Чіпляєш на Лівогруддя червону стрічечку солідарності з ВІЧ-інфікованими, та йдеш туди, де на тебе не чекають і де з тобою не солідарні. Ти прямуєш в Нікудиння. Лівогруддя, покрите тканиною, вдало інтерпретованою на фабриці в куртку, не розуміє, що робить на ньому та стрічка, і з ким вона солідарна.
«Блін, ти що, як і всі ті став жалкою посередністю і напнув цю штуковину, показуючи сам не знаючи кому, що ти й справді співчуваєш снідозним. Ніби ти класний хлопець, і любиш людей, а особливо безнадійно хворих, бо тобі за них дуже прикро. Та ти брешеш! Зніми, нахабо, та не подобай всьому цьому маскараду. Нікого ти не жалієш, бо егоїст по природі, як і всі. Бажаєш щастя тільки собі. Хочеш мати найкрасивішу дівчинку, кар’єру, багато грошей, тачку, признання та класний вигляд. Ось, що ти хочеш, псих! Зніми!», - біситься Лівогруддя в тканині.
Та ні, я ж стрічку причепив не через те. З віч-інфікованими я солідарний завжди, і та петля в моєму розумінні не більше, ніж фікція, фальшива імітація партнерства між людьми при виникненні складних проблем. Я ж першого грудня її через власні принципи не ношу, бо не солідарний сам не знаю з ким та з чим.
З амбіцією на заколот, демонстративно обмотуєш банданою свого незагорілого лоба. На губи приклеюєш ідіотську посмішку паяца. На верхівці голови з волосся конструюєш комфортне гніздо, та запрошуєш туди на дискотеку самих веселих і співучих птахів. З рота для них вже лунає найдикіша та найфілософічно-психологічніша музика всіх часів і народів. Птахи шаленіють. Вони роздягаються, та стають всі однакові за фарбуванням. Птахи без пір’їв мають схожість з голими людьми. Їм подобається життя, наповнене свободою власного тіла, яке енну кількість ер ховалося під різнокольоровою одежею. Їм так цього не вистачало. Від тупоту пташиних лапок, зіниці в очницях рухаються хаотично, немов кульки у Колесі Фортуни. В марній надії сховати свій моторошний, божевільний погляд, вуалюєш очі пластмасовими окулярами. Але…
Але все одно мене всі бачать та впізнають. Саме мене, розколотого, як горіх, роздавленого, як пішохід, та трагічного до абсурдності, як Гамлет, який ставить собі тільки одне питання «Пити чи не пити?» А я ж у свою чергу бачу тільки їх: Розенкранців, Гільденстернів та Офелій. Вони мені вже настільки набридли, що я, аби не бачити всю цю сучасну мегамодну посередність, готовий навіть на таку тенденційну для свого внутрішнього стану авантюру, як – наїстися відвару з грибів-мухоморів, та подібно голубам, одарити фекаліями пам’ятник на площі міста, яке мені дарує вищу освіту. І не те, щоб я настільки ненавидів червоного вождя, мені просто хочеться це зробити без мотиву на то. Так роблять люди, які щойно відправили у вільне плавання власний глузд.
«Та не можна так, друже, кажуть революціонери. Все треба робити для чогось. Для чого, питаю я? Ну хоча б для якоїсь ідеї. А саме? Ну, наприклад, миттєвого кайфу, легалайзу наркотиків, дешевого бухла, свободи сексу на бульварі, або загальнолюдської деградації під впливом психоделіків. А сенс? В надії пізнати істину, досягти Нірвани та стану архатства. А просто так нічого ж не робиться». Знаєш що, твої ідеї, як операція на видалення гландів в передсмертній агонії. Я маю на увазі те, що в порівнянні з вічністю та холоднокровністю часу вся ця твоя так звана свобода та стан архатства - капризи місячного теляти. Герой сучасного драматурга Наталі Мошиної, пияка Володя сказав: «Всё равно все умрём». Так що я нічого не шукатиму, а для статуї мотив в принципі є. Бо десь з місяців п’ять по тому в слідок деяких обставин, у середині мене шлунок надягнув маску акушера та впевнено прийняв роди у печені. Так народилося моє друге Я, хоча за значенням воно стало скоріш першим. Це друге-перше Я несамовито божевільне, скорботне на голову та приречене на вічний хаос. Дитя сюрреалістичного уявлення, питаєш ти? Атанде, не поспішай,а слухай, бо я бачу в тебе, як і у всіх них також є вуха! В мене також є, але я їх використовую не за посереднім призначенням. Ти не повіриш, але я їх просто мну, як прочну газету в сортирі мнуть ті, хто боїться завдати шкоди своєму другому інтелекту. Так що, вухастий, слухай.
