Блискавично розлетілися іскри, посипалися, застукотіли по залізних дахах… І знову усе навкруги оповила чорна ніч, залила лихою недоброю фарбою очі, наче виколола… Я відчуваю на обличчі першу важку краплю дощу, яка наче рідка бомба впала з чорного неба, потім другу, третю, і ось вже одна за одною вони атакують, ніби намагаючись збити мене зі шляху. Земля розмокла, розбухла, і вже це зовсім не дорога, а справжнісіньке болото. Знову блискавка, знову гримить десь зовсім поруч. І темрява знову впивається в серце. Стоїть тиша і чутно лише заспокійливий шурхіт зливи, потік води змиває весь бруд, прибиває додолу увесь непотріб, що вдень літав у повітрі, очищає усе навкруги: дерева, квіти, шляхи, будинки, автівки і навіть мою душу. Треба ж подумати таке: ще годину тому я була в розпачі, аж тепер життя видається таким легким й безтурботним! Як подумати, ніщо не варто мого життя, тож нехай собі там виблискує, гримає, виплескує на землю усе, що за тиждень спеки накопичувалось, а мені все одно. Я теж можу вергати громи, плакати, жалітися, але не буду, хай там що говорять… Не буду!..
***
Очі в мене горять, мабуть, як два вогника у степу, волосся розпатлане, вид змучений, але щасливий - все ж недарма день пройшов! Ще б пак, стільки справ зробити на одному диханні і спекатися, відцуратися від цієї метушні, втекти край за очі. Нехай там думають, що хочуть, виправдовуватися я не збираюсь. Як зрозуміють, то добре, а ні так ні. Їхні проблеми, взагалі-то.
Додому йти не хочеться, тому йду навпростець, повз будинки, в яких посеред робочого дня царить тиша, повз крамнички, в яких не так-то й багацько покупців, тому продавщиці тільки-но й базікають від нічого робити, проходжу повз великі торгівельні центри, такі відчуженні й холодні, але вони вже точно не полізуть до мене у душу, то ж я заходжу в один з них, просто так, погрітися, сховатися від пронизливого осіннього вітру. Лиш тільки заходжу, по носу вдаряє різкий запах дешевої кави, яку тут утридорога вхитряються продати довірливим покупцям, потім доноситься апетитний аромат з кафешки, від якого в шлунку усе перегортається догори і починає скипати. Тут я згадую, що вже два дні майже нічого не їла, але грошей з собою нема. Що ж, доведеться знову йти ні з чим. Але я звикла, то ж я просто повертаюся і виходжу. Сил йти кудись більше не маю, доходжу до тролейбусної зупинки й сідаю…
Від метушливого руху автівок, від галасу перехожих, від звуків гітари бідного хлопця, який грає і заробляє собі на життя, від усього цього хаосу очі починають склеюватися, закриваються, і я починаю кудись падати… У такі солодкі й приємні обійми сну, що лише чую як волає десь у підсвідомості дешевий шансон гітариста і хтозна звідки відчуваю запах дешевих цигарок… Ніжні хвилі невідомої сили огортають мене час від часу і відносять якнайдалі від реального життя. Я навіть не пливу, просто довірливо озираюся навкруги і дозволяю примхливому потоку нести мене назустріч вічності.
Але щастя, як відомо, довго не триває… Грубий поштовх змушує мене покинути чарівну незвіданість заради того, щоб я побачила величезну пихату тітку, яка неприязно на мене дивиться і бубонить собі під носа щось на кшталт: «Вот маладьож распустілась, хоть би мєсто уступіла…» Потім сідає поряд, дістає з кишені пачку «Malboro» і затягується, тяжко дихаючи, білою паличкою з отрутою. Від її амбре суміші поту та «французьких» парфумів, зроблених, мабуть, тут же за рогом у підвалі, мене починає нудити і доводиться вставати. Час вже й додому, бо втома бере своє і ноги ледве тримають.
***
Набридло пусте життя. Хочеться адреналіну, перцю в серці, хоч якихось змін, а натоміть злорадна доля продовжує підсовувати тоскні перспективи. Кожного разу, намагаючись зробити крок до чогось більшого, неодмінно натикаєшся на непробивну скелю, що оточила з усіх боків наче клітка, неодмінно заплутуєшся в сітці тонких непереможних законів життя, вирватися з якої не уявляється можливим. Іноді хочеться просто раз і назавжди покінчити з цим, але доводиться нагадувати собі: «Ти сильна. Ти все витримаєш», давати собі у підсвідомості ляпаса: «Хто тобі таку дурню сказав, що буде легко?!» Допомагає… Іноді, коли вже зовсім пронизливо понурий настрій, можна дозволити собі робити, що заманеться, і ніхто вже тоді мені не указ. Просто не думати про свої проблеми, а надто про чужі. Але згодом усе одно приходить час «або зараз, або ніколи», коли вже не можна терпіти, хочеться кричати, волати на увесь світ про свій біль, вилити на когось увесь той котел емоцій, де вони протягом тривалого часу варилися і навіть почали закипати, емоцій, які ошпарюють кожного, хто під руку трапляється.
***
Легенько дмухає вітерець, поблажливо не прискіпуючись до волосся. Яскраво й зовсім не гаряче світить по-осінньому сонце, сліпить очі, неначе намагається випалити на них відображення тендітного павутиння, плутає думки, вводячи у той спокійний поміркований стан, від якого спати хочеться. Майже голі вже дерева простягають до неба сіро-зелені гілки, ніби хочуть злетіти, а не можуть, бо ж так міцно прив’язані до землі корінням. Гірко на душі від цієї дивної листопадової приреченості, від тяжкого холодного повітря, пронизаного безнадією та втомою. Гидка лицемірна осінь… Не знаєш чого й чекати завтра: чи то дощу, чи то сонечка, чи то снігу, чи то майже літньої спеки. Злить листопад… Сумує жовтень… А вересень то взагалі не осінь, то щось серпневе впереміш з жовтневим… Це ще можна терпіти… Аби тільки не плакало сірими тоскними буднями!.. І лише надія на весняний порятунок тримає серце на місці, бо неодмінно за осінніми сльозами, за зимовими білими холодами, прийде весна і вселить в душі любов, тепло, дмухне теплим вітерцем, розпалить вогнище щасливого майбутнього і дозволить нам, волелюбним пташкам, піднестися у блакитно-солодку свіжість вільного життя...