Уже близько 150 років ліфти несуть на собі тяжкий хрест у виді вічної вертикальної паралелі. Ліфти – не люди! Це точно. Ліфти – це собаки. Вони завжди на чеку. Як і пес – здається, що спить, а варто злодію ступнути своїм запиленим черевиком на територію, яка охороняється, вірний друг одразу ж почне несамовито гавкати, зриватися пробкою від пляшки Шампанського зі свого металевого ланцюга, намагаючись загризти ворога до останньої кістки, будити всіх, хто є вдома, та не давати заснути всім сусідам, випускаючи подихати повітрям внутрішню фугу. Ну це стосується розумних псів, в яких на достатньому рівні розвинені тваринні органи почуттів. Звісно ж бувають глупі, часто рябого, чорного, або коричневого кольору, собачки-блонди, а може і не блонди, яким до третього вуха, хто там та навіщо вирішив завітати до домівки хазяїна. Останній приклад можна порівняти з ліфтами у провінціях нашої країни. Вони рік працюють, три відпочивають. Все, як на Олімпіаді та футбольних форумах, де змагання проводяться раз на чотири роки. Перший же приклад – це алегорія на стандартний нормальний устрій процесу праці ліфта, який, як і той перший розумний пес завжди на чеку. Варто лише натиснути кнопку - та двері відчиняться, і повезе тебе дерев’яно-металевий паралелепіпед туди, куди бажає твоє прагнення. Стандартизація – страшна річ. Вона страшна тим, що дуже стандартна. Вона стандартна настільки, що в деяких аспектах переважає сама себе. А це вже навіть не шосте почуття, не сьоме, не восьме, а…
«Дєвятий», - промовила, мною пропущена вперед, дівчина, зайшовши в кабіну ліфта.
Останнім часом я звертаю багато уваги на стандартні, мізерні за розмірами, деталі нашого життєвого процесу, які тільки роздивившись під мікроскопом, можна досягнути висновку, що ця молекулярна деталь насправді є такий величезний слон, якого ми не помічаємо лише, тому що він гіпергигантний. Без спеціального мікроскопу, який я відкрив в собі, таку молекулу складно побачити. Не кожен може відкрити для себе слона-молекулу невідомих розмірів.
«Дєвятий» , - попередила мене ця чарівна особа, якої я не знав. Вона була прекрасною. Вона була, уявіть собі, сукупною мрією поета-лірика та прозаїка-психолога, в примішку з усіма композиторами Італії та клоунами Росії. Так, вона була незвіданим трансцендентом втілення жіночої краси, але через те що я в молекулах бачу слонів, на її обличчі я швидкоплинно прочитав дуже стандартне для сучасного життя слово. На лобі, який своєю особливою, ніжно-гладкою черепно-шкіряною вуаллю акуратно, як і у всіх людей прикривав мозок, я вичитав літеру, яка протестує проти якогось невідомого, але під мікроскопом дуже явного устрою. Це була літера П. Придивившись ще мікроскопічніше, я винайшов, що її рот був буквою О. На два вуха була поділена літера Г. І вийшло так, що права сережка в неї була більша за ліву. Розламайте букву Г і зрозумієте чому так вийшло. Ще раз відзначу, помітив це я, тільки пильно роздивляючись всі основні контури її обличчя - і робив я це моментально. Цей процес був пророблений за секунду, а може й менше. Я навчився виявляти у молекулах слона за секунду. Так ось, десь за 20 терцій я встиг вже написати три букв. Виходило «ПОГ…». Буква А красувалася на виразі її обличчя. Я почав здогадуватися - «ПОГА.. ПОГА..», і тут я дуже швидко відмітив чітке НО у її погляді. Чому «НО», а не «АЛЕ»? Бо вона української мови не знає, як я зрозумів надалі. В ліфті, який кожнодень мені допомагає дібратися свого п’ятого поверху, кнопки з цифрами 6, 7, 8 та 9 вдавлені, тобто відсутні. Відсутні з такою нумерацією, як і почуття людини. Їх існує п’ять перших і останніх: нюх, смак, слух, дотик, зір.
Вона сказала: «Дєвятий». Я через секунду, а може й трохи менше запитав: «Вибачте, а що ліфт може їхати до дев’ятого?». Вона тільки мовчала, і її обличчя мені вималювало слово «ПОГАНО». В неї було щось особисте погане. І до всього цього букету дивацьких моментів, вона не знала української, бо всією своєю підсвідомістю зневажає цю мову. Вона не любить Стуса та Симоненко, вона свариться матом на націоналістів та просто патріотів, виказуючи їм свою проросійську політичну думку, вона вірить в те, що без автомобіля робота неможлива, а без нафти людина є квітка без бджоли. Цей аналіз я проробляв, дивлячись на суспільно-політичний тижневик, який вона тримала у руці. Саме по ньому я розібрав, що вона так думає. А вона думає, бо вона чарівна. Якщо мовчить, значить щось думає, бо чарівна. Ну не може чарівна, не говорячи, не думати!