У 18 столітті для морських боїв дуже часто застосовували брандер - корабель, навантажений вибуховими речовинами, які використовували для підпалу й знищення ворожих суден. Так ось, в той час як брандери борознили водні простори Європи, ваш пан Сюрреалізм нервово складав іспит у найсуворішого лектора всіх часів та народів. Лектор питання ставив пряме: «Пане Сюрреалізме, а хто такі берсерки?». Пан Сюрреалізм відповів би, якщо би не зазнався та опустився за підказкою з небес до мене, на хмари, де я не з давнього часу за всіма пунктами епікурейства, влаштувався для життя, та немов рибалка, виловлюю апетитні літаки для їжі. Начинка з поганих людей найсмачніша, скажу вам, і якщо потрапляють мені до рота хомосапієнс з добрими серцями, я їх випльовую, як перебірчиві діти кишмиш з булки. Випльовую туди, на Землю, для вічної боротьби та намагання втілити справедливість і мораль в судову систему країни та думку стада. Делікатесів також вистачає, бо терористи зараз не рідкість. Тому на синдром 33-го не страждаю. У Висоцького є такі строки: «Но одно меня тревожит. Кому сказать спасибо, что живой?». Але ж і справді, одне бентежить мене, кому подякувати за те, що я сьогодні не голодний, як всі ті у 21-ому, 33-ому та 46-ому. Багато з тих голодуючих стали людожерами, а саме страшне - власнихдітейжерами. Дотримуючись моралі кодексу джунглів, сильний пожирав слабшого, аби побільше подихати свіжим, а з психологічної точки зору - смердючим, як зуб скунса, повітрям. Дорослі, автопілотично розмірковуючи про своє чорне майбутнє, яке без себе просто не уявляли, для підтримки тонусу організму, поїдали слабших за фізикою дітей. В середині таких дорослих бурлило, немов кип’ячений мед, шалене хижацьке его, яке не думало ні про кого, крім себе, а бажало лише набити шлунок будь-якою стравою, навіть, м’ясом власного сина, а далі… А що далі? Мабуть, людожери не замислювалися над тим, як вони будуть у майбутті топтати землю, маючи на увазі та стінах шлунка останки вбитого сина. Вони цим не занурювалися. Їм хотілося тільки наїстися, та дедалі - без сенсу прокидатися під крик півня вранці, і засинати, коли замовкне останній собака, вночі, кохати без граней свою другу половинку, та піднімати питання, наприклад таке: «Може б дитинку завести, бо якось сумно вдвох жити?», а під час свят звати кумів та напиватися з ними до безтями, а в будення просто тинятися в пошуках корисної справи. Ось саме так, вважаючи, що вони дуже потрібні планеті Земля, та з прагненням афіліюватися із суспільством (є питання насущне, навіть, для безсмертної старушки Вічності), дорослі їли власних дітей. Після такого хочеться прочитати куплет з вірша Роберта Рождєственського: «Взрослые»
Взрослые,
Вы же такие большие!
В космосе
Столько дорог проложили…
Сделайте так,
Чтобы люди дружили,
Землю спасите,
Взрослые!
Люди, серед них основна маса «взрослые», стали тими самими салтиково-щедринськими премудрими пискарями, які дуже хотіли жити, але не розуміли для чого. В «Циніках» Анатолія Марієнгофа герой розповідає, як у 21-ому в одному із сіл на теренах Росії, батько зарубав сина сокирою, в надії задовольнити свій шлунок, та не витримавши всього собою зробленого, повісився. Страшна річ коїлася, дуже страшна. Це кошмарніше ніж кінець світу.
