Того ранку я заспав. Прокинувся тільки о дев’ятій, глянув на годинник і перелякався, бо ще ніколи не дозволяв собі так запізнюватися. Підхопився, умився, одягся і побіг на зупинку. Коли влетів до будівлі, охоронці жартома кивали мені пальцями. У офісі швиденько зробив бутерброди Понамці і поставив заварюватися каву. Після цього вийшов покурити на технічний балкон. Взагалі то, у будівлі палити заборонялося, треба було виходити на вулицю, йти у відгороджений куток на задньому дворі і смалити там. Але всі палили на технічних поверхах, попільнички звідти прибирали на час перевірок.
Ото стояв, курив, заспокоював себе, що все нормально, хоча хтось же міг телефонувати у мою відсутність і це погано. Кривився, обіцяв сам собі, що такого більше не повториться, коли щось наче пролетіло поруч. Пролетіло дуже швидко, мигнуло і зникло. Я закрутив головою, виглянув з балкону, але нічого підозрілого не побачив. подумав, що це ввижається щось через хвилювання.
Повернувся до офісу, випив кави і сів за свій комп’ютер. Почав набирати якийсь текст. Я вже швидко набирав, аж самому подобалося. Міг встигати навіть за швидкою розмовою клієнта. Навчився, значить, не дарма їм свій хліб, точніше, палю цигарки та живу у Понамки на дачі.
Подзвонили знизу.
- Шефіня пішла. – попередили хлопці з охорони. Ми з ними потоваришували. Вони чули, що я відсидів і співчували, а ще поважали, що не зламався, зміг влаштуватися на роботу, коли вийшов. Та не просто влаштуватися, а у Понамки. Всі вважали, що у неї складний характер і з нею міг працювати тільки Шеф. А тут ось я з’явився.
- Привіт. – вона залетіла у кімнату, як вихор. Сміялася, матляла своїми білявими патлами, лупила кулаками повітря.
- Привіт. Їсти подано. – доповів я і підняв кришку підносу, який купив спеціально, щоб Понамка їла бутерброди з нього і не засмічувала офіс крихтами.
- О, яка смакота! – Понамка кинула торбу зі змінним одягом і схопилася з перший бутерброд.
- Помідори домашні, а не магазинні. Купую у сусіда по дачі. Він переконує, що жодної хімії.
- Дякую, Красю! – сміється вона і вже край першого бутерброда зникає за її білими зубами.
- А ще ось приніс. – ставлю відерце абрикос. – Це з твоє дачі.
- Абрикоси! – вона кидається до них.
- Та доїж бутерброди.
- Та що там їх доїдати! – лупить абрикоси разом з бутербродами, випльовує кісточки, як кулемет.
- Слухай, та не швиди ти так. Їжу треба пережовувати. – дивуюся я її темпам.
- А я і пережовую! – вона працюю щелепами наче комбайн. – Ой, добре як! – Понамка ікає і складає руки на животі. Він в неї на диво плаский. Не розумію, як можна стільки їсти і мати плаский живіт. – Хух. Мене сьогодні на треші вимотали, капець. Поставили проти майстра спорту. Думала, уб’є.
- Прошу каву. – приношу чашку.
- Дякую. А що там, солодкого нічого немає?
Дістаю зі свого столу плитку шоколаду. Ми домовилися, що шоколад зберігаю я, бо Понамка каже, що в неї у столі він не пролежить і кількох хвилин. Ось вже летить до урни обгортка, плитка у три приходи опиняється в Понамці, а та облизує свої губи і задоволено гуде, попиває каву.
- Ти їси, наче дикун якийсь.
- Ага, я знаю. Мені часто кажуть, що своєю манерою їсти я руйную усю романтику. Люди ж чекають, що я така білявочка-малявочка, їм по крихточці, клюю, як пташенятко, а тут виявляється, що я дикий кабан, який зжере все, що завгодно і це якось нервує людей. Але я ж кажу, що я – Мужик. Так мене на треші звуть, то будьте готові! – Понамка ікає і відставляє чашку. Я беру її, щоб йти помити, коли у двері стукають. Навіть не встигаю нічого сказати, коли до офісу заходить чоловік. Років сорока, міцної статури, з рішучим поглядом, одягнений у дивний костюм. Не той костюм, що штани та піджак, а саме, що дивний: шаровари(!) підперезані, аж вогняні такі, вишиванка і капелюх з червоним верхом. Таке враження, що з колективу самодіяльності втекла людина. Як такого красеня тільки і пропустила охорона? Я дивуюся, а потім же дійсно думаю, що дивно, навіть не зателефонували.
- Доброго дня. – каже чоловік таким басуватим розкотистим голосом, здається, аж скло у вікнах починає тремтіти.
- Доброго. А ви як пройшли? – питаю я і трохи нічуся його впевненого, наче танкова дивізія, погляду. Про танкову дивізію я кажу, бо чув багато про військову міць танків від сусіда по нарах, лейтенанта-танкиста, який загримів до тюрми, бо продав невідомим цистерну пального, а з керівництвом не поділився. Тут ще була компанія проти міністра оброни, по всій країні збирали докази, якій безлад у військах, то пішов лейтенант під суд і в тюрму. Де любив розповісти про те, що таке танкова дивізія у наступі, то ніхто і ніщо її не зупинить, хіба що дві танкові дивізії. Лейтенант повісився, коли дізнався, що Ваня Смерть порає його жінку, кожен раз, коли та приїздить на побачення. Ваня налякав її, що вб’є чоловіка, та зламалася, а потім зламався лейтенант.
- Слухаю вас. – каже Понамка і я кручу головою, щоб відігнати старі спогади. Я на волі, а що було, то загуло. Сідаю за комп’ютер, брудні чашки ховаю під стіл.
- Мені треба знати замовників цих статей. – чоловік лізе під вишиванку і дістає звідти купу паперу. Це вирізки з газет, багато. Понамка бере їх, читає заголовки.
- «Буряк шкідливий для здоров’я», «Справжній борщ тільки з помідорами», «Британські вчені встановили, що їсти буряк не можна», «Борщ привів українців до виродження», «Щорічно гине кілька тисяч їдоків борщу». – Понамка з поглядом сповненим оптимізму дивиться на гостя. Той дістає з-під вишиванки ще якусь книжку і сірій некрасивій обкладинці. Кладе на стіл. Понамка читає і її заголовок: «Рука з борщу або буряки, які нас вб’ють». – вона знову дивиться на чоловіка. Той надзвичайно серйозний.
- Мені треба, щоб ви якомога швидше знайшли тих, хто стоїть за всім цим. – чоловік киває на вирізки та книжку.
- Добре, ми знайдемо. Але спочатку умови, по яких ми працюємо. Дві тисячі гривень авансу. Потім ми з’ясовуємо обсяг робіт і називаємо розмір гонорару.
- Я згоден. – каже чоловік і дістає знову таки з-під вишиванки дві червоних пачки. Здається, це червонці. Кладе на стіл Понамці. – Скільки часу вам потрібно?
- День на з’ясування обставин. Далі в залежності від складності роботи.
- Мені потрібно якомога швидше! – каже людина і видно, що він дійсно переймається цією проблемою.
- А можна спитати, навіщо? – не стримуюся я і бачу блискавки, які вилітають у моєму напрямку з очей Понамки. Дарма я спитав, дарма!
- Я є представником Української асоціації виробників червоного буряку. Проти нашої продукції розпочата справжня інформаційна війна. Людей переконують, що буряк не можна вживати, особливо варити з ним борщ, хоча який борщ без червоного буряка? Мені потрібно знати, хто намагається знищити наш бізнес. Зрозуміло?
- Так точно. – киваю я, бо чоловік повернувся до мене і я відчуваю, наче на мене наставила стволи та сама танкова дивізія.
- Будь ласка, залишіть свої координати. – просить Понамка.
- Я завтра зайду о такій самій порі. – каже чоловік і уходить. Я ошелешено дивлюся йому услід.
- Крася, ніколи не питай клієнта, навіщо! Ми повинні не запитувати, а відповідати. Домовилися?
- Так. Але… - я замовкаю, щоб не сказати зайвого.
- Що?
- Але він же божевільний!
- Крася, дивися сюди! – Понамка махає пачками червонців. – Ось це гроші, справжні гроші, гроші які нам потрібні. І ми будемо їх відпрацьовувати. Розумієш?
- Так! Вибач, Понамко.
- Нічого. Що ж, дивимося. – вона риється у вирізках. – Газети журбівські, а є і з других регіонів. Статті в них виходять однакові. Скоріше за все, хтось їх замовляє централізовано. А ось книжка видана у Сумах. Автор – Владюша Бар-Кончалаба. Чув про такого?
- У нас на зоні такий не сидів. – кажу. Понамка дивиться на мене, розуміє, що я не жартував, а відповідав чесно. Посміхається. Потім придивляється до мене.
- Слухай, а що це в тебе на шиї?
- Де? – я хвилююся, мені ніяково. Що може бути на шиї, що?
- Ось! – Понамка вже підійшла, схопила мене за підборіддя і закинула голову, наче барану, якого збираються різати. – Чорт забирай! Та це ж засос! Два! Три! Красю, а ти робиш успіхи! Не встигли ми з’ясувати, що чоловіча сила в тобі ще не скінчилася, а ти вже ходиш увесь в засосах! Хто щаслива обраниця?
Я червонію, відвертаюся, хапаю брудні чашки і вибігаю під сміх Понамки. В туалеті дивлюся у дзеркало і бачу, що дійсно такі синці на шиї. Відкочую у сорочки воріт, щоб прикрити їх. Так і повертаюся. Понамка бачить і регоче.
