(на языке оригинала)
У своїй першій статті з проблеми суржику та суржикомовності в Україні «Койне.Піджин. Суржик» http://proza.ru/2010/02/25/752 я дійшов головного висновку, що це соціолінгвістичне явище досить унікальне і не може класифікуватися ні як койне, ні як піджин, позаяк кожен мовець продукує індивідуальну говірку, змішуючи українську та російську лексику за індивідуальним «рецептом». Більше того, суржик у одного і того ж мовця може суттєво змінюватися від ситуації (суржик на роботі, суржик в родинному колі, суржик в державній установі, суржик в крамниці чи на базарі і т.д.) На лексичний матеріал кожного індивідуального суржику впливає ступінь освіченості та ступінь мовної саморегуляції його носія.
Нещодавно, читаючи чудову книгу Святослава Караванського «П О Ш У К У К Р А Ї Н С Ь К О Г О С Л О В А або Б О Р О Т Ь Б А З А Н А Ц І О Н А Л Ь Н Е «Я»», я наштовхнувся на цікаву інформацію про існування на галицьких та підкарпатських землях письмового аналогу нашого суржику, яке отримало назву «язичіє». Ось що пише про це Караванський: «На початку галицького відродження дуже популярним серед галичан було ”язичіє”, яке базувалося на старослов’янському письмі та на російській лексиці з домішкою місцевих елементів. Унормовані ці елементи не були: кожен, хто писав язичієм (говорити язичієм практично ніхто не говорив), вживав ті чи ті елементи трьох мов залежно від своєї освіти і знання тої чи тої мови. Язичіє було незрозуміле для широких - переважно селянських - мас, і поряд з язичієм вже у першій половині ХІХ ст. в Галичині з’являється друга - народня течія галицької мови, базована на живому мовленні.
Щоб дати читачам уявлення про язичіє, наведу тут витяг із статті до газети, що його цитує М. Павлик у друкованій версії свого ”відчиту” на вечорі у пам’ять М. Шашкевича:
«Одкривши оддільну рубрику в нашом органі (се мало бути у ”Друзі” - М.П.) под написею ’Записки господарскії’, буде нашою задачею обрабляти все, що только в домовом хазяйстві пользу принести може, переважно що кождая руськая господиня знати должна; щоби в єї хазяйстві Добробит цвіл, щоби варнею так руководити, даби всі проізведенія, коториє так великоє вліяніє на здоровіє поодиноких лиц, кормлячихся ними, мають, що од них переважно вік тих же зависить, виходили здоровії, вкусниї, щоби доставляли только такой корм, которий би всі питательниї часті в собі содержал»
Як бачимо схема утворення язичія така ж сама: кожен «писатель» творить своє індивідуальне язичіє в міру своєї освіченості та знання літературних норм української та російської мови. Позаяк, у галичан в тій порі були дуже слабкі знання російської мови та ще менші уявлення про літературні норми наддніпрянської (української) мови, які були в процесі творення, то такі от перли складали повністю зміст тогогочасних галицьких «руських» часописів.
Цікаво інше з цього приводу: деякі діячі та ідеологи русинського руху Закарпаття та московські апологети «штучності літературної української мови, яку буцімто придумали в Генштабі австрійського війська апелюють до часописних пам’яток язичія обґрунтовуючи свою тезу про «надзвичайну близькість живої мови русинів, гуцулів, бойків та лемків до російської мови». На справді язичіє освіченої та напівосвіченої частини руської людності по обидва боки Карпат було мало зрозуміле простим малоосвіченим людям. Більше того багато руських паничів та поповичів Підкарпатської Руси гребували «мужицькою мовою» та воліли розмовляти або мадярською, або язичієм.
Вищезазначені факти можуть свідчити не лише про причини та витоки суржику та язичія, але про узагальнення, які можуть дати ключ до розуміння українського психотипу. Отже яких висновків можна дійти?
По-перше: Освічені та напівосвічені верстви руської людності (в термінах сучасності українці) по обидва боки тогочасного кордону страждали від комплексу меншовартості, що виражалося в зневазі до «мужицької мови» та перехід до користування польською, мадярською, російською, язичієм та суржиком. Слід зазначити, що російські дворяни також у свій час хворіли на подібний психічний розлад, коли німецька а потім французька була мовою спілкування у їх середовищі. І лише війна з Наполеоном реабілітувала російську мову та дала поштовх до творення чудової російської літератури 19 – початку 20 століття. Принагідно зазначу, що в середовищі слов’янських народів лише поляки, хорвати, серби та болгари не проявляли комплексу меншовартості щодо мовного питання.
По-друге: Феномен суржику та язичія наочно показую глибинну однорідність руського психотипу. І русини Галичини, Підкарпаття, Буковини, Волині та Поділля і українці з поліщуками демонструють солідарний індивідуалізм та схильність до анархії. Вся руська народність від Сяну до Дону показує універсальний ґандж свого психотипу: говоріння різними мовами (суржиками), слабка самоорганізація та самодисципліна, що на соціальному рівні виражається в ізоляцизмові («моя хата скраю») та низькій громадській активності.
Терапія цього розладу дуже проста: тренування самодисципліни та волі. Саморегуляція мовлення, коли суржик витискається по-Чехову краплина за краплиною кожного дня суттєво впливає на зміну психотипу. Українців можна класифікувати як «балакучий етнос», недаремно в українській мові більше тридцяти синонімів слова «говорити», тому лінгвотерапіє може бути найпотужнішим засобом терапії українського національного характеру.