Закривавлений він влетів у воду озера ніби вона могла змити кров, переплив його і, вийшовши на іншому березі, побіг далі. Кров залишалась на ньому і, ніби свіжа, текла з нього струмочками. Він біг і біг, і плакав, він біг до старої копальні.
«Пробач, пробач, пробач…», - у нього в голові криком лунав її шепіт.
Він біг і біг, зупинившись тільки біля старого млина підлітками вони «грались у привидів», так вони казали дорослим.
Місяць висів у небі недоїденою скоринкою баварського хліба, його слабеньке сяйво розливалось навколо на дерева, поле і двох підлітків – хлопчика і дівчинку, що сиділи на млині, що мочив своє колесо у невеличкій річечці.
- Гарно… - сказав хлопчик пошепки, ніби боячись розірвати цю таємничу і чарівну тишу.
- Так.. і знаєш, що найкраще?
Хлопчик в очікуванні дивився на неї.
- Що я тут з тобою…
Він засміявся:
- Це не твої слова, це якась серіальна фраза.
Вона засмучено опустила очі:
- Ти правий… ти не образився?
- Ні… мені приємно, але я хочу чути тільки тебе, а не…
- Я розумію…, - вона взяла його руку і дивлячись йому у очі, поклала її собі на груди…
- А…
- Слухай… ось там лише я… слухай…
Він зачаровано дивився на неї, а потім поцілував. Вони лежали на старих мішках дивились крізь діри у даху млина на зорепад, загадували бажання. І відразу ж їх один одному розповідали.
«Ми були маленькі і дурні!», - подумав він, і вже не спішно, ніби в роздумах він пішов далі. Не намагаючись здерти з себе одяг, чи змити з себе кров. Він сумував за тим часом, коли все було просто, коли найголовнішою проблемою було вирватись до старого млина і відбитись від своїх «друзів». Всі проблеми вирішувались обманом і дрючком… а не бластером і ножем… Він йшов до старої копальні і знов зупинився біля старого дерева, яке широко розкинуло свої віти, і він підійшов до нього і торкнувся. Він ніби бачив своє відображення у покрученому стовбурі, не обличчя, а життя…
- Так ми гралися і тут, пам’ятаєш, дерево? Мої сльози і сміх, наші таємні зустрічі з нею, і наш невмілий, але пристрасний підлітковий секс? А наші нескінченні папірці у вигинах твоєї кори з бажаннями. У нас так багато було бажань. І як одного разу вночі ми зустрілися тут, бо і я, і вона прийшли прочитати бажання один одного. «Так, так», – дерево колихало вітами і йому здалось, що воно відповідає йому. - А як я прийшов до тебе в останнє, тоді думав, що в останнє, і благав не видавати моїх таємниць. Ти не видав, дерево… Напевне і вона приходила… А потім я полетів у космос, це звичайна справа, мені було 16 і я побував у самих віддалених куточках всесвіту спочатку артилеристом на кораблі, потім піратом, а потім і купцем… А тепер мені 40, і я залишився сам, зовсім сам, хоча ні… ще є ти…
Він йшов далі по запилені дорозі, і побачив кущик, він нагадав йому про те, як вони зав’язували на ньому папірці із бажаннями, тепер він ніколи не дізнається що ж написала вона…
Він закурив і раптом побачив папірець, що колихався на вітах кущика… Він протягнув руку зняв його і прочитав: «Ваша Величність доля. Мені дуже страшно помирати. Я люблю одного хлопчика… і я знаю, що мені все одно доведеться померти, тож зроби так, щоб він мене убив, бо я певна він теж мене любить і мені зовсім не буде страшно і боляче… а ще, щоб нарешті пішов дощ. Дякую! Янат 16».
Він впав на коліна, листочок вилетів з рук, він тихенько заскавучав. «Це єдине твоє бажання, яке я зміг виконати… хоч і випадково». Пішов дощ, змиваючи з нього кров, і він бачив, як вона струмочками біжить геть, заповнюючи слід її черевичка, де вона пройшла 24 роки тому…