- Оце так конспіратор! Ти що!
- Будь ласка, припини. – прошу я, бо не знаю, куди діватися від її кпинів.
- Добре, не бійся. Мені просто дивно. Чоловіки люблять похвастатися своїми подвигами, а ти наче соромишся. Ну, твоя справа. Поїхали, Красю, по газетах. Розпитаємо, хто давав ці об’яви.
Зачиняю офіс, спускаємося ліфтом, на першому поверсі питаю у охорони про чоловіка у червоних шароварах.
- Чому не попередили?
- Ти про що? – дивуються охоронці.
- Чоловік у червоних шароварах! У вишиванці і шапці з червоним верхом! – я дивуюся не менше, аніж вони.
- Красю, швидше! – кличе мене Понамка, яка вже пішла далі.
- Слухай, пити менше треба. – каже один з охоронців. – Не було тут нікого такого.
Здивований поспішаю за Понамкою. Як охоронці могли не помітити людину, одягнену настільки дивно! Як?
- Що ти там копаєшся, поїхали! – махає Понамка вже з машини. Плигаю в середину. – Ти той, не так виснажуйся вночі, а то гальмуєш занадто.
- Добре. – я киваю, вона регоче і ми вже несемося по дорозі.
- Жартую! Оце ще мені людина без почуття гумору! Тільки той, запобіжники використовуй. Бо зараз же епідемія СНІДу, щоб не довелося на аптеку працювати.
- Так, звісно.
- Бльо! – лається Понамка і зупиняється.
- Що?
- Що, що! Дядя даїшник. – вона дивиться у дзеркало заднього виду. Я теж туди заглядаю, бачу як до нас наближається міліціонер у формі і з чорно-білим жезлом. Мене аж трясти починає. Мені все здається, що мене ось-ось заарештують.
Понамка відкриває вікно своєї двері, даїшник прикладає долоню до свого капелюха.
- Доброго дня, сержант Васильєв. Ваші документи.
Понамка дає йому документи, мент уважно їх розглядає.
- І чого порушуємо? – питає він.
- Що? – щиро дивується Понамка.
- Обгін в зоні пішохідного переходу заборонений.
- Так я не обганяла, я їхала по своїй смузі!
- А я бачив інше.
- Товаришу лейтенанту, ну що ви? – Понамка розпливається у посмішці. – По своїй смузі ж їхала! Не обганяла! Навіть у думках такого не було!
- Ходімо, я вам правила покажу. – пропонує сержант, якого Понамка чомусь назвала лейтенантом.
Вона уходить з ним. Бачу сховану у кущах машину ДАІ. Хвилююся, чекаю хвилин десять, коли Понамка повертається.
- Єс-с-с! Я цього бичка зробила! – вона заводить двигун і рушає.
- Що? – не розумію я.
- Хотів, мудак такий, злупити штраф. Потім на хабар тиснув. Але я розповіла, що юрист за освітою, що суддів знаю і можу спаплюжити йому статистику справ. Він щось ще тягнув, а потім сказав, щоб забиралася геть.
- Як ти їх не боїшся? – дивуюся.
- Крася, я ж сама в міліцію попрацювала. І знаю, що їх не можна боятися, інакше порвуть на шматки. Будь впевнений, а не сиди ото наче з табличкою «Грабуйте мене, будь-ласка».
- Я ж не вибираю, лякатися мені, чи ні. Це ж у крові.
- Вчися бути сильнішим за кров. Інакше програєш. Так, приїхали. – ми заїхали у двір триповерхового старовинного будинку. Там стоїть одноповерхова будівля з білої цегли, на ній великий банер «Вісті Журб». Це така газета. Колись я збирав рекламу для її конкурентів. – Пішли. – каже Понамка.
Заходимо в середину, у коридорі за столом сидить офіс-менеджер. Понамка питає, де знаходиться рекламна агенція, їй вказують на двері далі.
- Понамко, привіт! – зненацька у коридор вискакує якийсь хлопець. Невисокий, з нервовим обличчям і густим кудрявим волоссям.
- О, Жан-Люк! – радіє Понамка, коли бачить хлопця. Вони обнімаються і цілуються у щоку.
- Що тут робиш?
- Та оце прийшла дещо розвідати. Не підкажеш, хто розміщав оці статті? – Понамка показує одну з вирізок.
- Зараз, почекай. – хлопець хапає вирізку і біжить до дверей, за якими мусить бути рекламна агенція. Повертається за кілька хвилин. – Це рекламна агенція «Коллес», з Сум. Вони замовили вихід у дванадцяти номерах. Чотири подачі вже було, то залишилося вісім. Платять по факту, платять вчасно.
- А оце «Коллес», воно ще щось рекламувало?
- Ні, більше нічого. Тільки оці статті. Ну і ще вони в нас стали спонсорами рубрики «Смачно», ну, де рецепти кулінарні публікуються. Вони надсилають свої рецепти, а ми розміщуємо.
- І що за рецепти?
- Та фігня якась. То борщ на помідорах, то щі якісь. Здебільшого перші страви. Як твої справи?
- Добре, Жане, добре. А не міг би їх координати дати? – питає Понамка.
- Ось, тримай. – він дає маленький аркуш паперу. Там написана адреса у Сумах і телефон.
- Ага, дякую. – киває Понамка.
- Може поп’ємо якось чаю увечері? – питає хлопець і помітно нітиться.
- Та якось можна. – киває Понамка. – Ну, до зустрічі.
Ми уходимо. Здається, хлопець дивується, що я ухожу з нею. Він думав, що ми не разом.
- Хто це такий? – питаю.
- Жан-Люк, журналіст, пише про кримінал. Я ще коли працювала в міліції, з ним познайомилася.
- Здається, він в тебе закоханий.
- Крася, в мене багато хто закоханий, то це не дивина. – сміється Понамка. – Ну що, мотнемо до Сум?
- До Сум?
- Ну, рекламна агенція там. Писака той теж там. Поїхали!
На виїзді з міста Понамка заливає повний бак палива, потім зупиняється біля невеличкого ресторану.
- Пішли, пообідаємо. Тут чудово готують!
- Та я не голодний. – стинаю плечима.
- Крася, слухай, ти взагалі хоч щось їси? Ти ж худий, наче задохлик якийсь. В тебе не анорексія?
- А що це?
- Пішли! Це наказ!
Виходимо з машини, заходимо у ресторан. Там нас зустрічає офіціант.
- О, Понамко Ігорівно, раді вас бачити!
- Привіт, Саня. Ну що, давай нам борщику каструльку, так щоб з кісточкою. Жареної картоплі з відбивною, салатик, ну і узвару вашого літр.
- Борщу немає. – каже офіціант і так дивує Понамку, що вона аж підстрибує, дивиться на хлопця, наче він сказав щось неможливе. – Давайте окрошку, холоденьку, на березовому квасі! – намагається виправдатися офіціант.
- Зачекай, Саню! Як це борщу немає? Це ж ваша фірмова страва! З мозкової кісточкою! – Понамка аж тон підвищує у своєму здивуванні, навіть обуренні.
- Понамко Ігорівно, Понамко Ігорівно! – офіціант виставляє вперед руки і трохи відходить, наче готується, що його будуть бити і бити сильно. А Понамку тут поважають! – Кухар відмовився готувати! Його хотіли звільнити, але де візьмеш доброго кухаря? Залишили! Але борщі варити відмовляється!
- Це ще, хвороба якась? – дивується Понамка. – Борщефобія? А ну веди мене до нього! – наказує і офіціант слухняно веде її на кухню. Біжить навшпиньки, наче ото ми на зоні бігали перед адміністрацією. Я за ними.
Заходимо на кухню, там парує кілька каструль, шиплять сковороди. Он і кухаря видно у пару.
- Доброго дня. – вітається Понамка.
- Доброго. – кухар здивовано дивиться, мабуть не звик до делегацій.
- Слухайте, в мене питання. А чого ви борщі перестали варити? – цікавиться Понамка, а кухар від її питання аж сіпається. Біліє обличчям, хрипить, навіть втекти намагається, але куди втечеш від Понамки? Ось вже схопила вона його за руки і припнула до стіни. – Це ж якось неправильно. Я хочу пообідати до пуття, а у вас борщу немає.
- Окрошка! Дуже смачна окрошка! З яловичиною і на березовому квасі! Холодненька! – тараторить кухар.
- Аж зуби ломить! – додає офіціант. Понамка бере кухаря за петельки і струшує його, наче пустий оклунок. Ох вона ж і сильна, у кухарю кілограмів вісімдесят! Спробуй таке одоробло струсити!
- Де борщ? – коротко питає Понамка і дивиться кухарю в очі. Той геть переляканий, тільки головою киває.
- Ні! Ні!
- Що, ні? Кажи! – Понамка робить правою ногою крок назад, лівою рукою тримає кухаря, а праву заносить наче для удару.
- Понамко Ігорівно, не треба! – просить офіціант. Кухар взагалі і вимовити нічого не може, тільки мугикає і слідкує виряченими очима за кулаком Понамки.
- Повторює останній раз. Де борщ? – каже Понамка серйозно. І я відчуваю, що вдарить же. Такі речі вчишся відчувати. Вдарить! Вдарить! Це і кухар розуміє.
- Не можу! Не можу! Небезпечно! – хрипить він.
- Що небезпечно? – дивується Понамка, але кулак не опускає.
- Борщ! Варить! Не можна! – кухар тремтить під стінкою, хрипить та крутить головою.
- Чому? – питає Понамка.
- Рука! – хрипить кухар і ще більше вирячує очі.
- Рука? – Понамка дивиться на свою праву руку. – Що рука?
