кущуватих брів. 
   - Що ви цим хочете сказати? – запитав нарешті він. – Чи ви зичите мені доброго ранку, чи хочете сказати, що сьогодні добрий ранок – байдуже, хочеться мені, щоб він був добрий, чи ні?  Чи, може, що саме вам добре цього ранку? Чи що слід бути добрим у такий ранок? 
   - Усе це разом, - відказав Більбо. – А ще такого прегарного пречудового ранку добре викурити люлечку надворі!  Як є у вас при собі люлька, то сідайте, почастуйтеся моїм тютюнцем!  Поспішати нікуди – у нас цілий день попереду! 
   Отже, Більбо вмостився на стільчику під дверима, схрестив ноги та й пустив чудове сизе кільце диму, яке на розпалось, а піднялося високо у повітря і попливло за Гору. 
   - Дуже мило! - похвалив Гендальф. – Тільки ніколи мені сьогодні пускати димові кільця.  Я саме намислив одну пригоду й шукаю, хто б це пристав до мене, а знайти на це охочого ой як нелегко. 
   - Ще б пак – у цих краях!  Ми прості тихі люди, нам ті пригоди зовсім ні до чого.  Пригоди – це ж докука, турботи, дурний клопіт!  На обід через них спізнюєшься!.. Не доберу, що в них взагалі дехто бачить хорошого! – гнівно вирік пан Злоткінс і, засунувши великого пальця за шлейку, пустив із рота ще більше димове кільце.  Тоді видобув з кишені свою ранкову газету й почав читати, удаючи, ніби вже й не помічає того дідка.  Собі він зміркував, що той, мабуть, не його поля ягода.  То хай забирається геть. 
   Але дідок і не думав нікуди рушати.  Він сперся на свою патерицю і мовчки втупився у хобіта, поки тому аж моторошно стало.  Більбо навіть трохи розсердився. 
   - Доброго ранку! – сказав хобіт нарешті. – Не треба нам тут ніяких пригод, красненько дякую! Пошукайте собі охочих десь за Горою чи по той бік Водиці! 
   Цим він хотів сказати, що розмову закінчено. 
   - І для чого лишень ви не вживаєте отой «добрий ранок»! – здивувався Гендальф. – Тепер ви маєте на думці, що хочете позбутися мне і що добра не буде, поки я не піду геть.   
   - Та що ви, що ви, добродію!  Стривайте-но, я, здається, не знаю, як вас звати?.. 
   - Еге ж, еге ж, добродію!  А як звати вас, я таки достеменно знаю, пане Більбо Злоткінс.  І ви теж, безперечно, знаєте моє ім’я – тільки забули, що воно належить мені.  Я Гендальф – а Гендальф – це я!  подумати лишень – дожився, що син Беладонни Тук відбрикується від мене тими «добрими ранками», так наче я припхався до нього під вікно гудзики продавати!..
   - Гендальф! Гендальф!  Чи це ж не той мандрівний чарівник, який подарував старому Тукові пару діамантових запонок, які самі застібались і не розстібалися, поки їм не накажеш?!  Той самий, що завжди розповідав такі чудові казки вечорами – все про драконів, та лихих гоблінів, та велетнів, та як визволяли принцес, та як несподівано таланило вдовиним синам – удовиченкам?  Той самий, що робив такі дивовижно гарні фейєрверки?  Я їх пам’ятаю!.. Старий Тук щоліта влаштовував фейєрверки на свято Купала!  Яка ж то була розкіш!.. Вони злітали вгору, мов лілеї – величезні, вогняні – чи золотий дощик, і так і висіли у сутіні цілий вечір! 
   (Отже, здається, Більбо непогано знався на квітах) 

   - Матінко рідна! – не вгавав він. – Даруйте, чи не той Гендальф, який заморочив голови стільком тихим хлопцям і дівчаткам, і вони погналися у синю далину за божевільними пригодами?  Спочатку вони лазили по деревах, а потім «зайцями» забиралися на кораблі, що уносили їх на край світу!.. Слово честі, життя тоді було таке ціка… себто я хотів сказати, що свого часу ви тут добряче побаламутили.  Даруйте, але я й гадки не мав, що ви досі ще при ділі. 
   - А при чім же мені ще бути?! – здивувався чарівник. – Та все одно мені втішно чути, що ви хоч щось пам’ятаєте про мене.  Принаймні ви ласкаво пригадали мої фейєрверки, а це вже дає якусь надію. Отож заради вашого дідуся Тука та заради бідолашної Беладонни я подарую вам те, чого ви благали. 
   - Прошу пробачення, я нічого не просив! 
   - Е ні, просили.  Аж двічі.  Пробачте.  І дарую обіцяне.  Так, справді, я не поскуплюся: пошлю вас по ту саму пригоду.  Мені забавка – вам користь.  А то, чого доброго, й зиск – якщо, звісно ж, ви ту пригоду переживете. 
   - Даруйте! Не хочу я ніяких пригод, красненько дякую!.. Може, іншим разом? Бувайте здорові!  Але заходьте на чай – коли завгодно! Чом би й не завтра?  Зайдіть завтра! До побачення!..
   З цими словами хобіт крутнувся й, шаснувши у свої круглі дверцята, зачинив їх так швидко, як лише смів, аби не видатися нечемним.  Бо хтозна, чого можна чекати від чарівника! 
   І навіщо я запросив його на чай?! – картав малий сам себе, прямуючи до найближчої своєї комірчини.  Хоч Більбо й поснідав, він думав, що два-три коржики та ковток чогось добренького допоможуть йому заспокоїтись після отакого переляку. 
   А Гендальф тим часом стояв під дверима і тихо сміявся.  Коли ж насміявся досхочу, то підступив ближче до дверей і гостряком патериці нашкрябав якийсь чудний знак на хобітових прегарних зелених дверцятах.  І подався геть – а Більбо в цю хвилину саме доїдав коржика, і йому вже здавалося, ніби він щасливо відкараскався від усіх пригод на світі… 

