Іноді думаєш, що втрачаєш, а виявляється – знаходиш. Я ніколи не писала віршів, ані в періоди шкільних закоханостей, ані в моменти дитячого, але такого відвертого в своїй остаточності відчаю. Тому божевілля в рифмованій формі, що захлиснуло мене на останньому курсі універу та трохи не втопило магістерську, стало для мене цілковитою несподіванкою. Зараз, напевно, вже пізно. Відвикати від віршів. І звикати до божевілля. Ось тільки українською чомусь не вдається писати. А тоді писала, чіплялась за російську мову (рифми російською - ідеальне поле для Латунських, але рідні вони, то нехай залишаються) і віршувала-віршувала-віршувала. Ось вони - дитячі-дитячі вірші. Недосконалі, незграбні, але такі мої. Тому й вирішила нічого не виправляти. Це як світлини у величезному пожовклому альбомі - на які дивишся, бачиш себе зовсім дитинчам, але несподіванно відчуваєш себе справжню. Ось так.
***
Ми слухаєм пусті слова,
Ми посміхаємось у вічі.
І небо поміж нас сплива,
І час наш – викривляє звичай.
Ми дуже часто кривимо
Зірницею зірниць
– Душею.
Слова, що ми промовчимо,
– Єдине, що не є брехнею.
І лиш калина, що рида
Червоними сльозами болю,
Нас виправдає і одна
За всі наші гріхи відстоїть…
***
Україні
Ти так втомилася від зрад
І від порожніх обіцянок.
Ти так втомилася чекать
Хоча б одну зорю. В світанок –
Яка не зникне, мов роса,
Що тане на бетонах болю.
Таку зорю, що не згаса,
А веде Сонце за собою.
Я молю тебе: не тони
У безнадії без надійок.
Я вірю, що напровесні
Врятують голоси сопілок.
***
Мої шановні лицеміри,
Навіщо кутатись в слова?
Навіщо посміхатись мило,
Коли душа ваша… жива?!
Не подарую вам презирства,
Презирство не врятує вас.
У вас всередині зогнили
Всі проліски, що дав вам час.
Мені не шкода вас, не мрійте!
Вас так багато, що мені
Здається, що живу у пустці,
Де задихнулися всі сни.
І все ж таки я буду вірить:
Що є ще щось святе в житті,
Що навіть пролісок надії
Врятує зогнилі світи.
***
Чому так боляче втрачати?
Чому так боляче мовчать?
Чому знесиленому серцю
Так часто хочеться кричать?
Кричать і вити – щоб почули,
Щоб зняли біль, простили гріх.
Щоб повернули тії мрії,
Які загинули колись.
Чому не можете пробачить
Мені ви щастя новизну?
Чому так хочете побачить
Любов розтоптану мою?
Не пробачайте – ви не винні,
Бо ви – всього лиш злидарі.
Я полишаю свої мрії
На розсуд Бога, не юрби…
< весна 2005 >
***
Вы говорите, что нельзя
Дышать несбывшимися снами.
Вы отрицаете, «друзья»,
Любовь, что вспыхивает пламям.
Вы не глядите в небеса,
Бредя по серости аллейной.
И даже солнца луч для Вас –
Всего лишь призрак жизни тленной.
Вы мне кричите: погоди!
Не отдавайся до остатка!
Вам не услышать тихий крик,
Что не рожден еще устами.
Но этот крик уже во мне.
Он больше жизни, больше смерти.
И он дороже, вправду, мне
Всех Ваших «дружеских» советов.
08.05.2008.
***
Чи можна виміряти душу?
Чи можна виміряти біль?
Чи можна не сказати «мушу»
В самісінький прямий ефір?
Чи можна мріяти без сонця?
Чи можна вити в глупу ніч?
Чи можна стати на коліна,
Коли нема плеча-о-пліч?
Чи можна жевріти надію,
Коли вона вже ледь жива?
Чи можна прочитати вголос
Мої знесилені слова?
Ви не читайте їх, молю Вас,
Бо то як трута навісна.
Бо раз відкривши своє серце,
Вдереться розпачем Весна.
08.05.2008.
***
Для когось кохання
Це мрія прикрашена.
Для когось – це спроба втекти:
Від себе, від Бога,
Від сліз і від нього.
Для мене кохання – це ти.
Для когось кохання
Це зойк і бажання.
Для мене кохання – це мить.
Що варто прожити,
Хоч в пеклі горіти
За це б довелося навік.