- З борщу! Вона вбиває! Не можна варити! Не буду! Не буду!
Понамка здивовано дивиться на кухаря. Навіть я здивовано, хоч співчуваю його страху, бо переживав щось подібне не раз.
- Понамка Ігорівно, вони всі відмовляються! Всі! Ми ж хотіли цього звільнити, узяти іншого, бо ж до нас люди за борщем часто їздять! Але у всіх Журбах ніхто з кухарів не хоче варити борщ! Ніхто! Оце такі перелякані всі! – доповідає офіціант.
- І звідки знаєш про руку? – питає Понамка кухаря.
- Книга. – хрипить той. – І бачили її.
- Хто бачив?
- Хлопці. З «Естрагону». Вони там готували прийом для іноземних інвесторів. Варили великий казан борщу. А вона вискочила і шеф-кухаря схопила! Схопила і утягнула! – кухар дрібно-дрібно тремтить. Це страх, страх. Я знаю, що він відчуває.
- Це що ото по телевізору показували? – кривиться Понамка.
- Так, так! Але там казали, що нещасний випадок, що шеф-кухар просто упав у казан з борщем. – торохтить офіціант.
- Брехня! Іван Сергійович тридцять років на кухні пропрацював! Як він міг впасти? І казан стояв на плиті. На висоті метрі, плюс сам ще чи не метр заввишки! Як у нього впасти можна було? Це рука, рука! – кухар несподівано виривається і тікає. Понамка його не зупиняє.
- Оце такі всі, як подуріли. – стинає плечима офіціант. - Не знаю, що з ними сталося таке.
- А що за книга? – питає Понамка.
- Та ось. Тільки її і читає. – офіціант лізе у шафу під стелею, там відсуває жерстяні банки з начинкою, дістає книгу. Я вже її бачив. Це книга того Бар-Кончалаби.
- «Рука з борщу або буряки, які нас вб’ють» - читає Понамка знайому обкладинку. – Оце він читає?
- Так. Директор спробував забирати, то він постійно нові купував. Вимушені були залишити. – офіціант тупцює перед Понамкою, яка дивиться книгу.
- Диви, які жахи. – киває вона на картинки. Там зображено, як якась рука кидається з каструль, казанів, а то й просто з тарілок і вбиває їдоків. Тобто, затягує до тих самих каструль та казанів і там топить у борщу. Що це борщ, ясно, бо малюнки кольорові і там борщ такий бордовий, майже кривавий, небезпечний та страшний. А ще є малюнки, де червоні буряки вистрибують з землі і нападають на людей, перерізають гострими носами сухожилля на ногах, а потім добивають людей серед гички. Але то так, дитинство якесь, а от борщ по-справжньому зловісний.
- Я оце почитав, так аж перехотілося мені борщу. – тихенько каже офіціант. – Он він який, страшний.
- Дурня. – кривиться Понамка. – Книгу візьму. – вона йде з кухні, до зали. Сідає за стіл. – Ну давай вже окрошку, як нормального нічого немає.
- Зараз, Понамко Ігорівно! – радіє офіціант і зникає. Потім з’являється, ставить на стіл підніс зі свіжим, пахучим хлібом, а також блюдце з чимось, схожим на замазку. – Смачного! – щиро бажає офіціант і знову зникає. Понамка розгортає з паперової серветки виделку, ніж та ложку. Ножем набирає щедро замазку з блюдця і маже на хліб.
- Спробуй, це сало перекручене з волоськими горіхами та часником. Дуже смачно. – вона маже на хліб шаром чи не в палець. Кусає та так, що одразу прибирає половину шматка, сантиметрів шість завдовжки. Жує, але сама не весела, хоч їжа ж завжди підвищувала їй настрій.
- Що, Понамко? – питаю.
- Та що це за обід без борщу? – дратується вона. – Я тому Владюші пику наб’ю! Херню усяку пише, мудило! – Понамка аж кулаком по столу гупає і я тому писаці не заздрю. – А який же тут борщ був! З кісточкою, зі сметаною! Ех! Особливо коли похмілля, так ото приїду, та пару мисочок улуплю холодненького, все, наче рукою, знімало!
Понамко вже маже другий шматок хліба, кидає як за себе і його. Потім ще два. Коли офіціант приносить керамічну каструлю з окрошкою і такі самі миски. Швиденько розливає.
- Хоч не вчорашня? – питає невдоволено Понамка.
- Ксеня Ігорівно, нарізали вранці, заправили десь годину тому, то настоялася як раз! – офіціант каже це з таким захопленням, наче про рідну дитину-генія.
- Вистачить, вистачить! – махаю руками я, коли бачу, що офіціант налив мені вже півмиски.
- Не витрачай продукт, Крася в нас неїдомий. – наказує Понамка. Я ще тільки почав їсти, а вона вже шкребе ложкою по дну своєї миски. Офіціант їй ще підливає. Окрошка то дійсно смачна, кисленька, прохолодна, але щоб стільки з’їсти! Я ледь з налитим впорався, а Понамці вже останню окрошку з каструлі вилили. Поїла і зітхнула так задоволено. – Ну, тепер можна і поїсти. У мене після окрошки такий апетит!
Нам приносять великі порції смажної картоплі, дві такі відбивні, лапті цілі, і миску салату. Я вже нічого не їм, бо шлунок повний, все Понамка. Аж округляється у животі, наче вагітна. Потім ще п’є узвар з пиріжками.
- От пиріжки у вас хороші. – каже вона, наче вже трохи заспокоїлася через відсутність борщу.
- Понамка Ігорівно, ось вам кухар зробив у дорогу. – офіціант показує якийсь великий пиріг чи що. – Кулеб’яку. Дуже вибачається за борщ.
- О, у дорогу нам знадобиться. – радіє Понамка. Розплачується десятками, залишає на чай. – А борщі робить, бо без борщів неправильно якось.
- Та ми то згодні! У кухарі вся справа! – запевняє офіціант.
Виходимо, сідаємо в машину.
- А ти водити вмієш? - питає Понамка та солодко зіває. – Бо зараз би оце поспати.
- Не вмію.
- Щоб з наступного тижня пішов на курси водіїв. – наказує вона. – Мені потрібен кваліфікований помічник!
- Піду, піду. – кажу я, хоч і не уявляю себе за кермом.
Вже їдемо. Понамка вмикає якусь музику, сама наспівує, в неї сильний, красивий голос. Під нього я засинаю. Сниться щось приємне. Дуже приємне. Коли Понамка гепає мене в плече.
- Красю!
- Що? – я прокидаюся, дивлюся у вікно. Ми мчимо трасою, навколо лани та лісосмуги. – Що?
- Слухай, в тебе якісь крайнощі? То кошмари, коли спиш, кричиш, наче різаний. То в тебе ото стирчить он зі штанів і плямкаєш, наче дід старий на нудистському пляжі. Стримуйся, ти ж у товаристві дами!
- Вибач! – мені дуже соромно. Щось я розслабився занадто. Треба тримати себе в руках. Хоч я і на волі. – Вибач, будь-ласка!
- Та вибачаю. Тільки не плямкай більше, неприємно.
- Не буду. А що там Суми, далеко?
- Та десь за годину будемо. До туалету не хочеш?
- Ні.
- Слухай, може ти робот? А? – цікавиться Понамка.
- Чого це? – дивуюся.
- Ну от майже не їси нічого, до туалету не ходиш. Ти там усередині не залізний?
- Я – ні. Але от у нас був пацан в загоні, який казав, що його посадили за робота.
- Це ще як? – дивується Понамка.
- Ну, каже, що познайомився з бабою, почали жити разом. Потім він помітив дещо підозріле. Ну, що вона нічого не їсть і до туалету не ходить.
- А це він звідки знав?
- А він папір мітив туалетний. Що от вона сходить до туалету, потім наче змиє, а папір цілий. І смак не відчувала. Він їй у каву солі напре, каже, що кілька ложок великих, розколотить, вона п’є і дякує. Ото він став підозрювати, що вона не людина.
- Зачекай, а що він з нею не спав? – дивується Понамка.
- Спав, але казав, що там все нормально було. Кращій секс, який у нього був в житті. Казав, що такі оргазми, що улітав просто. Ну, якось він купив великий магніт, прийшов з ним до тієї дівчини, а магніт їй до ребер прилип! Вона це побачила і кинулася на пацана. Каже, що ледь не задушила, але він її вдарив по голові. Звідти дим пішов. Почав дивитися, а там всередині залізо, пластмаса, шкірозамінник замість шкіри. Ну, насправді не жива вона, а робот.
- І що ж далі?
- А далі приїхали якісь люди у чорному, виламали двері до квартири, хлопця схопили, потягли кудись. Вкололи щось. Каже що голова дуже боліла від уколу. Потім в міліцію відвезли. Там йому почали казати, що він свою дівчину вбив. Вимагали зізнання. Він давай казати, що то робот був, вони почали з ним працювати. Ну, за два дні у всьому зізнався. Отримав п’ятнадцять років.
- І що, казав, що то робот був, а не дівчина?
- Казав. Впевнений був. Уже ж яка йому різниця, все одно сидів, але переконував усіх, що робота по голові бив.
- Може сам хворий на голову?
- Та бозна. Так, наче не схоже. Нормальний хлопець. Але ж у голову людині не зазирнеш. До речі, він з Генералом у бригаді працює на будівництві нового корпусу.
- З Шефом? Шеф би божевільного не брав. – дивується Понамка.
- Так він і не божевільний. Дивні речі просто розповідав. Це отой, що приходив у шароварах, ото дивний. Або кухар той. А де книга, дай хоч почитаю.