   Назавтра хобіт майже зовсім забув про Гендальфа.  Пам’ять у нього була не дуже тривка, тому він усе записував на своїй Дощечці справ.  Було б йому й занотувати щось накшталт «Гендальф – чай у середу»…  Проте напередодні, у вівторок, він був зовсім спантеличений і забув навіть, що треба занотувати, щоб не забувати. 
   Якраз перед тим часом, коли сідають пити чай, гучно-гучно задзеленчав дзвоник на вхідних дверях, і враз Більбо згадав!  Метнувся в кухню, миттю поставив чайника на вогонь, а на столі – ще одну чашку, блюдце й кілька коржиків.  І вже тоді кинувся до дверей. 
   Він хотів сказати: «Дуже перепрошую за те, що змусив чекати!» – але побачив, що то зовсім не Гендальф. 
   На порозі стояв гном – із блакитною бородою, заткнутою за золотий пояс, і з дуже ясними очима, що світилися з-під зеленого каптура.  Як тільки двері відчинилися, він упхався в помешкання, так ніби тут на нього чекали! 
   Почепивши на найближчому кілочку свого відстібного каптура, гном низенько вклонився:
   - Двалін до ваших послуг! 
   - Більбо Злоткінс – до ваших!.. – відказав хобіт, надто здивований, щоб допитуватися. 
   Запала ніякова мовчанка, і тоді господар додав:
   - Я саме збирався чаювати – прошу пана, ходімо почаюємо разом. 
   Запросини ці здавалися, може, трохи стриманими, зате були щирі.  Та й, звісно, що робити, коли прийшов до тебе непроханий гном і, не мовивши тобі ні слова ні півслова, почепив свої лахи у тебе в передпокої?..
   Проте вони не засиділися за столом – ну, взяли ще тільки по третьому коржику – як це знову, ще гучніше, задзеленчав дзвоник. 
   - Даруйте! – вибачився хобіт і поспішив до дверей. 
   «Нарешті ви прийшли!» – ось що хотів сказати він Гендальфові цього разу. 
   Але то був не Гендальф. 
   Замість чарівника на порозі маячив старий-старезний гном із білою бородою та червоним каптуром на голові.  Цей теж, ледь відчинилися двері, ускочив досередини – от ніби його запрошували. 
   - Бачу, вони вже почали прибувати, - мовив гість, угледівши Двалінів зелений каптур на кулочку. 
   Почепивши поруч і свого каптура, він приклав руку до грудей:
   - Балін до ваших послуг! 
   - Красненько дякую!.. – роззявивши рота з подиву, тільки й мовив Більбо.  Не це годилося б сказати, але оте «вони почали прибувати» надто вже збило з пантелику.  Він любив гостей вітати – тільки волів знати того, хто до нього прийде… Ну й, звичайно, мав сам його запросити. 
   Хобітові блиснула жахлива думка – що, як не стане коржиків?!  Чим він тоді пригощатиме гостей?  Хоч і впали вони йому як сніг на голову, та Більбо не хотів осоромитися. 
   - То заходьте на хвилинку, випийте чайку! – хапнувши ротом повітря, спромігся він видавити з себе. 
   - Трохи пива було б мені більш до душі, якщо вам це все одно, пане господарю, - сказав гном з білою бородою. – Але я не проти якихось там коржиків – з кмином абощо – коли воно у вас знайдеться. 
   - У мене… такого добра повно! – сам собі дивуючись похвалився Більбо і, знову сам собі дивуючись, шаснув до льоху – наточити пива у чималенький кухоль – а тоді й до комірчини – по два чудові круглі коржі з кмином, які він спік після обіду, щоб мати що перехопити по вечері. 
   Коли Більбо вернувся до столу, Балін і Двалін гомоніли, мов давні друзі (насправді-то вони були рідні брати).  Ледве встиг він поставити перед гостями пиво та коржі, як знов задзеленчав дзвоник, а тоді й ще раз. 
   «Цього разу вже напевно Гендальф», - подумав хобіт, засапано біжучи коридором. 
   Але знову помилився. 
   Перед ним стояли ще два гноми, обидва з синіми каптурами, срібними поясами та жовтими бородами.  І кожен тримав мішок з інструментом і лопату. 
   Двері ще тільки прочинилися, а вони вже повскакували досередини – Більбо наче й не здивувався цього разу. 
- Чим я можу бути вам корисним, гномики мої? – запитав хобіт. 
   - Кілі до ваших послуг! – мовив один. 
   - І Філі! – додав інший.  І обидва, поскидавши свої сині каптури, схилилися у поклоні. 
   - До послуг ваших і вашої рідні! – відказав Більбо, нарешті пригадавши свої добрі манери. 
   - Бачу, Балін і Двалін уже тут, - зауважив Кілі. – Нумо всі до гурту! 
   «До гурту! – подумки повторив Злоткінс. – Не подобається мені, як це звучить.  Таки треба присісти на хвільку – обдумати все це та й випити чогось добренького…» 
   Він тільки й встиг сьорбнути в куточку – поки четвірка гномів, посідавши кругом столу, вела мову про копальні, та про золото, про клопоти з гоблінами, та про спустошливі нальоти драконів, та ще про безліч інших речей, яких він не тямив і тямити не хотів, бо все воно бриніло надто по-пригодницькому – коли це – дзень-дзелень! – зайшовся дзвоник, от ніби яке зухвале хлопчисько-гобітисько силкувалося відірвати дзвоникову ручку. 
   - Хтось на порозі! – сказав він, кліпаючи очима. 
   - І не один «хтось», а мабуть, четверо «хтосів» – як судити по звуку, виправив Філі. – До речі, ми бачили, як вони йшли оддалік за нами. 
   Бідолашний малий хобіт так і сів у передпокої, обхопивши голову руками й чудуючись, що ж це воно сталося і що має статися – і чи залишаться всі вони на вечерю… 
   Тоді дзвоник задзеленчав так, як не дзеленчав іще ніколи – і мусив хобіт стрімголов бігти до дверей.  А там навіть не четверо – цілий п’ятеро!.. П’ятий надбіг, поки Більбо замешкався у передпокої.  Ледве повернув ручку, а прибульці вже й у приміщенні, кланяються одне за одним та приказують оте своє «до ваших послуг»…
   Звали їх Дорі, Орі, Норі, Оїн і Глоїн, і в змиг ока два червоні, сірий, коричневий та білий каптури висіли вже на кілочках, а гномики, заклавши свої широкі ручиська за золоті й срібні пояси, подалися до світлиці.  Це вже був майже гурт.  Хто замовляв елю, хто портеру*, хто кави – але всі хотіли коржиків… Тож хобітові довелося трохи побігати. 
   Він поставив на вогонь чималенького кавника; коржі з кмином щезли, а гноми саме заходилися коло ячних перепічок з маслом, коли щось загрюкало у двері.  Не дзвоник задзвонив, а просто бух-бух! – у чудові зелені хобітові дверцята!..  Хтось гатив палицею! 
   І помчав Більбо звивистим передпокоєм – вельми сердитий і взагалі ошелешений та сприкрений.  Такої досадної середи він зроду не пригадував! 
   Сіпнув миттєво двері до себе – й усі прибульці «малою купою» попадали в передпокій.  Ще четвірка гномів!.. А за ними вже маячив Гендальф – чарівник сміявся, спершись на патерицю.  Він добряче-таки вколупнув прегарнісенькі хобітові дверцята – й до речі збив тим ударом таємничий знак, якого надряпав там уранці напередодні. 
---------------------
   *  Портер, ель – різновиди пива. 
--------------------
- Обережніш, обережніш! – мовив він. – Це, Більбо, на тебе не схоже: змушуєшь друзів чекати на порозі, а тоді сіпаєшь двері, наче з пугача палиш!.. Дозволь відрекомендувати Біфура, Бофура, Бомбура і особливо шановного пана Торіна!   
   - До ваших послуг! – мовили одночасно Біфур, Бофур і Бомбур, вишикувавшись рядочком.  Тоді почепили два жовті й один блідо-зелений каптури та ще один – блакитний з довгою срібною китицею.  Останній належав Торінові – страшенно поважному гномові, що був насправді не хто інший, як сам великий Торін Дубощит. 
   Славетному ватажкові гномів зовсім не припало до вподоби те, що він простягся на долівці, а зверху на нього попадали Біфур, Бофур і Бомбур.  Тим паче, що Бомбур був надзвичайно гладкий і важкий. 
   А був Торін вельми пихатий – він нічого не казав про «послуги».  Зате бідолашний хобіт перепрошував його стільки разів, що нарешті він буркнув «та дарма» і перестав супитись. 
   - Оце вже ми й усі! - промовив Гендальф, оглянувши почеплені рядком тринадцять каптурів – щонайкращих святкових каптурів – і свого власного капелюха. – Веселеньке збіговисько!  Сподіваюся, для припізнілих гостей знайдеться ще щось попоїсти й випити?  Що це?.. Чай? Ні, дякую!  Собі я попрошу трохи червоного вина. 
   - І мені, - докинув Торін. 
   - І ще малинового вареннячка та яблучного пиріжка! – додав Біфур. 
   - І ще мигдалевого пирога й сиру, - попросив Бофур. 
   - І ще пирога з свининою та салату, - замовив Бомбур. 
   - І ще коржиків… елю… ще кави!.. – загукала решта гномів із світлиці. 
   - І ще засмаж кілька яєць, будь ласкав! – гукнув Гендальф навздогін хобітові, що потюпав до своїх комірчин. – Та винеси-но тієї холодної курятини й томатів! 
   «Здається, він знає, що лежить у моїй коморі, незгірш від мене самого!» - подумав геть розгублений Злоткінс.  Він уже почав питати себе, чи не закралася щонайрознещасніша з пригод у самісіньку його оселю. 
   Поки подіставав усі пляшки, страви, ножі, виделки, склянки, тарілки, ложки та всяку всячину, поки поскладав усе це на великі таці, наш хобіт добряче впрів, і розпашівся, і насердився. 
   - А щоб їм трясці й болячки, цим гномам! – лайнувся він уголос.  – Чом би не прийти та не підсобити мені?! 
   Гульк! – і вже стали під кухонними дверима Балін і Двалін, а за ними Філі та Кілі, і, не встиг Більбо й слова мовити, як гноми внесли ті повні таці й два столики до світлиці та порозкладали все для бенкету. 
   Гендальф сидів на чільному місці, а навколо нього – тринадцять гномів.  Хобіт примостився на стільчику біля каміна, гризучи сухарика – щось йому геть пропав апетит – і силкуючись триматися так, ніби все-все було як завжди, а пригодою і не пахло. 
   Гноми собі їли та їли, гомоніли та гомоніли, а час помалу спливав. 
   Нарешті гості повідсувалися на своїх стільцях від столу, і хобіт намірився поприбирати склянки й тарілки. 
   - Гадаю, ви всі залишитися повечеряти? – спитав він якнайчемнішим, ненав’язливим тоном. 
   - Авжеж! – запевнив Торін. – І ще побудемо.  Ми засидимося допізна, поки обговоримо всі справи.  Але спочатку – трохи музики.  Ану прибрати зі столу! 
   І дванадцять гномів – тільки без Торіна, він був надто статечний і провадив розмову з Гендальфом – скочили на ноги й поскладали весь посуд високими стосиками.  Тоді, не чекаючи, поки дадуть таці, рушили до кухні, тримаючи на одній руці стосики тарілок ще й поставивши пляшку зверху, а хобіт біг за ними й просив, мало не пищав з переляку: «Будь ласка, обережно!» та «Будь ласка, не клопочіться, я й сам упораюсь…»   
   Але гномики тільки завели пісні:   

          Бий склянки і тарілки!
          Гни виделки і ножі!
          Більбо це не до душі –
          То трощи йому й пляшки! 

          Скатерки усі поріж! 
          Молоко порозливай!
          Все вином кропи сміліш! 
          Кісточки порозкидай! 

          Більбо це не до душі! 
          Ой, склянки, пляшки, ножі!.. 

   Ну, звісно ж, нічого такого жахливого вони не скоїли.  Вмить увесь посуд був вимитий і поставлений на місця, а хобіт усе крутився й крутився посеред кухні, намагаючись устежити за гномами. 
   Потім усі вернулися до світлиці, де Торін уже палив люльку, поклавши ноги на гратки каміна.  Він пускав величезні кільця диму і, куди велів, туди вони й пливли – вгору димарем чи за годинник на поличці каміна, під стіл чи попід стелею.  Та куди б не пливли Торінові кільця, їм не втекти було від Гендальфових.  Пух! – і менше кільце, пущене з куценької череп‘яної люльки Гендальфа, проходило крізь кожне Торінове кільце. 
   Тоді Гендальфове кільце зеленіло з утіхи та й верталось до чарівника, зависаючи в нього над головою.  Вже тих димових кілець він назбирав коло себе цілу хмару і мав тепер вигляд справжнісінького чаклуна.  Більбо аж закляк, спостерігаючи… він-бо так любив пускати кільця диму… а тоді зашарівся, згадавши, як учора вранці пишався тими кільцями диму, що посилав з вітром за Гору. 
   - А тепер – музики! – розпорядився Торін. – Принесіть інструменти! 
   Кілі і Філі метнулися до своїх мішків і принесли по скрипочці.  Дорі, Норі та Орі десь із своїх плащів витягли флейти.  Бомбур сходив у передпокій по барабана. Біфур з Бофуром теж вийшли – й повернулися з кларнетами, що їх лишили в кутку разом з ціпками.  Двалін з Баліном сказали: «Даруйте, я залишив свою на ганку!» –  «То внесіть і мою!» – попрохав Торін.  Два гноми вернулися з віолончелями завбільшки з них самих і з Торіновою арфою, загорнутою в зелену тканину. 
   То була чудова золота арфа – і коли Торін торкнув струни, враз полилася музика… така несподівана й ніжна, що Більбо забув усе на світі й полинув у таємничі землі під чарівними місяцями, далеко за Водицю і геть-геть далеко від хобітівської нори під Горою…
   У віконечко, прорублене у схилі Гори, до кімнати полилася пітьма.  Полум’я в каміні замиготіло – а гноми все грали, й тінь Гендальфової бороди коливалася на стіні. 
   Пітьма залила всю кімнату, вогонь погас, тіні щезли – а вони все грали…

   І раптом, не перестаючи грати, хтось один – а тоді ще хтось – заспівав.  Попливли глибокі, гортанні співи гномів, звиклих співати у глибоких підземеллях, прадавніх своїх домівках.  Ось приблизний уривок їхньої пісні: 

          Далеко за Імлисті гори, 
          Де наші предковічні створи,
          Рушати в путь нам, ковалям,
          Шукати зОлота комори! 

          Здавен закляття знали гноми,
          Як били молоти без втоми
          У глибині, у темнині,
          Де підземельні снять хороми. 

          Для ельфа й короля людського 
          Кували золота премного,
          Ловили світ у самоцвіт –
          Окрасу для меча святого!..

          В намиста срібні нанизали 
          Квітучі зорі – ще й чіпляли 
          Вогонь дракона на ворону,
          У вічка сонце й місяць бгали! 

          Далеко за Імлисті гори, 
          Де наші предковічні створи,
          Рушати в путь нам, ковалям,
          Згадаймо золоті комори! 

          Різьбили арфи, чаші гарні,
          Де не сягали каменярні 
          Людські… Жили, пісні вели,
          Що й ельфи чуть їх незугарні. 

          Якось-то застогнали сосни,
          Вітри завили стоголосні,
          Вогонь ярів, живе все їв,
          Дерева стали вогненосні… 

          Дзвонять всі дзвони враз на сполох, 
          Як стій поблідли люди в долах –
          Драконів сквар, гірш за пожар, 
          Доми пожер, пустив їх голих. 

          Гора та наша закурілась –
          То гномам доля злая стрілась… 
          Вони втекли в ту мить, коли 
          Над ними стеля обвалилась. 

          Далеко, ген за гори млисті,
          В оселі тьмаві, кам’янисті
          Рушати в путь нам, ковалям,
          По арфи наші пломенисті!.. 