Для когось це норма,
Засвічена часом,
Мораллю та фальшю розлук.
Для мене – це небо, що завжди зі мною,
Синню випливає із рук.
Для когось це те, що існує навіки,
Допоки не прийме земля.
Для мене це зараз, відтоді й повіки –
Допоки душа не моя.
Це навіть не серце,
Це навіть не стогін,
Це навіть не спомин вночі.
Це те, що тримає мене у полоні,
З якого несила втекти…
08.05.2008.
***
Ви граєте, а я живу у грі
Та вже не можу розрізнити правил,
Що діють в ній та в моєму житті,
Яке реальність справжністю лякає.
Ви плачете, чи можете смієтесь.
Ви гніваєтесь – знову Ви у дусі.
А я пишу віршів нескінченність
Та відкидаю все, що наче мушу.
Що мушу бути з усіма, як всі,
Як всі, хто вірить тільки у невіру.
Які ідуть упевнено в житті,
Які не стануть кохать до загину.
У них є приписи, обітниці, замки.
У мене ж – небо та ключі від Сонця.
У них є день. У мене ж лиш вночі
Мій місяць заглядає у віконце.
Та за хвилини ції чарівні
Віддам не тільки тіло, але й душу.
Я буду з вами. Граючи у грі.
Без правил та без жалюгідних «мушу».
09.05.2008.
***
Впала зоря сива – ген-ген на долю мою,
І принесла пісню, яку вже не я спою.
І принесла пісню – щиру, мов тая сльоза.
Про ту любов чисту, що вовік не згаса.
Про ту любов попри біль, сльози і ніч.
Про ту любов – коли пада тягар з пліч.
Навіть коли поруч смерть поглина життя –
Тая любов ввійде зорею в небуття.
Тая любов – більше за всю ненависть людську,
Бо народилась в серпні, в вишневому садку.
Бо коли сповивали, то освятили її.
Болі всі та відчаї – каменем на душі.
Бо коли народилась – знала вже наперед:
Що не спинить мрії кулі зла рикошет.
Що коли маєш долю, то вже не оминуть.
Що навіть у полоні проліски зацвітуть.
Що навіть у полоні – можна любить і жить.
І народити доню, і відшукати мить.
Мить – ту, що зветься щастям.
Долі наперекір.
Мить, що шугає птахом.
Синім. В блакиті гір.
9 травня 2008
***
Я не боюсь говорить слова
Что Вас люблю
И что без Вас быть может
Я не смогла бы быть еще жива
И чувствовать
И плакать так неосторожно.
Я Вас люблю.
Чего уж боле мне
Я чувствовать могу без проволочек
И Вы во мне, Вы все еще во мне.
И мне без Вас
Не нужно ложной ложи…
21.05.2008
***
Кажуть, що очі то небо.
Кажуть – живе в них душа.
Я вже не можу без тебе,
Навіть миттєвість одна.
Я вже не можу не-бути,
Вже не волію любить –
Просто так хочу відчути
Богом даровану мить.
Просто мовчати і знати:
Що не в словах глибина.
Просто поринути в очі,
В них потонувши до дна.
23.05.2008
***
Игра и ночь – я снова с пустотой
Веду извечную борьбу за свою душу,
Я снова плачу – чувствуя острей,
И в боли так смешна и простодушна.
Я снова с ним – иду в дожде от слез,
И радужное солнце – далеко так…
И плакать можно вслух, но не всерьез.
И чувствовать, не чувствуя отдушин.
Я снова верю – значит я живу.
И пустоте не победить надежды.
Я снова с ним – во сне и наяву.
И чувства, словно песни, бесконечны.
23.05.2008
***
Я занадто багато любила
Та занадто замало жила.
Я занадто багато дарила,
А душі зовсім не берегла.
Я занадто високо на крилах
З ненадійних пір’їн почуттів
Аж до самого сонця злетіла.
Та на зраду не стало тих крил.
Не зважаючи на біль наркозу,
Я вставала з колін у пітьмі
Та навпомацки йшла, як в гіпнозі –
Аж за обрій розвінчаних мрій.
Я занадто багато бажала,
Та ніколи не вміла просить.
Я занадто багато кохала –
Ти ж ніколи не волів любить.
27.05.2008.
***
Неначебто на ниточці душа
Підвішена над прірвою із болі.
Я наче пташка в клітці золота,
Що вже не може жити без неволі.
Я – наче тая, але вже й чужа.
Я наче з вами та ніколи – ваша.
Не можу жити мрією у снах
Та від реальності помру я завше.