Беру у Понамки книгу, яку узяли в ресторані, читаю, а там якась маячня. Ото про руку з борщу, про небезпечні буряки, ще якісь дивні оповідання, написані, що наче і з життя, але ж так не буває. А ще ото картинки, багато картинок нападів руки та буряків.
- Тьху, гидотна яка книга! – відкладаю її.
Скоро вже у Сумах, питаємо як проїхати до потрібної адреси рекламної агенції. Приїздимо. Великий офісний центр, агенція «Коллес» на третьому поверсі. Понамка скрізь охорону проходить легко, а ось мене чіпляють. Доводиться записуватися, за мною спускається робітник агенції. Кручу головою, але Понамки поруч немає, вона вже піднялася ліфтом. То доведеться діяти самостійно. Що і лякає.
- Що ви хотіли? – питає хлопчик у сорочці і краватці. Я намагаюся згадати щось зі свого рекламного минулого. Але воно чи зовсім видалено у мене з голови, чи складено у пропилених теках десь у темному кутку пам’яті.
- Я з Журб, з газети «Журбівський огляд». У наших конкурентів виходить реклама про небезпеку буряків, досить багато реклами, я б хотів запропонувати і власну газету. Ми популярніші за конкурентів, а нас чомусь обходять.
- А, це замовлення S.S.A. Зараз відведу вас до менеджера, який займається цим напрямком. – киває хлопець.
- Вибачте, чиє замовлення?
- Корпорації S.S.A. Вони з Сум, але зараз працюють по всій країні. Нещодавно перевели штаб-квартиру до Києва.
Виходимо з ліфту, бачу Понамка, яка розмовляє з якимось хлопцем. Той розпустив хвоста, намагається причарувати, щось жартує, Понамка сміється. Узяла рибку на гачок. Прохожу поруч, вона робить вигляд, що мене знати не знає. Ну, я теж.
Мене зводять з менеджером, той просить показати моє видання. А що я йому покажу? Ну, брешу, що зараз підвезуть, розхвалюю неіснуючу газету, кажу, що ми особливо популярні серед пенсіонерів.
- Пенсіонерів? О, а це нам цікаво. – оживляється менеджер, чоловік років сорока, худий, з борідкою.
- Ми публікуємо рецепти простих у виконанні і недорогих страв, які дуже популярні у читачів. То могли б запропонувати S.S.A. стати спонсором рубрики. – брешу я і відразу зображаю блиск в очах.
- Ні-ні! Корпорація не хоче, щоб її пов’язували з цією рекламною кампанією. Бо рецепти, кухарство, це якось несерйозно, не їх масштаб. А от співробітництво нам цікаве. Залишайте ваші координати, пришліть зразки газет і ми зможемо домовитися, у нас є можливість вносити деякі зміни у кампанію.
Тиснемо один одному руки, виходжу. Понамка заливається з тим хлопцем у коридорі. Вона вміє захоплювати чоловічу увагу. Спускаюся, чекаю на вулиці. Поруч проходить міліцейській патруль, але я нормально одягнений, волосся вже трохи відросло, а головне я в сонцезахисних окулярах і ніхто не бачить переляк в моїх очах. То патруль проходить поруч, а я потім хапаю повітря ротом і слухаю, як калатає серце.
Понамка вийшла за півгодини, хлопчик вибіг слідом, махав зі сходів ручкою. Вона зробила знак, щоб я відійшов від машини, сіла і поїхала. Довелося пішки йти за ріг, де вона мене чекала.
- Ну ти конспіраторка!
- Навчись виглядати цивільного, чого тебе охорона хапає? – виставляє вона претензію.
- Рекламу оплачує якась корпорація S.S.A. – я перевожу розмову на ділові рейки.
- Їй же належить і сама рекламна агенція. Рейдерське захоплення, колишніх власників просто посунули. – додає Понамка.
- І що це за S.S.A.?
- Не знаю, але тут коли говорять цю назву, то переходять на шепіт, а частіше зовсім намагаються не згадувати. Просто говорять – корпорація. У них офіс тут неподалік, поїхали, подивимося.
Ми їдемо, бачу білборд, наче зі знайомою мордою. Де я її бачив? Хапаю книгу. На обгортці позаду фотографія чоловіка. Це його пика була на білборді! А он ще! «Владюша Бар-Кончалаба – гордість Сум»! Так і написано!
- Ти бачиш? – питаю Понамку.
- Що?
- Оцей хер, що написав всі ці жахи, він он висить тут на білбордах. – я показую вже на третій з ним. Таке враження, що увесь центр Сум завішаний цим Бар-Кончалабою.
- Точно! А он ще дивись реклама його книги. – дивується Понамка.
- Як це можна таке лайно рекламувати? – дивуюся я.
- Так, приїхали.
Понамка зупиняє машину на стоянці. Неподалік височіє будівля, вкрита чорним склом. На даху, поверсі десь на дванадцятому, три великі літери - S.S.A. На вході до будівлі стоять хлопці у чорній формі, мабуть, охорона.
- Серйозна контора. – киваю я.
- Та не кажи. Треба буде поритися в інтернеті, почитати, що за S.S.A. така.
- Туди не підемо?
- Та там, мабуть і я не пройду. – каже Понамка. Ну так, на вході стільки охорони. – Поїхали, краще поговоримо з тим, з письменником.
- З Бар-Кончалабою?
- Ага, з ним.
- Ну і прізвище! – дивуюся я.
- А Горностаєв чи Хаос, думаєш краще? – сміється Понамка.
- А де його шукати?
- Ну, та як він висить по всьому місту, то, думаю, люди мусять знати.
Понамка зупиняє машину, питає просто у перехожих і ті підказують.
- У нього свій офіс, десь на березі річки. – каже Понамка і ми прямуємо туди.
Старовинна, ще дореволюційних часів будівля у тихому місці, поруч, дійсно, річка. На будівлі табличка «Мистецько-благодійний фонд Владюші Бар-Кончалаби». Заходимо. Спочатку приймальня, але там пусто. Далі двері з табличкою «Директор фонду». Понамка стукає у них. За дверима чутне якесь совання і шепіт. Десь за дві хвилини звідти виходить дівчина зі змазаною помадою. Швидко закриває за собою двері, але я встигаю побачити, що позаду якийсь чоловік одягає штани.
- Слухаю вас. – питає дівчина і дивиться на нас вкрай невдоволено.
- Ми б хотіли поговорити з паном Владюшею. – каже Понамка.
- З якого приводу? – погордо і зверхньо питає дівчина.
- З приводу його книги.
- А ви хто? – секретарка дивиться на Понамку із ледь прихованим презирством. Дарма.
- Дід Піхто! – дратується Понамка і відштовхує секретарку. Та відлітає у бік, наче м’ячик. Понамка відчиняє двері і проходить до кабінету. Там за великим столом сидить чоловік років тридцять трьох, трохи схильний до повноти, з пишним, укладеним волоссям. Він здивовано дивиться на Понамку. – Ми до вас. – каже вона.
- Доброго дня, заходьте! – здивування хлопця змінюється на задоволення, коли він роздивляється Понамку. – Сідайте. Радий вас бачите. Чай, кава? – тут він помічає мене, кривиться. – А ви хто?
- Це зі мною, помічник. – каже Понамка. – Каву.
- Танєчка, дві кави! – кричить цей Бар-Кончалаба. Показово ігнорує мене. Секретарка щось невдоволено крекче за дверима. – Я слухаю вас. Ви журналістка. Щодо інтерв’ю? – він задоволено посміхається.
- Так, майже. Нас цікавиться оця ваша книга… - Понамка робить маленьку паузу, мабуть, забула назву.
- «Рука з борщу»! – Бар-Кончалаба задоволено посміхається.
- Так, у неї така потужна промоції по всій країні! – захоплено каже Понамка і видно, що тим ллє бальзам на серце співрозмовнику.
- Так, промоція, якої ще не було! І результати, яких ще не було! – Бар-Кончалаба пучить очі і розставляє руки. - За два тижні проданий стотисячний наклад! Зараз в книгарні поступило ще сто тисяч. І всі переконані, що доведеться робити, як мінімум ще одне видання.
- Слухайте, оця промоція, вона коштує великих грошей. Так? - Понамка грає таку анекдотичну білявку, кліпає очима.
- Так! Я точно не знаю цифр, але мова йде про сотні тисяч гривень. Якщо не мільйони! – він переможно дивиться на Понамку, а та удає з себе дуру у захопленні.
- Мільйони! Де ви їх узяли?
- Це все S.S.A. Вони повірили в мене! Скільки років я слав свої книжки у видавництва, але ті сліпці не хотіли бачити мій талант! Вони взагалі нічого не бачили далі свого носа. А ось прийшла корпорація S.S.A., новачки, вони ж ніколи не займалися видавничим бізнесом, але змогли роздивитися мій потенціал! Вони королі, що я можу сказати! – цей Бар-Кончалаба аж слиною пирскає, у такому він захваті.
- Тобто вони просто прийшли до вас і запропонували видати книгу? – Понамка продовжує удавати захоплення. Вміє ж.
- Так! Та ще й яким накладом! Таких накладів в Україні ще не було! Це успіх, це справжній успіх! – Бар-Кончалаба хтиво дивиться на Понамку, а та удає, що аж мліє від таких поглядів.
- А оце білборди, їх стільки у Сумах!
- О, це був конкурс гордість міста і я зайняв у ньому перше місце. Чесний конкурс, було незалежне журі і смс-голосування, я переміг і там і там, причому з великим відривом. Я зараз, мабуть що, найвідоміша персона у Сумах. Але я розумію свою соціальну відповідальність, то оце створив благодійний фонд, який буде розвивати мистецтво у місті, долати його деяку провінційність. Я – патріот свого міста. – він млосно дивиться на Понамку, потім кидає погляд на мене. Ледь не кривиться. – Слухай, може підеш, погуляєш? Таня покаже тобі місто. – пропонує мені.