А я зараз сиджу на хмарах, бо навчився багато чого робити непідвласного людям. А чому? Тому що я бачу не горизонт, а загоризонтя, не планети, а запланеття, а в мільйонах вбачаю замість звичної кількості нуль, а в нулі - великий овал, який собою витворює Час. У Часі, в моєму розумінні, немає ні початку, ні кінця, а є - Нічогість. Безсмертний дідусь Час міг вміститися тільки в нуль, у фігуру з формою овалу, бо в інших йому некомфортно, як і мені з Гільденстернами, Розенкранцами та Офеліями, там, нижче хмар. Тепер я гадаю стало зрозуміло, як я досяг таких висот без буддизму, медитацій та магії. Я зустрівся з Часом. Захотів і зустрівся. На бульварі. На не дуже просте питання «Куди можна податися подалі від цього божевілля, варива, скопління обману, цинізма, маскішоуізма, міазмастичної награності, ієрархії в усіх сферах суспільства, яке мене оточує, аби почувати внутрішню гармонію?», Час відповів просто і швидко «На хмари». Саме так потрапляють на хмари. Ось така безглузда формула.
А я підказав би пану Сюрреалізму відповідь на питання, якщо б він не зазнався та опустився з небес до мене, на хмари. Може б він ще тоді, у 18 столітті склав би іспит найсуворішому лектору всіх часів та народів, і сюрреалізм зародився б набагато раніше Сальвадора Далі. Але ж він виявився дуже зухвалим і не спустився, та і ні до кого було спускатися, бо на той момент я ще не познайомився з Часом. Я зустрів Його пізно, коли Сюрреалізм вже встиг похоронити Далі. Ось такі чари проробляє дідусь Час. Але ж якщо би пан Сюрреалізм не зазнався та опустився з небес до мене, на хмари, я йому сказав би, що берсерк – це те, що народилося в мені, коли шлунок надягнув маску акушера та прийняв роди у печені. Це сталося як раз тоді, коли дідусь Час відповів на моє питання «На хмари». «Бйорк-сйорк» в перекладі з норвезької «шкіра ведмедя». У 9 сторіччі так називали воїнів-смертників у Скандинавії. Вони вирушали в бій після прийняття порції еліксиру безстрашності, та були приречені на погибель, бо билися до останнього стуку серця. Алхіміки готували екстракт з мухоморів, та немов вибухівками брандерів, напічкували розчином берсерків, які після прийняття дози чхали слизькою слинню вікінга на біль, страх та почуття. Вони, немов найвдаліші буддисти досягали стану, при якому Нірвана нервово спускалася до найглибшої точки в південноафриканській шахті, та не знаходячи потрібного блаженства для порівняння з берсерківськими мухоморами, зникала сама собою, як вода на шкірі людини.
Похоронивши Далі та Нірвану, познайомившись із дідусем Часом та привітавши свого нового мешканця, маючого схожість з берсерком, чіпляєш на Лівогруддя червону стрічечку солідарності з ВІЧ-інфікованими, та йдеш туди, де на тебе не чекають і де з тобою не солідарні. Ти прямуєш в Нікудиння. Лівогруддя, обмазане тканню, вдало інтерпретованою на фабриці в куртку, нарешті розуміє для чого я приліпив цю стрічку. Думає воно так: «Ми ж, як з Часом познайомилися, так з ним і розпрощалися. А зустрічаються земельні істоти з ним лише раз у своєму житті. Тому ми розпрощалися з Часом навіки, а значить для нас його тепер не існує, і все наше життя стало одним днем, не поділеним на дати. Ми живемо одним єдиним - немалим, невеликим відрізком. І якщо нам справді прикро за безнадійно хворих, ми завжди із ними солідарні. Ми не можемо бути в стаді, бо ми ті, хто нарешті познайомилися з Часом».
Так-то воно так, і Лівогруддя мислить в принципі вірно, але ж я знаходжу нову абсурдність! Так, я, з голови до ніг обмазаний тканню, й справді співчуваю всім хворим, але, не розумію для чого причепив це червоне тавро?! Невже така червона петля комусь покращить внутрішній стан. Це ж жах! Знаєте, на такій похмурій стрічці солідарності, мабуть, зручно було б вішатися ящіркам. Ви тільки уявіть, як могли би використовувати таку стрічку ящірки з суїцидальними синдромами, яким не хочеться жити на світі, тому що через процес автотомії, їм набридло залишати свої хвости на свавілля. І хто знає, може всі ящірки були проти закликів Моррісона, що він Lizard king (Король ящірок). Та також, ящірки, здається не просили їх ім’я включати у назву свого роману письменника Любка Дереша. Хто знає, як ящірки дивляться на світ. Нам не відомо. Нам не знати, чи затишно себе почувають ці плазуючі, глядячи на нас, вічно з чимось солідарними. Ми ж не в курсі, чи виникає в них бажання повіситися, чи чули вони про таке. А якщо так, чи замислюються вони про самогубство, дивлячись на мою стрічку. Мені страшно. Страшно тому, що я йду в Нікудиння, а значить кожномить з-під лавочки може виплигнути психічно-неврівноважена ящірка з надією повіситися на моєму Лівогрудді, як Єсенін на трубі у «Англетері». Гей, ящірко-Єсенін, слухай мене уважно: я не Англетер! Будь ласка, не плутай. Готель і людина – то різні речі. Що? Труба і людина – також не бублики і сушка. (Почула? В тебе є вуха?)
