-А сама я оце вперше у лікарні лежу,- винувато казала моя сусідка по палаті.
- Діти хворіли. Бувало, з Серьожою по лікарням пої-ї-їздила, не дай боже! А сама оце вперше...
Я невдоволенно відірвалася від книжної сторінки, сковзнула байдужим поглядом по обличчю жінки і - не змогла відвести погляду від її наболілих очей.
Очі дивились не на мене, - я їм була байдужа зі всіма своїми захопленнями, пошуками, маячинням. Вони дивились кудись повз речі, людей, дерева з такою тугою і жалем, що я вже не зводила з них погляду і жадібно ловила кожне слово.
-Троє в мене. Старшенький вже в інституті вчиться. Відмінник! - гордо хитнула головою.
- Донька не постипила, то нехай працює. Вона в мене хороша дівчина: все по дому вміє, і шиє гарно, і все інше... А от молодший, Серьожа...
Замовкла надовго. Та ж страшна туга в очах.
- Невдалий він у мене. Коли вагітна ще ходила, сон, як в руку : ніби я два ліща виловила з річки і щучку таку. Одне ліщеня та щучка такі гарненькі, а одне ледве дихає - таке кволе. Ой, якби знати! - зойкнула.
Продовжила майже спокійно:
- Народився він гарним хлопчиком. Пухленький такий, жвавий. Та ще немовлятком захворів на менінгіт.
Насилу ми його з батьком виходили.Та ми вже й надію всяку згубили - просто забрали з лікарні під розписку додому.
-Помирає хай вдома - так тоді батько сказав.
-А воно вижило. Одужало. Відіслали його до баби з дідом у село.
- Приїздить - я і очам своїм не вірю: такий гарний хлопчик, сміється, бігає, вірші читає... Багато віршів його дід різних навчив, - змахнула сльозинку, - ну, так от, все, значить, добре, тільки коли треба йому було до школи йти, тут лихо і скоїлось.
-Прибігла до мене донька, кричить:
-Мамо, мамочко! А в Серьожки очко одне з'їжджає!
-Як це - з'їжджає?
А от так: оте чорне зернятко з середини, воно з'їхало і по оку плаває!
Я до сина. Так і є.
Швидка допомога, зразу ж і операція.
А потім я вже і не пам'ятаю, коли спала, коли їла: тримала його за ручки, щоб не торкався оченяток, нікому не довіряла чергу. Намучилася – страх!
-А він все тулився, тулився до мене, маленький мій, тепленький...
Зітхнула.
-А потім така ж операція на друге око невздовзі за першою. Вже не знаю, як воно і перенесло. Тільки нова біда спіткала: заніміла дитина, перестала розмовляти. А потім - параліч.
Замисліться, люди!
Що стоїть за цими словами: операції, параліч, німота мальнького сина?
Ночі безсоньої материньської любові, роки бескорислівішої, найлюдянішої в світі любові, віки чекань і сподівань на краще!
-Були оце з чоловіком і з Серьожкою на комісії у лікарні.Піднялася одна лікарка та й каже:
-Що ви з ним їздите? Здайте! Ця дитина - інвалід! І він завжди буде таким: нерозвинений, німий.
-Як це - здать? Ми ж його всі любимо: і ми з жінкою, і діти,- не зрозумів чоловік.
-Це сліпа любов!- відрубала звисока, - За що його любити?
Вхопив дитину на руки і кинувся геть, а я за ним!
Мабуть, з місяць туди не їздили.
Самі прийшли. Вибачалися.
Я з трудом стримую емоції.
Яка несамовита безчуйність в словах цієї жінки-лікарки!
Яка людська гіднісь в словах і діях цих простих людей!
-А діти як його люблять!- Серьожа, Серьожа!
І кажуть:
-Тато, мамо, не віддавайте його нікуди!
-Мамо! - в вікні палахкотять двоє дівочих яскравих оченят.
-Ой, - жінка скочила хутко з ліжка, підбігла до вікна.
-Донька прийшла.
Порозмовляли про щось своє.
-Ну все, іди. До побачення.
- До побачення, мамо!
-Серьожу поцілуй від мене! - це вже навздогін.
Вдивляюся в її обличчя.
Ні, в очах коливалася не туга. В них - всесвітня материнська любов.
Схожі на очі моєї мами.
Красива жінка.
І людина красива.