Моя мавка

Юрий Кобзар
     Коли червона розпечена куля життєдайного сонця поволі занурюється у пухку безодню пурпурових хмар, коли владу над великим містом приймає яскравий місяць, тоді я починаю жити – жити своїм потаємним життям. Щойно денне світило зникає за обрієм і поміж дрібних зірок, що веселою юрбою висипають у чорному нічному небі, випливає володар ночі, моє серце починає невпинно калатати, ніби прагне вирватися з полону грудей та дременути навтьоки ген-ген у широке поле. Саме тоді я кидаю усі свої денні справи, вимикаю у порожній кімнаті світло, підходжу до загадкового квадрату вікна і вдивляюся у м`які сутінки літньої ночі. Як звичайно я обводжу втомлено-сумним поглядом двір, роздивляюсь уважно кожен кущик, кожне дерево, що серед м`якої мари зоряної ночі намагаються сховатись від яскравого проміння містичного місяця. Чи не побачить хто нічної загадки моєї стомленої душі, що лише вночі розправляє свої безтілесні крила над сяючим вогнями містом? Ні, ніхто не бачить!

     Я пильно вдивляюся у вікно будинку навпроти. Біля того віконця моя душа живе вночі, сюди вона лине вдень. Маленьке вікно навпроти стало для мене усім світом, єдиною релігією, яка буде для мене єдиним щастям та єдиним прокляттям. Щоночі в один і той самий час серед темних вікон старого будинку аж до самого ранку світиться божественним вогнем, неначе ватра посеред темного лісу, одне вікно. Там живе Вона. І весь світ губиться в глибокій безодні забуття – крім Неї нікого аж до світанку не існує.

     Нас не розділяють незліченні кілометри, між нами не височать непрохідні гори, між нами не розлилися бездонні моря, ми з Нею просто з різних часів. Ми створені одне для одного, але ми з Нею ніколи не зустрінемось. Нас розлучено навіки. Лише вночі, коли все денне і зрозуміле тікає на інший бік маленької блакитної планети, щоб дати волю примарі та загадці, лише тоді Вона, пробиваючись крізь безліч років, приходить до мене в образі напівреальної мавки бетонного лісу. Я чудово знаю, насправді Її там нема, але жодна сила, земна чи потойбічна, не може завадити мені спостерігати за Нею.

     А коли темне небо починає сірішати десь над східною частиною цього міста, мара зникає, і настає сувора реальність. Зорі тануть у небі одна за одною, і надворі з`являються перші перехожі. А я все продовжую сидіти біля відчиненого вікна,  вдихаючи прохолоду липневої ночі, що ось-ось має зникнути, щоб знову повернутися о тій самій порі. Ось і сонечко виринає з-за жовтогарячої межі вранішнього обрію і одразу починає припікати своїм промінням місто, яке ледь встигло насолодитися прохолодним диханням ночі. Я засинаю коло вікна, щоб прокинутися через кілька годин, запізнитися туди, де маю провести цілий день, очікуючи, що увечері знову можна буде повернутися до свого вікна.
               
14 лютого 2002 року