Не про ворожнечу мов та їх носіїв піде мова в цій статті. Не про використання «мовного питання» в політичній боротьбі. Може ця тема когось і цікавить, лише не мене. Я хотів би познайомити читачів з маловідомими та добре відомими, але такими, що замовчуються фактами, стосовно української та російської мов, позаяк хочемо ми того, чи ні, а Україна ще довгий час буде країною двомовною.
Отже, факт номер один:
Територія нинішньої України є прабатьківщиною не лише руської мови – матері сучасних української, білоруської та російської, а й решти сучасних слов’янських мов. Ось цитати з робіт відомих російських мовознавців: “Те, що слов’янська прабатьківщина була між Карпатами, Придніпров’ям (заходячи далеко на лівий берег Дніпра) і Пінськими болотами, на території, де з найдавніших часів панує чисто слов’янська топоніміка, є в наш час загальновизнаним ”, ; вважає російський мовознавець В.Кипарський. “Найвірогіднішою, на наш погляд, є гіпотеза про середньодніпровську-західнобузьку прабатьківщину слов’ян”, ; стверджує інший російський мовознавець Ф.Філін.
Факт номер два:
Російська мова почала виділятися в самостійну мову з київського койне, основного засобу комунікації на русі епохи домінування Києва та завоювання і колонізації угро-фінських та тюркських територій, які знаходилися на території сучасної Великоросії.
Факт номер три:
Невелика лексична дистанція між українською та білоруською мовами і така ж разюча відмінність у фонетичному складі цих мов пояснюється тим, що починаючи з восьмого і закінчуючи одинадцятим століттям Київ підкорив землі балтських племен. В результаті цього підкорення автохтонне населення сучасної Білорусі втратило свої племінні говірки, але суттєво вплинула на вимову нової мови: манера вимовляння звуків, у ній залишилася литовська: дзекання, цекання, акання та м’яка вимова. Фактично сучасна білоруська мова – це продукт фонетичної литвинізації руської мови.
Факт номер чотири:
Сучасна українська мова зберегла дуже багато архаїчних форм як в граматиці так і в фонетиці. Ось що пише про фонетичний стрій української мови та його зв'язок з фонетичним строєм давньої латини та сучасних романських мов, прямих її спадкоємиць, відомий українських мовознавець та перекладач з сербохорватської мови, професор Іван Ющук:
«Фонетична система української мови, якість її звуків напрочуд близькі до латинської (і, зауважимо, до іспанської та італійської ; її найближчих спадкоємниць). В обидвох мовах майже однакова система голосних звуків. І в латинській, і в українській розрізняються звуки ґ і г (g i h): в латинській genus “рід” (споріднене з нашим жінка) і hostis “чужинець, ворог” (споріднене з нашим гість). В обох мовах відбувається чергування звуків у і в: лат. nauta “моряк” i navis “корабель”, як наше наука і навча;ння. Так само в обидвох мовах є випадний звук е: в латинській aper — apri (“вепр —вепра”), як в українській вітер — вітру (випадає звук е).»
А ось, що пише той же автор про граматику: «В архаїчній, тобто найдавнішій латині було вісім відмінків, у тому числі кличний і два місцеві. В українській мові і всі ці відмінки, за винятком одного місцевого, і в основному їхнє значення збереглися. Навіть закінчення в деяких відмінках ті самі. Наприклад, однакове закінчення виступає в називному відмінку однини багатьох іменників жіночого роду, як arena (арена), summa (сума) в одній і другій мовах; у кличному відмінку іменників чоловічого роду: Brute (Бруте) — відомий латинський вислів “Et tu Brute contra me” (І ти, Бруте, проти мене) майже зрозумілий і без перекладу; такі самі закінчення в називному множини мають іменники чоловічого роду: muri (мури), numeri (номери); іменники середнього роду: maria (моря), nomina (імена).
Латинська й українська мови розрізняють три ро;ди: чоловічий, жіночий і середній. Цікаво, що найдавніші українські іменники в більшості випадків мають навіть той самий рід, що й латинські. Так, однаково до чоловічого роду належать, наприклад, іменники латинське hortus “сад” і наше город, pulvis і пил, ventus і вітер, mensis і місяць, sucus і сік, somnus і сон, dolor і біль, nasus і ніс;. до жіночого роду іменники nox і ніч, mors і смерть, res і річ, voluntas і воля, securis і сокира, lana і вовна, barba і борода, casa і хата; до середнього роду іменники cor і серце, nomen і ім’я, aratrum і орало, semen “насіння” і с;;м’я, lac і молоко, vinum і вино тощо. У латинській мові іменник domus жіночого роду, в українській дім ; чоловічого, але, виявляється, і в українській мові він часом буває жіночого роду: Куди ж я піду, коли в мене немає своєї доми? — читаємо в І.Нечуя-Левицького.»
