Він стояв перед нею на колінах розбитий вщент, мокрий від дощу з сумними очима. З його рожевої, такої ще дитячої, губи юшкою бігла кров:
- Який у вас дурний смак! Благаю Вас, мадам, зніміть цю маску цинічної повії! Так і скажіть - набридло бути звичайною.
На її обличчі панувала залізна маска. Від дощу захищала парасолька:
- Послухай мене, нахабний хлопчисько, - посміхаючись лише намальованими червоними губами, мовила вона, - досить за мною бігати. З тобою було приємно провести час, - погладила вона його ще по гладенький щоці, але всьому свій час.
- Але я вас кохаю! - схопив він її за руку.
- Припини! Для тебе я просто була першою жінкою. Для мене ти - подарунком на 8 березня. От і все.
- А як же той тиждень, коли ви мене так пестили? Куди ділися ті слова, що ви мені казали?
- Так тебе ж без цього було не затягти у ліжко, - підморгнула вона і з'їрошила йому волосся. - А тепер мені дійсно треба йти. Ти мені ще спасибі скажеш. І більше не трапляйся мені у темряві, бо наступного разу взагалі без губи залишишся.
- Цокіт її каблуків ще довго мене перслідував. Наступних два тиждні я провів у ліжку із запаленням легенів. Від тоді мені подабались жінки, які на багато старші. Тепер же, коли мені 40, я зовсім по-іншому дивлюсь на життя. Розумію, що проспустив молодість за дорослим життям жінок. Я хочу надолужити все, - накрив я лодонею руку дівчини років 20, - але, боюся, що пізно...
- Та що ви! Ви ще молодий! Вам не треба ганятись за минулим, - дивилася вона на мене.
- Ви гадаєте? - поправляв я волосся з її обличчя. "60 хвилин - і ліки від колишніх ран готові;)"