Я б краще каменем зірвалась вниз
І полетіла вирієм безодні,
Ніж знов чекать, молитись: що колись
Я доторкнусь до вашої долоні.
Що доторкнусь до серця та теплом
Своїх долонь відігрію кригу.
Нехай помре кохання світлим сном,
Ніж в крижаній реальності загине.
06.06.2008.
***
Скінчився сон – ні болю, ні страждань –
Лише світанку безнадійне світло.
Жива чи ні? З душею? Без вагань
Зірву реальності зів’ялу квітку.
Невже праві були всі ті, хто говорив,
Що неможливо мріяти без сонця?
Невже мене ніколи не любив
Той, хто для мене наче світ у віконці?
Невже ти з ними? З крижаних сердець
Формуєш «світле» коло безнадії?
Невже я знов зірвалась нанівець?
З небес потрапивши в калюжі мрії?
Навіщо ж жити, мріяти, любить,
Якщо байдужість все перемагає?
Навіщо знов тепло своє дарить,
Якщо воно у кризі застигає?
Але тепло від спогадів мене
Зігріє навіть в крижаному колі.
Серця нема. Душа жива іще.
Бережи душу. Світло із тобою.
16.06.2008.
***
Фінал це крапка жирна і сліпа,
Якій байдужі всі тендітні коми.
Фінал це пустка. Жовта і вогка.
Якій не шкода неба на долоні.
Фінал це ранок. Тиша пустоти.
Фінал – коли не чутно стукіт серця.
Лише образи, сльози, біль-бі-ль-ти
– Надії розбиваються, як скельця.
Все перекреслено, все знищено навік.
Лише колишні спогади, бажання.
Фінал: це ти – без мене, я – без мрій,
Життя – без неба, місяць – без світання.
16.06.2008
***
Кохання – Вічне. Ненависть – Сліпа,
Життя зрадливе. Сон – нова реальність.
Любов Жива, а Світло не згаса,
Темрява дарує прохолоди справжність.
Пробачить можна, інші – не закон,
Лише у серці таємниці світу.
Вогонь сердець, та крижаний – долонь –
Єдине, що щось важить в цьому світі.
А очі – небо. Глибоке та без хмар.
Святе і нищівне в полоні світла.
Шляхи душі незвідані. Лиш страх
Заплутує зміїсту стрічку долі.
Вогонь, вода і легкість навздогін
За втраченим вчорашнім днем летять.
А ранок посміхається Сліпим –
Обіцянкою світла і життя…
24.06.2008.
***
Молчанье – словно смерть – и тишина.
Обида вьется ледяной гадюкой.
Одна, одна, сов-сем од-на
Прислушиваюсь к тишине минутной.
Минутной, часовой и ледяной.
Пытаясь различить удары сердца.
Возможно, проще быть всегда одной
И вглядываться в ночь чужого сердца.
Я потерялась в твоем сердце навсегда.
В плену ли добровольном, принужденном?
Я – твоя незажженная звезда.
А ты – всего лишь горечи минута.
27.06.2008
***
Віддам себе – задарма, без вагань,
Розписок і фальшивих обіцянок.
Без штампів, рушників і без страждань.
У присмерку, де позіха світанок.
Віддам назавжди – без питань дощу,
Без сліз та урочистостей даремних.
Віддам і цього, мабуть, не прощу –
Та вже не зможу повернути землю.
Та вже не зможу серце повернуть –
Не утамую стукіт божевільний
Віддам тобі і собі не прощу.
Та нащо мені без тебе прощення?
21.07.2008
***
Напевно, можна впасти у безодню,
Віддавши все за сонячну блакить.
Напевно, можна викинуть Сьогодні
У шибку – де згорнувшись Завтра спить.
Напевно, можна плакати з дощами –
Змивати бруд відчаю зі свічад.
Напевно, можна мріяти ночами,
Ковтаючи горнятка із утрат.
Напевно, можна вірити у долю,
Заплутуючи помилок сліди.
Напевно, можна жити в непокорі,
Скоряючись собі, та не тобі.
Але не можна шатами зневіри
Укутати казковість наших мрій.
І непотрібно бути мені вірним. –
Лише себе не зраджуй, милий мій.
07.11.2008.
***
Моєму коханому Володомирському собору присвячується
Збідніли душі чи зів’яли сни?
Світанком править морок безнадії.
Німі вуста і руки – крижані –
Застигли поривання, сни і мрії.
Мій любий Київ, тебе я молю –
Не дай відчаю всі ключі від міста!