Ящірка-поет, яка закінчила життя самогубством, та ще завдяки міцно причепленій стрічці на моїй куртці – мабуть, саме жахливе, що я міг би уявити, йдучи в Нікудиння. Це ж страшніше, ніж політика Нового світового порядку. Ну скажіть, а що може бути жахливіше ящірки-поета, яка повісилася на твоєму Лівогрудді. Ну, мабуть, тільки моя шкільна вчителька з біології, яка для наведення дисципліни в класі, своїм вихованцям казала таку собі мудрість: «Война придёт, хлебушка попросите». В такі миті мені здавалося, що вона, біологічка, все своє життя тільки й робить, що чекає якоїсь підступної та кровопролитної війни. Та вона не просто на неї вичікує, а норовить в такий трагічний час бути хлібним магнатом. І коли її вірні, але неслухняні адепти, вспухнувші від голоду та змушені принижуватися, будуть приходити до неї в надії отримати довгоочікуваний шматочок хлібушка, вона скаже: «Ну что, вот и пришла война». Це просто якась моральна аварія! Краще бути людожером, ніж вимолювати хлібушек у таких вчителів тире хлібних магнатів під час війн. Кампанія міні-армагедонів в суспільстві розпочалася вже давно. Ще тоді, коли сам соціум зароджувався. І я відмовився приймати участь у такій війні. На хмарах краще, ніяких тобі мілітаризацій, та можна їсти поганих людей в літаках. Але все одно ящірка-самовбивця та мстива вчителька-хлібний магнат під час війни – лише мілкі комахи – (провізія для товстих жаб) в моєму болоті життя у порівнянні з тим, що я зробив сьогодні вранці.
А прокинувся я близько восьмої години, завдяки музики «The Doors», яка допомагала мобільному виконувати функцію будильника, а саме будити мене. Король ящірок Джим Моррісон емоціями явно не поступався моїй вчительці з біології, яка вчора зателефонувала до мене з дуже філантропічною пропозицією прийти до школи на зустріч випускників. Щось не те, подумав я. Мабуть-таки, війна ще не розпочалася, раз Олена Миколаївна телефонує першою. Настрій після такого освідомлення одразу ж підвисився, як окунь на гачку досвідченого рибознищувача. Але ж зачекайте, настрій так не може, ну на гачку, він же не риба. А значить, настрій підвищився, як рівень хворіючих на СНІД у Нігерії! Завдяки такій події, я нарешті помітив біля подушки тонку книжку Марієнгофа «Циніки», та згадав, що я її здолав ще позавчора, як і «Гамлета», за одну ніч, але досі не прибрав. Через п’ять хвилин я вже розмовляв із щойно зателефонувавшим до мене режисером театру. Намагаючись намотати все нею сказане на вус, я зрозумів, що вусом я не наявствую, тому мотав все почуте на пульт від телевізора.
- Ти ж не забув, через час генеральна репетиція на п’єсу Мошиної. Ти ж граєш пияку Володю - одну з головних ролей і без тебе сумлінного прогону вистави не відбудеться. Так що прокидайся швидше. Бо я сама зараз до тебе прилечу, та як берсерка нагодую відваром з мухоморів і ти відразу в мене отямишся.
- Добре, добре, я чую, Людмило Вікторівно, просто ми вчора дуже сильно засиділися з одним із моїх Горацієв за пляшками якогось алкоголю та гітарою, під яку співали й Висоцького, й Єсеніна. А хто такі берсерки?
- Прийдеш, скажу. Прокидайся та скоріш вирушай до театру.
