Хм..
Переїхала на нову квартиру.
Досить затишне кубло п’ятого поверху.
Мінімум ремонту та максимум затишку та доброї атмосфери.
Живу там вже котрий тиждень, регулярно роблячи при цьому вологі «генеральні» прибирання.
Незважаючи на те, постійно знаходжу в найнеочікуваніших місцях, - на підлозі, в ліжку, у ванній на поличці, на кухні - довге кучеряве волосся темного кольору.
Факт ДОВОЛІ цікавий, зважаючи на те, що маю світло-русу гіпер-коротку зачіску.
Кілька тижнів пояснювала собі то відголосками попередніх жильців, проте із збільшенням кількості вологих прибирань, дане пояснення почало відпадати якось саме по собі, ніби стара штукатурка від бабциної хати.
Вівторок
Жахливо нудить, голову зривають два вулкани та неймовірна спека, отож з роботи повертаюсь замість звичної “опісля сьомої” о пів на п’яту.
У ванній ллється вода.
В кухні пахне свіжозвареною кавою.
В кімнаті звучить тиха медитативна музика, проте не з моїх колонок, а ніби із старого магнітофону.
У ванній хтось є. Плескається і мугиче під ніс.
Відчиняю двері.
Під душем - жінка. Довговолоса шатенка, котра ще не втратила своєї молодечої стрункості.
Судячи з форми та розміру грудей – бувша породілля. Із зморшок на обличчі – діти не дошкільного віку.
Довговолоса, відводячи душ :
- Що ви?
Моє збентежене обличчя змушує її вимкнути воду та повторити питання.
- Ви хто? – намагаюсь видавити з роту щось схоже на слова/речення із питальною інтонацією.
- Я хто!? Цікаво.. а ви?
Жінка, здається, аніскілечки не соромиться факту ню та моєї присутності.
- У моїй ванній.. у моїй квартирі.. нічого не розумію, - далі намагаюсь вичавити з себе щось схоже на спантеличення та подив
- Чому у ВАШІЙ?! У своїй. – жінка спокійнісінько робить рух до повторного ввімкнення крану з гарячою водою. – Будете виходити – зачиніть, прошу, двері так, щоб ручка була припіднята доверху – аби протяг не відчинив дверей.
Мовчки починаю читати «Отче наш» та оглядати квартиру на присутність усіх речей, з котрих єдину цінність несуть ноутбук та дві сувенірні фарфорові чашки для кави.
З волоссям, що починає потихеньку гарцювати на голові, нашіптуючи вухам «топ-притоп», а також уточнюючи свою кількість, вилітаю на під'їзд з повним колапсом в голові «дзвонити мамі! Міліції! Йому! Усім!»
Біжу якчимдуж до подруги
- Галю, Сєнька вдома!? Терміново !!!
Летимо бригадою до мого нового лігва.
Тремтячими руками Сеня відмикає двері.
В квартирі, моїй квартирі,- повна тиша.
Світло у ванній вимкнено. Жодних випаровувань та ознак недавнього прийняття душу.
Вода перекрита. Колонка теж.
Тиша
Лише запах кави..
Лише..
і довга кучерява волосина на крані. Темна.
Після не досить успішних виправдовувань перед Сєнею та його претензійного погляду, повертаюсь до звичного вечора звичного життя.
Пуск!
Все проходить спірально своїми буднями.
Спати – на роботу - повернення о котрійсь додому - спати.
Волосся так і продовжує з’являтись в різних неочікуваних місцях.
То вже не дивує, швидше, наводить на думку, що побачене в «той вівторок» – сигнал гострої потреби у відпустці та перевтоми, а волосся - просто залишки від попередніх жильців, котрі ніяк не «виметуться»
Розпал місяця. Ніч.
Прокидаюся від дикого бажання чухатися всім тілом по стінам та підлозі, - стоячи, лежачи, та від моторошного скигління комарів. Усе тіло в незрозумілих бурульках , котрі свідчать, що сьогодні в комарів свято пройшло вдало і на належному рівні та що на бал «домашніх» були запрошені і з вулиці..
Згадую , що у ванній є щось «антикомарине». Від бажання чухатися по всім стінам та по всьому, ладна повністю перебрати все не тільки у ванній кімнаті, але й у всій квартирі.
В темряві крадуся до ванної.
Коридор - роздоріжжя «ванна-кухня -кімната».
Пахне кавою та легким ароматом цигарок.
Кава, - зрозуміло, - можливо, залишок ранку та вимитої турки.
Цигарки ? – хтось, певно, палить на під'їзді ..
Крізь відчинені двері кухні помічаю блимаючу маленьку вогняну кульку. Заточення від сну та ночі починає само по собі сповзати – як із тіла, так і з очей. Намагаюсь потрапити до кухні .