Запали світлом хоч одну зорю
На шовку синьому соборного намиста.
08.11.2008.
***
Залиште мені клаптик неба
Без сонця, болю і жаги.
Одну зорю – для мого тебе.
Окраєць місяця – для гри.
Залиште мені власну душу –
Для спокою без ліхтарів,
Без амбіційних прав-порушень
Своїх, чужих та й поготів.
Залиште мені аркуш жовтий
З простроченим зізнанням хмар.
З розводами від сліз припущень,
Як свідчення осінніх чвар.
Залиште мені стежку в небо –
Не треба крил, пір’їн, чудес.
Її пройду – й зустріну тебе.
Чи загублю в тобі себе.
18.11.2008.
***
О, Господи, я ненавижу, играть фальшиво, комм иль фо.
Я не привыкла жить фальшиво – и это не тебе укор.
Я не умею улыбаться на 32 да без души.
Я не желаю поддаваться лепке морально-святой лжи.
Да, я умею быть внезапной – в любви, в иронии, в игре.
В признаниях – себе. В проклятьях – скорее посланных тебе.
Да, я умею растворяться и опьянять как чистый спирт!
Но я могу и не раздаться похмельной болью – если спит
Душа твоя. Будить не стану. Вполне достаточно своей.
Ведь нас всего лишь опьяняет, но не излечивает хмель.
20.11.2008.
***
Моей любимой, ранимой и самой лучшей А.Д.
Она не ждет ни принца, ни дворца,
Не плачет – игнорируя жалость.
Не просит ничего и никогда –
Лишь сбрасывает с плеч фальши усталость.
Она умеет быть самой собой:
Не унижаться и не извиняться.
Она могла бы быть собой с тобой,
Но не с толпой из лживых самозванцев.
Ей сложно, одиноко иногда
И кажется бессмысленной дорога.
Но даже путь из ночи в никуда
Она пройдет с одним лишь словом – гордо.
И даже если ты, когда-то, вдруг,
Сочтешь ее надменно-неприступной.
– То помни: так легко быть душкою, из слуг.
Но так непросто – королевой. Мудрой.
3.12.2008.
***
Хотите крылья, а летать не больно?
Хотите душу? Сударь, а зачем?
Хотите в небо? Птицей парить вольно?
А неба ужо хватит на вас всех?
Весну хотите? Враз да без усилий?
Под снегом как подснежник откопать?
И что? В корзину да на рынок?
Не уценить бы, выгодней продать!
Хотите руку или все же сердце?
А что взамен? Бриллиантов тусклый свет?
Хотите крылья? Что ж – возьмите крылья.
Но только позабудьте Вы про Свет!
09.01.2009
***
Перервав, пережив,
Перестав, перевів
Русло днів
Струм ночей
Переплив – пе-ре-плив
Пережити лиш мить
Лише світ
Вночі світ.
Перебути буття.
Перевести життя
Стрілку
В день до весни,
В крижані – але сни.
В день дощів на щоках.
В день без мрій у бруньках.
Краще дощ – він навчить,
Як спиняти ту мить,
За яку віддала
Липку норму життя.
12.01.2009.
***
Потерялся олень.
Заблудился – на пень
Встал и точит рога.
А в лесу тьма, пурга –
Леденеют рога.
Лишь глазами: клап-клап.–
Ни звезды. В небе мрак.
Захотел погулять,
От Мороза сбежать,
Олениху поймать.
Олениха ушла –
И ни мха, ни тепла.
Не погладят рога,
Не почистят копыт,
Не дадут «Эскимо»,
Не обнимут меня!
Я к Морозу хочу,
Хоть в Сибирь полечу!
Не бросайте меня,
Просто северный я…
13.01.2009
***
неба нету. Солнце пере-
Стало улыбаться рассветам.
- проглотил Крокодил
льет слезы.
горькие, но лживые.
и встречает рассветы…
Рас-Свет-Ты…
Нас – нету.
Есть – Ты.
Нет – солнца.
Меня уже нету…
18.01.2009
***
Сніг з дощем.
Олівцем – лиш на день.
На екрані – олень.
за екраном – ніч? День?
Запитання п’яти літер.
Відповіді на всі запитання.
Окрім одного : як ти?________
Де ти?_з ким ти?
Як я?
Рахую літери та перегортаю мрій
сторінки.
Остання розплилася від сліз
І брехні. Чи то мрія загинула, чи то
Розтанула в зрадливих лабіринтах весни.
14.03.2009