- Ні, дякую. – кажу. – А ось все, що ви написали у книзі. Особливо про руку з борщу. Це правда? – питаю у нього і бачу його презирливий погляд. Бар-Кончалаба регоче, дивиться на Понамку.
- Де ви такого узяли? – він вказує на мене, розводить руками, мовляв такого дурня ще не бачив.
- Ні, а дійсно! Просто ми оце їхали до вас і по дорозі в ресторані нам не змогли подати борщу, бо кухар був так наляканий вашою книгою, що відмовився його варити! – Понамка трафить його гордості.
- Ось, що значить справжня література! – Бар-Кончалаба відкинувся у фотелі зі щасливим обличчям. – Література прямої дії! Література, яка впливає! – він переможно крутить головою, самозакоханий павич.
- Ой, ну почекайте! Так рука з борщу є, чи немає? – цікавиться Понамка і кліпає очима, наче ідіотка якась. Бар-Кончалаба несподівано робиться серйозним, всідається у фотелі, як у троні, голову тримає прямо і починає говорити баритоном.
- Рука з борщу – то моя фантастична здогадка! Можна сказати прозріння! Коли я писав про Руку, в мене не було жодних підтверджень її існування, це була просто візіонерська здогадка, смілива, я б сказав відчайдушна, гіпотеза! І я не злякався її, написав про неї. Хоча розумів, що люди не сприймуть це, бо люди бояться правди. І дійсно, видавництва не хотіли мене видавати, бо вважали мою книгу маячнею. Наполягали, щоб я прибрав з неї саме Руку, бо казали, що вона примушує читача депресувати. Але ця книга, вона ж була мені, як дитина! Моя дитина! Мені ж казали, відітни їй руку, відітни! Ким би був я, аби погодився на таке? – він гримить на все приміщення, наче виступає зі сцени. В очах у нього сльози і немає сумніву, що цей Бар-Кончалаба геть збожеволів. – І я відмовився! Відмовився! Категорично! Я обрав би безвісність, але не пішов би проти свого генія, якій дозволив мені відчути і написати про те, про що я і гадки не мав! Я не віддав Руку! Не віддав! – він гепає по столу кулаком. Кулак в нього пухкий та білий, як у людини розумової праці, підстрибує на столі, наче м’ячик.
Бар-Кончалаба тримає паузу.
- І що ж було далі?
- А далі з’явилися хлопці з S.S.A. Вони сказали, що вражені моїм генієм і сміливістю. Вони розповіли, що Рука дійсно існує і вбиває людей, що варити, а тим більше їсти борщі – небезпечно. Корпорація благородно узяла на себе місію врятувати якомога більше українців. Мене просили допомогти і я погодився! Бо я ж патріот не тільки рідного міста, але й всієї Вітчизни!
- А у чому просили допомогти? – цікавиться Понамка.
- Та дещо поміняти у фіналі і написати про небезпеку буряків.
- Буряків?
- Ну так. Я там трохи помилився, у мене було оповідання «Небезпечні огірки», про те, як огірки нападають на людей і вбивають їх. Але виявилося, що трохи помилився, бо то були не огірки, а буряки. Хлопці з S.S.A. вказали на цю помилку і я переписав оповідання, після чого книга була надрукована й користується зараз просто феноменальним успіхом.
- А що в фіналі підправили? – питаю я, але Бар-Кончалаба мене не помічає.
- На мене одного зараз приходиться чотири відсотки всіх книжкових продажів в Україні! Чотири відсотки! Могло б бути більше, якби не програма «Українську книгу кожному школяру», по якій до шкіл країни було безплатно відправлено двісті тисяч примірників моєї книги. Це була добра воля корпорації S.S.A., яка теж розуміє свою соціальну відповідальність!
- Так а що ж там з фіналом? – питає Понамка. Її Бар-Кончалаба чує.
- Ну там, значить, було, що головне герої таки вбивають Руку з борщу і в Україні наступає лад та спокій. Але мені вказали, що цим я ввожу у оману читачів, заспокоюю, тоді як мушу ж попередити їх про смертельну небезпеку. То я зробив, щоб Микола та Вася не вбивали Руку з борщу. Що вона залишилася і вбиває людей далі, то борщі дуже-дуже небезпечні.
- А хто такі Микола та Вася? – Понамці аж занадто чудово вдається роль дурочки. Он як очима кліпає та волоссям трусить.
- Це головні герої моєї книги. Микола Каплюк і Василь Шилов, журналіст та міліціонер, жителі Недригайліва. – пояснює Бар-Кончалаба.
- Недригайлів минали, коли їхали сюди. – згадую я. – Тобто реальне місто?
- Я нічого не вигадую, я просто пишу все, як є! – гордо каже Бар-Кончалаба.
- Що ж, дякую! Ви розповіли стільки цікавого! – Понамка підводиться. – А можна ваш автограф?
- Можна! Звісно можна! – Бар-Кончалаба дивиться на мене, наче Ленін на буржуазію. Я зайвий на цьому святі життя. Тут ще запирається секретарка з кавою. Довго ж вона її готувала. А з якою ненавистю дивиться на Понамку! Це ж і вилити може. Понамка такого не вибачить! Бійка нам не потрібна, то кидаюся до секретарки, хапаю підніс з чашками. Від неї так пахне, що мене аж паморочить. – Давайте я зроблю вам екскурсію містом? – пропонує письменник, який, схоже, серйозно запав на Понамку.
- Ні, дякую, ми поспішаємо. – відмовляється Понамка. – Ще раз дякую, ви нам дуже допомогли.
Вона виходить і здивовано дивиться на мене і секретарку. Коли Понамка вже на безпечній відстані, то відпускаю цю Таню і поспішаю за керівництвом. Сідаємо в машину.
- Слухай, у тебе знову стоїть! – каже Понамка і я червонію. – Тільки от незрозуміло чому. Невже ото спокусився на ту хабалку? – Таня Понамці явно не подобається.
- Повертаємося до Журб? – змінюю я тему розмови.
- Ні, спочатку треба повечеряти. Не люблю їздити голодною.
Заходимо в якійсь ресторан, Понамка замовляє купу їжі.
- А що, борщу немає? – вона тицяє пальцем у меню, де борщ замальований маркером.
- Ні, що ви! Які борщі? – дивується офіціант.
- А що таке? – наче не розуміє Понамка.
- Ви що, не читали книгу Бар-Кончалаби? Рука з борщу! Це ж небезпечно! СЕС заборонило приготування борщу і всіх закладах громадського харчування! – доповідає офіціант.
- Ну, давайте вже що є. – Понамка зачитує довгий список страв, які хоче з’їсти. Я нагадує, що мені вистачить однієї порції. – Чого ти так мало їси?
- Так звик.
- Ну, як хочеш.
Їжу нам приносять на трьох підносах і хвилин за двадцять Понамка легко спустошує їх. Потім попиває цитриновий сік, схожа на павучка, що тільки-но з’їв муху.
- Ну що, поїхали? – питаю.
- Та поїхали. – Понамка зіває. – Щоб завтра ж записався на курси водії. Підлеглий мусить возити керівництво, а не навпаки.
Їдемо містом, вже на околиці устряємо за великою фурою, яка ледь тягнеться. Понамка робить кілька спроб обігнати, але не виходить. Так за фурою і їдемо, аж поки, не викочуємося за місто. Там вже Понамка виривається вперед.
- Дивно, ти бачила? – питаю її.
- Що?
- Ну, там був пост ДАІ і біля нього стояло чотири таких точно машини, як наша. І інспектор, здається, намагався нам махати, щоб зупинилися.
- Пізно всрався. – регоче Понамка і додає газу. Летимо трасою, я беру до рук книжку. Перечитую фінал оповідання про руку з борщу. Ну так, головні герої там спробували вбити ту руку, але не змогли. Рука їх обдурила. Навіщо так залишати? Лякати людей?
- Може заїдемо до Недригайліва?
- Куди? – дивується Понамка.
- До Недригайліва. Ну, міста, де відбувається дія «Руки з борщу». – показую Понамці книжку.
- Що нам там робити?
- Ну, могли б поговорити з цими Миколою та Васею.
- Про що? Ми вже зібрали всю інформацію, тепер тільки написати звіт і узяти з клієнта гроші! Ну, ще покопаємо про цю S.S.A. і все. – Понамка каже остаточно, сперечатися з нею не хочеться. То їдемо до Журб.
Десь хвилин за двадцять чую, як над нами гуркотить гвинтокрил. Легко обганяє і летить вперед. Ще за кілька хвилин бачимо на дорозі даішника з жезлом. Він стоїть при дорозі і махає нам зупинитися.
- Ну що таке? – дивується Понамка і починає гальмувати. А я дивуюся, що даішник ото просто стоїть при дорозі, без машини і напарника. А ще он наче скрізь дерева лісосмуги видно гвинтокрил.
- Слухай… - починаю було я, щоб розповісти про свої підозри. Понамка вже зупинила машину, дивиться, як даішник крокує до нас, коли з лісосмуги до нас кидаються люди у чорній формі. Озброєні! З автоматами!