На стільці біля вікна в комбінації кольору какао сидить Вона – Довговолоса!
Палить.
Тонкі довгі пальці аристократично тримають чоловічу цигарку. Рухи спокійні та врівноважені.
Очі напівзакриті, - чи то від роздумів чи від насолоди паління.
Ні мій шокований мозок, ані шоковане тіло не здатні зробити ні найменшого прояву подиву чи гостинності.
- Ви? – Довговолоса з приємним подивом усміхається. .- Доброї ночі. Босі? Біля шафи є запасні капці , - візьміть без вагань. У вас пречудові плавки. Гарна якість, - видно неозброєним, – не змінюючи вразу обличчя, що пахне спокоєм та якоюсь таємницею зсередини, Довговолоса звертається до мене.
Намагаюсь згадати «Да воскреснет Бог..», але слова молитви починають путатися з кінцем.
- Чому у моїй квартирі ? – видавлюю з низу живота, де вже починає все скручуватись та пульсувати.
- Чому у «вашій»? У своїй.
- Ви що – нездорова? Квартира 105. Живу тут третій тиждень. Хазяйка - Свєта, двоє дітей в інституті в Ірпені…, - щодо чоловіка - не вдається пригадати – чи Льоша , чи Саша… - волію промовчати.
- Так, саме 105,- то моя квартира. – Довговолоса нігтем починає ворушити попіл в попільничці, потім малювати по ньому якісь візерунки кінчиком обпаленого сірника.
Починаю її хрестити та швидко промовляти «Да воскреснет Бог..»
- Моя улюблена молитва – Довговолоса починає говорити її в такт зі мною.
- Хто ви ??! – збентеження переходить в крик та обурення.
- Я тут живу, а кричати – вам не личить.
Ви знімаєте на ніч сережки? –гарна звичка. Я часто забуваю… на жаль.. то дратує мого чоловіка…
Певно від виразу мого обличчя, чи нервового відкриття-закриття роту:
- Цигарку? - пропонує Довговолоса, протягуючи мені чоловічу цигарку, яка якимось чином опинилася в неї в руці. Жіночі руки надзвичайно делікатні та вишукані. Довгі пальці. Бліда шкіра. Короткий манікюр.
- Не палю.
- Ви любите коньяк?
- Ліпше сухе червоне, якщо смакувати. Але до чого тут коньяк та що я люблю?
- Як щодо полуниць? В мене є шампанське.
- Шампанське серед ночі? У мене в хаті? З незнайомою жінкою, котра вже вдруге вдирається в моє лігво, ніби в своє, - ви здорова ?
- Чому ж.. гостинна господиня пропонує краще улюбленим гостям. – Довговолоса підіймає очі. Темне волосся. І диво, - світло-зелені очі. Глибокі та з якоюсь, ніби дитячою, чистотою.
«Шахрайка» - проноситься в голові. «ще й досить високого ґатунку!.. на циганку не схожа! Що їй треба?!? Ноутбук?! Чому не взяла , коли мене не було вдома!??! Маніячка? Дивне поєднання, - маніячка, що палить спокійнісінько в кухні жертви… Не схоже.. Хвора ? Звідки ключі? Чому до МЕНЕ?» тисячу питань переплітались з молитвою та круговоротом думок в голові.
Довговолоса спокійно продовжує палити, тихо посміхаючись комусь чи чомусь з напівзакритими очима.
- Давайте ваше шампанське. Полуниці можете залишити собі. – відчуваю: якщо щось не зроблю, причому негайно, завтра на роботі буду розмовляти з собою і на то отримувати від себе ж відповіді. Бігти по Сєню серед ночі досить не ввічливо та й не певна, що зрозуміють такий "сюрприз" вдруге. – Цигарку для мене також залиште. У вас тільки одна?
- Вистачить, - з усмішкою Довговолоса ставить на стіл шампанське. - Вам з вершками чи просто з льодом?
Колапс!
Ранок.
Покидаюсь від страшного головного болю, - стан нагадує чоловіка-бідолаху з реклами антипохмільних пігулок.
Горло дере від цигарок.
Між зубами кісточки від полуниць..
«Полуниці?» – дане слово та усвідомлення повністю струшують мозок та тіло!
Ніби кадри діафільму те, що відбувалося вночі під комариний супровід, починає відтворюватись в пам’яті.
Залітаю до кухні.
Там тиша
Тиша.
Лише запах кави
Лише...
Та… на білій китайській скатертині довга темна волосина. Кучерява.
Цього разу день на роботі пройшов більш спокійно, порівняно з попереднім, якщо не брати до уваги головний біль, який вистукував бульбашками у висках та на потилиці.