   …Отак вони співали – а хобіт відчув, як росте, шириться в ньому любов до речей, зроблених руками, вмінням і чарами – любов люта й ревнива, жадоба гном’ячих сердець. 
   І тоді прокинулося в ньому щось туківське – і закортіло йому помандрувати, щоб власними очима побачити великі ті гори, почути шум тих водоспадів, обстежити ті печери, взявши в дорогу меч, а не ціпок…
   Він глянув у вікно.  Там, у темному небі над деревами, висипали зорі…  Хобіт подумав: «Так сяють діаманти гномів у темних печерах…»   
   Зненацька у лісі за Водицею щось спалахнуло – мабуть, хтось розпалював багаття – а Злоткінсу уявилося, як сідають на його затишну Гору страшні грабіжники-дракони, спалюючи все дотла…
   Він здригнувся – і за хвильку перетворився уже на такого собі Злоткінса із Золотого кутка під Горою. 
   Більбо підвівся, весь трясучись. Він не так збирався піти принести лампу, як хотів це УДАТИ, аби сховатися за пивними барилами в льоху та й не виходити звідти – аж поки гноми заберуться геть!..
   Раптом він збагнув, що музика й співи припинилися – і всі гості втупилися в нього очима, що блищали в пітьмі. 
   - Куди це ви? – спитав Торін таким тоном, ніби вгадував і прихований, і явний хобітів намір. 
   - Може, засвітити світло?.. – запропонував, мовби виправдовуючись, хобіт. 
   Нам подобається темрява, - водно заявили гноми. – Темрява – для темних справ!  До світанку у нас ще багато часу. 
   - Авжеж, - погодився Більбо й сів.  Та спрожогу не потрапив на стілець, а на гратки каміна – й наробив брязкоту, зваливши кочергу. 
   - Тихо! – звелів Гендальф. – Хай Торін скаже слово!..
   І Торін розпочав. 
   - Шановний Гендальфе, гноми й пане Злоткінс!  Ми зібралися в домі нашого друга і співучасника змови, цього прекрасного й дерзновенного хобіта – хай ніколи не повипадає вовна на пальцях його ніг!  Хай благословенне буде вино його й пиво!.. 
   Тут Торін зупинився – звести дух і дати хобітові можливість вставити чемне слово.  Та ватажок гномів лише даремно витрачав похвали на бідолашного Більбо, який ворушив губами, намагаючись висловити обурення тим, що його назвали «дерзновенним» і, що найгірше, «співучасником змови», та не спромігся вичавити з себе жодного звука – такий був спантеличений! 
   Тоді Торін повів далі: 
- Ми зустрілися, щоб обговорити наші плани, шляхи, тактику, засоби і способи.  Скоро – вдосвіта – ми вирушаемо в далеку мандрівку… В мандрівку, з якої, може, дехто з нас чи й ніхто не повернеться, окрім нашого друга й порадника винахідливого чарівника Гендальфа.  Це урочиста мить.  Наша мета, гадаю, відома усім нам.  Для шановного пана Злоткінса і, може, для одного-двух молодших гномів – думаю, що не помилюся, коли назву Кілі й Філі – точний стан речей, як він є на даний момент, може потребувати коротенького пояснення…

   Такий був Торінів стиль.  Торін, безперечно, поважний гном.  Якби йому дозволили, він би розводився, поки стало б йому духу, не повідомивши нічого такого, чого б не знали присутні. 
   Та його нечемно урвали! 
   При словах «ніхто не повернеться» Більбо відчув, як горлом йому починає підійматися зойк – і дуже скоро той зойк вихопився назовні, мов гудок локомотива, що винирює з тунелю!  Всі гноми посхоплювалися зі своїх місць, перекинувши стола! 
   Гендальф викресав синє світло на гостряку своєї чарівної патериці, і при цьому фейєрверку всі побачили бідолашного малого, який трусився навколішках на маті біля каміна, мов холодець.  Тоді він простягся на підлозі, вигукуючи знов і знов: «Блискавка вдарила!.. Блискавка вдарила!..» – і довгенько від нього більш нічого не могли добитися. 
   Тож його взяли й перенесли – щоб не заважав – до вітальні, поклавши на диван та поставивши питво поруч, а самі повернулися до своїх «темних справ». 
   - Вразливий чоловічок, - мовив Гендальф, коли всі повмощувалися знову. – Трапляються в нього кумедні чудернацькі напади… Проте він – один з найкращих, еге ж, один з найкращих, а що вже лютий – мов роздраконений дракон! 
   Тим часом тендітний хобіт приходив до тями у вітальні.  Десь трохи згодом, ковтнувши питва, Більбо підкрався, хвилюючись, до дверей світлиці… 
   І ось що він почув. 
   - Пхе! – сказав, чи, скоріш, пирхнув Глоїн. – І ви гадаєте, що він упорається?  Добре Гендальфові говорити про лютість цього хобіта – але ж одного такого зойку в тривожну хвилину вистачить, щоб розбудити дракона з усією його ріднею і тим погубити нас усіх.  Здається мені, то в нього швидше переляк, ніж запал!  Сказати правду, коли б не знак на дверях, я з самого початку ладен був думати, що ми потрапили не до того дому.  Я вже тоді засумнівався, коли побачив, як той малий недоросток вискочив засапаний на поріг.  Він же схожий більш на бакалійника, ніж на Викрадача!.. 
   Тут золотко Злоткінс відчинив дверцята й увійшов до світлиці.  Туківська половина перемогла в ньому.  Раптом він відчув, що хоче подорожувати без сну і їжі, аби тільки його вважали за лютого!  Не раз опісля злоткінсівська половина жалкувала за тим, що він упнув тепер, і він казав сам собі: «Більбо, ти пошився в дурні: ввійшов тоді – й з головою вліз у халепу». 
   - Даруйте, - заявив він, - що я підслухав промову.  Не осмілюся стверджувати, ніби я втямив, про що ви говорите чи чому натякаєте на викрадачів – та не помилюся, коли скажу, що ви маєте мене за нікчему.  (Отакі звороти – це було те, що він називав «захищати свою гідність»)  …Я вам доведу!  Що ж до знаків на дверях – я пофарбував їх тиждень тому – то ніяких знаків там нема – і я певен, що ви справді втрапили не до тієї хати!  Я вже тоді засумнівався, коли побачив на порозі ваші кумедні обличчя – та вважайте, що це саме той дім, якого вам треба.  Скажіть, щО я маю робити – і я постараюсь виконати це, хай навіть доведеться йти пішки звідсіля до найдальшого сходу й побитися з дикими чудовиськами-перевертнями в Останній пустелі!  В мене був колись пра-пра-пра-прадядька, Рикобик-Тук, то він...   
   - Так, так, але то було давно, - заперечив Глоїн. – А я кажу про вас.  І запевняю – на ваших дверях таки є знак.  Звичайний знак у цьому ремеслі, чи принаймні колись він був звичайним.  «Викрадач шукає доброї роботи, купи тривог і пристойної винагороди» – ось як тлумачиться той знак.  Можете, як хочете, казати «Досвідчений Мисливець за скарбами» замість «Викрадач».  Дехто з них називає себе саме так.  Та для нас все це байдуже.  Гендальф повідомив нам, що в цих краях є чоловічок цього фаху, якому негайно потрібна така Робота, і що він домовився про зустріч тут у середу, в час чаювання. 
   - Звісно, знак є, - ствердив Гендальф. – Я сам накреслив його на дверях.  Ви просили мене знайти чотирнадцятого для цієї подорожі, то ж я вибрав пана Злоткінса.  Хай-но хто з вас посміє сказати, що я вибрав не того чоловіка чи не той дім, тоді можете зупинитися на числі «13» і зазнати якого хочете лиха чи повернутися назад – добувати вугілля! 
   І чарівник так зиркнув на Глоїна, що той аж втиснувся у своє крісло, а коли Більбо розтулив рота щось запитати, обернувся і так насупився на нього, так наставив свої кущуваті брови, що хобіт швиденько стулив рота клацнувши зубами. 
   - Отак і треба, - мовов Гендальф. – Припинімо ці суперечки.  Я вибрав пана Злоткінса, і це має задовольнити вас усіх.  Коли я кажу, що він Викрадач, то Викрадач він і є чи ним стане – як приспіє час!  У ньому таїться куди більше, ніж ви можете здогадуватися – і набагато більше, ніж він сам про себе знає!.. Може, ви всі ще доживете до того, що дякуватимете мені.  А тепер, Більбо, хлопче мій, принеси-но лампу, та пролиймо трохи світла на ось це! 
   При світлі великої лампи з червоним дашком він розгорнув на столі карту – не карту, а швидше шмат пергаменту. 
   - Зробив її твій, Торіне, прадід, - сказав чарівник у відповідь на схвильовані запитання гномів. – Це план Самітної гори. 
   - Навряд чи ця штука нам дуже допоможе, - розчаровано протяг Торін, кинувши погляд на карту. – Я досить добре пам’ятаю нашу гору та землі навколо.  І я знаю, де Чорний ліс, де Сухе пустище, на якому виводяться дракони. 
   - На горі намальований червоний дракон, - докинув Балін, - але ми й без цього легко його знайдемо, якщо взагалі дістанемося туди. 
   - Тут є одна річ, якої ви не помітили, - зауважив чарівник. – Це – таємний вхід.  Бачите серед рун оту руну* на західному схилі й руку, що показує на неї? Так позначено прихований прохід до нижніх зал. 
--------------   
   * Руни – давньогерманські літери 
--------------   

   - Може, той вхід був колись таємним, - міркував далі Торін, - але звідки нам знати, чи й досі він лишається таємним?  Старий Смауг прожив там досить довго, щоб вивідати геть усе, що можна знати про ті печери. 
   - Хоч би й знав, то вже давно мав би забути. 
   - Чому ж?.. 
   - Бо вхід надто малий. П‘ять футів заввишки і «троє можуть увійти попліч», як кажуть руни… але Смауг не проліз би в таку дірочку навіть замолоду – а де вже йому тепер, пожерши стільки дівчат з долини. 
   Як на мене, то це здоровенна нора, - пискнув Більбо, який нічогісінько не знав про драконів, але все про хобітівські нори!  Він знов зацікавився – аж забув, що треба тримати язика за зубами.  Він любив карти, і в передпокої у нього висіла величезна Карта навколишньої місцевості з усіма його улюбленими стежками, позначеними червоними чорнилами. 
   - Як можна таємницю таких великих дверей уберегти від усіх сторонніх, не кажучи вже про дракона? – спитав він.  Золотко Злоткінс був усього лише малим хобітом – не забуваймо про це. 
   - Багатьма способами, - відказав Гендальф. – Але яким саме способом засекречено ті двері, ми не можемо знати, поки не прийдемо та не глянемо.  З написаного на карті я припускаю, що там є замкнені двері, замасковані під схил Гори.  Це у гномів звичайний спосіб маскувати дверцята – чи не так?.. 
   - Саме так, - хитнув головою Торін. 
   - А ще, - вів далі Гендальф, - я забув згадати, що до карти додається ключ – малесенький цікавий ключик…  Ось він! – І чарівник вручив Торінові довгий срібний ключ із хитромудрими виямками. – Збережіть його!
   - Та вже збережу, - запевнив його Торін, чіпляючи ключ до гарнесенького ланцюжка, що звисав з шиї та ховався під курткою. – Тепер, здається, у нас більше надій на успіх.  Ця новина міняє все на краще!  Досі ми не уявляли як слід, що маємо робити. Ми думали йти на схід, якомога тихіше та обачніше, аж до Довгого озера.  А далі почався б клопіт…
   - Набагато раніше він почався б, той клопіт, коли я знаю хоч щось про дороги на схід, - посміхнувся Гендальф. 
   - Звідти ми б могли піднятися вгору по річці Бистрій, вів далі Торін, мовби не звернувши уваги на Гендальфові слова, - аж до руїн Долу, стародавнього міста в тамтешній долині, під Самотною горою.  Але всім нам осоружна сама думка про те, щоб наближатися до передньої брами.  Саме з неї, з цієї брами, долаючи великий бескид на східному схилі, витікає річка, і з цієї самої брами вилітає дракон – занадто часто вилітає, коли не змінилися його звички…   
   - У передню браму вам не ввійти, - підтвердив Гендальф, принаймні без могутнього воїна чи навіть героя.  Я намагався знайти когось такого, але воїни б’ються в далеких краях з дикунами, а героїв у цій окрузі мало чи й просто немає.  Мечі в цих землях здебільшого тупі, сокирами тут лише дрова рубають, а на щитах колисають немовлят чи накривають ними казани.  Ось чому я зупинився на викраденні – надто коли згадав, що є бічні двері.  З нами тут Більбо, цей Викрадач, вибраний і обраний з-поміж багатьох.  Тож нумо далі – та й складемо якийсь план! 
   - Що ж, дуже добре, - погодився Торін. – То, може, досвідчений Викрадач висловить якісь думки чи пропозиції?..
   І ватажок гномів обернувся з глузливою чемністю до хобіта. 
   - Спочатку я хотів би трохи більше довідатися про все це, - сказав Більбо, почуваючись геть збентеженим і трошки наляканим у душі, але все ще по-туківськи сповнений рішучості вести гру далі. – Себто про золото й того дракона та як те золото туди потрапило і чиє воно і все таке… 
   - Матінко моя! – вигукнув Торін. – Та чи ти не бачиш карти перед собою?  Чи не чув нашої пісні?  І чи не про все це ми тут говорили стільки часу?! 
   - Однаково я хотів би, щоб усе було мені ясне й зрозуміле, - затявся Злоткінс, прибравши діловитого вигляду (до якого вдавався тоді, коли хтось хотів видурити в нього гроші) й з усієї сили показуючи себе мудрим, розсудливим фахівцем, гідним Гендальфової рекомендації. – А ще я хотів би знати, який буде ризик, які дорожні витрати, скільки це забере часу, яка винагорода і таке інше. 
   Його слова означали: «Що я матиму з цього? І чи вернуся живий?..» 