В цей момент я почав приходити в себе, але на власне невезіння, додумався включити телевізор для того, аби дізнатися, що сталося в світі, поки я читав Марієнгофа, співав Висоцького та Есеніна, пив і спав. Пульт не хотів реагувати на мій дотик пальця до кнопки. Може через те, що я намотав на нього багато інформації, а може через те, що на телевізорі сидів павук, подумав я. І тут я вчинив свою рокову помилку. З полиці, де знаходилися книжки Любка Дереша «Поклоніння ящіриці», Сальвадора Далі «Щоденник одного генія», Цзянь Цзяо «Буддизм тибетців», я чомусь взяв книгу, котру я відкривав тільки раз, і то ні для чого. Назву вона мала дуже просту - «Екологія». На обкладинці були намальовані хмари. Білі, як парне молоко, пухнасті, як білий кіт, та великі, як Антарктида. Цими хмарами я й прибив павука. Телевізор відразу ж запрацював і на одному з російських каналів, політичний знавець казав, що американці готують дуже розвернутий план окупації світа, який має назву Новий Світовий Порядок. Ну і що, подумав я. Так же веселіше, пане експерте! Європа он взагалі просто дуріє від великобританського рок-гурту «Muse», який явно пропагує шлях Єдиного світу, не поділеного на релігії та економічні ринки. Ну і що? Людям подобається їх музика, бо вона й справді шедевральна. Так може й Новий порядок буде таким же ритмічним і мелодійно гармонічним. Так що, пане експерте, я вас перемикаю. Павук мій ще трохи дриґався, але то було марно. В новинах одного з європейських каналів репортери розповідали, що в Північному морі знайшли старий корабель-брандер, і це значиме досягнення в області морської археології. Не цікаво, перемикаю. Павук вже не ворушився – він героїчно скінчався. На одному з українських каналів передавали, що в Ямайці зазнав катастрофи пасажирський літак, в результаті чого загинуло 152 особи. А в Амстердамі екстреміст-камікадзе намагався власноруч знищити металевого птаха, нагодованого, не знаю якими за характером, але, гадаю, недурними за розумом людьми. І тут я спрямував погляд на померлого павука, і мені стало не по собі, бо я щойно, немов той злодій-терорист, який намагався знищити ні в чому неповинних людей, замочив ні в чому неповинного павука, та й ще чим – хмарами. Перевівши зір вниз, через те, що сором та прикрість за учинок, немов тонни чавуна, навантажили голову, я помітив на полу червону стрічечку, якої раніше в своїй халупі ніколи не бачив. Я взагалі не міг зрозуміти, звідки вона взялася, та якою моряною її сюди навіяло. Розмірковуючи над цим, я перевів погляд на книжкову полицю і довго дивився на фоліант про буддизм. «Та невже! Може то душа павука реінкарнувалася в стрічку, та за допомогою надприродніх сил повернулася до мене !» Я її підняв, а потім начепив на куртку, бо я солідорізувався, але не з ВІЧ-інфікованими, як могли подумати прохожі. В цей день мені було прикро за павука, якого я вбив хмарами. Хмари, хмари, марять нас та й годі…В такі моменти тобі й хочеться податися не до театру і тим паче не до Розенкранців, Гільденстернів та Офелій. Ти хочеш зустріти Час, щоб він тобі вказав вірний шлях до хмариння, де дуже хочеться побачити того павука та попросити в нього вибачення за той нещасний випадок, винуватцем якого був не він, а людська фізика. Для цього з амбіцією на заколот, я демонстративно обмотав банданою свого незагорілого лоба. На губи приклеїв ідіотську посмішку паяца. На верхівці голови з волосся зархітектурував комфортне гніздо та запросив туди на дискотеку самих веселих і співучих птахів. Ротом для них відтворив найдикішу та найфілософічно-психологічнішу музику всіх часів і народів. Птахи зшаленіли від такого. Вони роздяглися, та стали всі однаковими за фарбуванням. Птахи без пір’їв мають схожість з голими людьми. Їм сподобалося життя, наповнене свободою власного тіла, яке стільки ер ховалося під різнокольоровою одежею. Їм так цього не вистачало. Від тупоту пташиних лапок, зіниці в очницях зарухалися хаотично, немов кульки у Колесі Фортуни. В марній надії сховати свій моторошний, божевільний погляд, я завуалював очі пластмасовими окулярами і запитав у всіх них: «Часе, де ти?!»