Вона відкрила дев’яте почуття, у нашому випадку дев’ятий поверх. Вона мовчала, а я з нею вів діалог. Точніше сказати, я вів з нею монолог, а якщо ще точніше сказати – то був внутрішній монолог, але з нею, не з собою.
Коли пройшло чотири секунди, може трохи більше, ми чомусь застрягли. Чому ми застрягли? Ми ж не стрибали, здається, як на батуті, ми взагалі ніяк не стрибали, та на багато кнопок відразу не клацали. Але ж факт – то є не факт, то є послідовний перебіг подій нашого життя. Ось в таке фактологічне павутиння й занесло нас, недбалих мух!
Ви просто подивіться, що коїться. Це якась східна філософія прямо народжується. Ліфти – собаки, люди – мухи, а події – це фактологічне павутиння.
Ми вдвох залишилися наодинці з нею. Ми вдвох (я і ліфт) боялися дивитися на неї. Та секунда аналізу її апокрифічної зовнішності була дуже тривалою. Все! Я не неї не дивлюсь, бо збожеволію. Вона досконалість, в якій я за секунду вичитав 6 літер. Вона загадка! Вона Мона Ліза, а батько її Леонардо Да Вінчі. Все, досить! Досить!
Чим зайнятись у ліфті, коли застряг – складне питання. А я відповідь знайшов відразу. Мені вистачило десь 6 терцій. Хто не знає, терція – це одиниця часу, яка рівняється 1/60 секунди. Так ось, таких терцій близько 6 мені вистачило, щоб вирішити, що я буду робити в паралізованому ліфті. Пройшло десь секунд 8, в терціях це 480 одиниць, як почувся жіночий голос в нашій обителі. Тепер нас було троє. Я з ліфтом, дівчинка-трансцендент, та як я моментально зрозумів, ліфтер. Вона щось стандартно запитала. Я не звернув уваги, бо зрозумів що звертались не до мене. Я погрузився у свої роздуми, задивляючись на чотири, оббиті пластиком сторони ліфта. Одна з них була точно нестандартною. Я звернув увагу на таку особливість, що квартет сторін був повністю чистий, окрім одного напису. Напис «Мадам Боварі», - хтось залишив фломастером на одній із стін. У ліфті не було написано жодного мату, жодного признання в коханні, або потакання тому, що хтось когось любить. Ні, цих стандартних речей не було. Було тільки «Мадам Боварі». Хто його написав? Ну хто? Кому потрібно в ліфті писати «Мадам Боварі», почав насилувати я свій і без того переобтяжений мозок.
Я почав шукати логіку в історії і знайшов.
Пасажирський ліфт, проект якого вперше оцінило людське око в 1854 році, був розроблений американським винахідником Елішом Отісом, і через три роки був з успіхом встановлений у Нью-Йорку для функціонування. Гюстав Флобер написав Мадам Боварі також у радіусі цих років. Роман побачив друкарський станок у 1856 році і читач зрозумів, що головна героїня, мадам Боварі дуже вільна жіночка по натурі і вона, якщо інтерпретувати її судьбу в топографічну карту, якщо захоче: сьогодні піде на Захід, завтра - на Південь, а через тиждень - на північний схід. Коротше кажучи, прав вона собі придумала навіть більше, ніж кішка, яка гуляла сама по собі. У ліфта ж судьба іпохондрічно-монотонна. Ліфт приречений назавжди бути кучером без коней, точніше кучером-конем, алюрно роз’їжджаючи то наверх то вниз і ніяк не в бік, бо так не можна.
«Вас сколько там?» , - питала ліфтер. Ми мовчали. У цей момент мене вже хвилювала інша побутова проблема, чому ліфтерами працюють виключно жінки. Якщо ви знаєте випадки, що цю посаду займають чоловіки, помовчіть, я вас прошу. Не псуйте мені смак цукерки своєю чистою сіллю!
Взагалі, коли кожного разу чую з цих дірочок, які нагадують мені старий друшлаг, жіночий голос, то здається, що сам голос не людський, а такий собі жіночо-ліфтерський. Ці жінки, які в нас питають «Сколько вас там?», стають ліфтами. Точніше другими половинками ліфту. Бо як не буває такого, що ліфтер – чоловік, так не буває такого, що ліфт – жінка. Ліфт – це виключно чоловік, на всіх мовах! Elevator (англ), Ascenseur(фр) Aufzug (нем). Якщо вам відомі випадки-виключення, будь ласка, не кажіть, бо цукерка така смачна, а ваша сіль буде тільки все псувати.