Принагідно зазначу, що російська мова втратила кличний відмінок. Клична форма залишилася лише в релігійних текстах, казках та билинах: «Господи Боже, Отче наш, Чего тебе надобно, Старче».
Цікавим є також зміна категорії роду в словах, що належать до спільної руської лексики:
• Біль (чол.) – Боль (жін.)
• Степ (чол.) – Степь (жін.)
• Собака (чол.) – Собака (жін.)
В деяких діалектах російської мови, зокрема в мові туляків відсутня категорія середнього роду. Такі слова як: окно, ведро, весло тут відносяться до жіночого роду.
Але повернімося до архаїзмів та їх живучості в сучасній українській мові. Знову приведу розлогу цитату все з того ж Івана Ющука, який є чудовим перекладачем та знавцем мов сербів та хорватів: «Коли в VІ ;VІІ ст. н.е. предки сучасних сербів і хорватів переселилися з України на Балкани, вони вже понесли з собою багато елементів, властивих і сучасній українській мові.
Зокрема в сербській і-хорватській мовах перед звуком е приголосні вимовляються так само твердо, як і в українській: земља “земля”, весело. Не пом’якшуються приголосні й перед звуком и: липа “липа”, тихи “тихий”, вабити “вабити”. У деяких діалектах хорватської мови так само, як і в українській, на місці колишнього звука, що позначався буквою h, звучить і: dilo “діло”, lito “літо”, did “дід”. Так само відбувається чергування г, к, х із з, ц, с: у сербській і хорватській мовах: нога ; нози, рука ; руци, муха ; муси. Однаково звучить кличний відмінок в українській і сербській та хорватській мовах: Иван ; Иване, орач ; орачу, сестра ; сестро, сестрица ; сестрице, лекар ; лекару, друг ; друже, jунак “герой”; jуначе.
Дієслова в першій особі множини дійсного способу мають кінцівку -мо (як і в українській, в архаїчній латині та ще в італійській та іспанській мовах): чуjемо, оремо, ходимо, стоjимо. Майже однаково в обох мовах змінюються дієслова в наказовому способі, наприклад, у сербській і хорватській мовах: пиши, пишимо, пишите; чекаj, чекаjмо, чекаjте.
Чимало слів, які, здавалося б, є специфічно українськими, зустрічаємо також у сербській та хорватській мовах у майже однаковому звучанні і з тим самим значенням: вир, гаj, ка;љужа, квочка, китица, кожух, кољиво “коливо”, крок, кут, ку;њати, крхки “крихкий”, кутњи (зуб), мршав “миршавий”, на;опако “навпаки”, снага, треба, и пого;тово “і поготів”. Такі самі, як і українські, назви місяців у хорватській мові мають, проте, інше значення: травањ ; це “квітень”, липањ ; “червень”, српањ ; “липень”, листопад ; “жовтень”, але сечањ ; “січень”.
Усе це незаперечно свідчить, що вже півтори тисячі років тому; (коли серби й хорвати переселялися з України на Балкани) мова наших предків мала багато тих специфічних рис, які становлять визначальні особливості сучасної української мови. Це вже була українська мова, хоч так вона, зрозуміла річ, тоді ще не називалася.»
Факт номер п’ять:
Сучасні українська та російська літературні мови є дуже молодими в порівнянні з такими європейськими мовами як французька, італійська, англійська, німецька, хорватська та польська. Справа в тому, що довгий час жива народна мова росіян та українців розвивалася практично в ізоляції від книжних мов. Відомий факт, що так звана старослов’янська мова – була таким собі середньовічним слов’янським есперанто, створеним греками Кирилом та Мефодієм на основі староболгарської мови для суто релігійних потреб. Впродовж століть ця мова була мовою церкви, судочинства та державного керівництва на Русі, в Литві, в Московії та Російській Імперії. Звичайно стихія живої народної мови чинила певний влив на цю книжну мову у вигляді руської чи литвинської вимови та лексики, яка внаслідок помилок писарів вряди годи потрапляла в тексти. Слід зазначити, що вже в 17-18 століттях на території сучасних Білорусі та України сформувалися певні гібриди книжної та народної мови, які нині прийнято називати старобілоруською та староукраїнською мовами. Але все одно, ці мови разюче відрізнялися від народних живих мов українців та білорусів.
Цікаво буде зазначити, що українці в 17-18 століттях для написання літературних текстів користувалися такими мовами як:
• церковнослов’янська;
• книжна українська;
• польська;
• жива народна українська.
Останньою писалися переважно пісні та любовна лірика, а також драматичні твори з народного життя. Саме цим творам ми завдячуємо тими уявленнями про мовлення наших пращурів. Але не лише в 17-18 століттях складалися пісні мовою, що так схожа на сучасну українську мову. Ось приклади обрядових пісень, які співаються незмінно з часів зовсім сивих:
Чи спиш, чи чуєш,
Господаречку,
У своїм домочку
На Новий рік, на Новий рік?
Підем орати, підем сіяти
Яру пшеницю
На Новий рік, на Новий рік.