- Бльо! – тільки і встигає сказати Понамка, як люди оточують нас. З десяток автоматів дивляться чорними очами стволів і я піднімаю руки. Те саме робить і Понамка, бо якось одразу зрозуміло, що це не жарти. Нас витягають з машини, Понамка ще намагається пручатися, то отримає прикладом автомату у спину. Нам зав’язують руки за спиною і тягнуть за лісосмугу. Ну точно там нею стоїть гвинтокрил! Нас ставлять на коліна. Підходить якийсь чоловік у чорній формі. Бачу якусь прикрасу у нього на грудях. Вони у всіх бійців. Чорна форма, десь я таку вже бачив!
Чоловік бере Понамку за підборіддя, піднімає її обличчя, розглядає. Потім дивиться у ноутбук, який тримає поруч солдат.
- Так, це вони. Пристрелити. – наказує чоловік і відвертається. Нас тягнуть за гвинтокрил.
- Що? – кричить Понамка. – Відпустіть! Відпустіть! – вона отримує прикладом у живіт і стогне. Нас знову ставлять на коліна. Якийсь чоловік, теж у чорній формі, вони тут усі у чорній формі, ну, окрім того даішника, який був за приманку, накручує на ствол пістолету глушник. – Суки! Суки! – хрипить Понамка. Я розумію, що зараз нас уб’ють. Як же тупо! Господи, вижити на зоні, сім років!, а потім вийти на волю і майже одразу померти. Ну хіба не тупо? Померти! Я намагаюся ковтнути слину, що зібралася у роті, але у горлянці наче каменюка чопком сіла.
- Так, кого ж першого. – питає чоловік з пістолетом і тицяє то в мене, то у Понамку.
- Та швидше вже! – наказує той, що віддав наказ вбити нас. Мабуть, головний тут.
- Слухаюся! – чоловік приставляє пістолет до голови Понамки.
- ****і! ****і! – кричить вона і тут на землю щось гупає, щось так гупає, що всі аж підстрибують. Я відкриваю очі. Я ж закрив їх, бо не міг дивитися на пістолет. А то відкриваю і знаєте кого бачу? Нашого клієнта! Отого дивака у червоних шароварах, підперезаного, у вишиванці і шапці з червоним верхом.
- Йоп! Ти хто? – здивовано питає чоловік з пістолетом. І всі інші бійці у чорній формі вирячилися на прибульця.
- Руки до гори, хто чинитиме спротив, той загине! – кричить клієнт. Точніше не кричить, а каже, просто голос в нього гучний. І він божевільний. Він же без зброї! А у цих хлопців автомати! І бронежилети! І шоломи! Вони розуміють це і регочуть.
- Узяти цього клоуна! - наказує командир нападників, що прибіг на шум. Кілька хлопців у чорному кидаються до клієнта. Я знаю, що зараз буде. Вони скрутять його і вб’ють разом з нами. Вправні, атлетичні хлопці, вони кидаються до клієнта, а потім летять. Наче якісь оклунки! Розлітаються навкруги, один он гепається об гвинтокрил, інші уходять в поле чи лісосмугу. П’ятеро! Клієнт розкидав п’ятьох! Я не знаю, як він зробив це, але він зміг!
На мить встановлюється тиша. Мертва тиша. Потім командир чорних вихоплює пістолет і стріляє у клієнта. Випускає всю обойму в нього. Але коїться щось дивне, бо кулі відскакують від клієнта. Он видно, що на вишиванці залишаються дірки, але сам клієнт цілий! Крові немає.
- Що за хер? – невідомо в кого питає командир.
- Бля! – верещить кат з пістолетом. То Понамка! Вона прибрала голову від ствола, скориставшись тим, що кат вирячився на клієнта. А тепер он уп’ялася зубами у руку з пістолетом. Кат кричить, намагається відкинути Понамку, я падаю йому в ноги, обхоплюю їх тілом і він падає. Далі постріли і крики. Я все бачу! Все добре бачу! Як хлопці у чорній формі стріляють по клієнту, а він йде і вбиває їх голіруч! Он останнім загинув командир. Льотчик у гвинтокрилі запускає двигун, мабуть, хоче втекти, але клієнт крутить головою. Що не треба. І двигун затихає.
Ми з Понамкою борсаємося з катом, точніше Понамка вже здерлася на нього і влупила лобом у обличчя. Кат крякнув і знепритомнів. Понамка підхоплюється.
- Розв’яжіть мені руки! – хрипко кричить. Повертається до клієнта. Той проводить пальцем і металеві наручники спадають. Я теж біжу до нього, бо мені вистачило наручників на зоні. – Що в біса робиться? – кричить Понамка. Якого хера?
- Всі питання завтра. – каже клієнт. – А зараз сідайте в машину і їдьте звідси!
- Я нікуди не поїду, поки не дізнаюся, що тут відбувається! У що ти нас втягнув? – Понамка крутить головою і скрипить зубами. Її кулаки стиснуті.
- Дівчинко, їдь звідси!
- Відповідай! – вона кидається на клієнта. Все таки Понамка була занадто гарячкувата. Вона ж бачила, як розліталися від нього ті хлопці. Дебелі, озброєні, добре підготовлені. Невже думала, що вона сильніша? Ось вона підскакує і блискавично лупить правою рукою. Чудовий удар, але клієнт наче й не помітив, а Понамка хапається за свій кулак.
- Бльо! – вона скручується навколо свого кулака, видно, як їй боляче. Здивовано дивиться на клієнта. – Ти що, кам’яний?
- Майже.
- Суко! Я мабуть руку зламала! – шипить Понамка.
- Я казав, щоб ти просто їхала.
- Але я мушу знати, що… - Понамка замовкає і аж підстрибує. Я теж підстрибує, бо піді мною струшується земля. Кілька разів.
- Лайно! – видихає з себе клієнт і повертається до нас спиною, а до поля обличчям. У полі видно дві фігури. Одна, якась дивна, двоголова та чотирирука. У тих руках якась зброя. З іншого боку дівчина. Висока, струнка, з вінком помідорів на голові і батогами у кожній з рук.
- Що це в біса таке? – питає Понамка, яка вмить забула про свій кулак.
- Це брати Щі та Дівчина-Помідорова зупа. – каже клієнт. – Тікайте звідси, я спробую їх затримати.
- Вони нападатимуть? – питає Понамка, хоч це і так зрозуміло по тому, як вони загрозливо наближаються.
- Вони вбиватимуть. – каже клієнт. – Тікайте. Нумо!
Я кидаюся у лісосмугу. За нею наша машина, сісти і гнати звідси! Але я не гоню, а кочуся землею. Бо Понамка перечепила мені ногу.
- Ти що? – кричу я.
- Не можна тікати! Якщо тікаєш, то тебе доженуть! Треба тільки наступати! Тоді у ворога не буде розгону для удару! – Понамка рішуче струшує своїм волоссям. Піднімає з землі автомат одного з вбитих хлопців у чорній формі. Вона виглядає, як акторка з дешевих фільмів. Білявка з автоматом.
- Тікайте! – повторює клієнт і починає йти до своїх ворогів. Ті наближаються. Видно, що у двоголового здорованя, якого клієнт називав «брати Щі», одне кремезні тіло, дві здоровезні лисі голови на товстих, аж червоних шиях. Одягнене це чудовисько у хламиддя, схоже на капустяні листки. Чотири руки чудисько перебувають у постійному русі, січуть повітря сокирами, схожими по формі на балалайки. Чудовисько ричить (ричать?, бо ж голови дві) і незграбно тупцює.
Дівчина, заввишки метра чотири, ця йде швидко і легко, перебирає тими батогами у руках. Дівчина аж шипить від ненависті і намагається зайти з тилу.
- Автомат візьми! – кричить клієнту Понамка, бо бачить, що той же немає жодної зброї, на відміну від ворогів.
- Тікайте! – повторює клієнт і йде до ворогів. Тиша, тривожна тиша.
- Ха! – кричить дівчина і лупить по землі батогами, які з шипінням прорізають землю, на тому місці, де стояв клієнт. Але він встиг відстрибнути у бік двоголового, який он замотав своїми сокирами, наче хотів зробити з супротивника салат. Але клієнт знову стрибає, легко, наче в ногах у нього пружини. Перестрибує двоголового велетня і атакує його зі спини. Валить на землю, притискає, але не встигає нанести завершального удару, бо знову свистять у повітрі батоги дівчини. Клієнт робить рух, наче збирається перестрибнути і її, дівчина ведеться, піднімає батоги, а клієнт кидається до неї низом і в польоті збиває потужним ударом. Дівчина кричить і котиться землею.
Клієнт тільки підводиться, як з неба починає щось падати. І знову тремтить земля.
- Бльо! – каже Понамка. І я б таке сказав, якби на зоні не розучився матам, після того, як був кілька разів за них битий. Бачимо, що на землю падають всілякі чудовиська. Гамбургери розміром з вантажівку, що клацають пащею булок, картопля-фрі, розміром з великий спис, що наїжачується у бік клієнта. Чебуреки, які прискають жиром, більше схожим на отруту. Ті чебуреки заввишки, як дві людини. А ще ж падають пончики, млинці, пиріжки, печена картопля, шаурма. І все величезне і все загрозливе, весь цей вбивчий десант суне на нашого клієнта. А той тільки сміється.
- О, мужик! – шепоче Понамка. Вона у захваті від клієнта. А ще як той кидається у натовп харчоворогів і починає розносити їх на друзки, то Понамка взагалі аж кричить від захвату. – Так їх, так!
Клієнт б’ється, харчі наступають. Он чипси намагаються підрізати йому ноги, але він трощить їх, трощить інших, він такий сильний і невтомний, що у це аж не віриться.
- Йо! Справжній гамбургер! – Понамка підбігла до розірваного надвоє гамбургера, розміром у кілька разів більше за неї і схопила кусень м’яса. Жує його.
- Ти що робиш? – дивуюся я.