Я знав одного хлопця з мого під’їзда , якого ще в дитинстві однолітки прозвали ліфтьором. Ну в такому віці звична справа придумувати друг другу поганяла. Всі хлоп’ята та дівчата казали, що він полюбляє кататись на ліфтах. Казали, що це взагалі сенс його життя, а те що час від часу у нас в домі ламаються ліфти – винен тільки Ліфтьор. Насправді ж, цей хлоп’яка їздив часто на ліфті (і то тільки нашого під’їзда), тому що жив на сьомому поверсі. Його нерідко ображали у дворі, сміялися з його зовнішності та замкнутості, порівнювали із зомбі, або просто називаючи «нєдотёпой», тикали вказівним пальцем. Тому він не міг знаходитися довго на вулиці, та заходив додому. А дома було не краще. Там стабільно сиділа бабця-вдова, сіденька жіночка низького зросту, неприємної зовнішності, і від неї завжди смерділо компотом із сухофруктів. Також проживала в цій квартирі на рівних правах з бабусею та онуком, маючи при собі претензії на ще більше епікурейство, малесенька собачка, сука по природі та по натурі. Всі кабелі району були її кавалерами. Кабелі її педантично та коректно-толерантно ділили і між собою не сварились. Хоч і була вона маленька, вистачало добра всім. Що ще в них було, я не знаю. Мені було незручно питати чи є у нього, Ліфтьора, телевізор, приставка, чи банальний тетріс. Не хотілося ставити хлопця в незручне положення. А! Згадав. В них точно ще було дуже багато різних на вид килимів та стежок, яким Ліфтьор намагався придати чистоти за допомогою свіжого снігу напередодні Нового року. Ліфтьор полюбляв футбол, присвячував щоденним любительським тренуванням безліч часу, хоча все одно грав погано. Але це неважливо. «Якщо дуже забажати – можна жити без зарплати», - кажу я, бо живу без зарплати, живу і все, і без зарплати. Так ось, он завжди був з м’ячем, і я гадаю, що логічніше було б прозвати його Бомбардиром, або Ван Бастеном. В нього був синій з темно-червоною смужкою резиновий м’яч, який стикався з його правою, рідше лівою ногою, як я вже казав, практичного кожного дня. Завдяки такій взаємодії, його ноги та резинового м’яча - можна було частенько учути удари о стіну, під моїми вікнами. Складалося таке враження, що цими глухими ударами, він хотів помститися всім тим, хто його ображав. Бо переважно виходив він бити м’яча об стіну в обідній час, коли багато хто з образників відпочивав. Ліфтьор був завжди однаковим. Худий, як сірник, завжди лисий, не знаю чому, та схожий на курча, яке потрапило під холодний дощ і йому тепер не тепло. Мені здавалося, що йому було завжди не тепло. Йому було не тепло в цьому світі, навіть коли термометр видавав самі гарячі цифри в самі жаркі дні літа. Ліфтеру в душі було холодно, зрозумів тепер я. Він змерз від такого життя. Здавалося, що він любив тільки свій синій м’яч і то тільки за те що той мав не червону, а темно-червону смужку. Коли я його бачив, то починав ненавидіти себе. Я починав зневажати себе, такого, який завжди посміхається, жартує над іншими і якого не б’ють однолітки. Мені в такі моменти було прикро, що в мене є портфель, в той час як Ліфтьор до школи йде з рваним пакетом. Я хотів з ним дечим поділитись, але не робив цього, бо, гадав, що він образиться. В принципі він не був голодний, просто його бабця була рідкісним дуже тупим ортодоксом, який начхав на онука. Вона купляла маленькій сукі ковбасу, а Ліфтьору – хліб та кашу, зрідка бублики. Взимку собака ходила в якихось помпезних одежах, а Ліфтьор, першокласник, досі ще не мав першого портфеля. Коли в нього спитали, яка столиця України, він відповів Москва. Бабки сміялися, ми малі також реготали. Тільки зараз я розумію, що в нього дома окрім радянського букваря, книг не було, тому й знав він, що Москва – столиця його, громадянина Радянського Союзу. А може й правий був він, коли сказав, що не Київ столиця? Може він вже тоді глобально намагався осмислити тенденції російсько-украаїнських політичних взаємовідносин. Хто знає.
Три тижні потому, я його зустрів на залізно-дорожньому вокзалі. Я його побачив, і знову почав себе ненавидіти через те, що я був в білих кросівках, а він з навчання (Костянтинівка, там він навчається зараз на фармацевта) їде в спортивних. Перекинулися парою стандартних фраз, як він несподівано, дивлячись на чорняву жінку, яка бігла за маршруткою, промовив: «Вона, як мадам Боварі!». «Вибач, - кажу я, - а що ти можеш уявити якою була людина нереальна, людина із книжки, а саме мадам Боварі. Він відповідає: «Більше навіть. Я її намалював. Це моя єдина та мабуть й остання робота. Тримай. Це мій подарунок тобі». Ось ця картина.
Позавчора я дізнався інформації, що мене просто шокувала. В моєму ліфті, де я вичитав напис мадам Боварі, тиждень потому застряг та задихнувся хлопець За словами людей, які чули про цю історію, він був дуже худим, лисим, схожим на курча, але без документів та без мобільного телефону. Він був без нічого. Ніхто навіть не знає, де його поховали, а я сьогодні поїду до Костянтинівки шукати медичний технікум, в надії знайти Ліфтьора. Тільки б ось із ліфта цього вийти. Не можу. Життя – ліфт. Тяжко, дуже тяжко…