Хотілося, на диво, полуниць.
Трохи пошкрябувало горло.
Повертатись додому було трохи моторошно, хоча всередині снувала впевненість, що застану тільки тишу та, можливо, легкий аромат кави.
Відчиняю двері.
Тиша.
І запах кави.
Лягаючи спати, вставити серед ночі більше не хотілося, проте щоката налитість місяця іронічно вказувала на інше.
“Цікаво, ця примара знову палитиме в мене на кухні ?”- промайнуло перед відльотом до сну…
Боятися більше не хотілося, - туманність сну переважала.
До голови прийшло відкриття: лунатикам жити важко, вони забагато знають та бачать.
...Цього разу Довговолоса не пропонувала ні цигарок, ні полуниць, ні міцних.
Сиділа в кухні на підвіконні, смакуючи, принаймні, так здавалося, каву.
Лише з дитячою усмішкою в очах запитала, чи не зустрічала її чоловіка.
- Ви приходитиме відтепер щоночі? – хотілося трясти її за плечі та пирскати водою, ніби білизну перед прасуванням
- Куди? – перепитала Довговолоса.
- А то ніби не знаєте, - до моєї квартири. І до чого тут чоловік? З якогось моменту має приходити сюди і він – на що натяк? Ви здорові? І взагалі – ви звідки?
- Я вдома.. –протягнула Довговолоса і усміхнулася у вікно. – І чоловік повинен бути вдома. Я чекаю на нього, - дивно, її обличчя стало неймовірно задумливим. Відтінок туги промайнув та сховався за дитячою посмішкою.
Пригощала м’ятою та полином.
Та довго дивилася у вікно.
Вона приходила ще двічі.
Точніше – її прихід двічі був помічений мною, - дві ночі, коли прокидалась від повного місяця.
Завжди очі світилися спокоєм та тихою радістю.
І дивною дитячою таємницею зсередини.
На мої тисячі повторів «Що вам треба!? Чому приходите?!»
зажди відповідала «Я тут живу»
Щоранку, опісля, в хаті пахло кавою та, іноді, на очі натрапляла довга кучерява волосина. Темна.
Волосся опісля вже не дивувало, а , швидше, викликало посмішку - як усміхається мати неприбраним малечею іграшкам. Розповідати про то було нікому, - хто міг повірити в гостини віртуальної жінки, котра з’являлась в моїй квартирі серед ночі, палила, пропонувала пригостити кавою та любила полуниці з шампанським ?
Ліпше списати все на гіпервтому та гостру потребу у відпустці або просто - на вибрики лунатизму.
Мабуть, так і є.. Чи було..
Проте неспокою чи страху від появи Довговолосої вже не виникало. Віяло спокоєм та таємницею.
28 число
Чекаю на Свєту, - визначний день поповнення її сімейного бюджету моїми грішми за квартплату!
Дзвінок у двері.
- Привіт, Іруня! Ну як ти ?! Все норма? – від Свєти віяло парфумами Avon та диханням вуличної спеки.
- Ніби так..
Розмова про роботу, настрій, тиск, кризу та плани на літо.
- Іруня, в тебе все нормально? Точно?
- Точно, а до чого запитання?
- Просто ти жодного разу не дзвонила..
- Я маю дзвонити? Навіщо?
- Просто запитала.
“Дивна”, - пронеслось в голові - “ І з якої радості маю дзвонити і цікавитися справами квартирної хазяйки..”
- Свєт?
- Ммммм?
- Звідки у вас ця квартира – купили?
- Та ні.. швидше дарунок від держави бабусі – позапланово та позачергово, - її чоловік загинув при зведенні цього будинку, - вона в ньому теж не жила, - стужилася, розповідала мама.
- В тебе є її фото ?
- Тільки весільне. Була дуже стрункою та мало надзвичайно гарне волосся. Довге. Кучеряве.
Довговолоса..
Якось довелося чути від одного священика, що коли тугою не відпускають мертвих, - у тих немає життя ні на небі, ні на землі.
Туга, що змушувала крізь роки горіти надії та пошуку.
Себе та його.
Після замовляння панахидної служби, Довговолоса більше не приходила.
Стрічка туги розв’язалась.
Відпустивши додому обох.
Якось дивно…
Двічі на тиждень продовжую робити “генеральне” прибирання.
Іноді по закуткам знаходжу темну довгу волосину .
Залишок “невиметеності “. – пам’яті чи пошуків туги?
А щоранку …
щоранку на кухні зустрічає легкий аромат свіжозвареної кави.
Лише кави..
Лише..
Але про то – нікому…
Хіба хтось повірить?