- А що? Чого добру пропадати? – дивується вона і жує далі.
Між тим бій стихає. Орди харчоворогів закінчуються і ось уже наш клієнт стоїть в оточенні розірваних тіл, які він здолав. Важко дихає. Йде до нас, коли несподівано його збивають з ніг. То батоги тієї дівчини, яка сховалася за горами потрощених чипсів і тепер завдала підступного удару. Клієнт падає з ніг, котиться і зупиняється тільки біля Понамки. Ось тепер на ньому видно кров. І він дихає, як поранений. Хрипить. Дівчина наближається, радісно струшує батогами. Он і двоголовий велетень підвівся, зібрав свої сокири і наступає.
- Вставай! Вставай! Вони наближаються! – кричить клієнту Понамка, але той лише сумно посміхається. – Нумо, вставай! Ти ж сильний! Вставай!
- Я був сильний. – хрипить він. – Був. Я захищав Україну поки міг. Але вони вибили в мене ґрунт з-під ніг! Вони не змогли здолати мене у чесною бою, то узяли підступністю!
- Та вставай, вставай! Вони йдуть! – кричить Понамка.
- Не можу, я поранений. Вони зламали мій хребет.
- Ні! Ти можеш, вставай! – Понамка сіпає клієнта за плече, але той вмирає.
- Зачекай, Понамко! – втручаюся я. – Хто ви і чому помираєте? – питає у клієнта.
- Я – Людина Борщу. – хрипить той.
- Хто? – питаємо ми з Понамкою хором.
- Людина Борщу – оберіг України. Багато років я оберігав її від ворогів. Я був сильний, бо мені передавалася сила всіх людей, які їли борщ! Всіх українців! То вони вирішили відвернути українців від борщу. Налякали їх, обдурили, люди перестали їсти борщі і я втратив силу. І тепер я вмираю. – він хрипить все тихіше, останні слова майже не чутно у реготі чудовиськ, що наближаються, переконані у своїй перемозі.
- Але чому ви дозволили українцям перестати їсти борщі?
- Я намагався завадити цьому. Найняв вас. Але не встиг! Вони відвернули українців від борщу! Без сотень тисяч тих, хто їсть борщ, я – безсильний. Я загину і вони знищать Україну. – стогне клієнт і кривиться.
- Дай руку. – несподівано каже Понамка.
- Що? – кажу я хором вже з клієнтом.
- Дай руку! – повторює Понамка. - Я дам тобі силу, бо я люблю борщі і з’їла їх багато.
- Та скільки ти могла їх з’їсти! – кривиться клієнт, він не вірить.
- Та ви не знаєте, скільки вона могла з’їсти! Вона ж по прізвищу Ненажерко! Вона їла борщі відрами! Дайте руку! – кричу я. Здивований клієнт таки протягує свою величезну руку. Понамка хапає її і тисне з усіх сил. Чудовиська вже поруч, вони б могли вже вбити нас всіх, але вони не поспішають, хочуть розтягнути мить своєї перемоги.
Але тут трапляється щось надзвичайне. Я бачу це по очах клієнта. Вони ще тільки-но були безсилі, вже майже мертві, а зараз в них видно здивуванні і вогонь.
- Оживаю, чи що? – питає клієнт.
- Швидше! – прошу я.
- Мочи їх! – кричить Понамка.
Клієнт підводиться. Чудовиська здивовано дивляться на нього. Не вірять власним очам.
Потім кидаються на нього батогами та сокирами, які мусять рознести його вщент. Але клієнт витримує удар, як ні в чому не бувало! Батоги оплітають його, а не можуть поранити, він рве їх, наче павутиння! Сокири висікають іскри і відлітають! Чудовиська валують чи то зі здивування, чи то зі страху. А клієнт регоче.
- Я - живий! Я – сильний! – кричить він.
- Добивай, добивай! – кричить Понамка і стріляє по чудовиськах з автомату.
- Курва! – волає дівчина з батогами і зненацька кидає у Понамку помідор з вінку на своїй голові. Той помідор летить і несподівано вибух металевими осколками, які збиваються Понамку з ніг.
- Господи! – я кидаюся до Понамки. Вона вся у крові, посічена металом. – Понамко! Понамко! Понамко! – кричу я їй. Вона тільки хрипить і я бачу, що вона помирає. На моїх очах. - Понамочко! Понамочко! Ні! Не вмирай! Живи, Понамочко! – кричу я, а її пробирає судома і вона обвисає на моїх руках. Скривавлена та мертва. – Ні! Ні! Ні! – я починаю трясти її, наче хочу оживити. Як дурний, кричу та трясу.
- Відійди! – несподівано гримить в мене над вухом клієнт. Вихоплює в мене Понамку і починає дути на її розтерзане тіло.
- Що ви робите? – питаю я розгублено.
- Зникни! – рикає клієнт та так потужно, що повітрям збиває мене з ніг. Я майже глохну, повзаю по землі, підвожуся, клієнт так само дує на Понамку. Я озираюся навколо і бачу розірвані тіла дівчини з батогами і двоголового велетня.
- Бльо. Що зі мною? – несподівано чую голос Понамки і аж підстрибую від несподіванки. Біжу до клієнта і бачу, що вона лежить у нього на руках, а він дує і дує на неї. Але вона жива! Жива! Вона померла у мене на руках! І ось вона жива! Жива! Понамка жива! Вона підняла голову, відкрила очі, вона балакає!
- Що за фігня? – питає Понамка, а клієнт продовжує дути на неї. Помічаю, як рани на її обличчі загоюються прямо на очах. Ось вона ворушиться. Клієнт ставить її на ноги.
- Все, як нова. – каже він і посміхається.
- Що це було? – питає Понамка.
- Ти померла. Тебе поранила та дівка якимось помідором, що вибухнув бомбою. – кажу я, бо ж все бачив.
- То Дівчина-Помідорова зупа. – пояснює клієнт.
- Але ти була мертва. Вона ж була мертва? – я питаю у клієнта. Той киває головою. – Що? – не розумію я цих кивків.
- Вона була мертва, але я оживив її. Якщо з миті смерті пройшло не більше хвилини, оберіг може повернути людину до життя. – клієнт верзе бозна що, але він серйозний. Потім я дивлюся на купи гігантської їжі навколо і розумію, що всяке буває.
- Тобто я побувала мертвою? – уточнює Понамка.
- Так. – киває клієнт.
- А ви – оберіг України? – звучить це дико, я не вірю.
- Так, я – оберіг України. Я – Людина Борщу. А ви – українці, ви – народ Борщу. Я захищаю вас від ворогів. – він каже це серйозно, але Понамка регоче, а я ніяково посміхаюся, бо ж маячня якась.
- Від яких ворогів? – питає Понамка.
- Від різних. Їх же багато і вони хочуть знищити народ Борщу. Та це неможливо, бо я стоятиму на заваді. Ось тому вороги вигадали інший план: відвернути українців від борщу, здолати мене, а потім вже знищити Україну. Лише дивом ми змогли перемогти. Але вороги прийдуть знову і до того часу нам потрібно, щоб Люди Борщу повернулися до нього, до нашого Батька-Борщу.
- Я думала, що у нас батько – Тарас. – дивується Понамка.
- Тарас – великий кухар, який заварив цей Борщ. Тарас знав, що на долю українців випадуть страшні страждання. Жоден би народ не зміг пережити їх. А ми пережили, бо ми не просто народ, а народ Борщу. Батько-Борщ гуртував нас, давав сили, рятував.
- Та якось погано рятував. – сумнівається Понамка. – Голодомор там всякий, оце зараз, то Кучма, то Янукович.
- Голодомор був першою спробою відлучити українців від Борщу. Сталін думав встигнути перебити хребет Україні, знищивши Батька-Борща. Але не зміг. Народ Борщу вижив. І живе досі і житиме далі, якщо не забуде про Борщ! Що був заварений на крові жертви Тарасової!
- У мене голова болить. – Понамка хапає кусман картоплі-фрі розміром з футбольний м’яч і жує його. – Нічого не розумую. – каже вона, якась розгублена.
- Повертайтеся до Журб і спробуйте зупинити ту брехню проти борщу. Спробуйте повернути українців до нього. Бо народ Борщу живий доти, доки їсть борщ, причащається через нього до жертви Тараса і Господа нашого. Йдіть! – наказує клієнт. Чи Людина Борщу, не знаю, як тепер його звати.
Беру Понамку за руку, веду її. Біля покинутого гвинтокрила, біля трупів хлопців у чорному і шматків розірваної їжі. Понамка хапає шматок сиру з подвійного чізбургеру.
- Слухай, та оживи до пуття, потім вже будеш жерти. – вгамовую її.
- Їсти хочу! – каже вона, якась приголомшена. Ну, як тут іншою бути, коли у смерті погостювала?
Виходимо на дорогу, Понамка все жує. Відкриваю їй двері, саджу за кермо.
- Вести зможеш?
- Легко. – киває вона. – Тільки доїм.
Доїдає спочатку картоплю-фрі, потім сир, далі вже їдемо. Я не можу всидіти на місці. Оце все що побачив та пережив, не дає спокою.
- І що будемо робити? – питаю Понамку.
- А що робити? – вона вмикає фари, бо вже починає потроху сутеніти.
- Ну, як рятувати Україну?
- Та не знаю. – вона стинає плечима.
Якась байдужа. Думаю, що краще не продовжувати цю розмову, раз так. Ну і дійсно, яка їй справа до України, коли вона грекиня? Несподівано вона тисне на гальма. Машина зупиняється так різко, що я гепаюся головою об лобове скло, ледь не вивалює його.