   - Ну, то гаразд, - піддався Торін. – Давно-давно, ще за часів мого діда, вороги потіснили один гном’ячий рід з далекої півночі.  Тож ті гноми й прийшли з усіма cвоїми статками та знаряддям до цієї гори, що на карті.  Вони вгризлися, закопалися в гору, зробили тунелі, великі зали та чималі майстерні, а ще ж, я думаю, знайшли там золото й розсипища самоцвітів.  Так чи так, а вони неймовірно розбогатіли, мій дід став королем Самітної гори, і до нього з вельми великою шаною ставилися смертні люди, що мешкали далі на південь і поступово розселялися вгору по річці Бистрій, дійшовши аж у долину, над якою височіє гора. 
   В ті дні вони збудували там веселе місто Діл.  Їхні королі посилали по наших ковалів і навіть найнезугарніших винагороджували якнайщедріше.  Батьки просили нас узяти в науку їхніх синів і добре нам платили – особливо харчами, ворощуванням чи пошуками яких ми зроду не клопоталися. 
   Загалом для нас то були добрі часи, і найубогіші з нас мали неабиякі гроші, а ще – досить дозвілля, щоб заради втіхи виробляти прегарні речі, не кажучи вже про найдивовижніші чарівні іграшки, рівних яким не знайти в теперішньому світі.  Тож палати мого діда стали повні чудових самоцвітів, різьблень і чаш, а в крамницях Долу було на що подивитися. 
   Безперечно, саме це й привабило дракона. 
   Адже дракони – всяк знає – крадуть, де тільки спопадуть, золото й коштовності в людей, ельфів і гномів.  Крадуть і стережуть награбоване, поки й життя їхнього – а не споживуть із того й мідної каблучки.  Насправді вони й не дуже відрізняють майстерний виріб від поганого – хоч завжди знають, де що й почім.  Зробити задля самих себе хоч що-небудь вони нездатні – навіть закріпити розхитану бляшку на своєму панцері.  В ті часи на півночі було повно драконів – і золото, мабуть, ставало там рідкістю.  Адже гноми або тікали на південь, або гинули, й усе більшала загальна пустка та руїна, яку з собою приносять дракони… 
   Був серед них один особливо жадібний, дужий і лихий змій – Смауг.  Одного дня він знявся у повітря й полетів на південь.  Спочатку ми почули такий шум, ніби з півночі мчав ураган.  Знявся вітер, і сосни на горі заскрипіли, застогнали… Трапилося так, що дехто з гномів був саме в долині – серед них, на щастя, був і я – хвацький, сміливий в ті дні хлопець, що все блукав довкола, і це й врятувало мені життя в ту лиху годину… 
   Отож із чималої відстані ми бачили, як дракон сів на нашу гору, вивергаючи полум’я.  Потім він почав спускатися по схилах і, коли досяг лісу, всі дерева спалахнули.   
   На той час уже калатали всі дзвони в Долі, там озброювались воїни.  Гноми висипали зі своєї великої брами – але там уже чекав на них дракон… Через той вихід живим не вийшов ніхто. 
   Річка випарувалась, і густий туман упав на Діл.  У тому тумані заскочив їх дракон і понищив більшість воїнів – звичайна сумна історія, яких було багато в ту пору. 
   Тоді він вернувся до гори, заліз у передню браму та винюшив усі зали, галереї, тунелі, комори, покої та переходи.  Після цього всередині гори не лишилося жодного живого гнома – і Смауг загріб собі все їхнє багатство.  Напевно, як ведеться воно у драконів, склав його все на велику купу десь в надрах гори і спить на тій купі, мов на ліжку. 
   Помалу він узяв звичку вилазити великою брамою і вночі летіти у Діл – а там хапати людей, особливо дівчат, собі на їжу, аж поки Діл геть спустошився, а люди – хто загинув, хто покинув місто.  Що там нині, я не знаю напевне, та наврядчи хтось живе близько до гори. 
   Жменька нас, що лишались на безпечній відстані від гори, сиділи й плакали в криївці, проклинаючи дракона, і там до нас несподівано приєдналися мій батько та дід із обсмаленими бородами.  Вигляд у них був дуже похмурий, і говорили вони дуже мало.  Коли я спитав, як вони врятувалися, батько з дідом звеліли мені тримати язика за зубами й промовили, що колись у належний час я про це дізнаюся.  Потім подалися ми геть, поневірялися по різних краях і мусили заробляти собі на прожиття всякою працею, часто опускаючись до простого ковальства чи навіть видобування вугілля. 
   Але ми ніколи не забували про вкрадений у нас скарб!  І навіть тепер, коли, признаюся, ми заощадили дещо й не такі вже й злиденні, - Торін погладив золотий ланцюжок у себе на шиї, - ми досі прагнемо повернути скарб і, можливо, помститися проклятому Смаугу!.. 
   Я часто міркував над тим, як батькові й дідові пощастило врятуватись.  Тепер я розумію, що в них мали бути потаємні бічні двері, про які лише вони двоє знали.  Але, очевидно, карту склали теж вони – і хотів би я знати, як заволодів нею Гендальф та чому вона не дісталась у спадок мені, законному спадкоємцеві?..
   - Не «заволодів» нею – мені її дали, - пояснив чарівник. – Ти ж пам‘ятаєшь, діда твого вбив у копальнях Морії гоблін…
   - Так, будь він проклятий! – поквапливо промовив Торін.
   - А твій батько подався в мандри третього березня (минулого четверга якраз було сто років), і відтоді ти його ніколи не бачив…
   - Правда, правда, - підтвердив Торін. 
   - Ну, то твій батько дав мені оце, щоб я передав тобі.  І, якщо я вибрав зручний для мене час і спосіб передачи, то навряд чи ти маєш осуджувати мене за це, зваживши, як нелегко було мені тебе розшукати.  Батько твій, передаючи мені цей папір, не міг пригадати свого імені й твого при цьому не назвав – отож, гадаю, в цілому я заслужив на подяку!  Ось вона, ця карта, - мовив Гендальф, вручаючи карту гномові. 
   - Я не розумію, - розгублено сказав Торін, і хобіт сказав би те саме.  Пояснення ніби нічого не пояснювало. 
   - Твій дід, - повільно й сердито заговорив чарівник, - вирушаючи до копалень Морії, віддав карту на збереження своєму синові.  Після загибелі твого діда той вирішив сам спробувати щастя з картою, і його спіткало багато щонайприкріших пригод, та тільки він і близько не дістався до гори.  Не знаю, як він попався в’язнем до темниць Некромансера, але я знайшов його саме там. 
   - А що ви там робили? – запитав Торін, здригнувшись, і всі гноми затремтіли. 
   - Байдуже, що я там робив.  Як завжди, вивідував, що й до чого.  Препаскудна та небезпечна то була справа!  Навіть я, Гендальф, ледве звідти вирвався.  Хотів я врятувати твого батька, та було запізно.  Він вже був без тями й забалакувався, забувши майже все, крім карти й ключа. 
   - Ми давно відплатили гоблінам, - сказав Торін, - а тепер слід подумати про  Некромансера!..
   - Пусте!  Ця справа понад сили усіх гномів, навіть якби їх знову зібрати докупи з усіх чотирьох сторін світу!  Єдине, чого бажав для тебе твій батько, це щоб ти прочитав карту і скористався ключем.  Аби ви впоралися з драконом і горою – цього для вас більш ніж досить. 
   - Слухайте, слухайте!.. – вихопилось у Більбо. 
   - Слухайте – що? – запитали всі, обернувшись раптом до нього, і хобіт збентежився так, що відповів:
   - Слухайте, що я маю вам сказати! 
   - Що ж саме?
   - Ну, я хотів би сказати, що вам слід піти на схід, саме туди, і там обдивитися.  Зрештою, є ті бічні двері – а драконам, гадаю, треба ж колись спати.  Як посидите на порозі, то, напевне, щось і придумаєте… Ну а ще, знаєте, мені здається, для однієї ночі ми тут розмовляли досить – якщо ви розумієте, що я хочу сказати.  Що ви скажете на те, щоб полягати спати, раненько встати і все таке інше?.. А пока вам вирушати, я приготую для вас гарненький сніданочок… 
   - Поки НАМ вирушати – сподіваюся, хотіли ви сказати. – виправив Торін. – Чи ви не Викрадач? І чи не ваша це робота – посидіти на порозі, не кажучи вже про те, щоб пройти у дверцята?.. Але щодо сну й сніданку – я згоден.  Коли я вирушаю в дорогу, то люблю з’їсти шестеро яєць із шинкою – смажених яєць, та глядіть, щоб жовтки були цілі! 
   Після того, як решта позамовляли свої сніданки – без ніякого там «будь ласка» чи «прошу» – усі повставали з-за столу.  Хобітові довелося шукати, де б їх усіх обложити.  Він постелив на кріслах і диванах у всіх своїх вільних кімнатах. 
   Нарешті всі обляглися, і хобіт, занадто стомлений і не зовсім щасливий, ліг у своє маленьке ліжечко.  Тільки одна він знав напевно – ні в якому разі не буде він вставати так рано, щоб приготувати кожному з них ті нещасні сніданки!  Туківський настрій десь розвіявся і наш хобіт вже й не був такий певний, що вранці вирушить у якусь там подорож…
   У ліжку він ще почув, як Торін в суміжній – найкращій – спальні наспівує собі:
                Далеко за Імлисті гори, 
                Де наші предковічні створи,
                Рушати в путь нам, ковалям,
                Згадаймо золоті комори! 