Ця пісня складена ще в ті часи, коли Новий рік Русь справляла першого вересня, а було це до прийняття Християнства.
І ці пісні збереглися з часів давніх Богів:
Гей, око Лада, Леле Ладове,
Гей, око Ладове, ніч пропадає,
Бо око Лада з води виходить,
Ладове свято нам приносить.
Гей, Ладо! А ти, Перуне,
Дай дочекати Ладі Купала.
Ой ти, соловейку, ти ранній пташку,
Ой чого так рано із вир’їчка вийшов?
Не сам же я вийшов, Дажбог мене вислав,
З правої ручейки й ключики видав,
З правої ручейки ; літо відмикати,
З лівої ручейки ; зиму замикати.
Те, що українці та росіяни не мають в якості літературних мов ті жахливі, неоковирні та неблагозвучні язичія, якими говорили та писали вчені та чиновники 18 століття ми завдячуємо таким літературним та мовознавчим геніям як:
• Іван Котляревський,
• Васілій Жуковський,
• Алєксандр Пушкін,
• Владімір Даль,
• Тарас Шевченко,
• Марко Вовчок,
• Борис Грінченко.
Саме ці люди зламали неписані табу на використання живої мови своїх народів у літературній творчості. У розщелину попрямувала жива вода талановитих та геніальних літераторів 19 століття, які і створили такі багаті та милозвучні мови як сучасна українська та російська. Хіба можна собі уявити, що би було, якби в російську літератури не прийшли Грибоєдов, Гоголь, Лермонтов, Тургенєв, Тютчев, Толстой, Чехов з їх соковитими мовами. А якою була б українська мова без Нечуя-Левицького, Михайла Коцюбинського, Ольги Кобилянської, Лесі Українки, Євгена Плужника, Павла Тичини, Максима Рильського, Миколи Філянського?
Слід зазначити, що «Енеїда» Івана Котляревського була не першою спробою створити великий твір живою українською мовою. Вона була найвдалішою та з’явилася в потрібному місці в потрібний час. Але ще в 1561 світ побачило "Пересопницьке Євангеліє", писане переважно народною мовою. В той час були сильні ідеї Реформації, які накочувалися на українські терени. Якби за першою спробою перекладу живою мовою канонічних текстів були зроблені інші кроки, сучасна українська літературна мова з’явилася б за два століття раніше. Але, на жаль, історіє не оперує категорією «умовний спосіб»...
Факт номер шість:
Російська мова була знаряддям російського імперіалізму. Це безперечний і доконаний факт. Спроби витіснити з ужитку білоруську та українську мови та перетворити їх на марґінальні говірки робилися з самого початку потрапляння литвинських та руських територій під оруду Московії. Не злічити указів, які направлялися на неуможливлення функціонування інших мов «руської народності» від Петра Першого до Олександра Третього. Але чи є в цьому вина російської мови? Безперечно, мова – невинна. Якби українська чи білоруська мова були б мовами імперської метрополії, вони б відігравали таку ж домінуючу роль в Імперії. Доля всіх мов імперських метрополії однакова. Англійська, французька, іспанська, німецька, голландська та португальська були знаряддям національного поневолення у своїх імперіях. Чи повинні українці, здобувши незалежний від колишньої метрополії статус, відмовлятися від російської мови? На мою думку, ні. Знання ще однієї , крім рідної мови, є безперечним плюсом як з точки зору культурницької так і з когнітивної. Справа в тім, що людина, яка знає хоча б одну мову крім рідної має більше шансів швидко вивчити ще одну мову, ніж та, яка знає лише рідну. Знання – неважкий тягар, тому що більше ми знаємо мов, то більше ми – людина.
Факт номер сім.
Українській мові в добу «зближення української та російської мов» нанесено великої шкоди. Без нагальної на те потреби до словникового складу української мови було введено багато питомих російських слів, натомість велику кількість питомих українських слів було викинуто. Тому 11 томник словник української мови, який закріпив цю згубну практику не є авторитетним лексикографічним джерелом. Теза про надзвичайне багатство української мови з посиланням на те, що в цьому словнику міститься на кілька сот тисяч більше лексичних одиниць, ніж в академічному словнику російської мови є єзуїтською по своїй суті. Залучивши без потреби російську лексику, наробивши численних почварок у вигляді калькованих з російських аналогів фразеологізмів на кшталт «приймати участь» нині говорити про безпрецедентне багатство мови є або глупством, або культурним злочином. Такий стан речей лише дезорієнтує людей, які вивчають мову чи вдосконалюють свої знання. Вихід – один: поки не укладено новий академічний словник української мови, який унормує використання лексики та фразеології, потрібно тренуватися у відчуття «мови». Для цього я би радив начитування українських класиків. Особисто я, коли відчуваю, що втрачаю відчуття російської або англійської мови звертаюся до перевіреного засобу: беру улюблених письменників і читаю…