- Ти чого? – кричу схопившись за голову.
- Це що, виходить, мені тепер борщі не їсти? – питає вона, наче і не помічає, що мені боляче.
- Ну, як не зупинимо цю фігню, то не їсти! – сичу я.
- Ніфіга! Я борщі люблю! З мозковою кісточкою, зі сметаною і часником! Не віддам! Не віддам! – аж кричить Понамка. Починає розвертати машину.
- Ти куди?
- Треба спитати у того дядька, що ж робити, щоб це зупинити! Я не хочу без борщу!
- А в мене є план. – посміхаюся я. Кривлюся більше, бо голова болить і з розбитої брови кров тече.
- Який?
- Треба завітати до Недригайліва.
- І що там? – не розуміє Понамка.
- А там Микола та Василь. Підняти їх, щоб вони таки вбили Руку з борщу. Після цього борщі стануть безпечними і люди почнуть їх знову варити!
Понамка думає, чим мене трохи дратує. Тут такий план! Суперплан! А вона ще щось думає!
- Ну, давай спробуємо. – каже вона, знову розвертає машину і ми мчимо по трасі. Недригайлів хвилин за двадцять.
- А де тут їх шукати? – питає Понамка.
- В книзі сказано, що Микола – журналіст. А ну зупини. – висовуюся з вікна і питаю у перехожого, де тут газета. Він розповідає, як проїхати.
- Та вже робочий день закінчився.
- Перевіримо.
Довго плутаємо пустими вулицями без ознак освітлення, аж нарешті знаходимо потрібний будинок. Старий, ще дореволюційний часів. Он висить табличка «Посульска правда».
- У вікнах темно. – каже Понамка.
- У книзі було написано, що вікна редакції виходять у двір. Почекай. – виходжу з машини, піднімаюся сходами до дверей у будинок. Стукаю. Потім помічаю дзвінок. Тисну на кнопку.
- Хто там? – питає з-за дверей жіночий голос.
- Мені потрібен Микола Каплюк.
- А ви хто?
- Я – Краснодар Горностаєв.
- Хто там? – чую за дверима чоловічій голос.
- Тебе питають. – каже жінка. У мене над головою запалюється лампочка. Відчуваю, що мене розглядають у вічко.
- Що вам треба? – питає чоловік, у якого я, мабуть, не викликав довіри.
- Поговорити. Я з приводу Руки з борщу. – кажу в лоб, бо дуже вже заморився, щоб вихляти.
- Що? – перелякано питає чоловік.
- Уходьте звідси! Його тут немає! Немає! Робочий день закінчився! Уходьте! – валує за дверима жінка. Чоловік намагається її заспокоїти, але деякий час даремно. Аж нарешті жінка замовкає. Здається, пішла в середину будинку.
- А що, про Руку? – питає чоловік.
- Ви – Микола? – питаю.
- Так, Микола.
- Микола Каплюк?
- Микола Каплюк.
- Нас послала Україна. – кажу я і роблю серйозне обличчя.
- Що?
- Її треба рятувати. Зробити це можете тільки ви та Василь.
- Що?
- Мусите ще зробити засідку і цього разу таки вбити Руку з борщу. Бо інакше Україна загине. Україна і українці. Бо ж ми - народ Борщу.
За дверима тиша. Хвилину, може дві. Понамка вийшла з машини.
- А що то за жінка? – хрипко питає чоловік.
- Нас послали удвох. Вона, - киваю на Понамку, - мусила вплинути на Василя. Ви ж потрібні удвох. Тільки в парі зможете здолати Руку з борщу.
- Ми сиділи у засідці тиждень! А вона не з’явилася, не з’явилася! – аж кричить чоловік.
- Вона з’явиться сьогодні. Це точно. Тарас передав вісточку.
- Хто?
- Батько Тарас! Сьогодні вирішальна ніч. Або ми Руку, або вона – Україну. Миколо, поїхали за Василем. На вас вся надія! – кажу урочисто і впевнено.
- Ні! Ні! – знову жінка за дверима. – Не пущу! Йому не можна! Він хворий! Ні! Ні! Миколо, не смій! Не смій! Миколо!
- Лідо! Не заважай! – гримає чоловік. – Я зараз. – уходить. Чутно, як жінка плаче.
- Ну що? – питає Понамка.
- Все добре. Ми врятуємо борщ.
Хвилин за п’ять Микола виходить. Чоловік років сорока, в окулярах, з м’яким, кучерявим волоссям, лисуватий. У нього нервове обличчя, сповнене рішучості.
- Поїхали. – каже він.
Їдемо до гуртожитку, де живе Василь Шилов, капітан міліції, слідчій місцевого райвідділу. Не поспішає відчиняти нам двері, через них пояснюємо йому, що до чого. Василь посилає нас куди подалі.
- Ти що, п’яний? – дивується Микола. Але я чую, що Василь не п’яний, а щасливий. Голос он як бринить. Здогадуюся, в чому справа. Підхожу до дверей.
- Машо, Україну треба рятувати! Скажіть Василю. Без нього нічого не вийде. Ти ж не хочеш жити зі зрадником?
- Хто там такий розумний? – кричить Вася і вискакує з кімнати гуртожитку. Він жилавий та швидкий. Дивиться на нас, кидається до мене. Збирався бити, навіть кулак заніс. Але не встиг, бо Понамка. Зустріла у підборіддя. Вася гепнувся на підлогу, Понамка скрутилася і засичала. Вона ж і так забила кулак об Людину Борщу.
- Васю! – з кімнати вибігла красива дівчина. Замотана у простирадло. В мене одразу встав. Бо гарна. – Васю! Васю! – плескала його по щоках, поки Вася не відкрив очі.
- Хто світло вимкнув? – питає він чи то жартома, чи то всерйоз.
- Пішли, Василь, Україно нас чекає. – каже Микола.
- Треба, Васю, треба. – долучається і Маша. Проти неї Василь піти не може. Зітхає.
- Ну, треба так треба.
У п’ятьох їдемо до Колі додому. Там сідаємо у літній кухні. Маша з Понамкою починають варити борщ, дотримуючись правил безпеки, не підходять до каструлі ближче ніж на метра, а ми утрьох готуємо прилади для полювання на Руку. Задумка така, що Коля буде за наживку. Одягаємо йому на голову шолом. Бо ж Рука, коли вискакує з борщу, то хапає жертву за обличчя і тягне. А тут шолом з прозорим міцним забралом, не схопиш так просто. Василь підключає електрику. Руку з борщу можна вбити тільки струмом. Кулі її не беруть, чи влучити важко.
Коли все готово, а борщ ще кипить, Понамка їде до магазину. Їсти схотіла. Повертається з ковбасою, хлібом, Коля приносить з городу огірків та помідори. Помідори я прибираю, бо якось не дуже довіряю – вони ледь Понамку не вбили. Швиденько вечеряємо. Всі нервують і їдять потроху, одна Понамка, як за себе кидає.
- Борщ готовий. – каже Маша. Даємо йому трохи настоятися. Потім ставимо каструлю перед Миколою, який у шоломі і бронежилеті, серйозний і тривожний.
- Так, готово. – Василь приєднав останні клеми. – З богом.
Всі ховаються за шафою, Василь тримає руку на рубильнику. Микола починає їсти борщ. Це не зручно, у шоломі з зачиненим обличчям. Так-сяк засипає собі в рот, задирає голову. Тиша. Проходить п’ять хвилин, потім десять, ще десять. Бачу, як кривиться Василь. Понамка теж зітхає. Коли різкий рух, з каструлі щось вискакує і хапає Миколу, тягне його.
- Давай! – кричить Понамка і сама рве рубильник разом з рукою Василя. У Понамки таки добряча реакція! Струм б’є по каструлі. Рука, яка вискочила звідти та схопила Василя, ледь не розбивши скло шолому, починає диміти. Потім падає на підлогу, намагається втекти, наче щур. Та Василь гилить руку ногою, вона відлітає до стіни, а Василь прибиває її ножем до підлоги. Хапає сокиру і починає бити. Десятки ударів і скоро Рука вже розбита вщент. Не рухається. – Готово! – Понамка важко дихає, спостерігає за цим всім з палаючими очима.
- Зачекай! – наказує Василь. Згрібає залишки Руки у совок і кидає в полум’я пічки, на якій дівчата варили борщ. Залишки шиплять і смердять. – Ось тепер готово. А що з Миколою?
Всі так захопилися Рукою, що забули про Миколу. Той, бідолаха, лежить непритомний на підлозі.
- Миколо, Миколо! Ми зробили це! Вбили! Вбили Руку! Можна борщі варити! – кричить Василь і трясе Миколу. Маша поливає водою. Нарешті чоловік приходить до тями. – Так, це треба відмітити. – з Василем ніхто не сперечається. Понамка знову їде до магазину. Він цілодобовий. Привозить ще наїдок та горілку з вином. Святкуємо аж до ранку. Потім влягаємося спати. Повертаємося до Журб вже по обіді. По дорозі Понамка заглядає у кожен генделик і всім розповідає, що Рука вбита, то варити борщі можна. Люди не вірять, бояться. Але поступово борщі починають варити. Десь за тиждень їх вже можна замовити у більшості ресторанів. Народ борщу повернувся до борщу.
А ось Людина Борщу так до нас і не прийшов. Прислав листівку з подякою, написав, що дуже зайнятий, бо вороги роздратовані і наступають з усіх боків. Але боятися немає чого, бо борщ із нами і ми з борщем.
- Так то так, але гонорар то і не заплатив! – любить побідкатися Понамка.
- Ну, зате борщі їси. – нагадую я.
- Оце єдине, що його вибачає. – киває Понамка.