   Під цю мелодію Більбо й заснув – і через це йому наснилися дуже невтішні сни…
   Коли ж він прокинувся, був пізній ранок. 

                ***   



      Розділ другий

   Смажена баранина 


   Хобіт вискочив з ліжка й, накинувши халат, поспішив до їдальні. 
   Нікого він там не застав – лише побачив сліди щедрого й квапливого сніданку. 
   В кімнаті панувало страшенне безладдя, в кухні височіли гори немитого посуду.  Здавалося, використано було чи не кожну його сковорідку.  На хобіта чекало таке грандіозне миття посуду, що він хоч-не-хоч мусив повірити, що вчорашні гості не наснилися йому в кошмарі – а так хотілося в це повірити!..
   А втім, Більбо відчув полегкість, подумавши, що гноми вирушили без нього, навіть не розбудили! – але ж, з іншого боку, навіть «спасибі» не сказали. 
   І все ж таки трішки, трішечки він був розчарований.  Аж здивувався, що розчарувався!..
   - Не будь дурнем, Більбо! – звернувся він сам до себе. – У твоєму віці та ще думати про драконів і всяку таку чужоземну нісенітницю?! 
   Отож він надягнув фартуха, запалив вогонь, скип’ятив води й перемив увесь посуд. 
   Тоді гарненько поснідав, а потім заходився прибирати в їдальні. 
   Сонце вже пригрівало, в розчинені вхідні двері залітав теплий весняний вітерець.  Більбо голосно засвистав, помалу забуваючи про вчорашню ніч.  Він якраз сідав за невеличкий підобідок у їдальні при розчиненому вікні, коли увійшов Гендальф.
   - Добродію, - промовив чарівник, - коли ж ви збираєтеся з’явитись?  Хтось начебто обіцяв «раненько встати» – і підобідує, чи як ви це там називаєте, о десятій тридцять!  Вони лишили вам записку, бо не могли чекати. 
   - Яку записку?! – перепитав спантеличений Злоткінс. 
   - О небо! – вигукнув Гендальф. – Сьогодні ви сам не свій – не витерли пил на поличці каміна! 
   - До чого тут пил на поличці?  Я мав досить клопоту, миючи посуд після чотирнадцятьох!..
   - Якби витерли пил на поличці каміна, ви б знайшли оце під годинником, - сказав Гендальф, подаючи хобіту білий клаптик (повідомлення писано було, звісно ж, на його папері для нотаток). 
   Ось що він прочитав: 
   «Торін і компанія вітають Викрадача Більбо!  Наша найщиріша подяка вам за гостинність, а ще – вдячна згода запропоновану вами фахову допомогу. 
   Умови:  оплата по доставці товару, в розмірі до чотирнадцятої частини, але не більше, всього сподіваного прибутку;  дорожні витрати гарантовані за будь-яких умов;  витрати на похорон оплачуються нами або нашими представниками – якщо так складуться обставини й неможливо буде інакше залагодити справу. 
   Вважаючи за непотрібне уривати ваш шанований відпочинок, ми вирушаємо перші, щоб зробити необхідні приготування, і чекаємо вашу поважану особу коло харчівні «Зелений Дракон», над Водицею, рівно об 11-й. 
   Сподіваючись на вашу пунктуальність, маємо честь лишатися щиро ваші
                Торін і К.» 

   - Отже, ти маєшь десять хвилин. Тобі доведеться бігти бігом, - повідомив чарівник. 
   - Але… - почав Більбо. 
   - На це нема часу, - заперечив Гендальф.
   - Але… - знову почав Більбо. 
   - І на це часу нема. Бігом! 
   До кінця своїх днів Більбо не міг згадати, як він опинився надворі без капелюха, ціпка, без грошей та всього того, що зазвичай брав із собою, коли виходив з дому…  Як не закінчив підобідувати й зовсім не помив посуд, як тицьнув ключи Гендальфові в руки й побіг так прудко, як тільки могли нести його порослі вовною ноги: по доріжці, повз великий млин, через Водицю – добру милю біг, коли не більше!   
   Дуж захеканий з’явився він біля «Зеленого Дракона» за якусь там мить до одинадцятої – і тут пригадав, що вибрався без носової хустинки!.. 
   - Браво! – похвалив його Балін, що виглядав Злоткінса біля дверей харчівні. 
   Саме в цю мить з-за повороту дороги, що йшла від села, показалися інші гноми.  Їхали вони верхом на поні, й кожна конячка обвішана була щонайрізноманітнішими клунками, пакунками, та всякою всячиною.  Був там і дуже маленький поні – очевидячки, саме для хобіта. 
   - На коней, ви двоє, і – поїхали! – скомандував Торін. 
   - Дуже перепрошую, - заговорив Більбо, - але я прибув сюди без капелюха, і хустинку забув, і гроші.  Вашу записку я отримав аж о 10.45, якщо бути точним…
   - Не будь точним, - відказав Двалін. – І не турбуйся!  Доведеться тобі обходитися без носовичків та багатьох інших речей, поки відбудеш цю мандрівку.  А щодо капелюха, то в мене є для тебе запасний каптур і плащ. 
   Отак вони й вирушили – потрюхикали одного чудового весняного ранку, перед самим травнем, на коненятах. 
   На хобіті був темно-зелений плащ та зелений каптур, що їх позичив Двалін.  Вони, щоправда, виявилися трохи завеликі, то ж хобіт мав трохи кумедний вигляд.  Не уявляю, що сказав би татусь Бунго, якби побачив нині свого синочка!.. Більбо тільки й тішився тим, що його, безбородого, все одно ніхто не обізвав би гномом. 
   Мандрівники не встигли заїхати далеко, як хвацьким молодцем на білому коні наздогнав їх Гендальф.  З собою він прихопив чимало хобітових носовичків – та, головне, його люльку з тютюном! 
   Відтак усім їм помандрувалося дуже весело – цілий день, їдучи, розповідали різні історії та співали пісень. 
   Зупинялися, звісно, лише для того, щоб попоїсти. 
   Їли, до речі, не так часто, як хотілося Злоткінсові, та все одно пригоди вже почали йому подобатися – не такі вони, зрештою, були й погані!.. 
   …Так їм велося не один день.  Чимала частина шляху наших мандрівців пролягала через рівнинний добропорядний край, заселений добропорядною людністю – хобітами, ельфами та людьми.  Дороги були добрі: проїдеш трохи – й натрапиш як не на заїзд, то на харчівню. 
   То тут, то там здибався їм який-небудь гном, чи селянин, що заклопотано тюпав собі шляхом.  Але за якийсь там час добулися вони місць, де населення розмовляло дивною мовою і співало пісень, яких Більбо зроду не чув. 
   Заїзди траплялися тут рідко та все погані, дороги ставали дедалі гірші, а гори вдалині виростали вище й вище.  На деяких вершинах здіймалися замки – і здебільше виглядали вони так, наче будовані були аж ніяк не з доброю метою. 
   І погода, що частенько бувала така гарна, як і годиться у травні, оспіваному в казках та легендах, почала псуватися… 
   - Не віриться, що завтра перше червня, - бурчав Більбо, чалапаючи позад усіх по дуже багнистій дорозі. 
   Час чаювання минув.  Дощ як завзявся зранку, так і лив досі.  З каптура крапотіло просто в очі, плащ геть просяк водою.  Наморений поні спотикався на камінцях.  Всі супутники набурмосено мовчали… 
   «Напевне, дощ промочив і переміну одягу, і клунки з харчами, - думав хобіт. – Будь воно прокляте, це ремесло Викрадача і все з ним пов’язане!  Сидів би я оце вдома, у милій моїй норі біля вогню, слухаючи, як починає свистіти чайник!..» 
   Гай-гай, не востаннє йому цього бажалося! 
   Та гноми знай трюхикали собі далі, не оглядаючись і взагалі не звертаючи на хобіта ніякісінької уваги. 
   Десь там, за сірими хмарами, сонце, мабуть, пішло на спочинок, бо стало смеркатися.  Знявся вітер, зазітхали, похилившись, верби над річкою.  Не відаю, що то була за річка – бурхлива та руда, переповнена дощами за кілька останніх днів – тими потоками, що стікали з недалеких пагорбів і гір. 
   Швидко поночіло.  Вітри порозривали сірі хмари.  Поміж тим летючим шматтям визирнув, поплив над пагорбами блідий місяць.  Тоді гноми зупинилися й Торін буркнув щось про вечерю і «суху латку на нічліг». 
   Тільки тут помітили, що немає Гендальфа.  Досі всю дорогу чарівник їхав з ними, жодного разу не натякнувши, чи бере він участь у пригоді, чи просто поки що їм товаришить.  Він лише розмовляв, сміявся та їв.  Але тепер його просто не було!.. 
   - І треба ж – саме тоді, коли з чарівника було б найбільше користі! – забідкалися Дорі й Норі, які, подібно до хобітів, любили попоїсти вчасно, досхочу і часто. 
   Зрештою дійшли згоди, що будуть ночувати саме тут, просто неба.  Досі, скільки їхали, їм ще не доводилося так ночувати.  Хоч і знали, що скоро, хай-но почнуться Імлисті гори й далеко позаду лишаться землі чесної, порядної людності, муситимуть спати щоночі на вільному повітрі, прикро починати з такого бридкого, вогкого вечора. 
   Відійшли до купки дерев обіч дороги.  Тут сухіше під ногами, але вітер струшує краплі дощу з листя, і те «крап-крап» надто вже докучає.  Та ще й вогонь наче хто закляв. 
   Гноми вміють розвести вогонь майже всюди і майже з нічого – байдуже, вітер чи безвітря, але того вечора в них нічого не виходило, нічогісінько, навіть у Глоїна з Оїном, найбільших мастаків у цій справі…
   Далі ні з того ні з сього схарапудився один поні й кинувся геть.  Поки ловили конячку, вона опинилася у річці.  Поки її витягали, Філі й Кілі трохи не потопилися і вода змила весь вантаж, який ніс той поні.  Звісно ж, то були переважно харчі, то ж на вечерю зосталося ой як мало, а на сніданок – ще менше. 
   Посідали вони й сиділи отак – понурі, мокрі, буркотливі… поки Оїн з Глоїном силкувалися розпалити вогонь, безперестану одне з одним сварячись. 
   Більбо сумовито розмірковував про те, що пригоди – це не тільки прогулянки на кониках під травневим сонечком, коли Балін, якому щоразу доручали пильнувати, сказав: 
   - Он там світло! 
   Недалечко був порослий деревами пагорб.  Угледівшись, вони дійсно побачили крізь гущавину проблиск світла – червонястого, затишного нібито світла, яке мерехтіло, мовби смолоскипи чи вогнище. 
   Надивившись на те світло, почали сперечатися.  Хто казав «ні», а хто – «так».  Дехто казав, що неодмінно треба піти й подивитися, що гіршого немає, ніж ой як мало на вечерю, а на сніданок – ще менше, та спати ніч у мокрій одежі. 
   Інші заперечували: 
   - Ці місця ми не дуже добре знаємо, та й до гір надто близько. І складачі карт ще й досі не бували у цих краях. І взагалі в дорозі чим менше пхаєшь носа куди не слід, тим менше клопоту наберешся.   
   Перші доводили: 
   - Зрештою, нас аж чотирнадцятеро! 
   Другі дивувалися: 
   - І де це подівся Гендальф?..
   - Де ж це подівся Гендальф? – підхопили всі.   
   Тут із неба полило, як іще не було, а Оїн з Глоїном почали битися.  Злива поклала край суперечці. 
   - Зрештою, з нами є Викрадач! – сказали гноми й рушили, ведучи поні в напрямку світла. 
   Дісталися до пагорба і скоро заглибилися у ліс.  Почався підйом, але не видно було хоч якоїсь путящої стежки, що вела б до оселі чи садиби, і хоч як вони старалися, а в тій темнющій темноті, серед хащі таки робили чимало шелесту, хрускоту й лускоту, а ще більше чулося від них бурчання та прокльонів. 
   Зненацька з-поміж стовбурів, зовсім зблизька, сяйнуло їм у вічі яскраве червоне світло. 
   - Тепер хай вперед іде Викрадач! – сказали гноми.
   - Ти, Більбо, піди й вивідай усе про те світло і для чого воно й чи немає там якої небезпеки, - велів хобітові Торін. – Біжи хутенько і вертайся мершій, коли все гаразд.  Коли ж негаразд, вертайся, коли зумієшь!  А як не зумієшь, крикни двічі совою і раз пугукни пугачем – і ми зробимо, що в нашій спромозі. 
   І мусив Більбо негайно рушати, на пояснивши навіть, що він не годен і разу крикнути хоч совою, хоч пугачем – так само, як і літати кажаном!  Але хобіти принаймні можуть ходити тихо в лісі – тихо-тихесенько.  Цим вони пишаються, і, як гноми пробивалися оце через хащу, Більбо не раз і не два пирхав, глузуючи з «гном‘ячого гармидеру» – хоч я не думаю, щоб ми з вами помітили будь-що вітряної ночі, навіть як би уся та кавалькада пройшла від нас за два кроки! 
   А хобіт йшов так обачливо до червоного світла, що навряд чи й ласиця повела б вусиком на його ходу. 
   Отож, звичайно, він і добувся прямісінько до вогню – адже то був таки вогонь – нікого не сполошивши. 
   І ось що він побачив. 
   Троє здоровенних здоровил сиділи навколо здоровенного вогнища з букових колод.  Вони смажили баранину на довгих дерев’яних рожнах, злизуючи жир, що стікав по пальцях.  Пахло вельми смаковито!  Ще в них напохваті стояло барило доброго питва, яке ті здоровидла дудлили із жбанів. 
   Але… то були тролі. 
   Навіть Більбо, тишко з хобітівського затишку, розпізнав їх – з великих, важких, мовби кам’яних, облич, з велетенського зросту, з незвичайно великих ніг – не кажучи вже про мову, що була далеко, далеко не така, яку можна почути в салонах. 
   - Баранина вчора, баранина сьогодні й, хай мене грім поб’є, коли й завтрашній день не пахне бараниною, - лаявся один з тролів. 
   - А давно, давненько не потрапляв мені на зуб хоч шматочок живої людятини, вторував йому інший. – І якого тільки дідька тягнув нас Уільям в ці краї?!  Це мені така мУка, а ще ж і питва нестає, - поскаржився він, штовхаючи ліктем лікоть Уільяма, який саме приклався до свого жбана. 
   Уільям похлинувся. 
   - Заткни пельку! – крикнув троль, ледь відкашлявшись. – Чи ти думаєшь, люди самі приходитимуть суди, аби Том із Бертом брали й жерли їх? Відколи ми спустилися з гір, ви вдвох уже півтора села згамали. Скільки вам ще треба?!  І чи не бувало у нас таких днів, коли ви раденько сказали б: «Дякуємо, Білле!» – за гарний шмат баранини з долини, отакої ось баранини? 
   І Уільям відгризнув добрячий кусень від баранячої ноги, яку сам сам смажив, а тоді втер губи рукавом. 
   Либонь, отак і поводяться тролі, навіть ті, що з однією головою. 
   Почувши це все, Більбо мав би зразу щось зробити.  Треба йому було або вернутися тихенько й попередити своїх друзів, що неподалік вештається трійко чималих тролів, які не відмовляться від того, щоб зігнати оскому на смаженому гномові чи й на поні – для переміни – або ж було б йоиу трохи попрактикуватися красти справно і блискавично.  Справжній першорядний і славетний Викрадач при такій нагоді перевірив би кишені тролів – заглянути в ті кишені майже завжди варто, коли вам до снаги таке втнути – й познімав би ту ьаранину з рожнів, пива би вкрав і щез би непомічений.  Хтось практичніший, позбавлений такої професійної гордості, пригостив би кожного з тролів кинджалом, перш ніж вони б його помітили.  А тоді можна було б сміло бенкетувати аж до ранку! 
   Хобіт це знав.  У книжках він вичитав багато такого, чого ніколи не бачив і не робив.  Йому зараз дуже тривожно – і так само бридко.  Хотілося йому опинитися за сто миль звідтіля, і все-таки… все-таки не міг він просто так, із порожніми руками вернутися до Торіна і компанії. 
   Тож він стояв у затінку й вагався.  З усіх злодійських штук найлегшим йому здавалося перевідати кишені тролів – тому нарешті Більбо поповз до дерева, під яким сидів Уільям. 
   Берт і Том якраз відійшли до барила.  Уільям ще раз приклався до свого жбана.  І тут Більбо зібрав усю свою хоробрість і засунув своє рученя у величезну кишеню.  Там лежав гаманець – як на хобіта, з мішок завбільшки.  «Ха! – подумав хобіт, проймаючись запалом до своєї нової роботи, і дуже обережно вийняв гаманця з кишені. – Оце-то початок!..» 
   Так, це був справжній початок!  Гаманці тролів – то лихо, і цей був лихом так само. 
   - Хто ти, а?! - пискнув гаманець, лишаючи кишеню. 
   Троль миттю крутнувся і схопив хобіта швидше, ніж той встиг би сховатися за деревом. 
   - А хай мене грім поб’є! – вигукнув Уільям. – Глянь, Берте, щО мені попалося! 
   -  Що ж воно таке? – спитали, підійшовши, його товарищі. 
   - Хай я провалюсь, коли знаю!  Ти хто? 
   - Більбо Злоткінс, Викра… хобіт, - відказав бідолаха, весь трусячись і гадаючи, як-то крикнути совою чи пугачем, поки його не задушили. 
   - Викрахобіт? – трохи сторопіло перепитали вони.  Міркують тролі повільно й із страшенною підозрою ставляться до всього нового. 
   - Яке викрахобітові діло до моєї кишені, га? - поцікавився Уільям.
   - І чи годяться викрахобіти у страву?.. – докинув Том. 
   - Можеш випробувати його, - сказав Берт, хапаючи невеликий рожен. 
   - Та там нічого буде і в рот укинути, - заперечив Уільям, що вже добряче повечеряв. – А ще як здерти шкуру та відкинути кісточки…
   - А може, довкола вештаються ще такі, як воно, і ми б зробили пиріг, - міркував Берт. – Слухай, ти, чи багато твого роду бродить тут у лісі, ти, бридкий кролику? – І, взявши Більбо за п‘яти й роздивляючись його пухнасті ноги, троль потрусив його. 
   - Так, багато, - встиг сказати Більбо, поки зрозумів, що не можна виказувати друзів. – Ні, більш нікого, жодного, - додав хобіт квапливо. 
   - Що ти цим хочеш сказати? – спитав Берт, вже тримаючи хобіта прямісінько за чуприну. 
   - Те, що кажу, - видихнув Більбо. – І ще прошу, не смажте мене, добродії!.. Бо я сам неабиякий куховар і вмію куховарити краще за самого себе, розумієте? Я вам наварю смачно-смачно, зварю смачнюще снідання для вас, якщо тільки ви не повечеряєте мною…
   - Ох ти ж, нещасне, - зітхнув Уільям (я вже казав, що він гарненько навечерявся, та й пива чимало випив). – Ох, нещасне!  Пусти його. 
   - Ні – хай скаже спочатку, що то значить: «багато» й «жодного», - заперечив Берт. – Я не хочу, щоб мені уві сні горлянку перерізали!  Ану, підсмажемо йому п‘яти, поки заговорить! 
   - Я цього не робитиму, - заявив Уільям. – Досить того, що я його спіймав. 
   - Дурень ти гладкий, Уільяме, - кинув Берт, - як я вже казав цього вечора. 
   - А ти – мугиряка! 
   - А я не стерплю такого від тебе, - відказав Берт і – кулаком Уільяму під око! 
   І розпочалася у них розкішна бійка!  Коли тролі впустили хобіта на землю, в нього тільки й лишилося тями, щоб відповзти з-під їхніх ніг.  А вони зчепилися, мов пси, громовими голосами обзиваючи один одного всякими дуже доречними й підхожими іменами.  Ось вони попадали й покотились трохи не в саме багаття, брикаючись і тупочучи – а Том, щоб розхолодити їх, хльоскав обох гіллякою. 
   Під цю хвильку й накивати б нашому хобітові п’ятами!  Коли ж ті п’яти були такі нам‘яті Бертовим лапищем, та й дух Більбо ледь зводив, і голова йому обертом шла – тож якусь хвилинку він лежав, відсапуючись, за краєм освітленого вогнищем кола. 
   В розпалі того побоїща надійшов Балін.  Бо гноми звіддалік зачули гамір і, почекавши якийсь час, чи не вернеться хобіт або чи не крикне совою, вони почали тихенько – як тільки могли – один по одному скрадатися до вогню.  Як тільки Том побачив Баліна, що випхався на світло, він аж завив, та так жахливо!  Тролі просто не зносять самого вигляду гномів – тільки несмажених. 
   Берт із Уільямом ураз припинили бійку і водно гаркнули:
   - Мішок, Томе, хапай мішок!..
   І перш ніж Балін, який стояв, видивляючись, де в цьому сум’ятті Більбо, дібрав, що й до чого, він уже опинився в мішку, на землі. 
   - Їх ще більше прийде, - запевнив Том, - або ж я дуже помиляюся.  «Багато» й «жодного» – ось воно!  Ніяких тобі викрахобітів, зате повно гномів!  Десь так воно і є. 
   - Твоя правда, - погодився Берт. – Отож краще ходімо сховаймося далі від світла. 
   Так вони й зробили.  З мішками в руках, якими вони зазвичай тягали баранину й таке інше награбоване добро, тролі поставали у затінку.  Гном за гномом виходив з лісу, зачудовано дивився на вогнище, перекинуті жбани та обгризені костомахи, і враз – шшу! – падав йому на голову бридкий смердючий мішок, збиваючи з ніг. 
   Скоро Двалін лежав біля Баліна, і Філі й Кілі разом, і Дорі з Норі й Орі вкупі, а Біфура, Бофура і Бомбура тролі поскидали одне на одного біля самісінького вогню. 
   - Щоб не були такі гарячі, - сказав Том.  Бо ж Біфур з Бомбуром завдали мороки тролям, билися мов несамовиті – а гноми, коли їх загнати у безвихідь, завжди б’ються до загині!.. 
   Торін прийшов останнім, і його не захопили зненацька.  Він запідозрив лихе, і йому не треба було бачити ноги друзів, що стирчали з мішків, аби переконатися – скоїлася біда!  Він став віддалік у затінку й голосно спитав: 
   - Що це за лихо? Хто побиває моїх людей?! 
   - Це тролі! – озвався хобіт з-за дерева.  Всі забули про нього!  І додав:  - Вони поховалися з мішками в кущах! 
   - О!  Невже? – вигукнув Торін і, перш ніж тролі встигли накинутися на нього, стрибнув уперед до вогню. 
   Вихопивши з полум’я велику гілку, що горіла з одного кінця, він тим кінцем влучив Бертові прямісінько в око – Берт на мить став небоєздатним. 
   Більбо теж старався, як міг.  Він обіруч ухопив Тома за ногу, що була завтовшки як стовбур молодого дерева, та полетів перевертом у верхівки якихось кущів, коли троль тією ногою підбив Торінову гілку, аж іскри полетіли гномові в обличчя! 
   Том за те дістав гілкою в зуби і втратив одного переднього різця.  Як же він завив!.. Але в цю мить Уільям зайшов ззаду й накрив Торіна мішком – усього зразу, з голови до п’ят.  На тому битва й скінчилася. 
   В добрячу халепу вскочили шукачі пригод! 
   Гноми були гарненько пов’язані й запхані в мішки, а над ними троє розлючених тролів (двоє з пам‘ятними опіками та сінцями) сперечалися, чи засмажити бранців на невеликому вогні, чи посікти їх дрібненько та й зварити, чи просто сідати на кожного по черзі, щоб зробити з них смачненьке желе.  А хобіт високо в гіллі, пошарпаний та подряпаний, не смів і ворухнутися, боячись, що його почують. 
   Саме тоді повернувся Гендальф.  Але ніхто його не бачив. 
   Тролі швиденько дійшли згоди – вирішили засмажити гномів негайно, а з’їсти потім.  Придумав це Берт, і, посперечавшись якийсь час, решта двоє погодились. 
   Не варто смажити їх зараз, це забере всю ніч, - мовив голос, як Бертові здалося, Уільямів. 
   - Білле, не заводь знову суперечки, - відповів він, - бо суперечка таки забере ніч! 
   - Хто ж сперечається? – здивувався Уільям, якому здалося, що першим заговорив, передумавши, Берт. 
   - Ти ж сперечаєшься, - відказав Берт. 
   - Брешеш! – на те йому кинув Уільям, і суперечка спалахнула знову.  Зрештою ухвалили постанову: гномів посікти дрібненько й зварити! 
   Отож вони наготували величезного чорного горшка й подіставали свої ножі. 
   - Не варто їх варити!  У нас немає води, а до криниці далеко, - мовив голос. 
   Берт із Уільямом подумали, що говорить Том. 
   - Замовкни! – гаркнули вони йому. – А то ми так нічого й не зробимо!  Піди й принеси води сам, коли кажешь, що її в нас немає. 
   - Сам замовкни! – огризнувся Том, який подумав, що про воду згадав Уільям. – Скажи, будь ласка, хто ще сперечається, крім тебе? 
   - Ти телепень! – кинув йому Уільям. 
   - Та сам ти телепень! – повернув йому Том. 
   Отак суперечка розпочалася знову з самого початку і розгорялася дедалі дужче, аж поки нарешті вирішили сідати на кожен мішок по черзі, щоб почавити гномів, а вже потім їх поварити. 
   - На кого ж першого сідати? – спитав голос. 
   - Краще спершу сідати на останнього, - відповів Берт, якому Торін пошкодив око.  Йому здалося, що питав Том. 
   - Не розмовляй сам із собою! – мовив Том. – Та якщо ти хочеш посидіти на останньому, то й сідай на нього.  Котрий же він? 
   - Той, що в жовтих панчохах, - сказав Берт. 
   -  Дурниці – той, що в сірих панчохах! – заперечив голос, дуже схожий на Уільямів. 
   - Я добре пам’ятаю – жовті, - наполягав Берт. 
   - Жовті, жовті, - підтвердив Уільям. 
   - То чого ж ти казав «сірі»? – спитав Берт. 
   - Я цього не казав.  Це Том! 
   - Ні, я не казав! – обурився Том. – Це ти сказав! 
   - Двоє проти одного – тож помовч! – крикнув Берт. 
   - З ким ви розмовляєте? – спитав Уільям. 
   - Та годі вже! – разом сказали Берт і Том. – Скоро минає ніч, незабаром світанок.  Берімося до діла! 
   - Світанок хай візьме вас усіх і каменем вам стане! – промовив голос, що скидався на Уільямів. 
   Але то був не Уільямів голос.  Бо саме в цю мить над пагорбом засяяло світло і в гіллі щосили защебетало птаство.  Уільям так і не встиг відповісти, бо як нахилився, так і закляк, перетворений на камінь.  А Берт із Томом, що витріщилися на товариша, поробилися двома бескидами.  Там вони й досі стоять собі самотою, хіба пташки сядуть коли на них – адже тролі, як ви, напевне, знаєте, до світу мусять заховатися під землею.  А коли не встигнуть, то знову стануть каменем, з якого складаються гори й з якого вони самі зроблені, й тоді вже заклякнуть навіки. 
   Ось що скоїлося з Бертом, Уільямом і Томом! 

   - Чудово! – вигукнув Гендальф, виходячи з-за кущів, і допоміг хобітові спуститися з куща глоду. 
   І тут Більбо все зрозумів.  То ж чарівників голос змушував тролів сваритися й сперечатися, поки прийшов світанок і приніс їм погибель. 
   Потім Гендальф порозв’язував мішки – випустив гномів.  Ті мало не подушилися, а що вже були сердиті!.. Їм аж ніяк не припало до вподоби лежати в тих мішках і слухати, як тролі радяться, чи то посмажити їх, чи почавити, чи посікти дрібненько!  Вони змусили хобіта розповісти – ще й двічі розповісти! – що трапилося з ним, поки задовольнилися. 
   - Що за дурість – практикуватися у злодійському ремеслі, коли нам були потрібні лише їжа та вогонь!.. – сказав Бомбур. 
   А саме цього ті здоровила й не віддали б так просто, без бою, - заперечив Гендальф. – Так чи так, а ми даремно гаємо час.  Невже не зрозуміло, що в тролів має десь поблизу бути якась печера, де б вони ховалися від сонця?  Варто б нам заглянути в цю печеру! 
   Пошукали навколо – і скоро знайшли ступаки тролівських кам’яних чобіт, що вели кудись поміж дерев.  Пішли тими слідами вгору схилом і незабаром натрапили на замасковані кущами великі кам’яні двері печери.  Та відчинити їх мандрівники не змогли, хоч як усі напружувалися, а Гендальф випробовував усілякі закляття. 
   - Може, ось це знадобиться? – спитав хобіт, коли всі вже втомились і почали сердитись. – Я знайшов його на землі, там, де билися тролі. 
   Та простяг чарівникові чималенького ключа – хоча Уільям, безперечно, вважав його дуже маленьким і секретним.  На превелике щастя наших мандрівників, ключ цей, напевне, випав з кишені троля до того, як господар його перетворився на камінь. 
   - Чого ж ти досі мовчав?! – загукали гноми. 
   - Ви ж не запитували. 
   Гендальф хутко вихопив ключ із хобітових рук і встромив у замкову шпарину.  Всі налягли на двері – й ось вони розчинилися.  Зайшли досередини.  На долівці валялися кістки, а в повітрі стояв бридкий дух.  Але там було багато їжі, недбало розкиданої на полицях і на долівці, впереміш із награбованою всячиною – від мідних гудзиків до горщиків із червінцями в кутку. 
   Ще на стінах висіли купи одежи, замалої на тролів – чи не знятої з нещасних жертв? – і поміж усього того кілька мечів різного розміру й форми. 
   Два з них особливо привабили очі – своїми чудовими піхвами, руків’ями в самоцвітах!.. 
   Гендальф і Торін узяли собі ці мечі, а Більбо вибрав ножа в шкіряному футлярику.  Як на троля, то був малесенький кишеньковий ножик, та для хобіта – справжній короткий меч! 
   - З вигляду це добрі леза, - мовив чарівник, витягаючи до половини одного, а потім іншого меча з піхов і зацікавлено їх розглядаючи. – Кували їх ані тролі, ані тутешні людські ковалі… Та коли б ми розібрали руни, що їх прикрашають, ми б дізналися про ці мечі більше. 
   - Ходімо звідси – з цього жахливого смороду! – запропонував Філі. 
   Тож вони винесли надвір горщики з червінцями, їжу, яка здавалася неторканою і годящою, та барило елю, ще не надпите.  Прийшла вже й пора снідати, отже, добряче зголоднівши, шукачі пригод не відвертали носа від добутого з тролівської комори. 
   Своїх припасів у них залишалося вже зовсім обмаль.  А тепер вони мали хліб і сир, чимало елю, та ще й свинину, яку можна підсмажити на жару тролівського вогнища. 
   Поснідавши, полягали спати – бо вся їхня ніч пропала – і спали мало не до вечора.  Тоді привели своїх поні на пагорб і, звізши горщики з золотом, закопали їх – заховали вельми дбайливо, над річкою, недалеко від дороги.  Зробивши так, проказали над скарбом силу-силенну заклинань.  Це на той випадок, якщо взагалі поталанить вернутися назад і відкопати те золото. 
   По тому знов посідали на коненят і потрюхикали собі далі вузькою дорогою на схід. 
   - Чи смію вас запитати, куди ж ви їздили? – звернувся Торін до Гендальфа, порівнявшися з ним. 
   - Глянути, що там попереду, - відказав чарівник. 
   - Що ж привело вас назад в останню мить? 
   - Оглянувся назад. 
   - Авжеж! – вигукнув Торін. – Та чи не могли б ви ясніше висловитися? 
   - Я поїхав, щоб розвідати нашу дорогу.  Незабаром вона стане трудною і небезпечною.  Також я думав, як* би поповнити наші скромні запаси.  Одначе я недалеко й заїхав, як зустрів двох моїх приятелів з долини Рівенделл. 
-----------------
   * не забути ставити наголос! «Як»
-----------------
   - А де це? – втрутився Більбо.   
   - Не перебивай! - сказав Гендальф. – За кілька днів, якщо нам поталанить, ти опинишся там і довідаєшся все про ту долину.  Як я вже казав, зустрів я двох з Елрондового племені.  Вони поспішали додому, остерігаючись тролів.  Ці ельфи й розповіли мені, що трійко тролів прийшли з гір і загніздилися в лісі поблизу дороги, сіючи страх і розганяючи тутешню людність, а також нападаючи на подорожніх.  Я враз відчув, що мені треба вернутися.  Озирнувшись назад, я вдалині розгледів вогнище – і попрямував до нього.  Отже, тепер ви все знаєте.  Прошу, будьте обачніші надалі, а то ми ніколи й нікуди не дістанемось! 
   - Спасибі вам! – подякував Торін. 

                ***            



    Розділ третій 

  Короткий перепочинок   


   Того дня вони не співали пісень і не розповідали історій, дарма що вигодинилося.  Так було й назавтра і післязавтра. 
   Наші мандрівники почали відчувати, що небезпека поруч і її можна сподівати звідки завгодно. 
   Ночували під зорями.  Тепер їхнім коненятам було більше їжі, ніж досі – вони могли пастися в буйній траві.  Та все одне, у мішках залишалось небагато харчів, навіть із тим, що добули в тролів. 
   Якось надвечір вони вбрід перейшли шумку, пінливу, всіяну камінням річку – в тому місці, де вона широко розливалася й робилася мілка.  Дальній берег був крутий і слизький.  Ведучи коненят за повід, вибралися нагору й побачили, що ті високі гори підступили до них зовсім близько.  Здавалося, що до підніжжя найближчої гори лишився всього-на-всього легенький денний перехід.  На вигляд вона здавалась понура й страшна, хоч подекуди на брунатних її схилах грало сонце і з-за її пліч визирали сліпучо-білі сніжні вершини. 
   - Це Самітна гора? – спитав Більбо урочистим тоном, дивлячись на неї круглими від зачудування очима.  Чогось такого великого він ще зроду не бачив. 
   - Звісно ж, ні! – відказав Балін. – Тут лише починаються Імлисті гори, і нам треба якось – через них, чи понад ними, чи попід ними – добутися на той бік, бо тільки так ми зможемо потрапити у Дикий край, що лежить за горами.  А від гір ще залишиться добрячий шмат шляху до Самітної гори на сході, де на нашому скарбі лежить Смауг. 
   - О!.. – тільки й мовив хобіт і саме в цю мить відчув таку втому, якої ще ніколи не відчував. 
   Знову згадалося йому крісло перед каміном в його улюбленій вітальні, згадалось, як співає чайник на кухні…
   Не останній раз згадалося! 

   Попереду нині їхав Гендальф. 
   - Нам не можна збитися з дороги, бо тоді ми пропали, - сказав він. – По-перше, треба запастися харчами.  По-друге, нам потрібен перепочинок у більш-менш безпечному місці.  Ну, а ще конче потрібно боротьбу з Імлистими горами починати з вибору належної стежки, бо заблукаешь у них – і муситимеш вертатися назад, щоб розпочати все спочатку… Це якщо взагалі виберешся назад. 
   Гноми спитали його, до якого ж безпечного місця він їх веде, і чарівник відповів: 
   - Ви підійшли до самої межі Дикого краю – дехто з вас, може, це знає.  Десь попереду лежить чудова долина Рівенделл, а в ній живе Елронд в Останньому затишному домі.  Я послав звістку через моїх друзів, і нас там чекають. 
   Ці слова звучали приємно й заспокійливо, і вам, мабуть, думається, що легко й просто було мандрівникам прийти до Останнього затишного дому на заході Імлистих гір.  Попереду чогось не видно було ніяких дерев, долин чи пагорбів, що порушували б одноманітну площину – один величезний схил, який помалу крутішав аж до підніжжя найближчої гори.  Скрізь надовкіл розлягалася кам’яниста, вся в розколинах, вересневого кольору рівнина, на якій то тут то там зеленіли клаптики трави або моху, вказуючи на воду.      
   Надвечірнє сонце хилилося до обрію, та в усій тій мовчазній пустелі не видно було й натяку на житло.  Проїхали трохи й переконалися, що дім той може ховатися де завгодно на просторі, що відділяв їх від гір. 
   Несподівано під ногами відкривалися глибокі долини – вузькі, з крутими схилами – і мандрівники зачудовано дивилися вниз на дерева, що росли на дні понад річечкою.  Траплялись урвища, через які – от би трохи вужчі! – можна було б і перескочити… але ж глибоченні, з водоспадами.  Траплялись і темні яри, що їх ані перескочити, ані ані спуститися в них.  Зеленіли подекуди й болітця, на вигляд гарненькі, всіяні яскравими великими квітами – та якби туди зайшов поні з поклажею на спині, він би ніколи не вибрався звідти! 
   Насправді відстань до гір від того броду була куди більша, ніж ви б могли подумати.  Більбо весь час дивувався.  Єдину стежку позначали білі камінці, великі й малі, декотрі з них губилися під мохом чи вересом.  Навіть під проводом Гендальфа, який, здавалося, все знав про цей шлях, посувалися вперед дуже повільно. 
   Видивляючися стежку, чарівник хить бородою сюди, хить туди, а вони обережно тюпали за ним і наче й зовсім небагато пройшли – а вже й день почав пригасати.  Вже давно минула пора чаювання, і мандрівникам думалося, що так само промине й час вечері.  Довкола пурхали метелики.  Місяць ще не зійшов, а вечірнє світло дуже потьмяніло.  Хобітів коник почав спотикатися на камінцях.  І враз вони вийшли на край урвища – та так несподівано, що Гендальфів кінь трохи не ступив у порожнечу! 
   - Ось вона, ось, нарешті! – вигукнув чарівник, і всі, скупчившись довкола нього, зазирнули через край…
   Глибоко внизу вони побачили долину.  Звідти чувся шум води, повітря дихало пахощами дерев, а по той бік річечки мерехтіло якесь світло! 
   Більбо навіки запам’ятав той спуск:  як вони ковзали й спотикалися у сутінках, сходячи вниз по звивистій, крутій стежці в таємничу долину. 
   Вони спускалися нижче – і повітря дедалі теплішало.  А від смолистого духу сосон хобіт зробився сонний, голова його раз по раз опускалася на груди… він навіть клював носом у гриву своєї конячки, а раз було трохи не звалився на землю. 
   Що нижче вони сходили, то веселіше ставало їм на душі!  Тут уже сосни поступалися місцем букам і дубам, а в сутінках розливалося відчуття затишку.  Зелень трав майже розчинилась у чорноті, коли нарешті мандрівники вийшли на відкриту галявину неподалік від берега річки. 
   «Гм-м-м!.. Наче пахне ельфами!» – подумав Більбо й поглянув на зорі.  Яскраві, горіли вони високо у небі!.. І в цю мить полилася пісня, схожа на переливчастий сміх серед дерев: 

   Прибились чого ж ви 
   У землі чужі? 
   Готові, готові,
   Гарячі коржі! 
   Тріль-ліль-ліль-лелі
   В оселі веселій, ха-ха!..

   Куди бородою
   Ви шлях метете? 
   Що Більбо ще вкоїть –
   Хто знає про те?..
   А Балін і Двалін
   Чвалають, бувалі, у червні, ха-ха! 

   Ночуєте з нами
   Чи йдете ви в ніч? 
   Вже ж коні пристали! 
   Сон липне до віч!..
   Поїхать – дурниця, 
   То краще лишиться
   І слухати, й чути, 
   Щоб гарно заснути,
   Цю пісню, ха-ха!.. 

   Отак сміялись і співали серед дерев ельфи! 
   Мабуть, ви скажете: «Ну й нісенітниці!» – та ельфам те все байдуже – скажіть їм щось таке, то вони тільки ще дужче засміються! 
   Сутінь густішала, і скоро хобіт вже міг розгледити їх – вони так і мелькали в гущавині.  Хобіт любив ельфів, хоча й рідко бачив їх.  Нині ж він трохи й побоювався цих дивовижних створінь.  Адже гноми не дуже мирять з ельфами.  Навіть такі досить порядні гноми, як Торін з друзями, вважали ельфів нерозумними (а це, вибачте, нерозумна думка!) й надокучливими – бо іноді ельфи дражняться й сміються з гномів, особливо з їхніх борід! 
   - Ну, ну! – пролунав голос. – Ви тільки подивіться!  Хобіт Більбо на поні, леле!.. Яка чудесна картина! 
   - Чудо, чудо, диво дивне! – відгукнувся ще хтось. 
   І веселуни завели нової – такої самої насмішкуватої пісні, як і та, що лунала щойно!  Зрештою один з них – високий юний ельф – вийшов із-за дерев і вклонився чарівникові й Торіну. 
   - Ласкаво просимо до нашої долини! – мовив він. 
   - Спасибі! – трохи неласкаво відказав Торін. 
   Але Гендальф уже зіскочив зі свого коня й замішався в юрбу ельфів, весело з ними розмовляючи. 
   - Ви трохи збилися з дороги, - сказав той високий ельф. – Тобто, якщо вам потрібна єдина стежка, що веде через річку й до будинку на тому березі.  Ми покажемо дорогу, але краще вам спІшитися, поки перейдете місток.  Ви побудете з нами й поспіваєте трохи, чи попростуєте далі? На тому березі он готують вечерю, - додав ельф. – Я чую дим від вогнищ. 
   Хобіт, попри всю втому, залюбки побув би хвилинку з цими ельфами.  Співи ельфів, та ще під червневими зорями – як пропустити отаку цікавинку?  І чом би не перемовитися тихим слівцем із цим плем‘ям, яке, здавалося, знало не лише його ім’я, а й все про нього – дарма, що він їх зроду не бачив…
   Яка ж то в них склалася думка про його пригоду?  Ельфи знають чимало і напрочуд швидко підхоплюють усілякі новини – що та де діється в краї – швидко, як ото вода тече, або й швидше. 
   Але усім гномам забажалося вечері – та ще й негайно – де вже тут зупинятись?  Спішившись, рушили вони далі, ведучі своїх поні за поводи, аж поки вийшли на добру стежку, а далі й до берега річки дочалапали. 
   Бистра й шумлива та річка, як і всі гірські потоки бувають літнього вечора, коли сонце за цілий день розтопить стільки снігу в горах!  Був тут лише один вузенький кам’яний місток без поруччя – такий вузький, що по ньому пройти міг лише один поні.  Що ж діяти?  Пішли вони через той місток – один по одному, повільно, обережно, кожен ведучи свою конячку за вуздечку.  А ельфи принесли на берег яскраві ліхтарики й поставали, виспівуючи веселої пісні, поки мандрівники переходили на той берег. 
   - Батечку, не вмочай бороди в піну! – кричали вони Торінові, який посувався зігнувшись, мало не стаючи навкарачки. – Вона й так довга – не треба її поливати! 
   - Глядіть, щоб ваш Більбо не поїв усі коржики! – гукали інші. – А то не пролізе ні в яку замкову шпарину! 
   - Тихо, тихо, люди добрі!  І на добраніч вам! – казав Гендальф, що переправлявся останній. – Долини мають вуха, а в декого з ельфів надто веселі язики.  На добраніч!..
   Отак нарешті мандрівники наші дійшли до Останнього затишного дому, і двері того дому гостинно розчинилися навстіж. 

   Дивна річ, але про гарні речі й щасливі дні завжди розповідають похапцем, ніби й слухати там нема чого – тимчасом як із чогось тривожного, страшного, навіть жахливого може вийти добряча оповідь і оповідач добряче натомиться, поки добереться до фіналу. 
   Довгенько вони пробули в тому затишному домі, тижнів зо два щонайменше, і їм немила була навіть думка про те, щоб колись вирушити звідси!.. Ну, а Більбо – той залишився б там навіки, навіть якби міг, побажавши, без турбот опинитися вдома, у своїй хобітівській норі.  І все-таки небагато чого можна розказати про те їхнє гостювання...... 

                ***               

Остальные главы пока не отредактированы, прошу обойтись без огорчения!  :)


Переклад з англійської Олександра Мокровольського під редакцією Андрія РябокОня   





...А эти хоббиты Вас развлекут:

 https://www.youtube.com/watch?v=6m0l3Yr1B50 
 ...временами - закадровый голос Гердта!..